Із Ревізій різних років, виразно видно зубожіння та обезземелення населення краю, як наслідок політики московських окупантів на ослаблення гетьманської України настільки, щоб вона ніколи не могла й мріяти про якись сепаратизм після гетьмана Івана Мазепи. Весь тягар війни з Туреччиною 1735 – 39 рр. ліг на Гетьманщину. Це як безпосередня участь українських козаків у походах, так і постачання провіанту, підвод, волів, коней. Ревізії 1737 року, що укладені у формі таблиці, мають графу «у походах». Так ось, я зауважила, що у Конотопській сотні з 905 дворів козаків 516 чоловік було забрано до війська [1,2]. З посполитих: з 648 дворів у походах перебувало 266 чоловік в основному в поході «господина майора Аяцкого» [3,4]. Саме в 1737 році московщина повела новий наступ на Азов та Очаків, у якому було залучено 50 тис. українського війська. Втрати були жахливі, лише українців загинуло 5 тис. при взятті Очакова, який довелось залишити, втративши ще кілька тисяч. А перед тим, у 1736 році, у поході на Бахчисарай, було втрачено половину війська [5]. Лише з Гетьманщини тоді було забрано 12 тис. 720 козаків,що були погано озброєні, а половина без коней. За час війни з Гетьманщини було забрано 157 тис. 300 козаків, 205 тис. селян для обозу. З них загинуло 34 тис. 200 людей, що становить дуже великий відсоток ( за дослідженнями Дмитра Дорошенка, Гетьманщина тоді мала десь до 1 млн населення) [6]. Тому у ревізіях ми бачимо так багато вдовиць. Часто люди гинули від нестачі провіанту і хвороб.
Імперія ніколи не рахувалась із людськими втратами. Навіть відомий російський міністр Волинський, проїхавши Україною, писав Бірону: « …я навіть не уявляв собі як сильно вона спустошена й яка маса народу загинула; а ось і тепер таку силу людей вигнано на службу, що не залишилося хліборобів, які потрібні, щоб засіяти хоча б стільки хліба, щоб прогодувати самий край…Багато ланів не засіяно , бо нема кому працювати й нема чим, бо волів, якими тут орють, усіх забрано в часі походу»… Додам, у 1738 р. у селян було вилучено 46 тис. волів, а за час війни лише Гетьманщина втратила 47 тисяч коней У цьому ж таки Ніжинському полку, що мав 140 тис. населення і споживав зазвичай щороку півтора млн. пудів збіжжя, у 1737 році було зібрано лише 160 тис пудів. Тим часом у тому ж 1737 р. стояло на Гетьманщині постоєм 75 полків окупантів, із них 23 кінних, і все це годувалось коштом місцевого населення. Воно мусило давати війську безплатно помешкання, годувати людей і коней[7]. У ревізіях видно зростання кількості «весма убогих» та «нищетних». У Конотопській сотні в 1736 році «нищетних» родин козаків було 308, а 1738 році їх стало вже 863, зростала і кількість людей в походах[8]. Розорення козаків можна спостерігати на прикладі родини Петра Шрамка, який у 1732 р. був «можногрунтовий», у 1737 р. став «малогрунтовим», - «найміт в команде Селецкого», а в 1745 р. опинився серед «нищетних»[10,11,12]. Спостерігалось наповнення міст і сіл Правобережної України втікачами з Лівобережної, яке не могло винести зубожіння та руїни краю. Навіть через 25 років козацька старшина скаржилась, що козаки і селяни досі не подолали наслідки війни.
Укладачі Ревізій постійно присягались, що дані правдиві: «…а єжелі хоча б одного показал…можного ілі средного нищетним, то за таковую свою утайку всего своєго движимого і недвижимого імінія і живота лишен буду…»[13]. Причиною такого присягання могло бути посилення тиску московітів на місцеву адміністрацію, втручання їх у всі сфери місцевого, управління.
Зауважила я, і що попри тяжкі часи для краю, козаки дбали про освіту для своїх дітей. У кожному селі була школа, у Попівці дві, загалом у полку налічувалось 15 шкіл. Школи при церквах в Ревізіях 1737 року: « Рождества Богородици соборной церкви, Успенской церкви, Юревской церкви, Сороксвяцкой церкви, Николской церкви, в селі Веровці, в Поповці Троєцкая школа, Спаская школа, Шаповаловці, Сосновці, Подлипном, Семяновці, Гутах, Старой, Озаричах.»
Шпиталі при церквах в Конотопі: « Соборной церкви Рождества Богородици, Юревской церкви. В Поповці Троєцкой церкви, Спаской церкви шпиталі. В Подлипном шпитал. Всього 7». Зауважу, що в тексті не госпіталь, а саме шпиталь[14].
Принагідно згадала подорожні нотатки Павла Алепського «…по всій козацькій землі, ми помітили прегарну рису, що нас дуже дивувала: всі вони , за малими винятками, навіть здебільшого їхні жінки та дочки, вміють читати та знають порядок богослужби й церковний спів. Крім того священики вчать сиріт та не дозволяють, щоб вони тинялися неуками по вулицях». (Павло Алепський, що разом зі своїм батьком антіохійським патріархом Макаром 111 подорожував Україною 1654 і 1656рр, пробувши в ній загалом 100 днів) [15].
Треба зауважити, що Ревізії ще неймовірно цікаві дотепними, колоритними козацькими прізвищами та прізвиськами (Опанасиха Баклайка, Вовдя Іваниха Кусачая), забутими давніми іменами (Леско, Юско, Тишко, Процко, Дацко, Хвесюн, Омелко, Ониско, Филон, Хвенко, Кирик, Луцик, Грипко, Демко, Хвеско, Васко, Стецко, Процик, Степко, Горда, Калин, Панко, Радко, Харко, Конон). Саша, Паша, Міша, Льоша ще не були в ужитку в нашім краю. Видання ілюстроване репродукціями відомого українського художника С. Васильківського.
Гортаючи цю книгу, я побачила, що багато прізвищ з Ревізій мали герої моїх досліджень. У буремні роки української революції та національного відродження на Конотопщині активізувались хорові, драматичні, просвітянські гуртки. Аналізуючи їх склад, зауважила, що і тут домінували прізвища з Ревізій.
Для прикладу. Підлипенський загін самооборони (січових стрільців), що воював під Крутами (за матеріалами досліджень нашого краєзнавця Івана Андрійовича Лисого). Єлисей Лисенко, організатор підлипенської «Просвіти», керівник загону, Павло Лисий, його заступник, що ініціював українізацію сільської школи, три брати Юхименки (Василь, Петро, Павло). Мені відомі біографії десятків національно свідомих земляків: просвітян, бандуристів, активістів УАПЦ, самодіяльних артистів, зокрема, керівника «Українського хору» Василя Коломійця, одного із найактивніших просвітян Петра Судака (його справу знайшла в архіві СБУ), учасника бою під Крутами бандуриста, просвітянина Степана Лисого, члена Центральної ради від Конотопа, голови окружної церковної ради УАПЦ Семена Обруча, яких було репресовано та розстріляно в 30-ті роки. І всі ці прізвища я знайшла в Ревізіях!
На великому фото, що зустрічає відвідувачів у київському музеї Івана Гончара, конотопські юнаки в національному одязі з портретом Кобзаря. Під портретом дата: 1914 рік.
Незважаючи на заборону російської влади, конотопські просвітяни, самодіяльні актори, бандуристи гідно відзначили 100-річчя від дня народження Тараса Шевченка. Учасники шевченківських вечорів жорстоко переслідувались, багатьох було заарештовано, покарано шомполами, оштрафовано на великі суми та звільнено з роботи. Відомі прізвища всіх учасників ювілейних заходів на цьому фото. До слова, 11 із чотирнадцяти мали прізвища, що зустрічаються у ревізіях. Окупаційна більшовицька влада теж згадала про ці патріотичні заходи. Сімох із зображених на фото було репресовано, п'ятьох з них розстріляно. Я досліджую їх справи в архівах СБУ Чернігова та Сум.
У Ревізіях 1736-го, 1737-го, 1738-го років є козаки Іван, Прокіп, Андрій Шуляки. Зважаючи на слабкі міграційні процеси з нашого краю того часу, можна припустити, що Шуляк Микола (перший ліворуч на цьому фото), міг бути нащадком когось із зазначених у Ревізіях. Микола, столяр вагоноремонтного заводу. Кобзарському мистецтву навчався в незрячих мандрівних кобзарів, яких забирав до себе на ночівлю та харчування, згодом сам почав виготовляти бандури. Загалом був дуже дотепним, гострим на язик, гарно декламував вірші. Як людина активна, не байдужа він обурювався, що з України вивозять хліб, а селяни пухнуть з голоду, критикував обтяжливі державні позики, непосильні норми. У 1938 році, 9 травня, (як раз у день народження) Миколу Шуляк заарештовали за типовими для того часу звинуваченнями: член контрреволюційної організації, що проводив діяльність для повалення радянської влади. Показово, що за матеріалами слідства ця організація іменувалась по-різному: есдеківська, українська революційна, петлюрівська, націоналістична[16]. Покарання (15 років заслання) відбував на Далекому Сході та в Красноярському краї (на поселенні без права листування та виїзду), звідки вдалось передати лише одне фото, на ньому не пізнати колись кремезного красеня. Але з бандурою не розлучився... У 1993 році Микола Шуляк був реабілітований за відсутністю складу злочину. Мені пощастило розшукати онуку бандуриста і передати його рідним копію документа про реабілітацію. На жаль, лише через 29 років після її перегляду...
Можливо, і бандурист Василь Стеценко з цього фото (2-й сидить у другому ряду) був нащадком козаків Костя, Василя чи Назара із Ревізій 1737 - 1738 рр. У 1937 році Василь теж був заарештований і звинувачений за тією ж статтею. Рішенням «трійки» Чернігівського УН КВД його було засуджено до 10 років таборів, з яких він не повернувся. Як казали сусіди, постраждав за сині штани і вишиту сорочку[17]. А родичі, яких мені вдалось розшукати після арешту, не знали про його подальшу долю та реабілітацію. Поки що не змогла розшукати кримінальні справи всіх репресованих бандуристів з цього фото. Зараз вивчаю справу репресованого Павла Логвина , знайдену в Сумському архіві СБУ, (на фото перший у другому ряду). Вирогідно, що його далекими предками могли бути і згадувані у Ревізіях Ничипор,Тарас чи Матвій Логвини.
І на завершення. Рашисти, взагалі заперечуючи існування нас як окремої нації, нищать нашу історичну, культурну спадщину, спалюють бібліотеки. Тож маємо зараз писати, видавати, читати книжки. Це теж один із фронтів нашого спротиву.
Джерела та література
- Ревізії Конотопської сотні 30 - 40-х рр. ХVIII ст. / упор. Олександр Тригуб. – К.: Кліо, 2022. - С. 159.
- Там само. – С. 160.
- Там само. – С. 198.
- Так само. – С. 199.
- Дорошенко Дмитро. Нарис історії України. Том 2. К.: Глобус, 1992. - С. 192
- Там само. – С. 193.
- Там само. – С. 194.
- Ревізії Конотопської сотні 30 - 40-х рр. ХVIIIст. /упорядник Олександр Тригуб. – К.: Кліо. – 2022. - С.77
- Там само. – С. 209 - 260.
- Там само. – С. 27.
- Там само. – С. 102.
- Там само. – С. 270.
- Там само. – С. 241.
- Там само. – С. 201.
- Січинський Володимир. Чужинці про Україну // Вітчизна. – 1991. - № 3. – С. 188.
- Управління СБУ по Сумській обл., ф. П-12494, спр. 512.
- Управління СБУ по Сумській обл. , ф. П-8962, спр. 1855.
