Микола Лукаш – видатний перекладач XX сторіччя, відомий лексикограф, культуролог, глибокий знавець і поборник української мови. У його творчій спадщині – переклади творів близько двох сотень авторів світової літератури з майже двох десятків мов, оригінальна поезія, численні рецензії, перекладознавчі та мовознавчі статті, унікальна картотека лексико-фразеологічних матеріалів.

За переклади українською мовою творів класичної і сучасної зарубіжної літератури М. О. Лукашу присуджено премію ім. М. Рильського (1988) і особливу українсько-французьку літературну премію (1993).

Редколегія журналу «Всесвіт» для заохочення українських перекладачів установила премію імені Миколи Лукаша (1989).

Одну з вулиць кролевчани назвали іменем свого видатного земляка (1993). На фасаді Кролевецьких ЗОШ № 5 та № 2, де в різні роки навчався видатний краянин, відкрито меморіальні дошки. У м. Кролевець відкрито пам’ятний знак та сквер «Садиба Лукаша» (2016), сесією Кролевецької міськради йому присвоєно звання «Почесний громадянин міста Кролевець» (26.10.2016).

 Повернення

Ще зовсім маленьким Миколка завдав клопоту батькам незвично довгою затримкою мовного розвитку – заговорив аж на п’ятому році від народ­ження. Але коли вже заговорив, то швидко і наздогнав ровес­ників. Під час навчання у мо­лодших класах з ним трапила­ся неприємність – з необережності впав з балкону другого поверху шкільного приміщен­ня і зламав ногу (потім та ж нога була двічі поранена у війну і зламана наїздом авто­мобіля у Харкові в 50-х рр.). Лікування було не зовсім вда­лим і затягнулося, вимушена малорухомість сприяла поси­леній увазі хлопчика до читан­ня, самостійної роботи з кни­гою.

Коли прийшла пора віршу­вати, Микола Лукаш цілком природно звернувся до пере­кладу. Він пригадував, що вірші почав писати досить рано. В 6–7 класах переклав кілька дрібних поезій Гейне, в 9-му взявся за «Фауста». В останніх класах школи та в студентські роки багато перекладав ро­сійських поетів «срібного віку».

1937 року кролевецький випускник стає студентом історичного факультету Київ­ського університету. Тоді там діяло літоб’єднання, готувався альманах з творів юних ав­торів. Проте літературної ак­тивності він не виявляв.

Усі плани і мрії обірвала війна. Через поганий зір і по­шкоджену ногу Лукаш призо­ву не підлягав, тож працював під Києвом на оборонних спорудах. Коли студентів відпустили до університету, його вже евакуювали до Хар­кова. Залишився без продук­тових карток, приреченим на голод. Пішки дістався Кролевця. Який там подальший шлях на Харків, коли завойов­ники вже входили до рідного міста не із заходу, а з північно­го сходу…

…Коли на початку вересня 1943 р. окупанти втекли з Кролевця, Микола Лукаш з’явився у військкомат до призову. Пройшов так звану «фільтра­цію», 16 листопада його мобілізували до армії, в якій він слу­жив два роки – спочатку стрільцем, а потім – писарем у батальйоні аеродромного обслуговування в Харкові. Після демобілізації на день-два приїхав до Кролевця і знову повернувся до колишньої столиці України – вирішив продовжува­ти навчання не на історичному факультеті університету (знав, що підокупаційне перекладацтво закрило йому доро­гу до «ідеологічної» освіти), а на факультеті французької філології Харківського педін­ституту іноземних мов. Блис­куче закінчив його за два роки, виявивши здібності і до викладацької, і до наукової роботи.

В українську художню літе­ратуру М. Лукаш не поступово ввійшов, а стрімко увірвався публікацією відразу цілого ряду крупних творів. Особливо тріумфальним став для нього 1955 рік. У Держлітвидаві в роз­кішному оформленні з’явився «Фауст» Й. В. Гете, «Мадам Боварі» Г. Флобера, «Перший удар» А. Стіля. Тож саме на такому поважному фоні з таким набутком вступав до Спілки письмен­ників молодий перекладач. Рекомендували його М. Рильсь­кий, Л. Первомайський, М. Пригара і М. Терещенко. А невдовзі Микола Олексійович переїхав до Києва і до початку 70-х років встиг збагатити українську культуру художніми переклада­ми творів ще двадцяти авторів.

Проте його настрої були явно опозиційними, спрямова­ними проти русифікаторської політики комуністичного ре­жиму. Неодноразово виступав проти утисків української мови і культури, відверто кеп­кував з неуцтва, хто б його не виявляв. Така поведінка не могла залишитися непоміче­ною, і вже на початку 70-х років перекладачеві стало пуб­лікуватися значно важче. Три­вали арешти кращих представ­ників української культури. Навіть перший секретар ЦК Компартії України П. Шелест сприймався Москвою як над­то ліберальний і був замінений Щербицьким.

23 березня 1973 року М. Лукаш звернувся з відомим листом на захист засудженого за працю «Інтернаціоналізм чи русифікація?» І. Дзюби. Реакція системи не забарилася. Персо­нальну справу письменника винесли на засідання правлін­ня Київської організації СПУ 23 травня 1973 р. і, звичайно ж, слухняно визнали сміливця винним. Після остаточного затвердження виключення із Спілки для Лукаша настали нелегкі роки щоденного без­хліб’я.

…Йшли роки. Із ув’язнення повернувсь Іван Дзюба, у повітрі повіяло політичною відлигою, а Лукаш залишався в ізгоях. Як кажуть, хто поїв кислиці, а на кого оскома на­пала. Та все, зрештою, повер­нулося на круги своя. Завдяки клопотанням письменників та друзів з великими потугами вдалося добитися, аби Миколу Олексійовича повторно прийняли до письменницької Спілки. Останню в житті Лу­каша анкету було заповнено 9 грудня 1987 року. Але дні ук­раїнського генія, який переніс важку онкологічну операцію, були вже полічені. У серпні на­ступного року завершився його земний шлях.

Зроблене М. Лукашем у вітчизняній культурі вражає. Лише в галузі художнього перекладу він інтерпретував українською мовою понад тися­чу прозових і поетичних творів більш як ста авторів. Він досконало знав 25 мов, у тому числі активно перекладав з 15-ти. Серед них – англійська, французька, німецька, бол­гарська, сербо-хорватська, іспанська, італійська, польська, естонська…

І це ще далеко не остаточ­ний підсумок. Адже в архівах і досі чекають на вивчення тугі теки з творчою спадщиною майстра.

Ще й сьогодні не пізно вдатися до збирання і систематизації нових матеріалів, перш за все, епістолярної спадщини земляка. Листи могли б склас­ти окремий том планованої се­рійної публікації його спадщи­ни і становити незглибиму цінність для української історії.

Будемо виходити з того, що справжнім духовним спадкоє­мцем Миколи Лукаша є і буде український народ, будівничий своєї долі, культури, держави.

Джерело: Сумщина. – 2009. – 16 груд. – С. 4.

  ДОДАТОК

Із протоколів засідання Спілки письменників України про виключення перекладача Миколи Лукаша зі складу організації за підтримку дисидента Івана Дзюби

Протокол № 7

засідання керівної частини правління Київської організації СПУ

від 24 квітня 1973 року

Присутні: Ю. Збанацький, М. Зарудний, О. Дяченко, М. Рудь, М. Ігнатенко.

[…] 2. Персональні справи членів організації.

СЛУХАЛИ: Пояснення М. Лукаша з приводу його листа, в якому він вважає засудження І. Дзюби несправедливим і висловлює бажання відбути кару за нього.

Лукаш дає високу оцінку діяльності і особистості І. Дзюби, вважає, що його виключено із членів СПУ та засуджено несправедливо. Діяльність І. Дзюби, мовляв, не заперечує статутним вимогам Спілки письменників СРСР.

На запитання Ю. Збанацького: «Як це розуміти? Адже письменницький колектив виключив І. Дзюбу саме за порушення вимог Статуту?» – Лукаш нічого певного не відповів.

УХВАЛИЛИ: Розглянути персональну справу М. Лукаша на предмет подальшого його перебування в членах СПУ на наступному засіданні правління Київської організації.

Протокол № 3

засідання правління Київської організації СПУ

від 23 травня 1973 року

Присутні: П. Автомонов, О. Бандура, Ю. Бедзик, П. Воронько, П. Гуріненко, Л. Дмитерко, І. Дубинський, О. Дяченко, М. Зарудний, Ю. Збанацький, І. Зуб, М. Ігнатенко, А. Іщук, А. Кацнельсон, І. Ле, Ю. Мартич, Г. Плоткін, М. Рудь, М. Сингаївський, М. Строковський, М. Упеник, Б. Чалий, В. Швець, Б. Степанюк.

[…] 2. СЛУХАЛИ: про персональну справу М. Лукаша.

Ю. ЗБАНАЦЬКИЙ: Хочу проінформувати правління про суть справи. Свого часу ми тривалий час займалися вихованням І. Дзюби. Вірили, що він таки відмовиться від своєї антирадянської діяльності, буде служити своєму народу, дотримуватися вимог Статуту Спілки СРСР. Але він продовжував підривну діяльність, передав за кордон свою антинаукову працю, за що справедливо був виключений із Спілки письменників. Нещодавно він був засуджений за підривну діяльність і відбуває покарання. Та знайшовся серед колишніх товаришів захисник – М. Лукаш, написав заяву в високі органи, в якій називає І. Дзюбу найчеснішою людиною в СПУ, вважає несправедливим виключення його зі Спілки та вирок суду, а також пропонує відсидіти строк ув’язнення замість Дзюби, оскільки в того слабе здоров’я. Ми думаємо, що справа Лукаша – іти й відсиджувати строк за Дзюбу, але ми не допустимо, щоб ішов він туди членом Спілки письменників. Тож хай Лукаш скаже, що він думає робити із заявою.

М. ЛУКАШ: Я написав заяву тому, що не був згоден із вироком суду. Це не суперечить Статуту Спілки письменників СРСР. Одностайність – це добре, але одностайність повинна бути об’єктивною… У нас багато рішень приймалося одностайно, а потім відмовлялися від рішень.

Ю. ЗБАНАЦЬКИЙ: Ви не ухиляйтеся від прямої відповіді, кажіть, чи не відмовляєтеся від заяви?

М. ЛУКАШ: Не відмовляюся.

М. ЗАРУДНИЙ: Я гадаю, що Лукаш обдумав усе, ми дали йому час для цього, але він, виявляється, стоїть на своїх хибних позиціях. Тоді нічого більше вмовляти.

Ю. ЗБАНАЦЬКИЙ: Товариші, пропоную виключити зі Спілки письменників М. Лукаша як такого, що не хоче дотримуватися вимог Статуту Спілки письменників СРСР. Але, може, Лукаш ще раз скаже нам, що він думає про це?

М. ЛУКАШ: Колись я часто зустрічався зі всіма вами, а тепер шкодую, що кидаю на вас пляму. Але заяву забирати не буду.

Ю. ЗБАНАЦЬКИЙ: Тоді проголосуємо. Хто за те, щоб виключити зі Спілки письменників М. Лукаша, прошу голосувати.

УХВАЛИЛИ: Правління проголосувало одноголосно за виключення зі Спілки письменників М. Лукаша за недотримання вимог Статуту Спілки письменників СРСР.

Протокол № 12

Засідання Президії правління Спілки письменників України

від 12 червня 1973 року

Присутні: Олександр Бандура, Яків Баш, Платон Воронько, Любомир Дмитерко, Павло Загребельний, Микола Зарудний, Юрій Збанацький, Василь Козаченко, Іван Ле, Олекса Мусієнко, Юрій Мушкетик, Олександр Ільченко, Борис Олійник, Дмитро Павличко, Натан Рибак, Іван Солдатенко, Вадим Собко, Юрій Смолич, Микола Ушаков.

Головує Василь Козаченко.

[…] IV. СЛУХАЛИ: персональну справу Миколи Лукаша. Інформує Ю. Збанацький.

Ю. ЗБАНАЦЬКИЙ: Товариші, на ваш розгляд виноситься постанова правління Київської організації СПУ про виключення Миколи Лукаша із Спілки письменників СРСР.

Справа в тому, що Микола Лукаш звернувся з листом до Голови Президії Верховної Ради УРСР, Голови Верховного Суду УРСР, Прокурора УРСР, а також надіслав копію Президії правління Спілки письменників України, в якому написав таке:

«В зв’язку з тим, що я, нижчепідписаний, цілком поділяю погляди літератора Дзюби Івана Михайловича на певне офіційне у нас неіснуюче питання, за яке, наскільки мені відомо, його засудив нещодавно один із нарсудів м. Києва, та беручи до уваги:

а) стан здоров’я засудженого;

б) ту обставину, що в даний період (кінця якого ми з Вами не можемо передбачити бодай наближено) для мене особисто перебування на будь-якому режимі видається майже рівноправним і через те більш-менш байдужим, – прошу ласкаво дозволити мені відбути замість вищеназваного Дзюби І. М. визначене йому судом покарання.

З належною повагою Лукаш Микола Олексійович, член СПУ, Київ, вул. Суворова 3, кв. 31.

23. 23. ІІІ. 1973 р.»

Як бачимо, позиція чітка і недвозначна в Миколи Лукаша. Ми не могли не здивуватися з такої заяви. Ми мали розмову з Миколою Лукашем. В цій розмові він підтвердив свою заяву. На правлінні теж підтвердив. Навіть хотів нам нав’язати дискусію.

Ми не пішли на це й виключили М. Лукаша зі Спілки письменників. Просимо підтвердити наше рішення.

В. КОЗАЧЕНКО: Ми викликали Миколу Лукаша на наше засідання. Може послухаємо його?

Усі погоджуються з ним

М. ЛУКАШ: Я постараюсь коротко сказати. Протягом останніх двох років мені було особливо тяжко, зокрема у зв’язку з особистими справами. В цьому дуже завинив М. Мещеряк, який буквально тероризував мене. В його писаннях я фігурував як «скажений собака», «фашист» і т. п. Мені було дуже важко. Це все заважало нормальній праці.

Це заява, яку я написав у стані афектації, далася мені нелегко. Після того я багато думав, дещо зрозумів. Мої друзі, далекі й близькі, засудили таку мою заяву. Але я подумав, що якщо навіть я цей свій стогін заберу, ви все одно мені не повірите. Мені здавалося, що я мав рацію. В цій заяві я висловив свою свою незгоду з конкретним рішенням конкретної установи… Я не хочу ставити вас в незручне становище, а тому задовольнюсь будь-якою вашою відповіддю. Я думаю, що навіть якщо я покаюся, то ви все одно мені не повірите. А взагалі, я вам скажу, що мені дуже шкода з вами розлучатися. Я вважаю, що я все ж таки дещо непогане зробив для нашої літератури.

П. ЗАГРЕБЕЛЬНИЙ: Я знаю, що навіть у тих випадках, коли кожний злочинець усвідомлює свою провину, то йому пом’якшують обвинувачення і вирок. Якщо М. Лукаш збагнув, що вчинив нерозумно й поспішно, то слід було написати заяву, в якій пояснити, що той лист був написаний в стані афектації, і забрати його назад. Але ж він цього не зробив, хоча в нього був шанс для роздумів і перегляду свого, може надто поспішного і нерозумного вчинку.

В. КОЗАЧЕНКО (звертаючись до Лукаша): Ви кажете, що вам псував настрій М. Мещеряк своїми писаннями. Вам що, нічого було читати? Адже він закидав своїми хуліганськими опусами не тільки вас, а й мене, й інших товаришів. Ви прекрасно знаєте, що Мещеряк і Дзюба виключені зі Спілки письменників. Знаєте й те, що Дзюба виключений за антирадянські писання і вчинки. Треба було над цим добре подумати. Якщо ви свою заяву написали в стані афектації, то слід було взяти назад цю заяву. І зараз ви хочете сказати, що солідаризуєтесь із Дзюбою, поділяєте його погляди, а ми їх не поділяємо. Більше того – ми їх засуджуємо як антирадянські, як такі, що завдали великої шкоди нам, нашому народові, та й не тільки нашому.

Д. ПАВЛИЧКО: Я хотів би, щоб М. Лукаш сформував чіткіше свою думку, свою позицію. Ця заява не дає нам певності щодо того, як зараз М. Лукаш ставиться до свого листа, в якому висловлено протест проти арешту Дзюби й виявлено бажання відсидіти за нього. Дуже прикро, що зараз постало питання про виключення Миколи Лукаша зі Спілки письменників. Я хотів би, щоб Микола Лукаш зараз встав і сказав про свою позицію чіткіше.

В.СОБКО: Товариші, я думаю, що нам треба дивитися глибше в основу цієї заяви. Адже це тільки форма протесту, а нас цікавить її суть. Я хотів би знати, як Микола Лукаш зараз ставиться до діяльності І. Дзюби, як він зараз думає про це.

М. ЛУКАШ: Я Дзюбу дуже добре знав, багато з ним розмовляв і не думаю, щоб він від мене щось приховував. Я ніколи не був його закадичним другом, сказати б, «нерозлийвода». Але думаю, що ми говорили з ним щиро. А в тих його розмовах і судженнях я ніколи нічого не вбачав націоналістичного.

Б. ЧАЛИЙ: Ви працю І. Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?» читали? Якщо читали, то як до неї ставитеся?

М. ЛУКАШ: Читав і не бачу в ній нічого націоналістичного.

В. КОЗАЧЕНКО: Все ясно. Є одна пропозиція: затвердити рішення правління Київської організації СПУ, оскільки Микола Лукаш написав свого листа як протест проти засудження І. Дзюби. А ми знаємо, що твір

І. Дзюби був опублікований майже на всіх мовах світу, всіма нашими ворогами. Тож, якщо інших пропозицій немає, будемо голосувати.

УХВАЛИЛИ: Затвердити рішення правління Київської письменницької організації про виключення Миколи Олексійовича Лукаша зі Спілки письменників СРСР за дії, що суперечать вимогам Статуту Спілки письменників СРСР.

Проголосували одноголосно.

Перший секретар президії правління СПУ В. Козаченко

Заст. секретаря правління Л. Бойко

Надруковано: Коваль Віталій. «Ласкаво прошу дозволити мені відбути замість нього ув’язнення…» // Дніпро. – 1991. – № 11-12. – С. 198–201.