Пословиця?.. Коли на те пішло,

так і у нас єсть їх против москалів не трохи.

І.Котляревський, „Москаль-чарівник”.

Українсько-російські взаємини були й залишаються важливою складовою життя нашої держави. І осмислення природи цих взаємин є тим завданням, яке ніколи не зніметься з порядку денного, оскільки цим двом народам судилося вічно жити поруч. І чи не найважливішим орієнтиром тут має залишатись думка й оцінка цих взаємин власним народом. А що може бути більшою концентрацією думки народу, як не його приказки та прислів’я? Великий знавець народного життя Микола Гоголь писав: „Прислів’я – це не яка-небудь наперед подана думка або припущення про справу, але вже підбитий підсумок справі, осадок, відстій уже перероджених і закінчених подій, остаточний витяг сили справи з усіх сторін її, а не з однієї” [1,477].

Уперше в новітній українській літературі ментальну опозицію „український-російський” втілив у художній формі Іван Котляревський. І зреалізував її, зокрема, через відповідні українські та російські прислів’я у „Москалеві-чарівнику”, де, користуючись нібито несерйозною формою „малороссийской оперы”, окреслив серйозні питання національного буття, які стали перспективними завданнями для подальшої української літератури. П’єса є ареною боротьби трьох світів – автохтонно-національного (Михайло, Тетяна), інонаціонального світу поневолювачів (Солдат) і балансуючого між ними світу зрусифікованих перекинчиків, які соромляться „называть матушкою просто одетую старуху” (Финтик). Нахабству солдата-зайди Тетяна і Михайло протиставляють виваженість і високу моральність. Інтелектуальну і духовну перевагу вони здобувають над Солдатом у сцені пісенних змагань, де Михайло і Тетяна виявляють гарну обізнаність із російським фольклором, проте художність українські пісні ставлять вище: „Вашу? А яку? Може, соколика або кукушечку?.. Може, лапушку або кумушку? Може, рукавичку або підпоясочку? Убирайся з своїми піснями!.. Правду сказати, єсть що і переймати…” [6,264]. У цій же сцені лунають слова, винесені в епіграф, та виголошується опозиційна пара прислів’їв, які характеризують ставлення росіян до українців та українців до росіян:

Солдат. …У нас пословица есть: хохлы никуда не годятся, да голос у них хорош…

Михайло. Пословиця?.. Коли на те пішло, так і у нас єсть їх против москалів не трохи. Така, напримір: з москалем знайся, а камень за пазухою держи; од чого ж вона вийшла, сам розумний чоловік, догадаєшся. [6,265].

Іван Котляревський був не лише близько знайомий з народним життям і його народнопоетичним багатством, а й сам займався збиранням фольклору. Він упорядкував збірничок українських прислів’їв і приказок (91 зразок) і надіслав його російському вченому Івану Снєгірьову, який подав ці твори у своїй чотиритомній праці „Русские в своих пословицах” (М.,1831-34). Котляревському був добре знайомий обшир народних паремійних творів, зокрема, тих, які стосувались української оцінки росіян, або, як їх тоді звали в народі, „москалів”. Чотири прислів’я про москалів були використані автором у його славнозвісній „Енеїді”: „Мутив, як на селі москаль!”; „Підпустять москаля якраз”; „Хто москаля об’їхав зроду?”, „Москаль – бодай би не козою замекекекав з бородою”).

Тут і далі – графіка Володимира Ломаки

Позиція Котляревською, втілена у наведених прислів’ях та відповідних діалогах персонажів п’єси, є ключовою, і саме від неї варто розпочати дослідження специфіки вживання етноніма москаль в українських прислів’ях, які, як стверджувалось вище, завжди були квінтесенцією народної мудрості. Саме ця глибинна сутність народних афоризмів і слугувала причиною того, що збірники прислів’їв та приказок зазнавали чи найбільшого цензурного тиску. Особливо це стосується видань радянських часів, де зразки народної мудрості ретельно просіювались через густе ідеологічне сито[1]. Зазвичай акцентуація робилась лише на творах класового характеру, натомість зовсім затирались будь-які національні чи міжнаціональні акценти.

„В прислів’ях та приказках бачимо не тільки констатацію соціальної неправди в класовому суспільстві, а й усвідомлення її причини саме в експлуатації трудящих панівними класами, – зазначає радянський дослідник П.Попов. – Такого роду прислів’я з великими труднощами потрапляли в друковані видання. Царська цензура не допускала їх у збірники, старанно викреслювала їх” [14,342]. Радянська цензура не просто перейняла цю традицію, а вивела її на найвищий рівень, який характеризувався не лише замовчуванням, а й відвертими фальсифікаціями та створенням псевдофольклорних зразків за вказівкою ідеологічних відділів ЦК. Цинічно це визнає навіть фаховий підручник для студентів: „Слід спеціально відзначити, що в радянську епоху народними прислів’ями нерідко стають заклики Комуністичної партії, „крилаті” вислови видатних діячів, письменників, учених, знатних людей нашої країни” [15,384].

У радянських виданнях прислів’їв та приказок подавалися лише ідеологічно вивірені „новотвори” (У Радянському Союзі всі народи рівні друзі; Росія й Україна – з одного кореня калина), оскільки „народні маси одностайно схвалюють національну політику Комуністичної партії, дружбу, братерство всіх народів СРСР” [15,386]. Ці погляди за останні півстоліття наукою майже не переглядались, тому поважнішим орієнтиром для нас у цьому дослідженні мають слугувати видання ХІХ – поч. ХХ ст.

Записами і виданнями народних прислів’їв у ХІХ ст., окрім згаданого І.Котляревського, займались О.Павловський, В.Смирницький, Г.Ількевич, М.Закревський, О.Маркович та інші. Проте найбільший успіх випав на долю збірки М. Номиса [2] „Українські приказки, прислів’я і таке інше” (1864), яка зайняла почесне місце серед фундаментальних праць у світовій пареміографії. Це видання високо оцінили фольклористи того часу, зокрема, О.Пипін та М.Сумцов. М.Грушевський так писав про працю Номиса: „Це було перше науково зроблене видання в українській етнографії, і воно перевищило всі інші слов’янські видання приказок” [2,.8]. Заслугою видавця стало те, що він вповні відбив дух українського народу у його прислів’ях. С.Єфремов відзначив, що це – збірка „найбільшої ваги”, проте вона „вельми пошарпана цензурою” [4,294].

Порівнюючи долю цієї збірки із аналогічними російськими (В.Даля), польськими (С.Адальберга), білоруськими (І.Носовича), німецькими (К.Вандера) виданнями, що вийшли у той же час, дослідник Номисової спадщини М.Пазяк зазначає, що „коли іншим переліченим вище книгам судилася щаслива доля, вони неодноразово перевидавалися, користувалися пошаною і серед свого народу, і в усьому світі, то українська збірка прислів’їв Номиса, як і більшість пам’яток української культури, через несприятливі умови життя народу перебувала у напівзабутті і забороні” [10,5]. Валуєвський циркуляр 1863 року та Емський указ 1876 року унеможливили перевидання цієї книги за царизму. Але і повалення царизму в Росії не змінило ситуації. Зміна влади в Росії не змінила одне – її антиукраїнську політику. Відмінність була лише в тім, що, як пише С.Мишанич, „завойовники ХІІ-ХІХ ст. грабували багатства України, маючи за „товар” також людей, то більшовицький режим нищив душу українця, віднімаючи у нього найдорожче – мову, звичаї і традиції, родову й історичну пам’ять, відчуття власної національної приналежності та особистої гідності” [7,416]. І як наслідок – за радянської влади в Україні книжка перевидавалась усього один раз і накладом аж у 150 (!) примірників. Це стало можливим у 20-ті роки в час нетривалого українського відродження силами відомого вченого А.Лободи. „З посиленням сталінської диктатури та нищенням української культури”, – зазначає М.Пазяк, – „М.Номис потрапив до розряду буржуазних діячів, і збірка більше не перевидавалась” [10,6]. Дались взнаки і тісні стосунки М.Симонова (Номиса) з П.Кулішем, який теж був зарахований до „українських буржуазних націоналістів”. Їх родинні зв’язки (Куліш і Номис мали за дружин сестер Білозерських), а особливо творча та ідейна енергетика Куліша вплинули на Номиса. „Не може бути сумніву у тому, – пише П.Охріменко, – що саме під його безпосереднім впливом розпочав літературну, а згодом фольклорно-етнографічну діяльність Номис” [9,17].

Друге перевидання Номисової збірки відбулось за океаном у США у 1985 році за ініціативи та коштом владики Мстислава, патріарха Української автокефальної православної церкви. Перевидання було приурочене до 120-річчя виходу збірки у світ і доповнене статтею М.Возняка „До історії видання Номисової збірки „Українські приказки, прислів’я і таке інше” разом із вилученими цензурою пареміями [8]. Також силами американських вчених було підготовлено „Фольклорний збірник Матвія Номиса”, куди увійшли статті про Номиса та його збірник [18]. Ці дві прекрасно видані книги, оправлені у дорогий футляр із золотим тисненням, також мали обмежений наклад і до читача в Україні не дійшли, а отримали лише невеликий розголос [11].

І лише за незалежної України стараннями Михайла Пазяка було перевидано цю унікальну книжку, яка містить близько 15 тисяч паремій, що відображають майже усі сторони буття українського народу. Номисові, як видавцеві, було передано різними збирачами значний за обсягом матеріал. Одна лише рукописна збірка Опанаса Марковича містила майже 30 тисяч зразків. А ще записи М.Максимовича, С.Руданського, В. і М. Білозерських, П.Куліша, Ганни Барвінок, Марка Вовчка, В.Лазаревського та багатьох інших, а також афоризми з творів І.Котляревського, Г.Квітки-Основ’яненка, П.Куліша, Т.Шевченка, які перейшли у народний вжиток. Можна лише шкодувати, що цензурні утиски та інші негаразди не дали можливості опублікувати увесь цей безцінний матеріал. Та й з того, що було подано до друку, цензура вилучила досить значний обсяг. Близько двохсот вилучених російською цензурою творів знайшлися через півстоліття у Львові та були опубліковані вже після смерті М.Номиса Михайлом Возняком.

В опублікованому Номисом корпусі прислів’їв та приказок, а також серед вилучених цензурою одиниць зустрічаємо близько сотні текстів, які стосуються рецепції українсько-російських стосунків: „Що Бог в нас народе, а люд наробе – москаль же теє у нівеч зводе”; „А щоб я москалем тричі зробивсь”; „У йому тільки віри, як у москалеві правди” та багато інших.

Сукупність цих висловлювань узагальнює думку українського народу щодо москалів. Проте перш, ніж перейти до характеристики загальних рис росіянина, яким він постає з наведених у збірці текстів, окремо слід зупинитися на самому етнонімі москаль, навколо використання якого останнім часом точиться гостра полеміка.

Етноніми – це назви етнічних груп людей: племені, народності, нації та групи споріднених народів „Серед етнонімів досить чітко розрізняються самоназви (автоетноніми) та назви, дані іншими народами (ксеноетноніми)” [13,164]. Москаль – є ксеноетнонімом, широковживаним до початку ХХ століття в Україні на позначення представника народу, за яким у ХХ століття в Україні закріпилась назва росіяни. Походження терміна москаль є доволі очевидним – від назви Московської держави або, як її в Україні та Білорусії називали, Московщини. Самоназвою людей Московщини найчастіше було „православні”, рідше „русскіє”. І.Аксаков в листі до Ф. Достоєвського пише: „Мудра річ написати заклик до російського народу, як його пишуть в інших країнах: “французи” або “британці” – „русские!” не годиться, сама мова не терпить. А на всіх сходках щоденно по всіх просторах Росії виголошуються промови із закликом: “Православные!”. Ось як російський народ визначає свою національність”. Принагідно слід зазначити, що й українці не особливо переймались самоназвами. Ось як про це пише П.Куліш: „Неграмотные обитатели Малороссии никогда не усваивали себе имени Черкас, точно так же, как и имени Русских. Малороссийские простолюдины на вопрос: „Откуда вы?” будут отвечать: Из такой-то губернии; но на вопрос: „Кто вы? Какой народ?” не найдут другого ответа, как только: „Люде так собі народ та й годі”. „Вы русские?” – „Ні”. – „Хохлы?” – „Якиї ж ми Хохли?” (Хохол – слово бранное, и они его отвергают). – „Малороссіяне? ” – „Що то за Маросияне? Нам його й вимовить трудно” (Малороссіянин – слово книжное, и они его не знают). Словом, земляки наши, предоставляя называть себя Русью, Черкасами и чем угодно, сами себя называют только людьми и не присваивают себе никакого собственного имени” [5,235]. В думі „Маруся Богуславка” головна героїня запитує козаків: „Угадайте, що в нашій землі християнській за день тепера?”. [16,56]. Як зазначає Юрій Шерех, слова „Україна” і „український” Т.Шевченко у своєму „Кобзарі” вживає 269 разів, а слова „Бог”, „Божий”, „Господь”, „Ісус”, „Христос” – 1281 раз [19,169]. І це симптоматично, оскільки творчість Шевченка вповні репрезентує народний світогляд, де протягом багатьох століть релігійна ознака важила значно більше, ніж етнічна чи територіальна. І це характерно не лише для українського люду, а й для європейця чи росіянина.

Ні у поляків, ні у білорусів, ні в українців не прижилася назва “русскіє”, оскільки добре знані їм назви “Русь” і “руські” їм важко було перенести на тих, кого вони здавна звали москалями або ж московитами. Пізніше у письмовій мові було введено термін росіянин, що походить від грецької назви Росія. Останнім часом і самі росіяни все частіше стали вживати етнонім росіянін, росіянє на означення власного народу, поступово витісняючи самоназви русскій, русскіє.

Характерно, що в записах українського фольклору ХІХ ст. ми не зустрічаємо руських, росіян чи великоросів. Українці послідовно вживали лише етнонім москалі. Наскільки семантично розбудований етнонімічний термін москаль в українській мові, можна судити з того, що словник Б.Грінченка подає п’ятдесят шість його значень, форм та відтінків: “Москаленко, Москаленка; москаленя, москаленяти; москалик, москаличка; москалів, москалева, москалеве; москалівна, москалівни; москаль, москаля; москальня, москальні; москальство, москальства; москальча, москальчати; москальчик, москальчика; москальчук, москальчука; москалюга, москалюги; москва, москви (тут в етнічному розумінні: “Москаль, що якесь старе залізо продавав і не чув, що жвавий міщанин у чемерці штовхав його: “Москва, москва, чи продаєш залізо?”); москвофіл, москвофіла; москвофільство, москвофільства; москвофільський, москвофільська, москвофільське; Москівщина, Московщина, Московщини; московець, московці; московка, московки; московський, московська, московське; московщеня, московщеняти; московство” [12,544]. У словнику додано ще два фразеологічні звороти: “підпускати, підвозити москаля”, що означає брехати, обманювати, і “пеня московська” у розумінні “безпричинно чіплятися”. В. Даль у своєму словникові вказує, що термін москаль малоросійського походження і означає: ”москвич, русский, солдат, военнослужащий”. Також вчений наводить зразки народних прислів’їв: От москаля, хоть полы отрежь, да уйди! Кто идет? Чорт! Ладно, абы не москаль; С москалем дружись, а камень за пазухой держи (а за кол держись); Мутит, как москаль, а чтобы концы хоронил; Знает москаль дорогу, а спрашивает! Москалить — млрс. мошенничать, обманывать в торговле [3].

Характерно також, що й українська література ХІХ століття, орієнтуючись на живу розмовну мову, також була послідовна у вживанні етноніма москаль. Вище вже згадувався „Москаль-чарівник” І.Котляревського. У його ж „Енеїді”, яка, як відомо, започаткувала нову українську літературу етнонім москаль згадується чотири рази. Три з них – це використані народні прислів’я (Мутив, як на селі москаль; Підпускати москаля; Хто москаля об’їхав зроду?). У четвертому вказано на характерну зовнішність тодішніх росіян: „Москаль – бодай би не козою //Замекекекав з бородою”.

Частота і глибина вживання Т.Шевченком етноніма москаль потребує окремого дослідження, тут ми лише відзначимо, що Шевченко ніколи не вживав терміна росіянин і був послідовний у вживанні слів москаль, Московщина (Москва), повністю слідуючи народній традиції, а не нав’язаній офіційній тенденції.

Євген Гребінка, автор романсу ”Очи черные”, перекладаючи поему О.Пушкіна ”Полтава”, замість слова русский вживає слово москаль, а замість Росія у Гребінки зустрічаємо Московщина. Іван Франко у поезії “Не пора” закликав:

Не пора, не пора, не пора

Москалеві й ляхові служить.

Приклади творчості таких майстрів українського слова, як І. Котляревський, Т. Шевченко, І. Франко, П. Гулак-Артемовський, Є. Гребінка, Леся Українка, І. Нечуй-Левицький, Б. Грінченко, М. Кропивницький, А. Свидницький достатньо переконливо свідчать, що нормою української мови були терміни москаль, Московщина та похідні. Ця норма виводилася із живої розмовної мови українського народу і широко була відображена у фольклорі.

Окремо слід також зупинитися на тенденційному звуженні семантики слова москаль, яке часто намагаються звести лише до означення солдат царської армії. Наприклад, у примітках до „Енеїди” читаємо: „Мутив, як на селі москаль! – москаль – тут у значенні: солдат царської армії. На Україні до ліквідації козачого військового устрою знали тільки солдат-росіян. Пізніше назва “москаль” перейшла і на солдат-українців, взагалі людей будь-якої національності, коли вони служили в царській армії” [6,298]. Проте аналіз фольклорних та літературних джерел переконливо спростовує цю запопадливу підміну термінів, поширену в радянські часи. Безперечно, першими росіянами, з якими широкі верстви українців зустрілися віч-на-віч були розквартировані в Україні російські війська. Саме вони значно вплинули на наповнення негативним змістом терміна москаль і породили цілу низку прислів’їв та приказок, у яких засудили жорстокість, здирництво, брехливість, підступність цих представників сусіднього народу. М.Пазяк зазначає: „Під словом „Москалі” у народі розумілися військові постої на Україні, які місцеве населення змушене було утримувати. „Москалі” кривдили селян, знеславлювали дівчат, звідси й склалося в народі до них негативне ставлення, що відбилося і в прислів’ях” [10, 727]. Проте у багатьох текстах йдеться не лише про москалів-солдат, а й про москалів-селян, купців, ремісників. Наприклад: Чортзнащо в лаптях, та й то москаль; Москаль ликом в’язаний, у ликах ходе, та й всіx у ли­ках воде. На ”несолдатську” зовнішність натякає й загадка: Ликом в’язане, у ликах ходить, під ликом спить (Москаль). На те, що москаль є етнонімом, а не назвою соціальної верстви прямо вказує прислів’я: Лях славний!.. та й Москаль хороший. Тому слід вважати, що в українських народних приказках значення терміна москаль є ширшим за поняття ”солдат царської армії” і є ксеноетнонімом сусіднього народу, ставлення до якого і відповідне забарвлення самого терміна формувалось, безперечно, у найтіснішому зв’язку з поведінкою щодо мирного населення розквартированих в українських містах і селах з кінця XVII ст. російських військ.

         Тривалий і не завжди позитивний досвід спілкування українських поселян з москалями, призвів до широкого уведення образу москаля у твори різних жанрів українського фольклору. Москаля зустрічаємо у побутових казках, анекдотах, ліричних та жартівливих піснях, у вертепній драмі тощо. Проте найширший діапазон і водночас найглибший аналіз міжетнічних стосунків ми зустрічаємо у приказках та прислів’ях, зокрема, у тих, що надрукував М.Номис.

         В означених творах відбився широкий оціночний спектр міжетнічних стосунків. Серед них можна виокремити кілька тематичних груп:

–         історичні аспекти стосунків (Иде москаля так як трави; Служив Москві, Іване, а вона ж його гане; Московське панування, то… жартування);

–         ставлення до постоїв російської армії (Москалики, соколики, позаїдали ви наши волики; а як вернетесь здорови, то noїcтe и корови; 3 салдатом — не з своїм братом, не стягайся; Для того й вуланчики, щоб запирали чуланчики; Ти, москалю, і добрий чоловік, та шенелія твоя злодій);

–         оцінка характеру, звичаїв та норм поведінки москалів (Москва люта; Москаль на сльози не вдаря; Москва сльозам не вірить; Москаль як ворона, та хитріший чорта; Не великий москаль, та страшний; Москаль з 6icoм порадились, та й на лихо понадились; Мабуть москаль тоді красти перестане, як чорт молицця Богу стане; Так і нам було казано: „Москаля бійтесь, бо він заріже”);

–         оцінка ставлення москалів до українців (Москаль не свій брат, не помилує; Од чорта одхристисся, а від москаля не одмолисся; Москалеві годи як трясці, а все бісом дивицця);

–         поради щодо стосунків з москалями (Від москаля поли вріж та тікай; З москалем дружи, а камінь за пазухою держи; Кохайтеся чорнобриві , та не з москалями).

Досить широко представлено в прислів’ях та приказках історичний аспект українсько-російських стосунків протягом XVII-XVIII ст. Приказка ”Служив Москві, Іване, а вона ж його гане” є оціночним судженням дій котрогось із козацьких гетьманів, які вірно служили невдячній Москві. Можливо йдеться про Івана Брюховецького (роки гетьманування 1663-1668), який підписав Московські статті 1655 року, що обмежували автономію України, а потім загинув під час повстання, яке було інспіроване проти нього царськими воєводами. Проте відсутність прізвища у приказці дає можливість говорити про більш широкі узагальнення.

Не міг народ обійти і постать Мазепи і його т.зв. ”зраду”. Номис свідчить, що ”Мазепа” для росіян – це лайка. „Москалі так дражнять наших за гетьмана Мазепу. В Лубенщиній тепер ще можна чувати (розказує народ), що за часів царя Петра розсердиться було Москаль на чоловіка та й ножакою чи чим там: „Мазепа”, каже, або „Мазепин дух!” А далі, кажуть, цар Петро дав указ – що, мов, хто залізеться душі з отакої причини, і сам повинен наложить головою” [8,187].

Спогад про репресії проти українців зберіг наступний паремійний текст, сповнений гіркої іронії: ”Я б тому бісовому тарабану хліба б не дав за те, що каже: “порубать хохлов, порубать хохлов!”; а ту маленьку сопілочку все б паляницями годував за те, що каже: “а за віщо їx, а за віщо їx”.

Проте в історії були хоч і поодинокі, але від того не менш славні епізоди, якими пишались наші предки. Один з них відбився у приказці ”Убрав в шори, як Виговський Москву (Москаля)”. Номис подає наступний коментар: ”Виговський гетьманував 1657-1659 р.; виросла ся приказка за його штучним звитязтвом над Москвою 1659 р. під Конотопом” [8,698]. Дав наш народ й оцінку, яку можна вважати історико-політичною: ”Москва на злиднях збудована, та й злиднями годована”..

Серед особистих якостей москалів, українцеві впадала в очі їх настирливість та намагання нав’язати свій спосіб мислення й поведінки: ”Москаль ликом чваницця й кожному під ніс з ним пхаецця”. Подекуди висловлювання з цього приводу носили граничний характер: ”Хоч убий москаля, то він зуби вискаля”. З цього типу поведінки, до того ж приправленого облудними речами, постав паремійний вираз ”підпускати москаля”, який Номис трактує наступним чином: ”до жіноти примощується або так бреше” [8,391].

Брехливість москаля займає значну тематичну ланку представлених паремій (Казав москаль право, та й збрехав браво; Собака брехне — москаль віри пойме; Москаль тоді правду скаже, як чорт молицьця стане; Бов, бов по московські брехні; У йому стільки віри, як у москалеві правди). Постав навіть вираз оксюморонного змісту ”Московська правда”, який поєднує на думку творця тексту несумісні, взаємовиключні поняття.

Окрема увага приділена лайці москаля, яка була неприйнятна українському народові, вихованому на інших морально-етичних принципах: ”Москаль викрутнями перебуваєцця, тім ж він скрізь погано лаєцця”. Звідси й вислів ”по-московському лаять”, тобто ”лаять в батька і матір – погано” [8,391].

Усе це дає право творцям паремій відділити себе (людей, як зазвичай звали себе поселяни) від москалів: ”А багато було людей в церкві?” — ”Людей, мамо, не було нікогісінько, тілько caмі за себе москалі — так що й голки не було б де встромити…”. Більше того, така гранична маса негативних (”нелюдських”) рис москаля призводить до зближення його із нечистою силою (чортом), що безперечно було для набожного українця висловленням крайнього осуду моральних якостей, дій та вчинків (”Тату, тату, лізе чорт у хату!” –”Дарма, аби не москаль”; Вижу, що чорт москаля несе у хижу; Коли чорт та москаль що вкрали, то поминай, як звали).

Отже, огляд вміщених у збірці М.Номиса творів дає можливість стверджувати: по-перше, що на означення представників російського етносу серед українців вживався виключно ксеноетнонім москаль, москалі, а по-друге, усі без винятку аналізовані тексти віддзеркалюють негативний досвід стосунків українців з росіянами, що надає терміну москаль негативного забарвлення. Ймовірно, були й позитивні аспекти міжетнічних стосунків українців та росіян, проте вони не знайшли свого закріплення в паремійних текстах, оскільки на думку їх творців прислів’я та приказки носили викривальний та виховний характер і зосереджувалися лише на негативних аспектах. Їх завданням було застереження своїх співвітчизників від небажаних наслідків подібного спілкування та прагнення вказати на неприйнятність подібної поведінки представникам сусіднього народу.

Оглядаючись на національну історію, видається, що пошуки Україною свого власного обличчя є проблемою, яка раз у раз про себе нагадує, оскільки не є до кінця розв’язаною. Процес творення української нації і держави кілька разів штучно переривався і після тривалої перерви розпочинався майже заново із болісного пригадування: „Що ми?.. чиї сини? яких батьків? ким? за що закуті?..” Краще зрозуміти себе завжди можна через усвідомлення власної індивідуальності, окремішності. Саме це й демонструють нам аналізовані прислів’я та приказки, подаючи у сконденсованому вигляді негативні риси, дії, вчинки безперечно не найкращих представників російського народу, засуджуючи їх та своєрідно, від зворотнього, окреслюючи новий, більш плідний вектор українсько-російських стосунків.

ЛІТЕРАТУРА

1. 1. Гоголь М.В. Твори: В 3-х томах. – Т.3. – К.: Держлітвидав України, 1952. – 520 с.
2. 2. Грушевський М. Матвій Симонів (Номис) // Зап. Наук. т-ва ім. Шевченка. – 1901. – Т.40. – С.8.
3. 3. Даль В.И. Пословицы русского народа: Сборник. В 2-х т. – М.: Худож. лит., 1984. – Т.1. – 399 с.
4. 4. Єфремов С. Історія українського письменництва. – К: Феміна,1995. – 688 с.
5. 5. Українська народна поетична творчість: У 2-х т. – К.: Рад. школа, 1958. – Т.1. – 815 с.
6. 6. Українська народна поетична творчість. – К.: Рад. школа, 1965. – 418 с.
7. 7. Записки о Южной Руси / Изд. П.Кулиш. – СПб.,1856. – Т.1. – 322 с.; 1856. – Т.2. – 354 с. / Перевидання 1994 р. – К.: Дніпро. –719 с.
8. 8. Котляревський Іван. Поетичні твори. Драматичні твори. Листи. – К.: Наукова думка, 1982. – 320 с.
9. 9. Мишанич С.В. Реалізована „бінарна опозиція”: більшовики і кобзарі //Фольклористичні та літературознавчі праці: У 2-х т. – Донецьк: ДонНУ, 2003.–Т.2.– С.415.426.
10. 10. Номис Матвій. Українські приказки, прислів’я і таке інше. Передрук видання 1864 року з додатками. – Саут-Бавнд-Брук, Видавничий фонд владики Мстислава, 1985. – 304 с.
11. 11. Охріменко П.П. Номис і Куліш // М.Т.Симонов (Номис). Матеріали наукової конференції, присвяченої 170-річчю від дня його народження. – Лубни, 1993. – С.17-26.
12. 12. Пазяк М.М. М.Номис і збірка „Українські приказки, прислів’я і таке інше // Українські приказки, прислів’я і таке інше. Уклав М.Номис / Упоряд., приміт. та вст. ст. М.М.Пазяка. – К.:Либідь, 1993. – С.5-27.
13. 13. П’ятаченко С.В. Збірка Матвія Номиса в зарубіжних дослідженнях // М.Т.Симонов (Номис). Матеріали наукової конференції, присвяченої 170-річчю від дня його народження. – Лубни, 1993. – С.37-42.
14. 14. Словарь української мови: У 4-х т. / НАН України; Зібрала ред. журн. “Кіевская старина”; Упор. з дод. власного матеріалу Б. Грінченко. – Київ: Наук. думка, 1996.
15. 15. Українська мова. Енциклопедія /Редкол.: Русанівський В.М., Тараненко О.О., М.П.Зяблюк та ін. – К.:Укр. енциклопедія, 2000. – 752 с.
16. 16. Українські народні думи та історичні пісні / Упорядк. П.Д.Павлій, М.С.Родіна, М.П.Стельмах. – К.: Вид-во АН УРСР,1955. – 658 с.
17. 17. Українські приказки, прислів’я і таке інше. Уклав М.Номис / Упорядк., приміт. та вступна ст. М.М.Пазяка. – К.: Либідь, 1993. – 768 с.
18. 18. Фольклорний збірник Матвія Номиса. До стодвадцятиріччя першого видання. 1864-1984. – Саут-Бавнд-Брук, Видавн. фонд вл. Мстислава, 1985. – 120 с.
19. 19. Шерех Юрій. Микола Ге і Тарас Шевченко: Мистець у відмінному контексті // Третя сторожа. – К.: Дніпро, 1993. – 269 с.