У короткій доповіді важко дати суцільний і повний образ цієї талановитої і багато обдарованої людини. Історик української літератури і зокрема вдумливий дослідник Шевченка, ширше — славіст, тонкий цінитель мистецтва у всіх його виявах, взагалі мистецьки-розвинена і обдарована людина: він грав на бандурі, гарно співав, писав вірші, був прекрасний імітатор як поет і як актор, яскраво-красочний оповідач, спостережливий і дотепний.
Якими близькими не були б мої відносини з Павлом Івановичем Зайцевим у студентські й поуніверситетські роки початків нашої з ним наукової і педагогічної роботи, безпосередні стосунки наші займають з цілого протягу часу понад півсторіччя — лише якихось десять років, поділених до того ж певними павзами: один раз — Першою світовою війною, а вдруге еміграцією Павла Івановича в 1920 році з Києва.
Поза тим десятком років близькости решту часу, особливо ж 25-річчя 1920-1945, часи найбільш активного і творчого життя, кожний з нас пробув у цілком відмінному духовному, моральному та ідейному оточенні, зберігаючи все ж недоторканою світлу пам’ять про ті давні дні. В листі до мене 26-го квітня 1947 року Павло Іванович писав: “Наша спайка 1909-1917 і 1917-1920 років — така міцна, що її ніякі сили диявольські не зламають. В нашій добі приязнь щира, правдива — за золото дорожча”.
Павло Іванович був на два роки старший від мене. Він народився 23-го вересня 1886-го року на Слобідській Україні, отже позаминулого вересня йому добігло б повних вісімдесят років.
Метричний запис про народження П.І. Зайцева (ДАСО. Ф. 744, оп. 5, спр. 9.)
Гімназійні роки пройшли в Сумах. Не один раз пізніше він згадував ці місця і людей, серед яких пройшли його юнацькі роки. Особливо тепло згадував він О. Олеся, свого земляка і приятеля, якому присвятив гарний спогад у 1949-му році в “Українському слові” (Бльомберґ). У Сумах почалася і літературна діяльність Зайцева —співробітництвом у місцевій і харківській пресі.
Університетські студії Павло Іванович почав на юридичному факультеті в Петербурзі, якраз за рік до першої революції. Вперше зустрілися ми в 1908-му році коли він, закінчивши юридичні науки, вступив на славістичний відділ історично-філологічного факультету теж у Петербурзі, а я по дворічному перебуванні на економічному відділі юридичного факультету Петербурзького університету теж перейшов на історично-філологічний, але по літературному відділу.
Відвідування лекцій, частина яких могла б бути спільною у нас з Павлом Івановичем, тоді не було обов’язковим і тому нас не зближувало, а обов’язкова семінарська праця проходила в різних тематично секторах — славістичному і літературному.
Щоденне студентське життя в нашому університеті зосереджувалося на другому поверсі в довгому коридорі, що прокладений був крізь усі дванадцять сполучених між собою будинків, які в петровські часи початків XVIII сторіччя будувалися спеціяльно для 12 міністерств — колеґій. Вся зовнішня стінка коридору поміж вікнами, що виходили в університетський двір, була завішана вітринками земляцтв і наукових гуртків. Тут у коридорі між авдиторіями і в передпокоях до них здобувалися інформації академічного і політичного характеру. Тут відбувалися ділові товариські зустрічі, намічалися сходини, засідання, реферати.
Осередком, який найбільше зближував студентів нашого факультету, була незвичайно симпатична студентська установа — “кабинет для чтения студентов” історично-філологічного факультету. Всі функції цього кабінету-бібліотеки виконувалися добровільно самими студентами. На чолі управи стояв пізніший видатний кубанський діяч Митрофан Петрович Богаєвський. У кабінеті працювали відомі пізніше на еміґрації Альфред Бем, літературознавець, що загинув під час Другої світової війни у Празі, Георгій Федотов — філософ, що кілька років тому помер у Нью-Йорку. У тому самому приміщенні, у старовинному будинку, який зберігав і до наших часів свою колишню професійну назву “Jeux de paume” — знаходилися ще дві бібліотеки — університетського історичного товариства, що працювало під керівництвом проф. М. Карєєва, а бібліотекарем був Павло Балицький, пізніший власник видавництва “Друкар” у Києві, видавець історичного журналу “Наше минуле” і перших збірників поезії Тичини і Зерова.
Друга невеличка бібліотечка — спеціяльно з українських книжок, належала українській студентській громаді. Нею порядкував славний пізніше лексикограф Григорій Голоскевич, що згодом був засуджений на процесі СВУ, перебував у Сибірі і відібрав собі життя. Обидві ці бібліотеки містилися в кулуарах “кабинета для чтения”, і тут можна було зустріти Олександра Шульгина — учня Карєєва, Всеволода Ганцова, учня Шахматова і Бодуена де Куртене, Костя Широцького — учня Айналова, Павла Зайцева — учня Лаврова, Левка Чикаленка — учня Хв. Вовка, Макара Кушніра — пізніше видатного діяча ОУН, Михайла Корчинського — пізніше відомого громадського діяча та інших.
Зближення з Павлом Івановичем почалося в цій обстановці з першого ж року студій на факультеті, а затіснилося особливо в останній рік перебування в університеті. Ми разом з ним у 1913–му році тримали державні іспити, разом по закінченні вступили на однорічні педагогічні курси при шкільній окрузі в Петербурзі- Ці курси давали можливість університетським абітурієнтам улаштовуватися на педагогічній праці в самому Петербурзі для продовження наукової роботи. Павло Іванович розпочав свою наукову працю ще в 50-річчя смерти Шевченка, в 1911-му році, а моя перша наукова праця появилася двома роками пізніше, вже по закінченні університету.
Склад курсантів наших педагогічних курсів був різний. Це були не тільки абітурієнти, як ми з Павлом Івановичем, але й педагоги-практики, що бажали підвищити свою кваліфікацію. Так пригадую цілком досвідченого і з теоретичного і з практичного боку педагога Ольгу Спиридонівну Ельманович, дочку варшавського професора-санскритолога, з якою у нас встановилися на довгі роки дружні стосунки.
Петербурзький університет
Керівником нашої групи філологів був славіст болгарознавець, приват-доцент університету Микола Севастіянович Державін, пізніше перший призначений червоний ректор університету і академік Всесоюзної Академії Наук (f 1953). Прекрасний методист, він дуже добре поставив свої виклади в Шостій петербурзькій казенній гімназії, де ми проходили практику і слухали лекції найкращих столичних педагогів.
Після закінчення курсів Павло Іванович одразу почав свою педагогічну діяльність у гімназії “Человеколюбивого общества”, в якій в сорокових роках минулого століття учителював Панько Куліш, що Павло Іванович любив не без гордости відзначати. Шевченкознавство тепер ставало основною ділянкою його наукових зайнять. Ще на студентській лавці, з першого року перебування на історично-філологічному факультеті (1909 р.) Павло Іванович почав вивчати і розшукувати матеріяли про життя і творчість Шевченка.
Ради цих своїх нових інтересів він і перемінив факультет.
На вакаціях Павло Іванович одвідував Київ, де співпрацював з Миколою Біляшівським та Данилом Щербаківським, що тоді ж почали в Історичному музеї призбирувати матеріяли для Шевченківського відділу. З цією ж роботою був зв’язаний і товариш Павла Івановича мистецтвознавець К. В. Широцький. Між двома шевченківськими ювілеями (1911 і 1914 років) Павло Іванович провадив енергійне листування і поїздки, розшукуючи різні пам’ятки по Шевченкові. В самому Петербурзі, в Москві, в Нижньому Новгороді по слідах Шевченкових знайомств або збирачів Шевченкових реліквій, він натрапляв на ще невідомі в літературі матеріяли.
Це була справжня піонерська робота. Широцький писав у одній своїй статті (1914): “Численні твори [Шевченка] розкидані по цілій Росії або пропали або були до цього часу в повному забутті і лише тепер після понад півсторічної перерви витягаються на світ Божий і запопадливо скуповуються колекціонерами”.2 Власники Шевченкових реліквій вмирали, речі переходили в інші руки, зникали з обрію.
У Нижньому Новгороді Павло Іванович розшукував колекцію малярських творів Шевченка, серед яких були всі вісім рисунків серії “Притчі про блудного сина”. Як відомо, багато Шевченкових реліквій, рукописних і малярських, з волі самого поета, стало власністю його найближчого петербурзького приятеля Михайла Матвійовича Лазаревського, що пережив Шевченка лише на шість років (t 1867). На час розшуків Павла Івановича, помер (ще в 1890 р.) і новий власник цих пам’яток по Шевченкові — старший на один рік за Михайла його брат Василь, сини якого (один з них жив у Нижньому Новгороді, а другий у Петербурзі) порозпродували дорогоцінну колекцію. Документами цих розшуків Павла Івановича лишилися листи його до одного із спадкоємців Сергія Васильовича Лазаревського.
Цікаво, що в ювілейному Шевченківському 1939-му році, коли Павло Іванович, сидячи в Варшаві, закінчував редакційну роботу над 16-титомовим повним зібранням творів Шевченка, у Нижньому Новгороді появився присвячений Шевченкові збірник, де повністю надруковані були всі його розшукувальні листи. Редакторові Нижнєновгородського збірника, очевидно, невідомо було, що ці листи, хоч і писані чверть сторіччя перед тим, належали непримиренному політичному емігрантові. З восьми малюнків “Блудного сина” на той час (1912 р.) у Нижньому не лишилося ні одного. Але Павло Іванович дізнався, що чотири з них, а саме: “У шинку”, “У хліві”, “Кара шпіцрутенами” і “У в’язниці” повернулися до Петербургу і зберігаються в колекції професора-медика Сергія Боткіна. Павло Іванович з Костем Широцьким заходилися над докладним описом цих пам’яток, підготовляючи близьку Шевченківську ювілейну виставку.
Тарас Шевченко “Кара шпіцрутенами”
Найбільшою заслугою Павла Івановича у цих розшуках була знахідка в тому ж 1912-му році в Петербурзі решток альбому Шевченка з зарисовками та фолкльорними записами під час короткотривалої подорожі на Україну 1859-го року. Альбом цей походив з цієї ж спадщини по Лазаревських і належав одному з членів української громади в Петербурзі Федору Сулієву. Вісім малюнків та фольклорні записи з цього альбому Павло Іванович придбав для Київського історичного музею і використав для своєї дуже цінної публікації нових шевченківських матеріялів у журналі “Русский библиофил”.3 Ця публікація була справжнім відкриттям невідомих сторінок біографії й творчости Шевченка, і вже в наші часи, по 50-ти роках, знаходимо посилання на неї в совєтському шевченкознавстві, але без будь-якої згадки імени самого публікатора.
Поруч з такою чисто музейницькою працею над виявленням шевченківських пам’яток, їх описом, фотографуванням, листуванням з власниками колекцій Павло Іванович провадить і дослідчу працю. Він сам у коментарях до Варшавського видання творів (т. II, ст. 215) зазначив, що до текстологічних студій над Шевченком він приступив ще в 1909-му році і для цього “протягом чотирьох років призбирав силу нового матеріялу, не використаного В. Доманицьким” для першого повного видання “Кобзаря” 1907-го року.
Вже тоді, на самому початку дослідницької праці, він, за його словами, “зібрав майже повну фототеку автографів Шевченка”.
Два роки між закінченням університету і початком світової війни остаточно закріпили позиції Павла Івановича в шевченкознавстві. В 1913 році у виданні “Вестник Харьковского историческо-филологического общества”4 появилася його праця: “Русские поэмы Шевченка”, базована на вивченні автографів цих поем.
Ювілейний 1914-ий рік (сторіччя з дня народження Шевченка) приносить дальшу низку важливих публікацій зібраних Зайцевим матеріялів. Крім згаданої вже статті в “Русском библиофиле” — “Новое о Шевченко”, появилося кілька статтей Павла Івановича в журналах (“Вестник Европы”, “Новь”), газетах (“Речь” — СПб, “Утро” — Харків), що принесли нові неопубліковані рядки з творів Шевченка або нові факти з його біографії.
Саме в цей час Павло Іванович почав роботу над виданням “на нових наукових засадах опрацьованого тексту всіх поезій” Шевченка,5 використавши для цього всі свої знахідки і той примірник “Кобзаря”, видання 1860 р., на якому поет власноручно поробив численні поправки, так званий примірник Ю. Цвітківського.
Була це після тексту, встановленого за автографами В. Доманицьким, нова канонічна версія тексту “Кобзаря”. Але Перша світова війна перервала це важливе видання на першому випуску, що становив лише четверту частину “Кобзаря”.
Сенсацією цього видання був текст “Мар’яни-черниці”. Історія публікації цієї Шевченкової поеми, вміщеної тут з копії, і участь Павла Івановича в розшуках автографу поеми дуже цікаві, і я коротко зупинюся на цьому як на ілюстрації тих труднощів, які стояли перед редакторами творів Шевченка того часу взагалі, а Павлом Івановичем зокрема.
Власником єдиного автографу “Мар’яни-черниці” був свого часу український письменник і видавець новорічника “Сніп” Олександер Корсун. Перший том цього літературного збірника вийшов у Харкові ще 1841 р. До другого тому, що мав появитися в 1842-му році, Шевченко на прохання Корсуна надіслав поезію “Човен” і поему “Мар’яна-черниця”. Але другий новорічник “Снопа” не вийшов своєчасно, і видавець усе збирався видати його пізніше, а зібрані матеріяли тримав у себе, нікого до них не допускаючи. Заходи П. Куліша і М. Костомарова здобути хоч копію поеми для “Основи” і нового видання “Кобзаря” 1867 року не мали успіху. По смерті Корсуна (1891) син його Олекса так само все носився з думкою виконати батьків задум — видати збірник і тому ревно зберігав від людського ока всю колекцію автографів. За ввесь час тільки дві особи одержали дозвіл зняти копії з цієї поеми: від Корсуна-батька — Шевченкова знайома з яготинського оточення Рєпніних поетка Олександра Псьол і від Корсуна-сина — збирач і публікатор шевченківських пам’яток — Іван Любов, але обидва зобов’язалися під словом чести не опубліковувати тексту поеми і нікому не давати списувати його.
Василь Доманицький для редагованих ним видань теж зробив у 1907-му р. спробу через Михайла Михайловича Могилянського здобути копію автографу “Мар’яни-черниці”, але отримав лише докладний опис в листі Корсуна-сина (опубліковано в наших річниках “Шевченко”,6 з архіву Богдана Лепкого).
Проте Павлові Івановичеві пощастило, помимо Корсунового автографа здобути для свого “Кобзаря” 1914 р. копію з копії Псьолівни від її нащадків. Під час війни Павло Іванович повів рішучий наступ на фортецю Корсуна-сина, щоб визволити автентичний рукопис “Мар’яни-черниці”, що за словами Павла Івановича “73 роки спочивав у могилі”.
За його ініціятивою українські національні установи в Києві (мабуть, Історичний музей) звернулися до Корсуна, пропонуючи йому за автограф великі гроші. Корсун відповів, що українцям, які впроваджують штучну галицьку мову, він автографа не продасть. Врешті, заходами того ж Павла Івановича вдалося купити автограф “Мар’яни-черниці” для літературного архіву Пушкінського дому Академії Наук у Петербурзі. Так дорогоцінна пам’ятка,
вислана з Петербургу Шевченком у 1842 р. на Україну, повернулася до Петербургу в 1915-му році.
Точний текст поеми за автографом був опублікований другим видатним шевченкознавцем М. М. Новицьким в “Записках Історично-філологічного відділу” Академії Наук.7 Тепер автограф знову на Україні, бо в 1930 році він був переданий Пушкінським домом Інститутові Шевченка в Харкові, а з 1934-го року він у Києві.
Публікація Новицького за Корсуновим автографом “Мар’яни-черниці”, цілком зрозуміло, замінила собою не зовсім справно опубліковану Павлом Івановичем копію Псьолівни, але це ніскільки не зменшує заслуги Павла Івановича на той час, бо йому належить і розшук, і першість повнішої публікації тексту твору, відомого перед тим лише частково.
У зв’язку з цими знахідками Павла Івановича полонив круг питань з ранньої творчосте Шевченка — теми чистої і ніжної любови, що в поезії Шевченка часто набирала автобіографічного звучання. Знахідка копії “Мар’яни-черниці” дала Павлові Івановичеві особливо багатий матеріял для цієї теми. З копії Псьолівни він упевнився, що давно відома (ще з “Основи”) поезія “Вітер в гаї нагинає лозу і тополю” була, власне, присвятою “Мар’яни-черниці” дівчині
Оксані — дитячому коханню поета. Це відкриття кидало нове світло на всю поему, і Павло Іванович дуже проникливо і тонко в окремому етюді розкрив цей епізод, спочатку в журналі “Вестник Европы”(1914) російською мовою, а потім по-українському в невеличкому чепурненькому виданні “Друкаря” з обкладинкою Нарбута. Книжечка називалась: “Оксана. Перше кохання Шевченка” (Київ 1918). У своїх спогадах П. А. Балицький згадує, що Нарбут без кінця перечитував цю книжечку про Оксану.8 Чепурненька романтична обкладинка його роботи, вся обсипана квітками, виписаними з надзвичайною любов’ю, призначалась до Шевченківських роковин 1918 р.
Через різні перешкоди книжка запізнювалась. Бракувало електричної енергії, і, щоб не гаяти часу, довелося гуртом пускати в рух величезні станки.
Вся ця шевченкознавча праця Павла Івановича проходила на дуже яскравому громадському тлі діяльної української громади в Петербурзі, що берегла українські традиції цієї столиці, колись закладені ще сучасниками Шевченка. У перших десятиліттях 20-го віку в Петербурзі діяли Максим Славінський, Олександер Русов, Хведір Вовк, Павло Стебнипький, Дмитро Дорошенко, Олександер Лотоцький, Михайло Могилянський та інші. Політично українська громада в Петербурзі в основному зформувалася як “Товариство українських поступовців” (ТУП). Олександер Гнатович Лотоцький згадує, що початковим моментом в організації був приїзд до Петербургу одного з організаторів ТУПу в Києві Євгена Харламповича Чикаленка. Не дивно, що молода студентська громада і собі прийняла організаційні форми об’єднання поступових сил й утворила молодий ТУП, молоду громаду “Товариство українських поступовців”. Олександер Гнатович Лотоцький, у квартирі якого як голови національного комітету в Петербурзі відбулися організаційні збори молодого ТУПу 1913-го року, називає учасниками, крім Павла Івановича, ще М. А. Корчинського, що став на чолі молодого ТУПу, В. В. Садовського, К.В. Широцького, О. Я. Шульгина, М. О. Кушніра, Гр. К. Голоскевича, В. Г. Ярошенка, Федора Слюсаренка, П. О. Балицького,9 а П.І. Зайцев у своїх спогадах про О. Лотоцького додає ще Ол. Алешо, Ол. Кисіля і В. Коваля.10
Цей молодий ТУП брав участь у всіх громадських справах української колонії в Петербурзі. Павло Іванович називає своєю гордістю створення таємних університетських курсів (1915-1917), де він викладав літературу, мову — Голоскевич і Ярошенко, мистецтво — Широцький, історію — Слюсаренко. Курси діяли під опікою клюбів, час був військовий і голові Михайлу Агафоновичу Корчинському доводилося вживати спеціяльних заходів, щоб не наразити громади на репресії.
У своїх спогадах про це Павло Іванович живописно переказує відкриття цих курсів, де йому з великим успіхом довелося прочитати першу лекцію про “Книги битія українського народу” Костомарова. Цікаво, що Лотоцький, який близько придивлявся до роботи молодого ТУПу, називає працю цих курсів героїчною, саме через ту небезпеку, яка ввесь час висіла над ними.11
У перших же днях революції молодий ТУП організував Грандіозну Шевченківську маніфестацію біля Казанського собору на Невському проспекті. 12-го березня відбулася панахида по Шевченкові. Не тільки собор, а й уся колосальна площа навколо нього не вміщали маніфестантів. Тому прот. Орнацький служив панахиду на площі перед собором. Загальний піднесений настрій вплинув на священика і надхненну промову його сприймали з ентузіязмом. Ще більше підняв настрій Павло Іванович, що виступив зараз же після священика з гарячим словом про громадські, політичні та національні ідеали Шевченка.
Скоро виявилася потреба у практичній діяльності на окупованих російською армією галицьких землях, щоб запобігти надужиттям російського війська над українським населенням. На керівну роботу в цивільному управлінні Галичиною й Буковиною у квітні 1917 р. призначені були Дмитро Дорошенко і Олександер Лотоцький, а в молодому ТУПІ вони знайшли собі готових помічників на управління повітами. Корчинський став заступником губерніяльного комісара Буковини — Лотоцького, Павло Іванович — повітовим комісаром Косівщини.
ДАІФО. Ф. 12, оп. 1, спр. 32, арк. 130
Згадаємо тут і ближчих друзів Павла Івановича, — Широцького, комісара на Городенщині і Балицького — на Снятинщині.
1917 і 1918 роки, роки революції, знову відкривають для Павла Івановича певні можливості для нових знахідок до того часу недоступних матеріялів. Архів т. зв. III відділу власної царської канцелярії, джерело надзвичайних скарбів до історії громадських рухів, силами добровольних рачителів перевезено з Департаменту поліції до будинку Академії Наук, щоб запобігти його зруйнуванню розбуяним вуличним натовпом. Зайцев повертається до Петербургу, щоб полагодити свої справи і попадає на це рятування архіву, в якому 70 років пролежали не тільки кирило-методіївські слідчі справи, але й автографи славетної Шевченкової збірки поезій “Три літа”. Нема ні часу, ні зручних умов для розшуків, але Павло Іванович натрапляє на оригінальний костомарівський рукопис українською мовою “Книг битія”, нашвидку його копіює і привозить до Києва, де підготовляє до публікації в журналі “Наше минуле”. Стаття Зайцева “Книги битія Костомарова як документ і твір” попереджала публікацію. Цими матеріялами, ніби якимсь маніфестом, відкривалося перше число “Нашого минулого”. Тон узятий був урочистий, відповідний до подій тих років.
У Києві Зайцев знов у центрі громадського літературного і наукового життя. Перша книжка “Записок історично-філологічного відділу” новозаснованої Української Академії Наук виходить за його редакцією. Він бере участь у кількох академічних комісіях, між іншим у підготовчій комісії до видань творів В. Антоновича, М. Драгоманова і Т. Шевченка, підготовляє вступну статтю до творів Котляревського. У видавництві “Друкар” Зайцев очолює редакційний відділ і організує низку видань, частково здійснених, як М. Зерова “Антологія римської поезії” (1920), П. Тичини — друге видання “Соняшних клярнетів” (1920) і “Замість сонетів і октав” (1920), а частково нездійснених, як збірка поезій Аркадія Казки та інше. Він віддає свій час і адміністративній праці як керівник загального відділу Міністерства Народної Освіти. Його співпрацівники по всіх лініях — це ті ж петербурзькі товариші, з якими він починав робити українську справу в Петербурзі, потім у Галичині, а тепер у Києві.
Згаданий уже Балицький, керівник і власник видавництва “Друкар”, у спогадах про Нарбута12 називає цю групу колишніх студентів Петербурзького університету, до якої й сам належав, — “петроградськими біженцями”. Це була група не раз уже нами згаданих близьких товаришів, різних фахів, але добре спрацьованих на громадській роботі. Тепер у Києві вони перебрали до своїх рук і державну роботу в Українській Національній Раді.
До цього гурту петроградських біженців не належали ні Нарбут, ні Модзалевський (хоч теж петербуржці), і Балицький робить через Зайцева спробу втягнути в своє видавництво обох цих визначних людей. Павлові Івановичу дається доручення упросити Нарбута дати обкладинку до згаданої книги Зайцева “Оксана. Перше кохання Шевченка”. Спроба вдалася, і обидва вони втягаються в роботу “петроградських біженців”, і це дає початок нового товариського мистецького гуртка у спільному приміщенні Модзалевського і Нарбута, в історичному будинку, де тоді розташована була Академія Мистецтв, а понад пів сторіччя перед тим у 1859 році на короткий час зупинявся Шевченко.
Найбільшою привабою цього київського куточка на Георгіївському завулку був давно недіючий замурований в’їзд до Св. Софії — прекрасна бароккова брама, славетна Брама Заборовського. Вона стояла трохи навскоси від будинку Академії Мистецтв, але з балкону кімнати — майстерні Нарбута, що була звичайним місцем зборів гуртка, очам відкривалася незрівняна і неповторна краса її бароккового фронтону. Не маю ніяких сумнівів у тому, що брама ця мала в житті гуртка величезне значення. У сонеті Зерова читаємо:
“Її поставив очі чарувати
Смиренний рясофорний меценат”.
Один відлам гуртка, що створився навколо Модзалевського в тяжкий для нього час, мав назву “Біля брами Софії”. Гурток Модзалевського-Нарбута складався з найближчих до них обох друзів-науковців, письменників, малярів і музик.
Справжньою душею гуртка, а часто центром уваги й розваги був Павло Іванович. На одному зібранні гуртка відзначався вихід першого числа журналу “Наше минуле”, того самого, де були опубліковані “Книги битія”. Павло Іванович був “в ударі” і почував себе іменинником. Народження цього журналу, хоч задуманий він був ще в Петрограді, через різні причини тяглося в Києві більше року і було увічнене дотепною великого розміру прибитою до стіни силюетою роботи Нарбута, на якій зображено, як секретар редакції Вадим Модзалевський підносить редакторові Зайцеву перше число, а Павло Іванович архиєрейським жестом благословляє новонароджену дитину. Вгорі стояв із знаком оклику напис “Нарешті!”, а на книзі журналу в руках Вадима Левовича була повторена в фарбах обкладинка журналу.
Пам’ятаю другі сходини, коли Павло Іванович імітував деклямаційну манеру артистів “Молодого театру”. Загорнутий в біле простирало, він талановито провів якусь тут таки зімпровізовану сцену, копіюючи дикцію і жести провідних акторів. Імпрези гуртка рядилися в старовинні українські бароккові форми. Модзалевський стилем XVIII сторіччя складав запрошення і програму, Нарбут робив “нарбутівськими” літерами етикетки на старовинних скляних ведмедиках з “оковитою”, або “старкою”. Блискучий стилізатор, Павло Іванович не відставав від господарів, виступаючи з жартівлими привітаннями і експромтами.
Іноді влаштовувалися спільні поїздки на хутір Балицького, на Куренівці, де гостинна родина, його дружина і сестра Євгенія, витримували загальний стиль старопоміщицького прийняття. Вершком стилізаторських захоплень було створення спільними силами леґенди про Лупу Грабуздова — неслужачого дворянина, який ніби появився в господі Модзалевського-Нарбута і залишив по своїй візиті запис у Діяріуші, що завжди лежав на столі в майстерні Нарбута. Нарбут одразу зробив силюетку Грабуздова, під якою появився його запис: “Я на цему патреті як живий. 26 серпня 1918 року”. Данило Михайлович Щербаківський розробив генеалогічне дерево Лупи Грабуздова, Зеров написав епітафію “На умолчаніє мелници”. Після вичерпання теми Я. М. Жданович, чернігівський приятель Модзалевського, дав у газеті (здається “Україна”) об’яву про смерть Грабуздова. Нарбут знаменито змалював похорон Грабуздова в такому ж дотепному шаржованому стилі.
Остання дань Павла Івановича Шевченкові в цей період до еміграції була виставка в березні 1920 року. Від міського уряду дістали приміщення закритого банку на Хрещатику, з приміщення Модзалевського-Нарбута перевезли велику канапу з карельської берези і такий же старовинний стіл. Над канапою під склом було експоноване літнє парусинове вбрання Шевченка, випозичене в музеї. В кількох вітринах Зайцев розмістив свою колекцію фотографій з автографів Шевченка та рідкі видання.
Для цієї виставки важко хворий Нарбут, лежачи в ліжку дав, мабуть, останній свій графічний твір — плякат і вже не міг остаточно завершити його, доручивши це зробити своєму молодому учневі Лесеві Лозовському.
Виставка була скромна, навіть на ті часи — на ній не були експоновані ні оригінальні рукописи, ні малярські твори — це було представлене в репродукціях, але коли Павло Іванович на тлі експонатів говорив про Шевченка, про свої праці і знахідки — все оживало. Забувалося, що в неопалених кімнатах було нестерпно холодно, що слухали промовця напів голодні відвідувачі (переважно це були студенти), що взагалі в Києві тоді стояли злі і злиденні часи. Це було за два місяці до смерти Нарбута і еміґрації Зайцева.
У повітрі вже відчувалась приреченість і трагічність. Шлях на еміграцію йшов тоді через ще неокуповані частини [території] — Кам’янець-Подільський, Тарнів. Військовики опинилися в таборах полонених на території Польщі.
Павло Іванович появився, проскочивши фронт, у Варшаві, де опинився і український уряд, де знайшли притулок культурні діячі, пустили коріння наукові установи, почалося видання газет і журналів. Павло Іванович став постійним співробітником редагованої О. X. Саліковським газети “Українська трибуна”, де містив статті, фейлетони, сатиричні вірші, підписуючи їх псевдонімом Л. Грабуздович, що навязувало дотепи його віршів до витівок нарбутівських часів у Києві.
Але все це не відкривало достатнього поля, щоб розгорнути на ньому творчі сили Зайцева — шевченкознавця.
З ініціятиви Лотоцького у 30-их роках у варшавському Науковому інституті запляновано видати повне видання творів Шевченка. Заслуги Лотоцького в цій справі не можна переоцінити. Павло Іванович дуже високо ставив і ініціятиву, і жертвенну роботу цього невтомного діяча на полі української культури й науки, а згодом глибоко шанував його пам’ять, згадуючи про Олександра Гнатовича у своїх пізніших статтях, доповідях і розмовах.
Звичайно, видання повного зібрання творів Шевченка на еміграції зустрічало майже непоборні труднощі. У вільному світі не було ні одного автографа Шевченка, за вийнятком послання до Шафаріка (1845), оригінал якого був подарований ще Василем Білозерським Народному домові у Львові, звідки зник і нез’ясованими шляхами перейшов до Музею Чеського Королівства у Празі. Цікава паралеля: для тому з монографією про малярську творчість за кордоном СССР так само не було оригіналів. У приватних руках у вільному світі знаходилася лише одна аквареля з часів заслання — “Скеля Монах” (1853). Ні автографів, ні оригіналів мистецьких творів! Як у таких умовах, при такому становищі першоджерел, можна було піднятися на таку відповідальну справу, як видання повної збірки творів, що включала і малярські твори Шевченка?
Але на еміграції були дві людини, що змогли вив’язатися з такої невідрадної ситуації і то з великим успіхом: досвідчений текстолог Шевченкових поезій — Зайцев і прекрасний знавець малярської спадщини поета Д. В. Антонович. Хоч Павло Іванович не мав у своїх руках навіть своєї теки автографів, але мав великий досвід свій і міг використати досвід тих редакторів в Україні, що працювали над автографами.
Уже без Зайцева у Академії Наук у Києві наприкінці 20-их років почало здійснюватись повне видання творів Шевченка за редакцією академіка Сфремова. Процес Спілки Визволення України 1930 р. перервав це видання на двох зразково відредагованих томах, що включали щоденник і листування Шевченка, підготовча робота до видання двох томів поезій теж була пророблена С. Сфремовим і М. М. Новицьким (1927),13 пізніше О.К. Дорошкевичем, що проробив усю роботу над перевіркою текстів за автографами наново (1932-33). Цей досвід кількох попередніх текстологів був дуже помічний для Зайцева.
З початком роботи над Варшавським виданням Шевченка текстологічна проблема вставала перед Павлом Івановичем у всій її повноті. Він мусів на основі свого давнього вивчення автографів і нової перевірки, проробленої в останніх роках іншими редакторами у Києві, дати канонічний текст поезій.
З ранніми поезіями Шевченка, що увійшли в перші два видання “Кобзаря” 1840 і 1844 року, справа стояла просто. Були два текстологічні корпуси поезій цієї доби авторизовані Шевченком, а саме: друкований текст т. зв. Чигиринського “Кобзаря” 1844 року, виправлений і доповнений власноручно поетом по повороті з заслання у 1858 році, і другий — згаданий уже т. зв. Цвітківський примірник “Кобзаря” 1860 р., до якого Шевченко поробив поправки на спеціяльно підклеєних полях.
Кожний редактор міг вибрати той чи інший текстологічний корпус, точно додержуючись його, не допускаючи поправок з іншого корпусу, так званих контамінацій. Цими контамінаціями грішили попередні видання минулого сторіччя, а навіть і Доманицький у повному виданні “Кобзаря” (1907) допустився до об’єднання в одному тексті варіянтів, узятих з різних редакцій.
Єфремов і Новицький прийняли за основний текст “Кобзаря” 1860 року з поправками примірника Цвітківського. Дорошкевич, хоч і визнавав принцип пізнішої авторської редакції, прийняв за вірогідніший текст поправок 1858 року, вважаючи, що автентичний текст у виданні 1860-го року порушений поправками Куліша, в друкарні якого “Кобзар” друкувався.
Зайцев прийняв для свого видання редакцію 1860 року. Для нього справа була рішена ще в 1914-му році, коли він видавав “Кобзар”, не закінчений через військові події. Щождо Кулішевих поправок, то Павло Іванович слушно завважив, що нема певности у тому, що при опрацьовуванні Шевченком редакції 1858 р. не брав участи хтось інший, даючи ті чи інші поради (II, 227). А редакцію 1860 р. Павло Іванович уважав об’єктивно кращою. Тепер ми можемо проілюструвати справи з поправками Куліша за одним із автографів, з якого друкувався “Кобзар” 1860 р. і який тепер належить Українській Вільній Академії Наук в Нью-Йорку. Павло Іванович не мав цього автографа в руках і про одну з цих поправок навіть зовсім не знав, бо не згадує її. Шевченко хотів змінити заголовок поеми “Іван Підкова” і в рукописі написав “Виправа на Цариград”. Куліш в автографі Шевченка закреслив нову назву і своєю рукою надписав “Іван Підкова”. Шевченко цю поправку прийняв. Друга поправка складніша і дуже відома. Це те місце в посланні “До Основ’яненка”, де йде мова про Антона Головатого. В автографі було:
Наш завзятий Головатий
Не вмре, не загине.
Так стоїть і в “Кобзарі” 1840 року.
Cторінка першого видання “Кобзаря” Т. Шевченка 1840 р. з закінченням поеми “Іван Підкова”
Місце зберігання оригіналу: Музей Визвольної боротьби ім. С.Бандери (Лондон) – Інв. № 2543.
Відомо, що Куліш замість цих слів запропонував:
Наша дума, наша пісня
Не вмре не загине.
Шевченко сперечався, але Куліш, за його висловом “насилу укоськав Шевченка” і ця Кулішева поправка увійшла в “Кобзар” 1860 року, а пізніше прийнята була рішуче в усіх виданнях, аж до останнього ювілейного видання у Києві 1964 року.
Хоч у примірнику Цвітківського Шевченко не відновив первісного тексту, проте Павло Іванович у Варшавському виданні Кулішеву поправку відкинув і зберіг згадку про Головатого, а в пояснювальній статті до цього послання докладно висвітлив, яку ролю постать Антона Головатого грала в тодішній свідомості Шевченка, а також у цілому посланні “До Основ’яненка”, написаному по прочитанні Квітчиного нарису про Головатого, що появився тоді в “Отечественних записках” за 1839-ий рік.
Дальша праця Зайцева над текстами наступних томів представляється так. Для поезій, написаних до заслання (1843-1847), основним текстологічним джерелом була рукописна збірка “Три літа”, що до 1906-го року знаходилася в архіві Департаменту поліції, а зі 1907-го року переховувалася в музеї В. Тарновського в Чернігові. Для років заслання ще з часів кожанчиковського видання 1867-го року за редакцією М. Костомарова використовувалися дві рукописні збірки, так звана “Мала книжечка”, або “Захалявна”, і “Більша книга”, куди Шевченко в остаточній редакції переписував з малої окремі поезії. Зайцев прекрасно знав ці джерела, але, садячи у Варшаві і не маючи своєї фототеки автографів під руками, мав певні труднощі, бо доводилося користуватися лише чужою перевіркою, чужим читанням автографів редакторами, для яких усі три збірки були ввесь час доступні під час редагування тексту. Проте, Павло Іванович не завжди міг покластися на чуже прочитання.
Здавалося б, що публікація поезій Шевченка в редакції і Єфремова і Новицького (Київ 1927), де всі твори періоду “Трьох літ” і років заслання були дуже уважно звірені з автографами трьох основних рукописних збірок, — могла б замінити для Зайцева відсутні на еміграції автографи. Але й самі редактори, Єфремов і Новицький, дивились на це своє двотомове видання поезій 1927 р. як на попередню спробу встановлення канонічного тексту. При друкуванні відповідних томів академічного видання Шевченка за редакцією Єфремова малося на увазі всі тексти перевірити за рукописами ще раз наново. Розгром Академії Наук в 1929-30 роках викреслив з життя головного редактора акад. Єфремова, а редактора текстів Михайла Михайловича Новицького позбавив можливости завершити цю перевірку.
У 1932 році за перевірку тексту поезій узявся Інститут шевченкознавства. У цьому ж році в журналі “Життя й революція” появилася стаття О. Дорошкевича,14 де він указав на кілька, як оцінив Зайцев, “значних помилок та недоглядів” у виданні Єфремова-Новицького 1927 р. Під керівництвом Дорошкевича Шевченків текст був наново звірений з автографами і приготований для тритомового видання Шевченкових творів, що по виході було знищене. Сам Дорошкевич у 1934 році мусів залишити Україну. Скоро по тому (1937 р.) Новицький опинився на Соловках. Хоч установлений Дорошкевичем текст, як думав Павло Іванович, був використаний у виданні “Кобзаря” за редакцією А. Річицького, проте цілковитої певности у текстах цього видання Зайцев уже не мав. Тому при публікації відносних томів Варшавського видання йому доводилося критично оцінювати розходження в текстах авторитетних видань ЄфремоваНовицького та Дорошкевича і вибирати те або інше прочитання автог рафа. Всі такі випадки (їх не багато) він обговорює в примітках до тексту і кожному читачеві, як він каже, вільно вибрати той текст, шо його більше переконує.15 Це було єдине, шо міг дати Зайцев як редактор, позбавлений можливости самому перевірити за автографами ці розходження.
Для щоденника і листування Шевченка був єдиний автографічний текст, відтворений в академічному виданні за ред. Єфремова (т. III Листування, т. IV — Щоденник) майже з фотографічною точністю. Новицький, що підготовляв текст, добився того, що навіть літера Н давалася в латинській графіці, як її писав Шевченко.16
Варшавське видання могло б стати повним тріюмфом редакторської і коментаторської роботи Зайцева, але те, що не вийшов І том — з біографічним нарисом, V з поезіями останніх років і ще один, менш важливий, — створювало почуття недовершеносте. Довершити це велике діло не дав змоги хід політичних подій.
Ще важливішою для Зайцева справою було б закріплення його багаторічної (коло 30 років) шевченкознавчої праці у двох синтетичних напрямках: розкрити монографічно феномен Шевченка як поета і як людини. Працюючи над Варшавським виданням, редагуючи тексти творів, оцінюючи варіянти, збираючи матеріяли для коментарів і пояснювальних статтей Павло Іванович уже йшов до цієї мети.
У першому з цих напрямків Зайцев встиг закріпити деякі думки як висновки зі своїх студій — у статті в журналі “Ми” (Варшава 1939), під назвою “Як творив Шевченко-поет”.17 Нема сумніву, що ця стаття становить вершок наукової творчості Зайцева, його акме, після неї він не дав уже нічого глибшого і нічого рівного тому. Хочемо тут подати бодай основні тези цього есею.
Перш за все Зайцев звертає увагу на те, що процес творчості Шевченка відбувався не на мансарді в домі майстра Ширяева, а серед цілком особливих обставин: Літній сад, мармурові постаті богів і богинь, білі петербурзькі ночі, все це, на думку Павла Івановича, особливо у людей південних, викликало збудження глибоких естетичних емоцій. Три джерела цих емоцій: природа — мистецькі явища — настрій мистця.
Цитуючи поезії Шевченка тих років, Зайцев встановлює близькість його естетично-сприймальних емоцій до релігійних переживань. “Молитися й творити — це в нього синоніми”, — твердить дослідник. До музи поет звертається з проханням: “поможи молитву діяти до краю”. Коли Шевченко до мистецтва прикладає “божественне”, то це в нього, як каже Павло Іванович, “не результат тільки засвоєння термінологічних шабльонів романтичної естетики, … — це результат самоаналізи, спостережень над власним образотворчим процесом і над природою своїх естетичних переживань взагалі”.18
Далі ще важливіше спостереження дослідника: “…якщо не завжди, то принаймні часто в сприймально-естетачних емоціях Шевченка певні зорові враження асоціятивно викликали певні уявно-слухові — ритміка ліній і барв лучилася з ритмікою музичних тонів”.19 Як приклад Павло Іванович наводить слова Шевченка з повісти “Близнецы” про могутні акорди Гайдна, що приходять до порівняння з лініями і тонами могутнього Дніпрового пейзажу.20
Низку місць у повістевих творах (“Близнецы”, “Прогулка”) і в прекрасному, наскрізь музичному поетичному етюді “Сон” (“Гори мої високії”) Павло Іванович називає покладеними на музику пейзажами.
Поет О. Афанасьев-Чужбинський записав у своїх спогадах слова Шевченка: “Хто його зна, звідкіль несеться, несеться пісня, складаються поезії, дивись уже й забув, про що думав, а мерщій запишеш те, що навіялось”.21 Павло Іванович наводить ці слова, щоб ствердити, що в Шевченка слова: “співаю, пісня” мають цілком реальне значення у виявленні образотворчого процесу: “Він іноді чув свої твори, як слова-образи з певною мелодією, як готову пісню”.22 І цим Павло Іванович пояснює часті зміни ритмів у багатьох Шевченкових поезіях (в “Гамалії” — шість різних ритмічних схем). Цей процес ритмізації відбувався в Шевченка підсвідомо, “як результат впливу мелодії, що він її чув у даному творчому процесі”.23
Немає можливосте передати тут усе багатство думок і спостережень Павла Івановича при розкритті його теми “Як творив Шевченко-поет”. Варто все ж зупинитися ще на виясненні Зайцевих психологічних мотивів, якими керувався поет, коли робив редакційні поправки у своїх творах, підготовляв їх до видання.
Особливо багатий матеріял для спостережень і висновків дає праця Шевченка у 1858-му році над творами засланчого періоду, коли він переписував з захалявних зошитів ці поезії до т. зв. “Більшої книжки”.
Тут ми можемо зробити одне цікаве співставлення. Зайцев дав свої спостереження на двох-трьох сторінках, а пізніший совєгський дослідник Є. Ненадкевич присвятив цілу книжку на те, щоб довести більшу революційну наснаженість, яку нібито надавав Шевченко своїм творам, редагуючи їх в 1858 році.
Зайцев підійшов до цієї справи просто, без усякого упередження, “не мудрствуя лукаво”. Для нього було ясно, що Шевченко в таких випадках виходив ні з яких інших засад, як тільки з естетичних. Поет сам зформулював одну з таких засад ще в 1856 році — це стремління до найбільшого лаконізму вислову, тому, зазначає Зайцев, “тенденція осягнення більшого динамізму, більшої сконденсованості у розвитку сюжетної схеми йшла в нього взагалі по лінії
«Більшої книжки»”.
Аналіза Шевченкових поправок в цьому процесі “пересівання” засланчих творів, коли поет усуває зайві епілоги, неістотні мотиви або епізоди та дидактичні закінчення, — приводить Зайцева логічно до висновку, що вся ця редакційна праця поета йде “по лінії більшої конденсації вже раз зреалізованого образотворчого процесу”.24
Дослідникові було ясно, що тенденція осягнення більшого динамізму, більшої сконденсованосте в розвитку сюжетної схеми, чи, як казав сам Шевченко, “канви” даного твору, йшла в нього по лінії естетичної засади, яку він визнавав.25
І ще: у всій Шевченковій спадщині ми поза поширенням або звуженням сюжетних схем не знаходимо більше переробок, які свідчили б про якісь композиційні труднощі, що перед ним виринали б під час творення речей навіть з досить складними сюжетами. Він одразу охоплював творчим зором цілість — увесь комплекс образів-епізодів у їх внутрішньому логічно-композиційному зв’язку.26 Як бачимо, в ході думок дослідника нема навіть і натяку на якесь ідейно-тенденційне підложжя тієї редакційної роботи, що її проробив Шевченко у 1858-му році над текстами поезій, писаних на засланні.
Твір, який вилився в Шевченка цілком спонтанно (“Садок вишневий коло хати”), не зазнав при критичному перегляді тексту самим поетом ніяких змін. Зайцев називає цю поезію “найгеніяльнішим у світовій поезії примітивом” і додає: “таку річ можна створити лише в процесі абсолютно спонтанної творчости, і це був найдорожчий для самого автора твір”.27
Друга лінія студій Зайцева “Шевченко як людина” не дійшла до такого завершення, але дослідник ішов у цьому напрямку. Це було видно з тих окремих етюдів, які появилися з різних періодів життя Шевченка і з більшої праці “Szewczenko а Роlасу”, про яку ми маємо неповне уявлення з коротких згадок і листів Павла Івановича — це була спроба поставити Шевченка на перехрестя україно-польських стосунків середини ХІХ-го віку.
Найбільше значення мусів би мати у цьому той перший том Варшавського видання, що так і не побачив своєчасно світу. Був це самий кінець 30-их років — переддень судьбоносних подій, що перекроїли карту Европи і світу.
Уже під час Другої світової війни, в 1941 році, в Кракові Зайцев прочитав доповідь “Психологічний портрет Шевченка”. Доповідь ця теж не появилася друком, і ми можемо мати деяке уявлення про неї лише з газетного репортажу. Виходячи з особистих рис Шевченка-поета, Павло Іванович торкався тут особливостей його світовідчування, ставлення до людей, зовсім своєрідного реагування на життьові явища, інакшого, ніж у інших людей. Навіть з цієї короткої газетної замітки в “Краківських вістях”28 видно, що доповідач торкався етичних моментів світогляду і шукав окреслення природи геніяльного Шевченка.
По Другій світовій війні Павло Іванович дав цікаву програму студій у цьому напрямі і підійшов до цієї вершинної теми: Шевченко як синтеза всіх епох українських історичних традицій. Він зформулював цю проблему так: “Це буде інакше зформульовано, — писав він у листі з 12 червня 1947 p., — але зміст буде такий. Зв’язок Шевченка з нашим середньовіччям, з ренесансом, з барокко, з клясицизмом, з романтизмом, з реалізмом (і навіть його пренатуралізмом). У нього є все, що було позитивного в кожній добі. Теза: геній вміщає в собі всі епохи (розмова моя, Чижевського і Барки, недомовлена розмова). Це буде річ натуральна, написане, десять разів одшліфоване й виголошене як вступ до конференції”. На все це не вистачило в Павла Івановича ні часу, ні можливостей. Коли саме Зайцев покинув Варшаву, я не знаю. Він опинився в Берліні вже під час німецької окупації Сходу. Десь під Берліном під чиєюсь опікою він поселив свою 30-річну нещасливу доню Ірину, сліпу і скалічену хворобою ще з дитинства. Працював він у “Вінеті”, в установі, що займалася організацією різних пропаґандивних підприємств. Для його живого характеру це було відпруженням — постійні зустрічі з музиками, артистами, письменниками — взагалі мистцями. Тут, між іншим, він зустрів Нарбутову доню Марину, що бачив її в Києві востаннє дитиною, тепер — вона балерина в хореографічних групах “Вінети”.
Але для творчої роботи, ще й у царині шевченкознавства, не було відповідних умов, хоч брат його Олександер Іванович, правник і журналіст, в одному з листів з іронією писав саме про цей період “Вінети”, що Павло Іванович у розмовах “далі Шевченка ні в якій галузі не заходить”.
На користь Павла Івановича в цьому періоді можна б ствердити, що він прикладав багато старань, витягаючи цінних людей на сяку-таку інтелектуальну або мистецьку працю, рятуючи їх од усякої небезпеки тих неможливих часів. Берлінський епізод у житті Павла Івановича скінчився з ходом війни. Він зовсім зник з обрію. За якимось доносом був заарештований англійцями. Потім виплив на поверхню життя лише десь у 1947 році.
З цього часу починається останній сумний період у житті Павла Івановича, і відновлюється моє листування з ним. Настрій його важкий. Його мучить відірваність від близьких йому людей і самітність серед чужого оточення. 24 квітня 1947 року він пише: “Я — сирота. Попрощався 1. І. 45 зі своєю Оксаною — з жінкою, 17. 4. 45 з Інкою [Іриною] — дочкою, а 21. 4. — з Сашком [брат]. Жінка моя, якщо не сидить, то сиділа в тюрмі або кацеті. Від 10. 8. 46 р. — ні гу-гу! а писала, щодва-тижні перед тим. Я так тужив за нею, що аж сухоти мене обсіли були… і тепер тужу. Не можу, не можу погодитись з думкою, що буду самітний до домовини”.
В одному з перших листів по закінченні війни (10. 4. 1947 р.) він писав: “Від травня 1946 р. я шукаю зв’язків і адрес і досі не міг ні про кого довідатись і нічого не знав (я жив у зовсім ізольованому від світу польському таборі в Тевтобурзькому лісі, і нав’язав контакт зі своїми в кінці травня 1946 p.). Не буду довго оповідати про цей найтяжчий період, найтяжчий тому, що ніяк не міг погодитися з думкою, що нікому не потрібний, що ніхто до мене навіть відізватися не хоче”.
Він ще живе в польському таборі у Варбурзі (Тевтобурзький ліс), носить ім’я Єжи Абрамовіч. В листі 22. 7. 1947 року він пише: “Брата Сашка 28. 12. 46 р. о 4-ій год. ранку три енкаведисти викрали з англійської зони й вивезли до совєтської. І як мені можна було б бути не Абрамовічем, а дурні люди й досі мене помиями обливають, що я мало не зрадник і боягуз! Таж большевики мають іще одну закладницю — мою дружину”.
Персональний листок Павла Зайцева з архіву Українського Вільного Університету
(публікується вперше)
Лист Павла Івановича з 12 листопада 1947 p.: “Приїхав я на скринінґ… ах! ах! як я денервуюся. Я ввесь роздвоєний. Сказати: «Я — Зайцев». Хто його знає, як зареагують. А пощо скривався під чужим прізвищем? Жінка — там, людей большевики викрадають і т. д… не знаю, не знаю. Яке дурне життя, який я нещасний, що не опинився серед своїх”.
Але благополучно проминув скринінґ, і 1948 рік приніс моральну полегшу. Відновлюються ширші зв’язки, Павло Іванович появляється на наукових конференціях, а навіть бере активну участь у Шевченківській конференції УВАН у березні 1948 p., організуючи шевченкознавчі доповіді і сам читає свою працю “Як творив Шевченко-поет” — хоч надруковану вже дев’ять років тому, але мало кому знану.
З цієї конференції, яка в історії УВАН відограє велику ролю, бо тоді затверджено новий статут Академії, що в основному діє й тепер, покладено початок існуванню Інституту шевченкознавства УВАН. Зайцева затверджено директором цього інституту. Думаю, що це був важливий момент і в житті Зайцева. Його листування цих років відбиває його інтерес і не тільки в пляні його власних праць.
Він широко інтересується діяльністю і плянами УВАН — сам висуває проекти історично-літературного журналу, видань творів Шевченка і свого наукового доробку. Із своєї багатої пам’яті він креслить силюетки своїх видатніших знайомих і приятелів. Пляни його величезні і не рахуються з реальними можливостями. 26 квітня 1947 року він пише: “Я хотів би намовити вас видавати «Наше минуле». 2) Видати кирило-методіївський збірник (для молодого покоління, яке цього нічого не знає). Я б дав невидрукуваний розділ з біографії Шевченка: Відгуки кирило-методіївської справи. Можна б передрукувати статтю Петрова «Різдво 1846-го року»”. Мали б там бути ще за його пляном загальний огляд справи, біографії всіх братчиків з портретами, “Книги битія” з коментарями.
26-го вересня того ж року його займає другий проект, пере класти на українську мову і видати книгу “Шевченко і поляки” (107 ст.), бо матеріял там надзвичайний і неповторний з рапперсвільського музею, який під час війни загинув у Варшаві. Крім того, у листах 1947 року він кілька разів згадує про намір перевидати свою статтю 1939 року — “Як творив Шевченко-поет”.
Рукопис статті П. Зайцева про Тараса Шевченка (З архіву УВУ)
Слідом за цим Павло Іванович висуває ширший проект видання всіх його статтей і розвідок про Шевченка. Тут він перераховує з пам’яті найважливіші статті, що складуть збірник на 250 сторінок, а якщо додати статті з Варшавського видання творів Шевченка, то вийде на 350 сторінок. 5-го березня 1948-го року він пише до УВАН про свій проект видання всіх творів Шевченка в шести томах і зазначає, що має готові тексти. Шість томів у часи розквіту в культурному житті еміграції т. зв. “циклостилевої доби” — це були скоріше мрії, ніж плян. Правда, на самому проекті справа й зупинилася. У той же час він береться за велику роботу для УВАН підготовити до видання корпус спогадів про Шевченка з відповідним коментарем, але умови й для цього не виявилися сприятливими.
З усіх цих проектів зреалізувалося у 1954-му році лише видання біографії Шевченка, приготованої до першого.тому Варшавського видання, про яку він писав ще в квітні 1947 року. “Біографія Шевченка є зо мною, але не вся. 30 останніх сторінок (у шпальтах) згубив! Згубив і плачу!” У кількох листах згадує про труднощі у зв’язку з цим і необхідністю дати для книги бібліографію праць про Шевченка. Знаємо, що й цієї останньої справи не вдалося Павлові Івановичеві закінчити. Бібліографію до книги склав М. Глобенко.
У Павла Івановича, принаймні з того часу, помічається якийсь підйом, повернення до шевченкознавства, шукання можливостей для здійснення старих плянів. Восени 1949 року він написав низку важливих і для своєї біографії спогадів про О. Олеся, О. Лотоцького, О. Кошиця, спогади про школу в Петербурзі, про “Денікінську осінь” у Києві 1919 року, про повернення Кир Андрія Шептицького з примусового перебування поза Україною в часи війни та багато інших. З небувалою поквапливістю він заповнює сторінки бльомберґської газети “Українське слово”, вміщуючи по дві-три статті в одному числі.
У пошуках матеріялів до своїх праць він їде до Парижу, пробує знайти їх у бібліотеці Марбурзького університету, готовий їхати до Женеви. 1953 року він хоче взяти на себе організацію “Европейського бюра бібліографічних розшуків”. Пляни снуються crescendo грандіозні й нездійсненні. У листі до Володимира Дорошенка з 10 серпня 1956 року він розгортає ще один проект: “Я опрацював плян Українського національного видавничого Фонду імени Шевченка. В березні 1961 р. мине століття смерти Тараса. Ми мусимо його впровадити в Пантеон світової літератури і то такого, яким він був: «живого» і «справжнього» Шевченка. Річ ясна, що це наш обов’язок… ціла серія англомовних, еспаномовних, германо- й франкомовних видань, а також ціла енциклопедія шевченкознавства мають вийти в світ. Кожен українець має стати членом цього фонду (1 доляр), а всі установи, організації і політичні групи мають набути якнайбільше число паїв. При фонді буде Інститут шевченкознавства, який виділить редакційну колегію. На чолі цієї колегії маю стати в Европі (вона тут і буде мати свій центр) я… дирекцію виберуть тут у Мюнхені представники всіх груп (я веду в цій справі листування з Скоропадським, Бандерою, Мельником і под.). Здійснення моєї ідеї (коли пропаганду поведуть усі політичні середовища) може дати сотні тисяч долярів”.
Що це? Фантасмагорійна візія? Прозріння майбутнього, того, що колись має статися? Пророча уява звернення того Шевченківського руху, що помалу втілюється на наших очах і в Шевченківську фундацію в Канаді і в здвигнення пам’ятників Шевченка по. різних країнах українського розселення? Може скоріше це уявлення завершеним того, що не вдалося довершити самому Павлові Івановичу.
Могила Павла Івановича Зайцева на кладовищі Вальдфрідгоф (м. Мюнхен, Німеччина). Фото 1999 року.
Він помер 2-го вересня 1965 року. Мимоволі приходить на пам’ять остання передсмертна поезія Шевченка, створена поетом у лютому 1861-го р. “Чи не покинуть нам, небого…”, де він записав мальовничу візію, що стояла перед ним напередодні смерти — вимріяна хата над Дніпром як уже виборений в життя куток для творчої роботи на Україні. Але де?
Та як буду здужать,
То над самим Флегетоном,
Або над Стіксом, у раю,…
Поставлю хаточку, садочок
Кругом хатини насажу…
Вимріяну хату…
Посилання:
1) Доповідь на ювілейній конференції для відзначення 20-річчя праці Інституту шевченкознавства УВАН. Нью-Йорк, 28 жовтня 1967 [Ed.].
2) К. Широцький. Шевченко-художник, — “Русская библиотека” 1914, ч. 1, ст. 31. [In Сучасність 1968, 3 (87), where the article was first published, the reference was given to Русский библиофил. — Ed.].
3) Русский библиофил 1914, No. 1.
4) 1913, в. 3. Вийшла також окремою відбиткою.
5) Варшавське видання, т. 2, ст. 215.
6) 1953, II, ст. 26-32.
7) Кн. IV (1923). Київ,! 1924.
8) Бібліологічні вісті (Київ)|1926, ч. З, ст. 53.
9) О. Лотоцький. Сторінки минулого, частина 2. Варшава, 1933, ст. 66-70.
10) Українське слово (Бльомберг)І1949, ч. 42, ст. 2.
11) О. Лотоцький, ст. 325.
12) Бібліологічні вісті 1926, ч. З, стор. 53.
13) Т. Шевченко. Поезія. Під редакцією акад. С. Єфремова і М. Новицького. Київ (УАН,[“Книгоспілка”]), 1927, т. 1,ст. 477,т. 2, ст. 483.
14) Принципи організації тексту Шевченкової поезії (кн. 6-7, ст. 186-206). У статті Дорошкевича, власне, не було ніяких різких висловів проти Єфремова або Новицького, але вже перед тим, наприкінці 1931 р., в тому ж журналі “Життя й революція” появилася стаття Є. Шабліовського з проречистим довгим заголовком: “Більшовицький вогонь проти решток контрреволюційної єфремівщини й гнилого лібералізму в шевченкознавстві”
1931, ч. 11-12, ст. 117-121. Ця стаття мала на увазі “Провідник по Шевчен-
ковій могилі”, де рекомендувалися праці Єфремова, Новицького та інших
як лектура для одвідувачів.
15) Варшавське видання, т. З, ст. 254.
16) Редакція цих томів Варшавського видання не мала принципового значення, бо щоденник і листи Шевченка, писані російською мовою, давалися в перекладах на українську.
17) Ми (Варшава) 1939, No. 3-4, ст. 60-72 і ч. 5-6, ст. 61-79.
18) Там таки. No. 3-4, ст. 64.
19) Там таки.
20) Там таки, ст. 65.
21) Там таки, ст. 67.
22) Там таки,
23) Там таки, ст. 68-69.
24) Там таки, ст. 73.
25) Там таки, ст. 74.
26) Там таки, ст. 77-78.
27) Там таки, ст. 76.
Джерело: Міяковський В. Павло Іванович Зайцев (Спогади і спостереження) / Недруковане й забуте (громадські рухи дев’ятнадцятого сторіччя, новітня українська література). – Нью-Йорк. – 1984. – С. 202 – 224.
