"Дослідження українського повстанства має не тільки наукове, але й соціально-політичне, виховне та світоглядне значення. Із прикрістю доводиться констатувати, що майже 300 років перебування лівобережних українських земель під владою Російської імперії та 70 – під радянським контролем вже практично всієї території України, не минули безслідно. Результатом цього стали докорінні зміни в свідомості та світосприйнятті українця, його відчуття своєї меншовартості порівняно зі «старшим братом – великоросом» та відповідним поглядом на свою націю, як недержавну, слабку та таку, що може існувати лише в спілці з «братською» Росією. Тобто в світогляді українського селянина викристалізувалося те, що за «тріадою» видатного українського мовознавця-славіста Ю. Шевельова є «українським провінціоналізмом». Інший вітчизняний літератор, учасник Української революції Є. Маланюк ще більш точно вказав на проблему малороса – «це тип національно-дефективний, скалічений психічно, духовно (…) проблема українського малоросійства є однією з найважливіших, (…) безпосередньо пов’язаних з нашою основною проблемою – проблемою Державності. Ця проблема постане перед державними мужами вже Державної України. І ще довго, в часі тривання й стабілізації державності, ця проблема стоятиме першоплановим завданням, а для самої державності – грізним memento». Проте ретельне та неупереджене вивчення селянської боротьби в 1918 – 1923 рр., зокрема на Слобожанщині, переконливо доводить волелюбність, вірність козацьким традиціям демократизму та прагнення до волі великої частини місцевого хліборобського населення. В цій боротьбі було і достатньо негативних рис, як-то – селянський антиетатизм, що межував із анархізмом, нездатність консолідуватися для боротьби зі спільним ворогом, отаманщина, яка роз’їдала, здавалося б, навіть найстійкіші українські збройні формації та примат власних економічних інтересів над державно-національними".