“Дослідження українського повстанства має не тільки наукове, але й
соціально-політичне, виховне та світоглядне значення. Із прикрістю
доводиться констатувати, що майже 300 років перебування лівобережних
українських земель під владою Російської імперії та 70 – під радянським
контролем вже практично всієї території України, не минули безслідно.
Результатом цього стали докорінні зміни в свідомості та світосприйнятті
українця, його відчуття своєї меншовартості порівняно зі «старшим братом –
великоросом» та відповідним поглядом на свою націю, як недержавну,
слабку та таку, що може існувати лише в спілці з «братською» Росією. Тобто
в світогляді українського селянина викристалізувалося те, що за «тріадою»
видатного українського мовознавця-славіста Ю. Шевельова є «українським
провінціоналізмом». Інший вітчизняний літератор, учасник Української
революції Є. Маланюк ще більш точно вказав на проблему малороса – «це
тип національно-дефективний, скалічений психічно, духовно (…) проблема
українського малоросійства є однією з найважливіших, (…) безпосередньо
пов’язаних з нашою основною проблемою – проблемою Державності. Ця
проблема постане перед державними мужами вже Державної України. І ще
довго, в часі тривання й стабілізації державності, ця проблема стоятиме
першоплановим завданням, а для самої державності – грізним memento».
Проте ретельне та неупереджене вивчення селянської боротьби в
1918 – 1923 рр., зокрема на Слобожанщині, переконливо доводить
волелюбність, вірність козацьким традиціям демократизму та прагнення до
волі великої частини місцевого хліборобського населення. В цій боротьбі
було і достатньо негативних рис, як-то – селянський антиетатизм, що
межував із анархізмом, нездатність консолідуватися для боротьби зі спільним
ворогом, отаманщина, яка роз’їдала, здавалося б, навіть найстійкіші
українські збройні формації та примат власних економічних інтересів над
державно-національними”.
