Серед видатних українських вчених, котрі досліджували історію Слобідської України, помітне місце займає учень М. Грушевського Віктор Дмитрович Юркевич, чий короткий життєвий шлях був сповнений значних творчих здобутків. Рід Юркевичів походить із старовинної української козацької шляхти, спадкові та рангові маєтності якої знаходилися на теренах нинішнього Середино-Будського району Сумщини ¹. До скромного маєтку Юркевичів на р. Свизі приєдналися дрібні угіддя у сс. Кривоносівці і Хильчичах, поруч з якими виріс хутір Юркевичі (тепер с. Таборище Кривоносівської сільради Середино-Будського району Сумської області). Як засвідчує Інна Юркевич-Федущак у дослідженні про рід свого батька – Віктора Юркевича, невеличкі володіння не давали змоги бути джерелом їх існування, садиба скоріше слугувала осередком збереження родинних українських традицій ².

Віктор Юркевич народився 26 грудня 1898 року у родині доктора медицини, військового лікаря Дмитра Юркевича та випускниці консерваторії і вчительських курсів Марії Нейманд у м. Александрополі колишньої Еріванської губернії (тепер м. Ґюмрі, Республіка Вірменія) ³. Попри те, що родина мешкала у Закавказзі, а батьківська служба й освіта була російськомовною, родина завжди плекала українські звичаї, мову, культуру. Крім Віктора, родина Юркевичів мала ще двох дітей – братів-близнюків Миколу та Володимира, що народилися у 1903 р. Батькова служба потребувала частих переїздів. Юркевичі певний час мешкали у Воронежі, Кременчуці, Ромнах та Чугуєві. Коли у Кременчуці навесні сталася повінь, Віктор брав участь у рятувальних роботах, за що місцевою владою був нагороджений медаллю ⁴.

Ще з часів навчання Віктор Юркевич виявляв захоплення бібліографією, займався каталогізацією та впорядкуванням шкільної бібліотеки. Проте захоплення минувшиною не стали на перешкоді вступові на фізико-математичний факультет Московського університету для вивчення механіки та хімії ⁵ після закінчення у 1917 р. Кременчуцької реальної школи. Інтерес до української історії не полишав Віктора. У 1918 р. він повернувся до України, де у Києві вступив на історико-філологічний факультет Університету Святого Володимира. У наступному році родина Юркевичів оселилася у Києві. У родинному маєтку на хуторі Юркевичі Дмитром Юркевичем була заснована лікарня, де він працював головним лікарем, але згодом повернувся до Києва. Після встановлення радянської влади брати Юркевичі у 1919-1920 рр. працювали санітарами, лаборантами установ Червоного Хреста, вчителями курсів ліквідації неписьменності, щоб мати робітничий стаж для права на здобуття вищої освіти. Під час навчання Віктор написав кілька вагомих історичних досліджень, займався археологічними розкопками, упорядковував церковні документи. У 1923 р. він закінчив університет з відділу історії України, працював викладачем 14-ї київської трудової школи ⁶.

31 березня 1924 р. була заснована Київська науково-дослідча кафедра історії України Всеукраїнської Академії Наук (ВУАН) на чолі з Михайлом Грушевським, одним із головних завдань якої була підготовка нового покоління українських істориків. Серед 11 затверджених аспірантів був і В. Юркевич, котрий став одним із найближчих учнів та помічників видатного історика ⁷. З часу закінчення аспірантури у 1929 р. В. Юркевич – співробітник Науково-дослідної кафедри історії України ВУАН. Співпраця молодого історика з М. Грушевським виходила за межі суто службових питань. Серед громадських доручень Віктор Юркевич переймався повернення висланого до Середньої Азії академіка К.В Харламповича. З цією метою він звертався до найвищих владних установ, на жаль – безуспішно. Про це він звітував листом від 5 жовтня 1927 р. до М.С. Грушевського, повідомляючи, що „від свого імені подав прохання до Особого Совещанія ОГПУ”. Разом з тим він пропонує наступне: „На мою думку, можна було би заяву подати або особисто Калініну, або до прийомної експедиції ВЦИК у Кремлі... Одночасно, я гадаю, можна було би на нашому екземплярі зробити поправки в адресі червоним, атраментом і подати (разом з копією листа ленінградської АН) на адресу Колегії ОГПУ... Ваш В. Юркевич” ⁸. У листі від 18 жовтня 1927 р. він повідомляв Михайла Сергійовича про свій безрезультатний візит до Центрального Виконавчого Комітету та рішення щодо подання клопотання про амністію „безпосередньо до Кремля, а далі буде видно” ⁹. Характерно, що перший із цих двох листів був перлюстрований, виписка з нього від 10 жовтня 1927 р. була скерована до начальника таємного відділу ДПУ УРСР ¹⁰. Крім того, у листі В. Юркевича до доньки М. Грушевського – Катерини від 3 жовтня 1927 р. йдеться і про виконання ним приватних доручень родини академіка. Відвідуючи австрійську та французьку місії, він з’ясовував можливість оформлення дозволу виїзду Грушевських за кордон ¹¹.

З 1926 р. В. Юркевич перебуває на посаді штатного співробітника Комісії Лівобережної України, а з 1927 р. – заступника секретаря Історичної секції та члена її ради – з 1928 р. Молодий дослідник проводить археологічні розкопки на території України. Ним було відкрито у долині р. Десни дев’ять стоянок часів неоліту ¹². Проте справжнім науковими уподобаннями В. Юркевича була історія України XVII століття. Для вивчення документів з історії України другої половини XVII-XVIII ст., творів Івана Вишенського, що зберігалися в Архіві давніх актів, В. Юркевич у 1926-1929 рр. перебуває у Москві у науковому відрядженні ¹³. З початку 1927 р. Віктор Юркевич затверджений дійсним членом Історичної секції ВУАН, а в 1929 р. він захистив кандидатську дисертацію, яка була присвячена еміграції та заселенню Слобожанщини. Того ж року він одружився з Ларисою Афендик – знайомою з дитинства ¹⁴. У 1931 р. у Києві вийшла друком монографія В. Юркевича „Еміграція на схід і залюднення Слобожанщини за Богдана Хмельницького” ¹⁵. Протягом 1931-1933 рр. історик очолював Комісію козаччини і козацької доби, працював співробітником комісії ВУАН, Комісії для вивчення соціально-економічної історії України XVIII-XIX ст. Ним було надруковано і підготовлено у рукописах понад 30 наукових праць.

Наприкінці 1929 р. – початку 1930 р. почалося відкрите руйнування створеної М. Грушевським школи української історії та відповідних установ ВУАН. Початок поклало „розкриття” чекістами Спілки Визволення України з арештом одного з провідних учених школи Осипа Гермайзе. У 1932 р. В. Юркевича було призначено секретарем бригади історії промисловості та пролетаріату. Слід зауважити, що в цей час тривало згортання українізації ¹⁶. Висвітлення історії стало можливим для дослідників лише в рамках ідеологічних настанов більшовицької партії. У 1930-х роках з двадцяти учнів М. Грушевського дев’ять були арештовані, з них два розстріляні, п’ять померли в концтаборах ГУЛАГу. Шість дослідників виїхали з України, а доля трьох невідома. Після Другої світової війни у Києві працювали лише двоє вчених ¹⁷. В. Юркевич тяжко переживав руйнацію наукових структур, створених М. Грушевським, як і саму смерть учителя в 1934 р. Як „прихованого грушев’янця”, через певні розходження з офіційною позицією щодо історичного минулого, В. Юркевича починають цькувати, звинувачуючи у „буржуазно-націоналістичній з проявом фашизму фальсифікації історичних подій” ¹⁸. Праці В. Юркевича припиняють публікувати, дослідникові перешкоджають займатися наукою ¹⁹. У 1934 р. Віктора Дмитровича викликали до ОДПУ і тримали там кілька тижнів. Повернувся він додому в жахливому фізичному і моральному стані. Дружині повідомив, що побував у пеклі й дав підписку про нерозголошення. Але пояснив, що від нього вимагали осквернення особистості й діяльності М. Грушевського. У відповідь він заявив, що має розбіжності у поглядах і трактуванні окремих історичних подій, але це не може бути приводом, щоб ганьбити свого вчителя, поважну, стару і хвору людину. Нічого не писав і не підписував. Унаслідок фізичних методів „переконань” у Юркевича розійшлися старі післяопераційні шви, і його помістили до в’язничній лікарні. Цей арешт не зафіксований в архівних документах, і дата його не збереглася. Проте саме він, як і погляди історика, був підставою для того, щоб В. Юркевича звільнили з Історико-археографічного інституту „як невідповідаючого вимогам інституту та його роботи” ²⁰.

Невдовзі В. Юркевичу вдалося влаштуватися на посаду бухгалтера і коректора Молотовської райспоживспілки, де він пропрацював два роки. У 1936 р. його заарештували, але невдовзі звільнили за станом здоров’я. Улітку 1937 р. у Віктора й Лариси народилася донька, а місяць потому, вночі 12 вересня 1937 р. В.Д. Юркевича було знову заарештовано 3-м відділом УДБ УНКВС по Київській області ²¹. І.В. Юркевич-Федущак згадувала: „12 вересня [1937] вночі до нашої оселі завітали шуліки з „чорного ворона”. Не знати як, але батько відчув це, лише почувши кроки на сходах, і почав одягатися. Мама заціпеніла, а я почала несамовито кричати. Брутальний обшук тривав кілька годин. Усі речі, книги, папери були грубо вивернуті на підлогу і поперекидані. Вилучено дві книги – М. Грушевського і М. Попова, фотоапарат „Зінгер” та дві квитанції на суму 2100 руб. за закладені мамою спадкові коштовності... Під час жахливої процедури батько зберігав витримку, як міг втішав маму. І вона не кричала і не плакала. Обіцяв невдовзі повернутися, хоча обоє вже розуміли, що його чекає. На всі грубощі, образи, безглузді запитання відповідав спокійно, впевнено, з гідністю. Не дозволили взяти особисті речі, лише предмети туалету. Боляче грюкнули двері машини. Так ми осиротіли” ²².

Понад два місяці слідства Віктор Дмитрович відмовляється підписувати сфальшовані протоколи. Адже, як відомо, слідчі того періоду щедро вставляли до свідчень політв’язнів завчені стандартні вислови-штампи про контрреволюційну діяльність. Допити здійснював молодший лейтенант держбезпеки Ружицький. Єдиним „свідком” у справі Юркевича був колишній аспірант НДКІУ Осип Павлик, розстріляний 26 жовтня 1937 р. У справі Юркевича є виписка з одного із протоколу допиту Павлика, на якому він у такий спосіб характеризує Юркевича: „По своим политическим убеждениям Юркевич является ярым украинским националистом „самостийныком” и принадлежал в прошлом к активной контрреволюционной группе Грушевского, куда входили кроме него Глушко, Шамрай, Гавриленко и другие” ²³.

У протоколі допиту від 17 листопада 1937 р. слідчий „зі слів Юркевича” записав наступне:

„...Вперше я познайомився з Грушевським Михайлом Сергійовичем та особами, які пізніше ввійшли у склад контрреволюційної організації, очолюваної Грушевським М.С, на вечірці, влаштованій Грушевським у 1924 р., скоро після його приїзду до Радянського Союзу. Вечірка відбулася в приміщенні Історичної секції. На ній були присутні представники старої буржуазно-націоналістичної інтелігенції міста Києва, члени бувшого Українського наукового товариства і дехто з молоді, залученої Грушевським М.С. до співробітництва у передбачених виданнях секції. Вечірка повинна була об’єднати зібране товариство, відновити старі знайомства і зв’язки та встановити нові. На вечірку мене запросив Глушко Сильвестр Васильович, який працював у той час викладачем середньої школи у Києві.

У 1926 р. мене запросив до себе додому Грушевський М.С. і запропонував працювати у контрреволюційній націоналістичній організації, на що я дав свою згоду. Тут же Грушевський запропонував мені наукове відрядження для роботи в Москві, обіцяв у найближчий час влаштувати мене на постійну посаду наукового співробітника Академії наук та надати стипендію як аспіранту. З цього часу я почав працювати у контрреволюційній націоналістичній організації, тобто з 1926 р.

...Залучений до роботи в організації, я, як націоналіст по переконанню, прийняв активну участь у вказаній вище науковій та видавничій роботі” ²⁴.

Цілком очевидно, що вислови стосовно „націоналістичних переконань” та „контрреволюційної націоналістичній організації” аж ніяк не могли належати Юркевичу.

29 вересня 1937 р. Віктору Дмитровичу було висунуто обвинувачення в тому, що він є учасником контрреволюційної організації і здійснював контрреволюційну роботу. Крім того, його звинувачували у шпигунській діяльності на користь „однієї з іноземних держав”. В обвинувальному вироку зазначалося, що Юркевич був завербований академіком Грушевським до контрреволюційної націоналістичної організації, здійснював контрреволюційну роботу в галузі науки, підтримував зв’язок з „агентом іноземної розвідки” О. Павликом, що кваліфікувалося за ст.ст. 54-10 та 54-11 КК УРСР. На перших допитах ув’язнений заперечував висунуте обвинувачення, але згодом його змусили дати свідчення проти себе та інших осіб, що начебто належали до контрреволюційної націоналістичної організації. Однак шпигуном В. Юркевич себе так і не визнав ²⁵.

1 грудня 1937 р. Віктор Дмитрович був засуджений Трійкою при управлінні НКВС по Київській області до 10 років виправно-трудових робіт у концтаборі. Як свідчить довідка з Воркутинського архіву МВС Комі АРСР, видана у 1989 р., В. Юркевич прибув на пересильний пункт ВОРКУТПЕЧЛАГу 9 липня 1938 р., з 16 серпня працював на шахті № 1-2 м. Воркути, а з 4 жовтня – на залізничній станції Уса ²⁶.

Після року непосильної праці на перевантаженні вугілля із залізниці на річкові баржі, його, виснаженого і хворого, 5 липня 1939 р. відправили разом з іншими, вже непридатними до жодної праці в’язнями, до табору смертників – „Санкомандировки Адак”. Ті з небагатьох, кому вдалося вижити, розповідали, що навесні, після прибуття нових партій дармової робочої сили по скреслій ріці Усі, на одну з барж заводили, радше заносили безнадійно непрацездатних невільників і відштовхували баржу від берега. Течія зносила баржу вниз по ріці, де на відстані понад 90 км, на безлюдному вищому березі, на вигині Уси, в місці впадіння у неї ріки Адак, був закладений цей так званий „санітарний” табір. Тут стояв один дерев’яний барак – „санчастина”, а навколо були вириті землянки. Нари та верхній настил у землянках були з покручених нетесаних жердин, вирубаних невільниками у навколишніх приполярних низькорослих заростях. Посередині – чавунна діжка-пічка. Викопані навколо землянок рови слабо рятували від талої води, яка не проникає влітку через вічну мерзлоту. Літо ж там триває біля 2 місяців, з серпня починається сніг.

Баржу з новоприбулими прибивало течією до берега, місцеві в’язні баграми підтягали її і переносили напівживих до землянок. Померлих у дорозі одразу заносили вище від табору і ховали у неглибоких ровах. Так виникло кладовище „Гірка”. Про цей табір є згадка у книзі О.І. Солженіцина „Архіпелаг ГУЛАГ” ²⁷.

Продукти для табору також сплавляли рікою, лише в літній час і суворо за нормою, плануючи смертність. Коли ж узимку виявлялося, що кількість ще живих в’язнів перевищує заплановану, то періодично проводили „відстріл зайвого контингенту”, причому живих було легше транспортувати, тому добивали вже на „Гірці”, і не лише пострілами, зберігаючи боєприпаси ²⁸.

Лікування проводили такі ж політв’язні, часом з дуже низькою освітою, при відсутності медикаментів. Головними ліками були хвойні відвари, влітку запасали трави. Йшло будівництво табору, і всіх, хто міг ще рухатися, відправляли в „наряди” – на будівельні та господарські роботи по обслуговуванню табору, на заготовку дров, а влітку ще й на збір ягід, грибів, трав. Згодом і там з’явилося виробництво – плели з лози кошики, робили дерев’яний посуд, іграшки. Поруч збудували цегельню, яка поставляла цеглу на будови Інти і Воркути ²⁹. Виросли бараки, огороджені, як і всюди, колючим дротом і сторожовими вишками. Одночасно тут перебувало біля 700 в’язнів, які до двох років повністю вимирали. Але це було потім і зафіксоване у спогадах повоєнного в’язня Адаку Петра Котова ³⁰.

В.Д. Юркевича не стало 12 вересня 1939 р., рівно через два роки по арешті. Варто зауважити, що того дня у таборах Комі АРСР проводилися масові розстріли. Двадцять років поспіль родина Юркевичів не могла довідатися про вирок і смерть Віктора Дмитровича. У 1960 р. за заявою дружини Лариси Григорівни Афендик-Юркевич справа В. Юркевича була переглянута слідчим відділом КДБ при Раді Міністрів УРСР. Після дослідження слідчих справ Грушевських і багатьох „грушев’янців”, допиту живих на той час працівників Науково-дослідної кафедри історії України та довідки з Академії наук УРСР слідчі органи підготували наступний висновок:

„Заключение по архивно-следственному делу № 37174 26.

Утверждаю: Председатель КГБ при Совете Министров УССР генерал-майор В. Никитченко. 27.06.1960 г.

Старший следователь по особо важным делам следотдела КГБ при СМ УССР майор Лысенко...

НАШЕЛ:

[…] На первых допросах предъявленное обвинение Юркевич отрицал, на последующих... дал показания о своей и других лиц принадлежности к к-р националистической организации, в которую его завербовал в 1926 г. академик Грушевский М.С. В проведении шпионской деятельности Юркевич себя виновным не признал.

К делу приобщены показания арестованного по другому делу Павлыка О.Я. (даты нет) о том, что Юркевич – ярый украинский националист и фашист, неоднократно высказывал свои националистические и фашистские взгляды, в прошлом принадлежал к к-р группе Грушевского, в которую также входили Глушко, Шамрай, Гавриленко и другие.

Других доказательств в деле нет. […]

В процессе проверки по делу ранее предъявленное Юркевичу обвинение не нашло своего объективного подтверждения. В архивно-следственном деле нет проверенных материалов, которые указывали бы на то, что Юркевич до момента взятия его под стражу проводил какую-либо преступную деятельность. Единственные показания Павлыка по этому вопросу (неизвестно, когда они даны) не могли быть достаточными для ареста Юркевича, следовательно, Юркевич был арестован в 1937 г. необоснованно. […]

Свидетели Ткаченко Н.М., Баранович А.И., Шевченко Л.П. показали, что им не известно о существовании контрреволюционной организации и о причастности к ней Юркевича. Грушевская, Шамрай, Глушко и Клименко реабилитированы. […]

Институт истории АН УССР сообщил, что в трудах Юркевича никаких враждебных направлений против советской власти не имеется. Проверкой по государственным архивам компрометирующих материалов в отношении Юркевича не выявлено... Юркевич В.Д. был осужден в 1937 г. при недоказанности ему обвинения, а поэтому – полагал бы: Архивно-следственное дело № 37174 по обвинению Юркевича вместе с материалами дополнительной проверки направить на рассмотрение Прокурору Киевской области.

Ст. следователь /Лысенко/” ³¹.

На підставі цього висновку прокуратура Київської області реабілітувала В.Д. Юркевича „за недоведеністю обвинувачення”.

У 1996 році донька науковця Інна Вікторівна Юркевич-Федущак (1937-2008) разом із дітьми та членами експедиції „Пошук” встановили на місці занедбаного таборового цвинтаря „Горка” хрест з написом: „Вічна пам’ять політв’язням, полеглим у Санкомандировці Адак – Віктору Юркевичу і тисячам невідомих” ³².

Примітки.

 1. Полковий хорунжий Іван і його син військовий товариш Пантелеймон Юркевичи за універсалами гетьманов І. Мазепи та І. Скоропадського отримали мельницю на р. Свига та населені маєтності в с. Кренидівці та слободі Красички. Рід Юркевичів занесений у 1-у частину дворянської родословної книги. У 1781 р. тут було 8 окремих володінь Юркевичів, що складалися лише з 22 селянських двора. (Лазаревский А. Описание старой Малороссии. Материалы для истории заселения, землевладения и управления. Т. 1. Полк Стародубский. – К., 1888. – С. 104).

„Сотни Новгородской дер. Боровичи. Хутор владения Юркевичей, от Кривоносовки 1 верста при р. Бычихе, над самым берегом по правую сторону, на взгористом месте, лесов мало. Дома о 5 покоях Петра и Осипа, их подданых 16 дворов”. У тому хуторі мешкали Юркевичі Яків, Гаврило, Семен і дружина померлого Пантелеймона Параскевія з Янченків. Юркевичі мали підданих по одному двору кожний. Крім них, на хуторі було 25 обивателів. Мешканці займалися землеробством, торгували з купцями Новгорода-Сіверського і Середини-Буди пенькою та „дерев’яною олією”. (Опис Новгород-Сіверського намісництва 1779-1781 рр. – К., 1931. – С. 146).

2.  „Сини Юркевичів, як і інша козацька шляхта, за традицією ставали гетьманськими воєначальниками, а після знищення козаччини російським царатом служили на цивільній та військовій державній службі, здобуваючи при цьому найвищу можливу на ті часи освіту. У маєтках постійно мешкали тільки старші, хто вже полишав службу, часом – дружини з малими дітьми, а господарство вели управляючі. Лише на святочні відпустки численна родина неодмінно з’їжджалася з різних кінців Росії та Європи до родинних садиб. Тут вони розмовляли рідною мовою, співали українських пісень, влаштовували з селянами хори, вистави, вертепи. Ще живі селяни, які пам’ятають, що цю традицію зберігали останні дорадянські покоління Юркевичів. Вони розповідають також, що пани Юркевичі постійно давали кошти на церкву та сільську школу. Такі спогади зберігаються у Хильчицькому шкільному музеї. Збереглися фотокартки родини в українському національному вбранні” (Юркевич-Федущак І. Слово про батька // Електронний ресурс: http://www.poshuk-lviv.org.ua/pronas/yurkevych1.htm (09.02.2012).
3. Режим доступу: http://www.ukrainians-world.org.ua/expositions/9f781dc0f26de16f/. – 2012. – 9 лют.
4. Інститут рукопису Національної бібліотеки України ім. В.І. Вернадського (далі – ІР НБУВ), ф. Х – Юркевич В.Д., № 18952. Короткий життєпис від 13.09.1925 р.
5. Родинний архів І. Федущак-Юркевич. Лист В. Юркевича до брата Миколи від 15.10.1917 р.
6.  ІР НБУВ, ф. Х – Юркевич В.Д., № 18952. Короткий життєпис від 13.09.1925 р.
7. Архів Інституту історії України НАН України. Протокол Науково-дослідної кафедри історії України (НДКІУ), папка 1, арк. 1.
8. ЦДІАУК, ф. 1235, оп. 1, спр. 855, арк. 10-15.
9. Там само, арк. 16-19.
10. ГДА СБ України. Справа-формуляр на М. Грушевського № 7537, т. 4, арк. 447.
11.  ЦДІАУК, ф. 1235, оп. 1, спр. 855, арк. 7-9.
12.  ІР НБУВ, ф. Х – Юркевич В.Д., № 8221.
13. ЦДІАУК, ф. 1235, оп. 1, спр. 1297, арк. 13-16.
14. Режим доступу: http://www.ukrainians-world.org.ua/expositions/9f781dc0f26de16f/. – 2012. – 9 лют.

15. Оглоблин О. Українська історіографія. 1917-1956. – К., 2003. – С. 27.; Юркевич В. Еміграція на схід і залюднення Слобожанщини за Б.Хмельницького. – К.: ВУАН, 1932. – 20, 192 с.
16. ІР НБУВ, ф. Х – Юркевич В.Д., №№ 11802, 11803.
17.  Юркова О. Київська історична школа М.С. Грушевського: Долі науковців // З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ. – 1998. – № 1/2. – С. 275.
18. ІР НБУВ, ф. Х – Юркевич В.Д., № 7113. Слизький І. Буржуазно-націоналістичний з проявом фашизму фальсифікат історичних подій середини ХVІІ ст. на Україні.
19. ІР НБУВ, ф. Х – Юркевич В.Д., № 1772.
20. ІР НБУВ, ф. Х – Юркевич В.Д., № 1777.
21. Родинний архів І. Федущак-Юркевич. Довідка КДБ УРСР від 15.05.1989 р.
22. Юркевич-Федущак І. Слово про батька. – Львів: Львівське обласне товариство „Пошук”, 2006 // Режим доступу:http://www.poshuk-lviv.org.ua/pronas/yurkevych2.htm/ – 2012. – 9 лют.
23. ГДА СБУ, спр. 52028 ф.п., арк. 44-45.
24. Там само, арк. 39-43.
25. Режим доступу: http://www.poshuk.lviv.ua/press_p_4.html/ – 2012. – 9 лют.
26. Родинний архів Федущаків, м. Київ. Довідка УВТУ МВС Комі АРСР м. Воркути від 12.10.1989 р.
27. Солженицын А.И. Архипелаг Гулаг. 1918-1956: в 3 т.: Опыт художественного исследования / А.И. Солженицын. – М.: Сов. писатель; Минск: Маст. лiт., 1990. – Т. 2. – С. 36. 
28. Колесова С. Свет и тени Адака // Искра [г. Инта]. – 1990. − 13 октября.
29. Войтоловская А. По следам судьбы моего поколения. – Сыктывкар, 1991. – С. 244-248.
30. Родинний архів Федущаків, м. Київ. Котов П. Это было в Адаке. Спогади. – Гданськ, 1994.
31. ГДА СБУ, спр. 52028 ф.п., арк. 236-240.

Опубліковано: Реабілітовані історією. Сумська область. У трьох книгах. Книга третя . Частина 1.  Суми. Редакційно-видавнича група, 2015. С. 409-416.