Невдовзі вулиці заполонили валки, призначені для награбованого майна. Почалося діловите мародерство. Все більш-менш цінне майно виносилося з хат і складалося на вози. Дехто з селян намагався оборонити свої господи... Одна старшого віку жінка заступила двері, не бажаючи пускати грабіжників. Тоді вони кинули їй під ноги гранату... Майно виносили через розірваний труп... Інших зганяли на майдан...
До червоноармійців приєдналася отара “мішечників” і селян, що спеціально прибули з Орловщини... Над селом неслась московська лайка, плач дітей, одірваних від своїх родин, несамовиті крики жінок, яких ґвалтували ординці.
Заповнивши, вози відправляли на схід. Туди ж погнали затриманих мешканців Марчишиної Буди. Орда зі здобиччю відходила.
“На прощання” москалі розстріляли двох українських юнаків.
Відвага й спокій, з якими хлопці зустріли смерть, вразила навіть ворогів. Червоноармійці відмовилися виконувати екзекуцію. Але комісар погрозами таки примусив їх. На його команду вони випалили з рушниць. Парубки здригнулись і зблідли. Одяг одного з них зачервонів. Нерухомо, з упертими поглядами, без жодного слова благання хлопці продовжували стояти. Ранений тільки промовив:
– Скорше!
Червоноармійці опустили рушниці. Тоді підскочив розпінений комісар і добив пораненого...
Під вечір кривавий бенкет припинився.
Остання група червоних москалів залишала пограбоване село. За нею поспішали вози “мішечників” та орловських селян. На одному з них сидів хлопчак і приміряв на себе одяг. Поруч йшов високий, одягнений в якесь жіноче вбрання москвин. Хоч він вже поміняв лапті на чоботи і мав цілий віз здобичі, та все одно був невдоволений.
Він хижо зиркав то на один, то на інший бік вулиці, наче чогось шукав. Нарешті його увагу привернув будинок сільського вчителя. Буркнувши щось своєму сину, москвин бігцем попрямував до хати. За хвилину його заросла рудою бородою твар висунулася з розбитого вікна. В руках він переможно тримав два горщики. Хлопчик зіскочив із воза, підбіг до батька і забрав у нього здобич. Повертаючись до воза, гукнув:
– Тять, а тять, мамка ґаваріла, чтоби ти єщо самавар взял.
Звичайно, ніякого самовара “тятька” не знайшов, бо все цінне в хаті вже було пограбоване. Розчарований, підійшов він до воза і зі злістю почав бити конячину, немов обвинувачував її у своїй невдачі.
Насувалась ніч.
Темрява закутувала зранене село.
З лісу несміливо поверталися до своїх хат селяни.
Роман КОВАЛЬ
Біографічна довідка
РЕШЕТНИКІВ (РЕШЕТНЯК) Яків (23.3.1896. с. Марчишина Буда Чернігівської губ., тепер Ямпільського р-ну Сумської обл. – після 23.5.1925). Громадський діяч, інженер-технолог, науковець; козак Армії УНР, професорський стипендіат УГА.
1915 року закінчив реальну школу на Орловщині. В 1916-му та 1917 р. перебував на військовій службі в російській армії. 1918 року, будучи студентом Харківського технологічного інституту, став до служби в лави Армії УНР. Перебував у ній до вересня 1919 р., коли потрапив у полон до білогвардійців. Був приневолений служити в цій чужій Україні армії. 1920 року в складі добровольців був евакуйований до Туреччини, де перебував у таборах для інтернованих до 1921 року. З табору вдалося втекти до Болгарії. В Софії поступив до Болгарського державного університету. 1921 – 1922 рр. жив у Болгарії, брав участь в українському громадському житті, був членом Студентської спілки. В листопаді 1922 р. переїхав до ЧСР і поступив в УГА. 23 травня 1925 р. здобув диплом.
Джерела:
Особиста справа Якова Решетнікова. ЦДАВО, ф. 3795 с, оп. 1, спр. 1830, арк. 1 – 14.
Решетників Я. На кордоні. ЦДАВО, ф. 3795, оп. 5, спр. 78, арк. 88 – 92.
Списки та анкети академії та студентів-стипендіатів. ЦДАВО, ф. 3795, оп. 1, спр. 50, арк. 130.