Неділя, 31 травня 2020 13:51

Артюх В'ячеслав. Творення культу Тараса Шевченка на теренах Сумщини в часи Української революції (1917-1921)

В'ячеслав Артюх
Погруддя Шевченка у Вороніжі Погруддя Шевченка у Вороніжі

«Українську переможну революцію зробив Шевченко, –

не полководець, не герой, не цар, не дипломат і не

німецький народний вчитель, – зробив поет!».

Андрій Ніковський. «Vita nova».

 

Революційні потрясіння, що приводять до змін історичних епох завжди супроводжуються й змінами тих соціальних міфологій, що були панівними в попередні часи, а отже зведенням на символічний п’єдестал нових «культурних героїв», які репрезентують нові ідеологічні підвалини цих революцій. Звичайно, постать Тараса Шевченка, це не лише символ Української революції (1917-1921), вона виходить далеко за її межі, часто сприймаючись як символ всієї модерної української нації ХІХ-ХХІ ст., але як головна опорна конструкція української національної свідомості вона формується саме в добу цієї революції. І якщо квазірелігійний культ Тараса Шевченка в масовій свідомості українців започаткувався ще з 60-х рр. ХІХ ст.[1], то саме в цей період він був переведений на якісно новий рівень. Образ «батька Тараса», «батька нашого національного відродження» (Є. Чикаленко), «батька української нації», чиї заповіти революція лише зреалізовує – глибинна ідея в функціонуванні Шевченкового культу:

«Поховайте та вставайте,

Кайдани порвіте –

І вражою, злою кров’ю

Волю окропіте».

Канонізована постать Т. Шевченка в цей час постає стрижневою в межах пропаганди української національної ідеї та легітимації українського національного руху.

Як уже не раз зазначалося дослідниками, в структурі Шевченкового культу виразно проявляє себе й міфічне начало[2]. При міфізованому сприйнятті й акт Шевченкового життя, і його творчість бачаться втіленням сутнісних рис простого українського народу. Умовно говорячи, «сутність українства», яка проникає в Шевченка і потім проявляє себе в його поезії робить його: 1) персоніфікацією української нації, бо перебування цілого (нації) в одиничному (Шевченкові) створює ситуацію їх нероздільності і робить «батька Тараса» її втіленням; 2) пророком, бо той, хто «прозріває» долю України може її й пророчити.

А зовнішній вияв (і подальше конструювання) культу Кобзаря в цей час проявляє себе у формах масових маніфестацій, присвячених його пам’яті, побудові пам’ятників, через свята (Шевченківські дні 10-11 березня[3] та 22 травня), вечори та концерти його пам’яті, включаючи шкільні, прочанство до могили на Чернечій горі та її вшанування, найменування іменем Шевченка вулиць та інших об’єктів культурного ландшафту, укладання і випуск декламаційних збірок, а також газетні й журнальні статті, літературу наукового й пропагандистського характеру тощо. Потрібно також наголосити, що таке вшанування постаті Шевченка, надання його образу виключної значущості відбувалося в добу революції на всіх землях, населених українським етносом, і територія Сумщини тут не була виключенням.

Про культивування образу Т. Шевченка саме в період Української революції вже існує певна кількість досліджень. Насамперед, вкажемо на монографію Андрія Машталіра й Віталія Лозового, в якій вони підсумували свій попередній науковий доробок з проблеми використання образу Шевченка в політичних цілях доби Української революції (1917-1920) на території Наддніпрянської України [30].

Юрій Митрофаненко проаналізував особливості використання образу Кобзаря різними політичними силами в умовах революційного періоду 1917-1920 рр. на теренах України [32].

Яна Примаченко у своїй розвідці акцентує увагу на конструюванні більшовиками образу Шевченка як «пролетарського поета» в 1919-1921 рр. [37]. Якась частина наукових робіт присвячена дослідженню специфіки культивування образу Шевченка в різних регіонах України доби Революції [26], [29], [31], [36]. А окремі факти щодо вшановування пам’яті поета на Сумщині в добу Української революції подає Геннадій Іванущенко [23].

Мета цієї розвідки також стосується регіональних особливостей. Ми спробуємо проаналізувати специфіку культивування образу Шевченка в часи Української революції на території сучасної Сумщини.

633200 1 w 590

Учасники мітингу в с. Андріївка теперішнього Роменського р-ну

з портретом Т. Шевченка. Осінь, 1917 р.

 

Святкування роковин (Шевченківські дні)

Феномен свята завжди має у своїй структурі якийсь компонент сакральності. Сакральне не обов’язково пов’язане зі сферою бога (чи богів). У нашому випадку достатньо, як інтерпретує це явище Рудольф Отто [35], того, що явлення українцям такого сакрального об’єкта як Шевченко супроводжується відчуттям ними у собі такої сили, що йде від Кобзаря, яка перевершує людську і викликає на рівні їх свідомості почуття священного трепету. Через «вливання» такої сакральної сили в українця відбувається його інтимне поєднання з образом Шевченка і тоді останній стає настільки близьким і рідним, що уявляється як невід’ємна частка буття носія української ідентичності. Сакралізуючись, постать Шевченка виводиться поза межі часового виміру нашого повсякденного буття і вивищується до рівня позачасового. Як жива, неповторна особистість Шевченко ніби виривається із свого, вже проминулого для нас, часового контексту і, набувши символічних значень, в результаті постає нашим сучасником, а то і взагалі «вічно» живим. Перед учасниками святкувань постать Шевченка з усіма варіантами символічних навантажень постає справжнішою, ніж вони є самі.

Через феномен свята образ українського національного генія настільки легітимізувався в очах народу, що підноситься аж до рівня культу. А ритуали поклоніння «батьку Тарасу» з їх спільними переживаннями і спільним досвідом породжують у людей почуття солідарності і підтверджують стан наявної національної колективності. Крім того, вони мають і багато аналогій з ритуалами традиційних релігій. Такі аналогії підсилюються ще й завдяки участі православних священників у самому святі: вони служили панахиди за Кобзарем. Наслідує культові дії й така цікава масова практика як вбраний у рушник портрет Шевченка, що постає аналогом християнській іконі.

Так, у Сумах після Лютневої революції 21 травня (за ст. ст.) 1917 р. відбулося велелюдне свято з ушанування пам’яті Тараса Шевченка. Загальною метою урочистостей було пробудження української національної свідомості серед жителів міста [14, арк. 27]. Тоді в місті пройшла багатотисячна маніфестація, яку біля міської думи вітали виконуючий обов’язки голови міської думи Микола Крамаренко та повітовий комісар Олександр Мєщанінов. На Покровській площі була відправлена, влаштована «Просвітою», урочиста панахида за Т. Шевченком. А ввечері товариство «Просвіта» провело у помешканні громадського зібрання український вечір, де продавалися українські книжки й листівки. Вся виручка від цього вечора пішла на користь Національного Українського фонду [19, с. 3-4]. Тоді ж, за результатами мітингу, «Просвіта» внесла до міської думи пропозицію назвати одну із центральних вулиць іменем Тараса Шевченка, надати його ім’я одній із шкіл, а також поставити йому пам’ятник. Цікаво, як просвітяни обгрунтовували необхідність присутності імені Шевченка на символічній мапі Сум. На їхню думку, так, як це місто було засноване в 1655 р. вихідцями з Київщини, а Шевченко також народився на півдні Київщини, у тодішньому Канівському повіті, то звідсіля робився висновок, що теперішні сумські обивателі «кровно» пов’язані з батьківщиною поета [14, арк. 27зв.]. Цю свою пропозицію до міської думи Сумська «Просвіта» повторила наступного, 1918 р., 28 травня, вказавши, що прохає «Думу Соборну вул. переіменовать у вулицю Тараса Шевченка» і «поставити бюст Т.Г. Шевченка у м. Сумах проти 1-і жіночоі гимназіі» [8].

Свої особливості мало святкування Шевченківських роковин серед сільського населення, цьому сприяли додаткові чинники ментального та світоглядного характеру, які серед міського населення були виражені слабіше. Хоча, звичайно, і тут різкої межі проводити не потрібно. Типологічно селянська свідомість консеравтивніша за свідомість містян, а це означає, що вона більше уваги приділяє традиції і зразкам поведінки, звіряючи на відповідність свої дії з ними. І постать Шевченка сприймається цим типом свідомості якраз як такий архетип-зразок. Велике значення для функціонування цього типу свідомості має необхідність у схилянні перед авторитетами та її символізм. Звідсіля, образ Шевченка як символ вказує не лише на реальну історичну особу, а ще й постає знаком України.

Потреба в культивуванні образу національного генія не народжувався спонтанно в середовищі самого селянства, а спочатку привноситься туди ззовні зацікавленими структурами. До них можна відести політичні партії (як українські соціалістичні, так і більшовицьку), громадські організації (насамперед «Просвіту») та, врешті, й державні органи. Але щоб «пропозиція» спрацювала, потрібно було, щоб у селянства була наявною наперед задана здатність сприймати саме так поданий образ Шевченка. Ця здатність постає зафарбованою у специфіку глибинних особливостей простонародної свідомості. В результаті інформація про життя й творчість Шевченка, що як «пропозиція» виходить від цих політико-ідеологічних структур сприймається у відповідності до особливостей простонародного типу свідомості, стаючи його змістом у вигляді символізованого «батька Тараса», «національного пророка» та сакралізованого об’єкту поклоніння. І в цьому контексті культ Шевченка є ще й елементом тодішньої історичної політики різних партикулярних владних інтересів.

Так, роменська єврейська газета «Роменский день» від 25 лютого (за ст. ст.) 1918 р. повідомляє про «національне свято в пам’ять народження великого українського борця за свободу визволення пригніченнях клясів з неволі і поета Т. Г. Шевченка» в с. Перекопівка Роменського повіту, що організовувалося представниками української партії соціалістів-революціонерів [34, с. 4]. Такими чином, українські есери «символічний капітал» Шевченка використали для набуття своєю партією капіталу політичного. А зважаючи на те, що партія есерів – соціалістична, наголос у святкуванні робився не так на «українськості» образу Шевченка, як на класовому характері творчості поета. В цей же час один із членів цієї партії (а потім і УКП (боротьбистів)), публіцист Володимир Коряк (Блюмштейн) у брошурі «Тарас Шевченко» стверджував, що своєю творчістю Шевченко кликав до «нового життя», а воно – то «Соціяльна Революція» [24, с. 19], ну а нова наука, до якої він також закликав, то вчення соціалізму. «Шевченко журився, чекав, виглядав апостолів соціялізму, борців за соціяльну революцію» [24, с. 20]. У Коряка ми зустрічаємо і думку про зв’язок Шевченка з класом пролетаріату, бо, якщо Шевченко пророк, то пророкує він прихід на авансцену історії саме класу пролетарів [24, c. 20]. Отже, тоді Кобзар у нього постає співцем «Великої Соціяльної Революції» і «пролетарської України» [24, с. 24].

Наперед вкажемо, що такі ідеї нічим не відрізнялися від поглядів на образ українського національного генія в межах більшовицького ідеологічного наративу, що можна пояснити перебуванням представників цих двох політичних сил в межах однієї парадигми – соціалістичної. А ось конструювання образів бачення Шевченком українського майбутнього, яке ми умовно назвемо «національним» все ж таки швидше рухається в напрямку, запропонованому письменником Богданом Лепким у 1918 р.: спочатку «окремішності національної, а дальше й независимості державної» [25, с. 95].

Автор статті в «Роменском дне» добре передає почуття піднесеності, ту душевну напругу, яка оволодіває селянами, переживання ними позитивних емоцій, спільне перебування в світлому стані радощів, що у всій своїй сукупності може бути потрактоване як своєрідний катарсис, «очищення» душі. Отже, «декілько промовців уявили громаді про життя і твори батька Украіни Т. Г. Шевченка. Хор під орудою вчителя П. Б. Н. проспівав «Заповіт», «Вже воскресла Україна» і инші нац[іональні] пісні. Після цього громада с прапорами – червоними і жовто-блакітними, малюнком Т. Г. Шевченка, котрий був весь в квітках; під співи хора, маніфестація пішла по селу. В цей день кожен мешканець як-то ясно почував себе украінцем в душі, навіть в цей день у кожного, текла по жилам украінська козацька кров. Де-які з громадян раділи і від радости і плакали, що на іх віку прийшлося побачити велике національне свято, котре празнувалось всією громадою, але не гуртком маленьким на край села де-небудь в хаті-пустці, чі в руіні, діброві... В цей день і сонце якось ясніше дивилось і світило на нашу неньку Украіну. Коли хор співав «Заповіт» і нац[іональний] гімн, громада скидала шапки...». Ну, а потім «один із членів громади промовив «самостійній Народній Украінській Республиці – слава» і громада одноголосно підтримала його. Мітінг був закритий як сонечко сідало за горою і громада задоволеною розійшлась по хатам» [34, с. 4].

Подібним чином описується у часописі «Просвітянин-Кооператор» і Шевченківський вечір у с. Ведмежому того ж, Роменського повіту, організований місцевою «Просвітою», але вже наступного, 1919 р. Тут теж «заля прикрашена написами з Кобзаря, упорядкований продаж книжок листівок, художніх програм, – особливо жваво продаються «Кобзарь» і фотографичні листівки памятника Т. Г. Шевченкові у м. Ромні. Отворяється завіса і перед очима глядача жива картина, викликаюча думку, розділяючу святі заповіти Великого Кобзаря. Очі співця з докором, але всепрощаючи, дивляться і немов би то говорять: «славних прадідів великих правнуки пагані». Прапори установлені з написам: «Обніміте брати моі найменшого брата, нехай мати усміхнеться – заплакана мати», «Учітеся брати моі, думайте, читайте – чужому научайтесь і свойого не цурайтесь». Мов скрижалі жовто-блакитні прапори сумно повисли по бокам, але обведені червоною биндою з написом: «Воля, Рівність і Братерство» – мов шептали: силу живого народа ніщо в світі не може спинить, він, як природа, будує, руйнує, колись проснеться й велике створить. – Нижче вінок, а по бокам молодий чоловік і жінка, стоячи на колінях, мов херувими, схиливші голови, служили йому, поклавши вінок у ніг «співця». Поверх мегтить золотий герб Української Республики. Був прочитаний житепись Шевченка, а потім виконано програм вечора, зкладений з деклямацій і співу. Вечір пройшов з успіхом і закінчився гімном Украіни» [3, с. 11-12]. Як видно, хоча у селі вже формально була влада більшовиків, на Шевченківському вечорі мирно вживалися жовто-блакитні знамена й герб УНР – тризуб з червоними кольорами.

На станції Конотоп, також 1919 р., святкування Шевченківських роковин відбулося 11 березня в залізничній їдальні. Тут потрібно наголосити, що традиція святкування Шевченківських днів на станції тягнеться ще з дореволюційних часів. Як повідомляє часопис «Кооперация и жизнь» «роспочалося свято співом «Заповіту» Українським хором аматорів пид орудою д. Бондаренка. В залі наступила мертва тишина... Всі стоя прослухали «Заповіта». Після співу «Заповіту» д. Самусем був прочитаний реферат про Тараса Григоровича. Реферат уміщав у собі повний зміст життя-страждання і боротьби за ліпшу долю крепаків не забутнього пророка волі. Читання реферату було ілюстровано тим-же хором і музикою бандуриста д. Роженко-Рожка. Гарно виконані хором пісні із творів поета «Садок вишневий кіля хати», «Реве та стогне» про красу природи України, які і по своєму змісту надзвичайно художні, і «Зійшов місяць» про утрату, яку понесла Україна в смерті Тараса, зробили на присутніх величезне вражіння. Цими співами висловлено було наше почуття до неньки України і великий жаль поета страдника. Звуки бандури торкнулись серця кожного українця» [41, с. 10-11].

Після цього була поставлена драма Шевченка «Назар Стодоля» та декорація «Апофеоз» із зображенням хреста на Чернечій горі, а «співи жалібного маршу на смерть Шевченка «Вмер батько наш...» викликали сльози на очах присутніх» [41, с. 11].

У всіх вищенаведених цитатах з описами святкувань спільним є один елемент: читання реферату з викладенням основних моментів життя поета. Справа в тому, що написання та зачитування таких рефератів (життєписів) стає обов’язковою складовою всіх Шевченківських свят, уподібнюючись до певного виду агіографічної літератури. Розповідання біографії Кобзаря та його діянь ніби являє нам його самого, воно постає розкриттям «таїнства» і словесним воскресінням реальності «справжнього» Шевченка.

Саме завдяки таким святам образ Шевченка, ніби акумулюючи в собі національні смисли, перетворюється в «бренд» усього вкраїнства.

Першотравнева маніфестація 1917 р. в Шостці. Члени Українського гуртка з портретами Т. ШевченкаПершотравнева маніфестація 1917 р. в Шостці. Члени Українського гуртка з портретами Т.Шевченка.

 

Будівництво пам’ятників

Як і у випадку зі святкуваннями, пам’ятники (бюсти) Шевченка постають символічними точками формування чуття колективної єдності українців, саме біля них здійснюються сакралізовані ритуали поклоніння Кобзареві.

Перший повнофігурний пам’ятник Шевченку доби революції в Україні був створений скульптором Іваном Кавалерідзе і відкритий за доби Гетьманату 27 жовтня 1918 р. у м. Ромни. Збереглася легенда про місце встановлення пам’ятника. Коли Т. Шевченко приїжджав до Ромнів у липні 1845 р. на Іллінский ярмарок, то кілька разів ночував у наметі поміщика Павла Свічки. І якраз на місці цього намету й вирішили ставити пам’ятник, бо шматок землі, по якій ступала нога Кобзаря-пророка стає особливо значущим, «сильним»; таке місце ніби ієрархізує простір, постаючи в ньому центром. Ну, а сам пам’ятник, побудований у такій просторовій точці, теж наливається силою сакралізованої постаті Шевченка. Беручи участь у масових ритуалах поклоніння, українці ніби підживлюються енергетикою цього сакрального місця, а отже і не втрачають своєї національної ідентичності.

Задум встановити пам’ятник Шевченку в Ромнах відноситься ще до передреволюційних часів. 26 січня 1914 р. загальні збори Роменського Русько-Українського драматичного товариства ухвалили: «1) звернутись до міської думи, аби вона назвала теперішній сквер, що біля земської управи, іменам Шевченка, 2) збудувати бюст Шевченка у тім сквері» [39, c. 22]. Але остаточне рішення роменцями було прийняте після великого народного свята 9 квітня 1917 р., на якому одноголосно було вирішено встановити у місті пам’ятник Кобзареві.

На засіданні Роменської міської думи 7 липня 1917 р. у своїй доповіді, обгрунтовуючи необхідність встановлення такого пам’ятника, гласний цієї думи Я.М. Данилов для підсилення дієвості своєї промови активно використовував аналоги міфічно-релігійного мислення, його риторика поєднувала в собі пієтет, пафос і патетику. Він твердив, що «Т.Г. Шевченко це той стовп і та ося, за котрий держалося і біля котрої вертілося на протязі послідніх сто років усе, що було в світі правдиво українського... Україна і Шевченко, Шевченко і Україна – це дві стихії, котрих не можна і помислити одну без другої: коли падав Шевченко, замучений тяжкою вагою кріпацтва та кайданів, то він дивився на Україну, хапався за неї, піднімався і знову йшов, коли ж мліла Україна від своєї тяжкої ноші – чужеземнего гніта, вона дивилсь на свого Тараса і він був для не тим світом, стовпом, за котрим вона йшла і йде уже мало не сто років... У біді та в несчастьі ми дивилися на єго і за єго держались, повинні і тепер єго спитати: якім шляхом нам треба прямувати... єго всесвітнюю любов ми повинні носити в своєму серці, а єго образмати завжди перед своїми очима. Повинні ставити єму памятникі і молитися на єго, як на свого спаситиля, спаситиля України» [10]. Цю промову міська дума рекомендувала надрукувати і розповсюдити серед населення міста.

Крім того, Роменська дума на цьому ж засіданні вдруге (вперше ще в 1911 р.) вирішила перейменувати вулиці Панську та Ігольну на вулицю Шевченківську і на побудову пам’ятника з міської казни асигнували 1000 карбовнців. Пам’ятник був урочисто відкритий 27 жовтня 1918 р. у присутності близько 25 тис. людей. Велику роль у встановленні пам’ятника відіграла місцева «Просвіта». При ній була створена комісія з будівництва пам’ятника великому Кобзарю і міська управа саме їй доручила вести всю організаційну роботу.

100 річчя памятника шевченку

Перший повнофігурний пам’ятник Тарасу Шевченку в Ромнах (скульптор Іван Кавалерідзе), відкритий 27 жовтня 1918 р.

Крім пам’ятника у Ромнах гіпсове погруддя Т. Шевченка з ініціативи також місцевої «Просвіти» було встановлено влітку 1921 р. і в містечку Вороніж Глухівського повіту у сквері на місці колишнього пам’ятника імператору Олександру ІІ. Сам сквер також був названий Шевченківським. Простояв цей бюст до середин 40-х рр.[4]

У 1919 р. cпробувала встановити погруддя Шевченка і «Просвіта» с. Ведмежого Роменського повіту. Нею 25 лютого (за ст. ст.) для збору коштів був закладений фонд ім. Т.Г. Шевченка і створена «особлива комісія», до якої ввійшли відомі роменські просвітяни. Макет бюсту попрохали виготовити того ж І. Кавалерідзе. Але свій проект «Просвіті» втілити в життя не вдалося, хоча на його реалізацію й було вже вже зібрано 4000 карбованців [2, c. 11].

Тут потрібно наголосити, що товариство «Просвіта», яке мало сотні осередків по всій території Сумщини в добу революції у всіх акціях, пов’язаних з популяризацією постаті Шевченка відігравало чи не найголовнішу роль; просвітяни виступали головними конструкторами культу Шевченка, беручи участь не лише в побудові пам’ятників, але, взагалі, виступали ініціаторами й організаторами більшості пам’ятних практик з вшанувань постаті Кобзаря. У книгарнях і бібліотеках «Просвіт» також можна було придбати книги Шевченка та познайомитись з його творчістю. Деякі «Просвіти» на території Сумщини в цей час намагалися налагодити власну книговидавничу справу. У зразках їхньої продукції головне місце якраз відводиться творчості Шевченка. Так, Підлипенська «Просвіта» вже у червні 1917 р. видала брошуру «На апостольськім пpестолі чеpнець годований сидить» [33], Конотопська «Просвіта» у 1919 р. видала брошуру «Тарасу Григоровичу Шевченку з приводу с пріводу 105 роковин його смерти» [41, с. 11]. А в Охтирці за редакцією Матвія Довгополюка у 1920 р. до 59 роковин з дня смерті Кобзаря вийша книжечка «Збірник» [21]. Але в силу різних обставин подальшого розвитку цей вид просвітянської пропаганди Шевченкової творчості не знайшов.

памятник шевченку в воронеже 1

Відкриття влітку 1921 р. погруддя Т. Шевченка у містечку Вороніж Глухівського повіту.

 

Називання іменем Шевченка

Оскільки Шевченко постає втіленням і символом України, то прикріплення його імені до певних точок культурного ландшафту не лише викликає до дійсності й ту людину, яка стоїть за таким іменем, але є ще й способом розповсюдження та фіксації стану «українськості». В добу Української революції називання іменем Шевченка вулиць, організацій, установ стає явищем масовим.

Вже 27 березня 1917 р. на прохання викладачів Роменського Романівського парафіяльного училища Роменська міська управа присвоює цьому училищу ім’я Т. Шевченка [9]

Того ж таки 27 березня на з’їзді вчителів Лебединського повіту на пропозицію Базавлука було прийняте рішення заснувати в м. Лебедин «Дім науки», який також назвати іменем Шевченка [38, с. 4].

9 квітня 1917 р. в Сумах виникає осередок «Просвіти», офіційна назва якого «Українське Товариство “Просвіта” ім. Т. Шевченка». А в с. Лучка Гадяцького повіту (теперішнього Липоводолинського р-ну) 4 червня 1917 р. також було «заведено» товариство «Просвіта» і воно також було назване іменем Шевченка [40, с. 3].

сумська просвіта

Штамп Сумського товариства «Просвіта».

З оригіналу. Серпень 1918 р.

Після Лютневої революції в Сумах було вирішено створити Народний університет. Головний ініціатор організації цього університету В. Летягін 12 липня 1917 р. пише листа лідеру Української Центральної Ради Михайлу Грушевському, в якому повідомляє, що на засіданні Сумського Громадського Комітету було вирішено присвоїти університету ім’я Шевченка [42].

У цей час зустрічаємо й перші присвоєння Шевченкового імені вулицям та іншим топонімічним об’єктам. Крім уже згадуваних вище фактів найменувань вулиць і скверів у Ромнах (1917), Сумах (1920) та Вороніжі (1921) варто згадати й Охтирку, де як повідомляє в одному зі своїх ранніх оповідань Б. Антоненко-Давидович [1, с. 116] вулиця Бульварна була перейменована на бульвар Шевченка.

 Більшовицький Шевченко

Більшовики з кінця 1917 і до кінця 1919 рр. тричі приходили до влади на Сумщині. І кожен з таких приходів супроводжувався вибудовуванням якогось позитивного відношення до образу Кобзаря. Так, після першого захоплення влади більшовиками в м. Лебедин комісар освіти повітової Ради робітничих, солдатських і селянських депутатів у своєму листі до Лебединської чоловічої гімназії наголошує, що Шевченківські дні 1918 р. потрібно «ознаменувати влаштуванням читання лекцій про значення поезії народного Кобзаря… влаштовувати концерти або спектаклі, збори від яких направити на створення Будинку науки його імені у м. Лебедині».

Якщо той образ Шевченка, що культитувався в добу УНР-Гетьманату умовно можна назвати національним, то більшовицькі ідеологічні принципи трансформації його постаті ведуть до образу класово-соціалістичного.

Передумовою більшовицького (класового і революційного) прочитання образу Шевченка можна вважати той історичний факт, що сам він походив із селян-кріпаків і поезія його в широких колах читачів, починаючи з рецензії на «Кобзар» у 1860 р. російського літературного критика Миколи Добролюбова [18], проходила по лінії «народної». А з соціалістичною ідеологією одним з перших пов’язав Шевченка відомий український антрополог і етнограф Федір Вовк у статті «Т.Г. Шевченко і його думки про громадське життя» (1879), опублікованій у «Громаді» М. Драгоманова. На його думку Шевченко «перший поставив у нас питання політично-національне й питання про кріпацтво на грунті соціалістичному, відкидаючи лібералізм у політиці ...» [5, с. 88].

Не дивно, що і в більшовицькій класовій міфології Шевченка вказівка на його «соціалістичність» – головна. Для більшовиків образ «батька Тараса» був актуалізований під час відзначення 50-х роковин з дня смерті поета (1911 р.) та 50-річного ювілею з дня його народження (1914 р.). Тоді Анатолій Луначарський у своєму рефераті («Великий народный поэт», 1911) дав деякі настанови, якими послугувалися більшовики й після 1917 р. Для нього є безсумнівним, «що Шевченко не тільки поет національний, але й поет-націоналіст» [28, с. 19] та так, як «українство для Шевченка се не тілько нація – се кляса, се пригноблене селянство» [28, с. 20], то, як висновок, «демократичний націоналізм Шевченка зовсім не суперечить з новіщим соціялістичним світоглядом» [28, с. 24]. Завдання, яке зреалізовували ідеологи більшовизму – привнести такі смисли в сприйняття образу Кобзаря, щоб він, як «захисник» трудящого люду та «борець» за його кращу долю поставав предтечею більшовизму. Отже, і тут збільшовичений Тарас продовжує виконувати функцію «батька», але вже не всієї нації українців, а лише її частки – трудового народу.

Для прикладу, у вказівках Охтирського відділу народної освіти сільським культурно-освітнім установам повіту (включаючи «Просвіти») від 1921 р. щодо святкування 10-11 березня Шевченківських днів ці більшовицькі настанови проголошується чітко: «Необхідно твердо запам’ятати і з’ясувати се населенню, що ми святкуємо Шевченка не як національного генія, а як всесвітнього велетня пролетарської поезії, як оборонця скривдженого люду; тому вечірки та концерт повинні носити виразний класовий характер, уникаючи традиційної національно-шовіністичної окраски, як се робилось в попередні роки» [4, с. 16]. Зрозуміло, що тут словосполучення «пролетарський поет» потрібно тлумачити розширено, не як поета класу робітників, а як представника інтересів всіх експлуатованих прошарків населення, які найповніше на тому етапі втілилися в пролетарській ідеології. І без перебільшення можна сказати, що вже в 20-ті рр. крізь призму нових ідеологічних імперативів образ Шевченка через герменевтичні процедури переінтерпретації до потреб соціалістичного будівництва був пристосований.

Вже з перших кроків свого перебування при владі більшовики намагалися вписати образ Кобзаря в свій позанаціональний класово-революційний пантеон. 24 липня 1918 р. згідно ленінського плану монументальної пропаганди ВУЦВК було прийнято постанову про спорудження пам’ятників видатним діячам культури минулого, де поряд з постатями Гоголя та Сковороди було назване й прізвище Шевченка. Тому, якщо за гетьмана Скоропадського перший пам’ятник Шевченку в Ромнах був відкритий 27 жовтня 1918 р., то більшовики запізнилися не набагато і вже через 6 днів, 3 листопада, ними був встановлений тимчасовий бюст Шевченку (скульптор Сергій Волнухін) на Трубній площі в Москві, а 29 листопада на вулиці Красних Зорь у Петрограді (автор гіпсової скульптури Ян Тільберг). Захопивши Київ, більшовики у Шевченківські дні 1919 р. втановили Кобзареві перше скульптурне погруддя (автор Федір Балавенський) і на території України.

7 березня 1919 р. вийшла постанова більшовицького народного комісаріату освіти «Про вшанування пам’яті Тараса Шевченка» за підписом В. Затонського. В ній наголошувалося, що cаме 11 березня є днем пам’яті Шевченка і що в цей день «по всіх школах і позашкільних установах замість занять... улаштовуються лекції, доповіді, реферати, присвячені пам’яті народного поета». Прикметно, що в самій постанові Шевченко ніде не називається «українським» чи «національним» поетом, а лише «народним» і «борцем за кращу долю працюючих мас». На виконання цієї постанови, приміром, у Конотопі й повіті заняття в школах 11 березня 1919 р. були припинені і, як було сказано, «по нашому українському звичаю» були проведені Шевченківські свята [41, с. 11-12]. Далі ця традиція стає постійною.

Більшовицька влада Конотопщини зобов’язувала місцеву владу і культурницькі організації, щоб від 9 по 17 березіля «було впоряджено в кожнім селі виставу, концерт, літературну вечірку, лекцію, або щось инше по змозі щоб достойно згадати незлим тихим словом Тараса Григоровича і цим сповнити його великі заповіли. Всі товариства Просвіти повинні впорядити в своїм селі свято всіма своїми силами, а коли нема змоги впорядити свято самотужки, то слід закликати до помочі людей сусідньої Просвіти. Краще на декілько днів пізнише впорядити свято, ніж зовсім не впорядити» [17, с. 4-5].

27 лютого 1920 р. знову Наркоматом освіти УСРР було прийняте рішення про вшанування пам’яті поета. Тому, звітуючись перед Гадяцьким повітовим відділом народної освіти, Синівська «Просвіта» вказувала, що нею «10-11 березня було улаштовано Свято Т. Г. Шевченка. 10 березня був улаштований дитячий ранок (деклямація, співи і дітяча п’єска «Чумацькі діти», а в вечері вистава «Наталка Полтавка» під акомпонімент роялі, муз. Лисенка і співи: бандура, муз. Давидовського і инші [15, арк. 23]. Програма Тарасового свята у цьому ж році, організована Берестівською «Просвітою» того ж таки повіту, була схожою. У перший день (9 березня) зранку влаштовувався для учнів місцевих шкіл дитячий літературний ранок, а о 8 годині вечора у помешканні першої школи безплатний літературний вечір для дорослих з декламацією творів та читанням біографії Т. Шевченка, а також з музикою та співами. [15, арк. 27-27зв.]. Більшовики продовжили політику широкого залучення до святкувань дітей, як йшла ще з часів УНР. Організатори шкільних свят мабуть виходили з того, що якщо Шевченківське свято постає часткою автобіографічної пам’яті з дитячих років, то образ Кобзаря вкорінюється і в усьому подальшому житті людини. Крім того, формування побожного ставлення до Шевченка у дітей доповнювалося введенням до шкільної програми вивченням творів національного генія.

А ось в Сумах у 1920 р. організаторами Шевченківського свята була не місцева більшовицька влада, а ініціативна група, в яку ввішли представники культурно-просвітніх організацій міста (26 чоловік). Додамо, що в її складі було багато членів колишньої «Просвіти» та українського товариства «Зоря». Але знову ж, на організаційному зібранні було прийняте рішення звернутися до місцевого більшовицького ревкому з проханням: 1) взятии на себе всі фінансові витрати з упорядкування свята, 2) надати святковим заходам державного характеру та 3) призначити спільне урочисте засідання з представників ревкому, відділу народної освіти та членів ініціативної групи.

Свято повинно було проводитися 2 дні (25 і 26 лютого за ст. ст.). Структура свята – стандартна. В сумських театрах для «широких кіл громадянства» першим номером повинно стати читання «Заповіту», далі йде обов’язкове читання, як уже зазначалося, агіографічної біографії Шевченка. Потім показ однієї з вистав («Назар Стодоля», «Невольник» або «Мати наймичка»), декламація творів Кобзаря та «живий» малюнок. У початкових і середніх школах у ці два дні заняття припиняються й учням теж читаються реферати про життя та діяльність Шевченка, влаштовуються театральні ранки для молодших учнів та вечірнє свято для учнів старших класів [13].

Не можна мабуть проводити чіткої межі між тим образом Шевченка, який конструювали «Просвіти» й українські політичні партії і який можна назвати «національним» та образом Шевченка, який конструювали більшовики, і який також умовно можна типологізувати як «класовий». В «національному» дуже вже багато соціального й класового. Це у свою чергу пояснюється смисловим синкретизмом самого концепту «простий народ», де етнічне співпадало з становим і співцем якого був Кобзар. Смисли цього концепту в подальшому можуть розвиватися як у напрямку класовому, так і в напрямку національному, але, в цьому останньому випадку, також чітко не відділеного від соціально-класового.

Відсутність антагоністичної різниці в ставленні до образу Шевченка в «націоналів» та більшовиків привела до того, що після захоплення останніми влади на Сумщині можна було спостерігати виконання останніми меморативної роботи, розпочатою в добу Центральної Ради та Гетьманату.

Так, Роменська «Просвіта» вже 30 березня 1919 р. звертається до Роменського більшовицького виконкому з проханням виділити кошти у розмірі 6000 крб. на ремонт пам’ятника Шевченку, урочисто відкритого 27 жовтня 1918 р. за доби Української держави. Потреба в ремонті була пов’язана з тим, що пам’ятник Т.Г. Шевченку був виготовлений з бетону і відкритий, коли надворі вже були приморозки, а це відобразилося на якості роботи. І зрозуміло, що виконком затверджує кошторис у розмірі 8130 крб. 30 коп. [22].

Або в с. Синівка саме місцевий більшовицький ревком, виконуючи розпорядження Гадяцького повітового ревкому, 25 лютого (за ст. ст.) 1920 р. наполегливо запрошував селян на Шевченківське свято (називаючи його «національним»), яке організовувала місцева «Просвіта» (яка в цьому селі діяла з листопада 1917 р.), не забувши додати при цьому, що всяка «праця в цей день рішуче забороняється» [16, арк. 3].

листівка запрошення

Листівка-запрошення Синівського ревкому Гадяцького повіту святкувати день народження Тараса Шевченка, яке улаштовує місцева «Просвіта». 8 березня 1920 р.

Як можуть плавно перетікати побажання «Просвіти» часів Центральної Ради та Гетьманату у дії більшовиків можна добре бачити також на прикладі Сум, де «Просвіта» ще у 1917 році, як уже зазначалося вище, прохала міську думу встановити бюст Шевченку та перейменувати на його честь вулицю Соборну, а більшовики рішенням своєї президії повітового ревкому від 5 липня 1920 р. це прохання проводять в життя і перейменовують саме цю вулицю на вул. Шавченка [12], а трохи пізніше, у 1926 р., на місці, запропонованому «Просвітою», встановлюють йому і пам’ятник роботи І. Кавалерідзе.

***

В добу Української революції на території Сумщині піднесення і сакралізація образу Шевченка слугували одним із способів ідентифікації такої етнічної групи як «український народ» і збереження єдності цієї національної спільноти. Через образ Кобзаря формувалася й транслювалася українська національна й соціалістична ідеології в свідомість широких народних мас. 

Література

  1. Антоненко-Давидович Б. Просвітяни // Б. Антоненко-Давидович. Синя волошка. Харків-К.: Книгоспілка, 1930. С. 116-133.
  2. Бюст Шевченкові у Медвежому, Роменського повіту // Просвітянин-Кооператор. Ромен, 1919. Ч. 1 (18 травня). С. 11
  3. Васильок Тодос. Шевченківське свято на селі // Просвітянин-Кооператор. Ромен, 1919. Ч. 1 (18 травня). С. 10-11.
  4. Від Повітвіднаросу // Трудова освіта. Неперіодичний орган Охтирського повітового відділу народньоі освіти. 1921. № 8. С. 16.
  5. [Вовк Ф.] Сірко. Т.Г. Шевченко і його думки про громадське життя // Громада. – Женева, 1879. – № 4. – С. 39-95.
  6. Грабович Г. Шевченко як міфотворець. К.: Радянський письменник, 1991. 212 с.
  7. Гриценко О. А. Поет як міф // О. А. Гриценко. «Своя мудрість»: Національні міфології та «громадянська релігія» в Україні. К.: УЦКД, 1998. С. 85-108.
  8. Державний архів Сумської області (далі – ДАСО). Ф. 354. Оп. 1. Спр. 56. Арк. 33.
  9. ДАСО. Ф. 997. Оп. 1. Спр. 1414. Арк. 325.
  10. ДАСО. Ф. 1153. Оп. 1. Спр. 3717. Арк. 130зв.-131.
  11. ДАСО. Ф. 1153. Оп. 1. Спр. 3718. Арк. 401-401зв.
  12. ДАСО. Ф. 2340. Оп. 2. Спр. 8. Арк. 10.
  13. ДАСО. Ф. Р-415. Оп. 1. Спр. 24. Арк. 47-49зв.
  14. ДАСО. Ф. Р-2362. Оп. 20. Спр. 1. Арк. 27-27зв.
  15. Державний архів Полтавської області (далі – ДАПО). Ф. Р-3283. Оп. 1. Спр. 25. Арк. 23-23зв, 27-27зв.
  16. ДАПО. Ф. Р-3283. Оп. 1. Спр. 52. Арк. 3.
  17. До Шевченківських Роковин // Кооперация и жизнь. Конотоп, 1919. № 5 (1 марта). С. 4-5.
  18. Добролюбов Н. А. Кобзарь Тараса Шевченка / Коштом Платона Семеренка. СПб. 1860 // Современник. 1860. Кн. ІІІ. С. 99-109.
  19. З життя «Просвіт». В Сумах (Харківщина) // Вісник товариства «Просвіта» у Катеринославі. Катеринослав, 1917. № 14 (25 червня).
  20. Забужко О. Шевченків міф України: Спроба філософського аналізу. К.: Абрис, 1997. 144 с.
  21. Збірник. Охтирка: Вид-во Спілки споживчих т-в «Просвіта», 1920. 31 с.
  22. Известия Исполнительного Комитета Роменського Совета рабочих и селянских депутатов. 1919. № 33 (30 марта).
  23. Іванущенко Г. Тарас Шевченко і Українська революція 1917-1920 років [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://history.sumynews.com/xx/1917-1918--ukrajinska-revolyutsiya-lyudi-podiji-dokumenti/item/7-tarasshevchenko-i-ukrainska-revoliutsiia-1917-1920-rokiv-za-materialamyderzhavnoho-arkhivu-sumskoi-oblasti.html
  24. Коряк В. Тарас Шевченко. Харків: Видання Всеукраїнського Літературного Комітету, 1919. 24 с.
  25. Лепкий Богдан. Про життя і твори Тараса Шевченка. К.; Ляйпціг: Укр. накладня, 1918. 98 с.
  26. Лозовий В. С. Образ Тараса Шевченка як інструмент політики впливу: «Події українського національного відродження у Києві після Лютневої революції 1917 р.» // Матеріали Всеукраїнської наукової конференції «Київ і кияни в соціокультурному просторі ХІХ-ХХ століть: шевченкознавчий дискурс, 29 травня 2014 р., Київський університет імені Бориса Грінченка. К., 2014. С. 179-186.
  27. Лозовий В. Поширення культу Тараса Шевченка як складова формування української національної ідентичності в період революції 1917-1921 рр. // Вісник Кам’янець-Подільського національного університету ім. Івана Огієнка. Історичні науки. 2015. Вип. 8. С. 340-347.
  28. Луначарський А. Великий народний поет (Тарас Шевченко) / пер. з рукопису Микола Богун. Львів: Накладом В. Левинського, 1912. 36 с. 
  29. Машталір А. Вшанування Тараса Шевченка на Поділлі у 1917-1920 рр. // Освіта, наука і культура на Поділлі: зб. наук. пр. Камянець-Подільський, 2009. Т. 132. С. 25-31.
  30. Машталір А. І. Політична інструменталізація постаті та творчості Тараса Шевченка як чинник національного відродження у Наддніпрянській Україні (1917–1920 рр.) / А. І. Машталір, В. С. Лозовий.  Тернопіль: ФОП Паляниця В. А., 2016. – 296 с.
  31. Мельниченко В. Вшанування пам’яті Т. Г. Шевченка на Черкащині: зародження та розвиток традиції // Краєзнавство. 2010. № 1-2. С. 200-205.
  32. Митрофаненко Ю. Образ Тараса Шевченка в процесах Української революції 1917 – 1920 рр. // Педагогічний вісник. 2016. № 1-2. С. 33-38.
  33. «На апостольськім пpестолі чеpнець годований сидить» / Виданє Підлипенської «Пpосьвіти». Конотіп, 1917. 8 с.
  34. Національне свято в с. Перекопівці // Роменский день. 1918. № 13 (8 марта).
  35. Отто Р. Священное. СПб.: Изд-во С.-Петербургского Университета, 2008. 272 с.
  36. Поліщук І. А. Роковини Т. Г. Шевченка у Вінниці в 1920 р. // Т. Г. Шевченко і Поділля: Тези науково-практичної конференції, присвяченої 175-річчю від дня народження Т. Г. Шевченка. Кам’янець-Подільський, 1989. Ч. 1. С. 46-48.
  37. Примаченко Я. Шевченко в кожусі, або як з Кобзаря зробили справжнього більшовика і пролетарського поета // Деловая столица [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://www.dsnews.ua/nasha_revolyutsiya_1917/shevchenko-u-kozhusi-yak-kobzar-stav-pershim-bilshovikom-i-proletarskim-27022020200000.
  38. Рідне слово. 1917. № 2 (8 квітня).
  39. Роменець. Коротенька історія пам’ятника Т. Г. Шевченкові // Просвітянин-Кооператор. Ромен, 1919. Ч. 9-11 (15 листопада). С. 21-25.
  40. С. Лучка // Газета Гадяцького земства. 1917. № 67 (26 червня).
  41. Святкування Шевченківськіх роковин у 1919 році в Конотопі // Кооперация и жизнь. 1919. № 8 (15 апреля). С. 10-12.
  42. Центральний державний архів вищих органів влади та управління України (ЦДАВО). Ф. 2581. Оп. 1. Спр. 163. Арк. 3-3зв.

 

[1] Початок йому поклав мабуть ще Пантелеймон Куліш (1819-1897) своєю промовою на похоронах Шевченка, уродженець містечка Вороніж теперішнього Шосткинського району Сумської області. Він же вперше назвав Шевченка і «пророком».

[2] Див., наприклад, такі дослідження на цю тему: [6], [7], [20]. Зрозуміло, що коли ми говоримо про «міф Шевченка», то тут мова йде про варіант сучасної міфотворчості, а це означає, що маються на увазі не тотожні автентичному первісному міфу структури досвіду, а лише аналогічні.

[3] Коли в 1918 році відбувся перехід з юліанського календаря на григоріанський, то до днів старого стилю додали ще 13. Але це вірно для ХХ століття, а для ХІХ, коли жив Шевченко, потрібно було додавати 12. Та у зв’язку з тим, що спеціалістів з історичної хронології виявилося небагато деякий час і до днів народження та смерті Шевченка додавали 13, а не 12 днів. Тому й святкували Шевченківські дні 10-11, а не 9-10 березня, як зараз.

[4] За свідченням воронізького краєзнавця Тетяни Рязанової.