15 травня 1991 року в ще радянському Глухові сталася подія, яка стала символом національного відродження доби та здобуття Україною незалежності. Саме тоді на старому Київському шляху, нині — на перехресті вулиць Веригінської та Євгена Ковальчука, урочисто встановили пам’ятний знак у вигляді верстового стовпа до 130-річчя перепоховання видатного Тараса Шевченка (1814-1861).
Цьогоріч минає вже 35 років від тієї події, яка об’єднала в Глухові українську інтелігенцію, громадських активістів і духовенство навколо пам’яті про Кобзаря та боротьби за українську ідентичність.
Пам’ятник встановили під час проведення Всеукраїнської акції «Останнім шляхом Кобзаря» — походу-реквієму, присвяченого 130-й річниці перепоховання Т. Шевченка зі Смоленського кладовища у Санкт-Петербурзі на Чернечій горі біля Канева. Колона учасників рухалася історичним маршрутом, яким у травні 1861 року везли домовину з тілом поета.
У Глухові учасників походу зустріли представники місцевої української інтелігенції, активісти «Товариства української мови імені Т. Шевченка», Народного Руху України, духовенство та небайдужі мешканці міста. У Трьох-Анастасіївській церкві відслужили панахиду за Тарасом Шевченком, після чого біля нововстановленого пам’ятного знаку відбувся мітинг.
Подія проходила в непростих умовах. Як згадував керівник походу-реквієму, голова Шевченкового братства України Юрій Даниленко, спецслужби тоді ще існуючого СРСР намагалися зірвати акцію. За його словами, ширилися провокаційні чутки, лунали навіть погрози, а місцева влада намагалася заборонити масові заходи в місті. Однак колона продовжила свій шлях, а пам’ятний знак у Глухові (першому українському місті на шляху останнього шляху видатного українського поета) став одним із символів українського громадянського спротиву останніх років існування Радянського Союзу.
«Ось цим нас намагалися зупинити, — показував він у 2014 році журналісту газети «Україна молода» надруковану постанову від чиновників міста Глухів. Зміст розібрати важко, адже чорнила від друкарської машинки вже почали вицвітати, проте про заборону проведення масових заходів на території міста добре видно. — В нас тоді була серйозна розмова з виконавцями припису, але колону вони наздогнали вже на виході з міста, тож ми всі просто пішли далі».
Однак, історія шевченківського шляху через Глухів почалася значно раніше — ще у травні 1861 року.
16 (4) травня 1861 року жителі Глухова (на той час вже 75 років на столиці Лівобережної Гетьманщини, а лише повітового центру Чернігівської губернії) урочисто зустрічали домовину з тілом Тараса Шевченка, яку перевозили з Санкт-Петербурга до Канева для поховання на Чернечій горі. Траурна процесія рухалася старим поштовим трактом з імперської столиці через Москву, Серпухов, Тулу, Орел, Сєвськ до нинішнього державного кордону України. А далі через Есмань і Глухів, а далі через села історичної Глухівщини Полошки, Обложки, Чорториги та далі Дубовичі й потім на Кролевець через Батурин, Борзну, Ніжин, Броварі та на Київ.
У Глухові в травні 1861 року традиційно відслужили панахиду в козацькій Миколаївській церкві, яка ще не мала мурованої дзвіниці. Представники місцевої інтелігенції читали поезії Шевченка, а після церемонії учасників пригощали. Для мешканців Глухова це була не просто жалобна процесія — це стало актом національного єднання та вшанування людини, яка вже тоді сприймалася як духовний символ України.
Через 130 років, у 1991-му, глухівчани фактично повторили цей історичний жест пам’яті, вже в умовах пробудження руху до незалежності України. А сьогодні пам’ятний знак на старому Київському шляху нагадує не лише про останній шлях Кобзаря, а й про боротьбу українців за право відкрито говорити про свою історію, мову та національну пам’ять.
