Протягом багатьох років свято народження Христа сповнювало українців вірою в кращу долю Вітчизни.
“…Чуєш? Бій вже клекоче. Слухай, слухай – дзвенить коляда…”
Для вояків ОУН-УПА Різдво завжди асоціювалося з надією на національне відродження рідного краю, здобуття Україною своєї державної незалежності. Тому на різдвяних листівках, які вони навіть у тяжких умовах підпілля намагалися виготовляти, щоб вітати друзів та рідних з Доброю Новиною – не лише янголи. Тут люди зі зброєю у руках ідуть поклонитися до скромної карпатської оселі, де Діва у вишиванці поєднала у собі риси їхніх матерів, коханих, сестер… Над хатиною сяє звізда – не радянська п’ятикутна, а ота справжня, Віфлеємська.
Як відзначає дослідник Руслан Забілий, в умовах визвольної боротьби, ці листівки були тим засобом, що у бойові будні повстанців вносили незбагненну Різдвяну містерію. Їх або малювали, або виготовляли за допомогою друкарських пристроїв, схованих зазвичай під землею, у криївках. Прикрашатися листівки могли нескладним візерунком з комбінації надрукованих літер, вітальними текстами. Поліграфічним же способом, з кольоровими малюнками, різдвяні листівки друкувалися закордонними частинами ОУН та представництвами Української Головної Визвольної Ради. У архівах збереглося чимало листівок, виготовлених у Німеччині, США, Канаді. Здебільшого вони поширювалися на еміграції, в Україну ж їх доставляли закордонні кур’єри ОУН.
Повстанці, перебуваючи у стані війни, усе-таки намагалися дотримуватися народних традицій, віддавати шану релігійним святам, серед яких Різдво чи не найвеличніше. Народжувалися повстанські колядки, що несли у собі потужний енергетичний заряд, прагнення не відступати у боротьбі за волю України, надію на Божу допомогу у цій боротьбі. Ось слова Повстанської коляди:
“Нова радість стала,
Яка не бувала
Над вертепом звізда ясна
Увесь засіяла.
Ой ти чуєш, брате,
Сумную новину:
Закували у кайдани
Нашу неньку Україну.
А Степан Бандера
На се споглядає
Здоймив руки до Ісуса,
Ісуса благає:
“Ісусе, мій милий,
Я Тебе благаю,
Поможи ми сю комуну
Вигнати із краю…”
Але для багатьох і багатьох повстанців Різдво ставало тим днем, коли їхня душа відходила до Бога. Адже боротьба не припинялася, і варто лише подивитися хроніки 40-х – 50-х років. Сутички з НКВД-истами, бої, диверсії, засідки – величне свято супроводжували стрілянина та кров.
“Сьоме січня 1946 року. У селі Синягівка Збаражського району Тернопільської області енкаведисти знайшли криївку, де був підпільник Смерека і з ним чотири дівчини-підпільниці без зброї. Смерека до останнього боронить вхід до криївки, а вкінці у безвихідній ситуації постріляв усіх дівчат (між ним своїх двох сестер), а сам, важкопоранений і непритомний, попав у руки ворога, де невдовзі помер”.
“Сьоме січня 1947 року. У лісі с. Сукіль (район Болехів Станіславської області) емведисти оточили у криївці повстанців Ворона, Соловія та Сосну. Завзято відбиваючись, повстанці знищили емведівського лейтенанта, а другого лейтенанта важко ранили та в безвихідній ситуації самі пострілялися.
Того ж дня на хуторі Підвал-Дроздовичі (район Городок, Львівська область) емведисти оточили в одній хаті підпільника Ігоря (крайовий референт пропаганди ОУН Львівського краю Володимир Херсонець). Ігор веде бій сам один. Двічі емведисти закидають хату гранатами, думаючи, що Ігор уже вбитий, і обидва рази, підступивши до нього зовсім близько, падають по кілька вбитими від вогню його зброї. Вистрілявши свої набої, Ігор довший час бореться здобутим у ворога автоматом. Вкінці емведисти підпалюють хату. Тоді, зовсім знесилений виливом крові, Ігор, щоб живим не датися, стріляється…”
Туга за білим Різдвом
“… Сьогодні на землі нашої Вітчизни, де панує московський большевизм, не чути радісних дзвонів. Засмучена земля не чує пісень возвеличення Того, Хто її утворив, не ходять попід вікна колядники і не співають “Нова радість стала”. Бо в цей день куються кайдани і будуються в’язниці. Люди моляться тайно, без радісного передзвіння різдвяних дзвонів”, – писав часопис української діаспори у Лондоні “Визвольний шлях” за січень 1952 року. – “Пам’ятай, що Україна неупокорена, і сьогодні, в День Рождества Христового вона живе і кріпшає непоборною силою. В горах карпатських, в степах полтавських і яругах київських скрізь святкують Рождество Христове. В підземних криївках збираються Христові меченесці, просять у Нього помочі в їх великому змагу за волю України. Благослови ж їх, Божий Сину, благослови мечі їхні! Підіймай цю Зорю українського змагу все вище і вище”.
– І тоді, у 50-ті, і тепер, традиції святкування Різдва місцевою українською діаспорою трималися на вірі, на духовності, – розповідає історик Геннадій Іванущенко, котрий нині працює в Українській інформаційній службі (Лондон, Велика Британія). Закінчувався піст, люди йшли на різдвяну Службу Божу. Кутя, колядки… Намагалися підігнати справи, щоб побути з родинами. Багато працювали, тяжко. До речі – хлопці довго після війни ще не одружувалися і не приймали Британського громадянства. Сподівалися, що визвольна боротьба принесе успіх, і вони стануть громадянами України, повернуться на рідну землю. А пізніше, коли “дівчат розібрали”, довелося одружуватися з англійками, шотландками. І, звісно, пішла асиміляція. На Різдво ті, хто мав зв’язки з “Краєм” – намагалися передати подарунки рідним. Українські організації присвячували Різдвяні числа газет темі визволення України. Адже бездержавна нація – то велика несправедливість, а Бог – завжди на стороні гнаних і поневолених.
“Різдво Христове повинне всіх нас об’єднати в одну суцільну українську родину, без різниці територіального походження, ідеологічних переконань, – читаємо у газеті “Українські вісті”, що виходила у ті часи під керівництвом уродженця Охтирщини (нині Сумська область) Івана Багряного в Новому Ульмі (Німеччина). – Бо мета у нас одна і бажання ті самі, щоб у недалекому майбутньому на рідній, вільній Батьківщині славити Його, Ісуса малого”.
А поки що – розкидані по всіх усюдах українці обмінювалися різдвяними листівками, де писали “Просимо тебе, Царю, просимо всі нині, пошли долю, верни волю любій Україні!”. Деяким з них доводилося стрічати Різдво у спекотній Австралії. У тих же “Українських вістях” за 1958 рік один з авторів з тугою пише про “Біле Різдво”, якого так не вистачає багатьом українським емігрантам. “Ось уже який рік Різдво Христове я зустрічаю в Англії, і лише на один святвечір випав сніг. Для нас це було найкраще Різдво за останні 9 років. Ми тоді повиходили із бараків із свічками і стояли простоволосі й мовчазні, впиваючись небуденною красою: на свічі згори падали легенькі сніжинки, ліниво викручувалися і встеляли грунт білою-білою постіллю, ніби готуючи Землю для прийняття найчистішої Душі і Серця. Стояли ми, повні врочистості й благоговіння, і в кожного з нас тремтіло серце при згадці далеких-далеких зим дитинства, коли в цей вечір було обов’язково тихо, падав сніжок і біле довкілля очікувало на щось таємниче і радісне… Ми були тоді замалі, щоб розуміти сяйво зірки над Віфлеємом, але в зачатках нашої свідомості прихід маленького Ісуса обов’язково поєднувався з красою нашої степової зими…”.
Біла зима, краєвиди України – на різдвяних листівках, що друкувалися в умовах еміграції. Виготовлялися вони не тільки для популяризації та нагадування про воюючу Україну. Насамперед розповсюджувалися серед української діаспори для збору коштів на підтримку боротьби в Україні. Архів УІС у Лондоні зберігає чимало з них. Багато – адресовані “Провіднику Степану Бандері”, чий день народження, до речі, припадав на Новий рік – 1 січня. І зараз, дивлячись на них, читаючи сповнені віри рядки колядок-молитов, не можеш залишитися байдужим. Бо та потужна енергетика не зникає з роками, бодай і повідходили уже з цього світу майже всі, хто стрічав Різдво у повстанських криївках. Залишаються живими їх палкі бажання “Щоб Україна могла радіти! Христос вродився! Славіте!”
При підготовці матеріалу використані документи архіву Української інформаційної служби в Лондоні.
Алла Акіменко.
м. Суми. Спеціально для Сумського історичного порталу.
ДОДАТОК 1
Наддніпрянка
„Ніч проти Різдва”
Це було 1931 року. Тоді на Лівобережній Україні грали оперету „Ніч проти Різдва”. Репертуар виконували російською мовою. І ось десь у жовтні театр попав у Суми. Там його було негайно перейменовано на ДУМТ – Державний Український Музичний Театр і наказано перекласти репертуар на українську мову. Першою оперетою мала бути „Ніч проти Різдва” за Гоголем у переробці Миколи Вороного.
Микола Вороний – цей славний український лірик – саме 26-го року повернувся з еміграції до рідного Києва. Нещасна людина, повіривши в те, що допомагатиме будувати “українську соціалістичну державу”, відразу ж наштовхнулася на накази “згори” і мусіла робити те, що від нього вимагав червоний режим. Замість того, щоб справді працювати на добро українському народові і його національній культурі, Микола Вороний мусів, зціпивши зуби, виконувати накази і свій талант віддавати гнобителям його батьківщини.
Щоб зрозуміти всю трагедію цього видатного українського поета, ми і згадаємо те, до чого саме змусили Вороного і що з того вийшло. Микола Вороний одержав наказ зробити з відомого твору Гоголя виставу, що була б “ідеологічно витримана” й могла б виховувати українську молодь у комуністичному дусі.
Не один з нас читав „Ніч проти Різдва”. Але те, що зробили з цього відомого твору 31-го року, було просто неймовірне. Клясичний мистецький твір було спотворено й припасованго до завдань “генеральної лінії” партії й її боротьби проти українського селянства. Для цього було наказано Миколі Вороному переробити гоголівських дійових осіб за таким зразком:
Чуб – багатій, куркуль, що зневажає незаможних. Оксана – дочка Чуба, яку ще не втягли до комсомолу, але яка перебуває під комсомольським впливом. Вакула – син Солохи – активіст-комсомолець, не визнає своєї матері, яка є самогонщицею. Голова і Дяк – природньо, негативні персонажі, що визискують бідне селянство. Чорт – “петлюрівський” офіцер.
У фіналі п`єси – вся селянська молодь – комсомольці з червоними хустками виходять на сцену. Вакула, як активіст – вилазить на бочку і вимагає нагнати з села весь куркульсько-глитайський елемент. Врешті, з свистом і реготом комсомольці виганяють з села Голову, Чуба, Солоху і Дяка, а їхню землю розподіляють між собою. Вакула й Оксана, як класово свідомі й віддані “партії та совєтському урядові” зрікаються своїх куркульських батьків та готуються стати колгоспними “передовиками”.
Коли, нарешті, театр почав грати спотворену „Ніч проти Різдва”, самі артисти казали, що бідний Гоголь, мабуть, разів 10 в труні перевернувся. А її автор з примусу – Вороний – лише важко зітхав, і коли питалися чому він так зітхає, відповідав: “У мене болить серце”. І це була правда. В нього боліло серце. Та й як воно могло не боліти, коли він змушений був ламати свої переконання і, здушуючи сльози, писати те, що від нього вимагали вороги його народу. Та не допомогло Вороному і його вимушене слугування комуністичним владарям. Насамперед заарештували й засудили на 8 років концтаборів його сина Марка, а ще за якийсь час був ув`язнений і сам Микола Вороний.
Тільки знущання й неволю готує т. звана робітничо-селянська влада кожному, хто хоче бачити Батьківщину вільною. Червоні пани хотіли спочатку скалічити душу українського поета, зробити його своїм знаряддям у боротьбі проти рідного народу та його культури. Але ми дуже добре знаємо ті їхні наміри, а тому й розуміємо духовні муки поета, що поніс тяжкий хрест, як його несуть і сотні інших, що повірили були в те, ніби в Україні за теперішньої влади може бути мир і добробут.
З часом самі совєтські “вихователі” переконались, що відверто брутальним знущанням з народних звичаїв, традицій та з краси мистецьких творів передсовєтського минулого вони нічого не досягнуть, і тому спотворена безсмертна гоголівська „Ніч проти Різдва” була знята з репертуару.
Джерело: Архів УІС. – “Українські вісті” – 7 січня 1956 р. – С. 6.
ДОДАТОК 2
Степан Бандера
“З невичерпного джерела” (Уривок)
Стаття написана з нагоди Різдвяних свят 1957 р.
(…) Істотною причиною невдачі большевицької інженерії в духовій ділянці є те, що вона натрапила на такі первні в душі людини й народу, яких не можна ні змінити, ні знищити, а яких походження, сила і вплив сягають далі, ніж межа життя і смерти.
Остаточним аргументом большевицької системи, теж у “перевихованні” людей, є смерть, загроза знищення, а далі й безоглядне нищення всіх непокірних і невигідних. Але й цей арґумент не є всесильний.
Проби смерти не витримує те, що є витвором самого життя. А оце мільйони людей, цілі народи в обличчі смерти захищають правди і цінності, які їм дорожчі від самого життя! Бо людська душа походить від Того, Хто споконвіку був перед життям і буде після життя, вічно, а оборона великих правд більше наближає людську душу до Бога, ніж життя.
Большевики повели найгіршу боротьбу проти релігії, переслідуючи й знищуючи Христову Церкву, унеможливлюючи релігійне життя. Але закладеної в людській душі основи віри: туги за Богом і шукання Божества знищити не можуть.
Большевизм зумів позбавити народи і людей всякої волі, але він не всилі здавити самого прагнення до волі. Воно притаманне кожній людині та народові, завжди живе і спонукує до змагання, бо свобідна воля — це дар, даний Богом.
Комуністична система запроторила правду до тюрем, концтаборів, загнала її в підпілля, а на її місце поставила фальш і брехню. Але не зуміла вирвати з людської душі розуміння, що таке правда, туги за нею, бажання її перемогти. Бо правда — це дорога, якою людська душа прямує до Бога. А від цього прямування ніхто й ніщо не відверне людства.
Так само не згасити большевикам любови ближнього, почуття справедливости та прагнення її тріюмфу. Бо це основні Божі закони для людської спільноти, підвалини взаємин між людьми, які голосом совісти завжди відзиваються в душі.
Большевицький наступ на нації, щоб їх розкласти і перетворити на бездушну отару “совєтських людей”, зосереджується в намаганнях уморити в людині національну свідомість і національні почуття. І в цьому відношенні ворогові не вдається добратися до самої глибини, бо національні почуття й прикмети не тільки ввійшли в кров людини, але органічно притаманні людській душі.
Ці всі незнищимі первні людської душі не дозволяють людині стати безвольним і послушним знаряддям комунізму, сповненого ненависти до Бога, нації і людини. Вони спонукують людей чинити спротив злочинним діям большевизму та вести активну боротьбу за його усунення.
Але натуга того спротиву і готовість до активної визвольної боротьби залежить у першу чергу від наснаги самих рушіїв. Покладатися на саме їхнє існування й на автоматизм їх реакції — одночасне з пасивним ставленням до справи. Сили душі кожної людини й цілого народу теж потребують плекання й наснажування, особливо тоді, коли їх переобтяжено постійною надмірною напругою. Це мусить мати на увазі кожний, хто турбується про долю свого народу.
Віра найбільше скріплює сили душі. Через правдиву й глибоку віру в Бога, Спасителя, кожна людина й цілий народ мають змогу безупинно черпати з вічно живого джерела стільки сили, скільки їхня душа спроможна сприйняти. Особливо у найтяжчих життєвих ситуаціях, великому нещасті, терпіннях і боротьбі, віра в Христа дає найсильнішу, часто єдину й певну поміч. В тому напрямі мусимо найперше звертати наші думки і серця, коли думаємо про допомогу нашому народові в його важкому, але благородному змаганні за правду й волю.
Справа релігії, її оборони перед наступом безбожницького комунізму, справжнє ісповідування і підтримування живої християнської віри — це найважливіша справа не тільки самої Церкви, але й всього народу, всіх національних сил, зокрема національно-визвольного руху. Нам треба не відмежовувати оборону християнської віри і Церкви від національно-визвольних змагань, тільки зосередити головну увагу і головні зусилля довкола тих найважливіших тверджень, проти яких ворог спрямовує найсильніший наступ.
У різдвяний час наші думки, повні турботи про долю народу, всіх наших рідних і близьких в Україні, в тюрмах, концтаборах і на засланні, перш за все спиняються над тайною воплочення Бога. Усвідомлення того, чому Бог прийшов на світ найперше до найнижчих, найбідніших, як безпомічне, переслідування немовля, наповняє душу вірою і любов’ю. Найістотніше в цьому — не приниження, бо найбільшим приниженням для Христа було товариство грішників, а не убогих. Наші серця захоплює символіка того, що Ісус найперше прийшов до тих, які найбільше потребували Божої помочі й опіки, а шуканням серед них захисту підніс їх на вершини. Відчуваємо безпосереднє відношення цієї Різдвяної символіки до теперішнього становища нашого народу і Христової віри у поневоленій Батьківщині.
З цього джерела віри ми повинні зачерпнути найбільше сили, щоб витримати на правильному шляху. Свідомість, що з нами Бог — це найпевніша і найбільша поміч для нас усіх зокрема для всіх борців і страдників українського визвольного змагання.
Джерело: Бандера С. Перспективи Української революції. – К. – 1999. – С. 388-390.
ДОДАТОК 3
