“Спочатку було слово…” Це твердження слушне навіть тоді, коли тема наших зацікавлень стосується такої сфери, як національно-визвольна боротьба. В усі часи вітчизняної історії успіхи чи невдачі наших визвольних змагнань не в останню чергу залежали від того, хто опинявся на чолі руху народних мас, чи долучався до його ідеологічного обгрунтування.

“Ідеалом нашої давнини був тип мандрівного лицаря, світського або духовного, тип князівських дружинників і козаків, Дмитра Вишневецького, Острозького, Глинського, Богунів, Сірків, хмельничан з їх вождем, Вишенського, Филиповича, Тура й ін., які не раз міняли меч на хрест, козацький жупан на рясу й навпаки, завше лишаючись “воєнниками” й лицарями” – писав Дмитро Донцов¹. Тому, в 1917 році, коли розпочалася Українська революція і пов`язане з нею національно-культурне відродження, питання церковного будівництва розглядалося принаймні частиною тодішньої української політичної еліти як одне з пріоритетних. Один з найвидатніших державних діячів Української Народної Республіки, пізніше Голова Директорії УНР Симон Петлюра в 1917 році зазначав: “В майбутніх конфліктах нашої держави з Москвою внутрішньо міцна, ієрархічно дисциплінована українська церква може відіграти велике позитивне значення^…2”

[Ілюстрація – ДАСО.–Вісти Українського православного церковного собору № 1 від 31 грудня 1917 р. – С.1.]

Згодом, на Полтавському єпархіальному з`їзді, що відбувся 3 – 6 травня 1917 року, було прийнято низку постанов, згідно з якими “Церква на Україні, підлягаючи голосу життя й історії, повинна була б українізуватися в конкретних формах”, такими засобами як:

1)      Соборний устрій, що проймає собою цілу церковну організацію.

2)      Служба Божа в Українській Церкві українською мовою.

3)      Відновлення в богослужбовій практиці давніх українських чинів, обрядів і звичаїв.

4)      Будова церков в національному українському стилі.

5)      Національна духовна школа для виховання пастирів Української Церкви.

6)      Православно-богословська література українською мовою.

7)      Негайне припинення практики призначення на кафедри єпископів в українські єпархії великорусів.

8)      Негайна українізація Київської Духовної Академії³.

Полтавський з`їзд закликав духовенство єпархії взяти участь в пробудженні національної свідомості серед українського населення на підставі вимог національно-територіальної автономії України. Подібні постанови були ухвалені на з`їздах Київської, Волинської і Чернігівської єпархії⁴. Утворення в процесі державного будівництва Української Автокефальної Православної Церкви та швидкий ріст її громад був дещо загальмований як частою зміною форм української державності, так і зовнішньою агресією червоної та білої Росії. Однак на цьому шляху малися і певні успіхи. Так, 9 травня 1919 було відправлено першу службу українською мовою в Миколаївському соборі на Печерську в Києві. У жовтні 1921р. Всеукраїнський Церковний Собор (проходив у Києві 11-27.10; за ін. дан., 14-30.10.) затвердив проголошену 1січня1919 автокефалію Української Православної Церкви і обрав Василя Липківського її митрополитом (висвячений 23.10.1921 ⁾5^. Поразка війни за незалежність та червоні репресії 20х років зменшили вплив церкви на суспільне життя, але не зменшили її авторитету серед населення. Більше того – стихійно, а подекуди й організовано виникаючі осередки опору знаходили не тільки співчуття серед автокефального духовенства, але часто і самі священики брали активну участь у суспільному житті. В усі часи боротьба проти злочинного режиму була не виявом політичної заангажованості (в чому постійно звинувачувала духовенство більшовицька пропаганда) а своєрідним тестом на порядність, бажанням бути разом зі своєю паствою, своїм народом.В держархіві Сумської обл. зберігаються відомості про існування в Кролевецькому, Глухівському та інших районах Української повстанської організації, яка діяла в 20-х – 30-х роках і мала зв`язки з урядом УНР в екзилі. Серед її найактивніших ланок був осередок в с.Дубовичі (нині – Кролевецького району).В архівному документі фігурують такі жителі села:Губенко Григорій Пантелеймонович, 1897 р.н., колишній хорунжий 2-го стрілецького полку “Сірожупанників”, який дислокувався у Кролевці (1918 р.).  Коломієць Олександр Павлович – колишній член Центральної Ради, служив у кінній розвідці при 2-му стрілецькому полку “Сірожупанників”, потім співробітником при Директорії УНР. В кінці війни емігрував до Польщі, але в 1922 році повернувся до Дубовичів. Згодом, у 1928 р. він їде до  Києва, де налагоджує зв`язки з проф. Чехівським та митрополитом УАПЦ Василем Липківським. За їх підтримкою він організовує в селі громаду УАПЦ. Для показової служби до Дубовичів прибувають сам В. Липківський і протодиякон Василь Потієнко (в майбутньому – голова Всеукраїнської Церковної Ради⁾6^. Слід зазначити, що митрополит Липківський активно працював для ідеї відродження Української національної церкви, за що зазнавав постійних переслідувань. Незважаючи на опір частини промосковськи настроєного духовенства, проводив українізацію церковного життя, сприяв перекладу церковних книг на українську мову. Особисто відвідав бл. 500 парафій, (в тому числі, як видно з документу – і в нашому краї) чим сприяв зростанню авторитету УАПЦ в Україні. Відстоював принцип всенародного собороправства, тоді як більшість єпископів виступала за збереження права на зверхність духовенства у справах управління церквою. Діяльність Липківського, спрямована на зміцнення й розбудову УАПЦ, величезний авторитет митрополита серед духовенства та віруючих, спричинилися до нападок і переслідувань з боку більшовцьких органів влади⁷.До згаданої організації в Дубовичах також входили: Власенко Іван Гнатович, Козя Михайло Іванович, Сулим Олександр Макарович, Сулим Григорій Макарович, Губенко Семен, брати Падалко: Василь, Михайло та Іван.

Падалко Василь – постать відома. Це хорунжий армії УНР, який емігрував до Польщі, потім до Чехословаччини, де закінчив Українську господарську академію [в Подєбрадах]. У 1922 та 1934 роках він нелегально приїздив до Києва, де давав розпорядження зв`язковим з Дубовичів, Конотопу, Кролевця і повертався за кордон.Є підстави вважати Василя Падалку одним з кур`єрів ОУН на сході України, яких Євген Коновалець відправляв для розбудови підпілля ще у 1937 році. Аналогічний, а можливо навіть організаційно пов`язаний осередок опору був розкритий ГПУ на Конотопщині в 1930 – 1931 роках. Як видно з матеріалів слідства, ще у 1922 році перший осередок в місті Конотопі закладає “активний автокефаліст” Сердюк Михайло – голова церковної Ради м.Конотопа. До організації також входили: Вовк Павло Порфирович, Обруч Семен Васильович, Ручка, Климко Степан Іванович, Максак, Логвин, Попов, Сиваш Йосип Дмитрович. Наступна цитата, здається, відповідає на питання: хто керував організацією, та тримав організаційний зв`язок з Києвом: “(…) В начале 1928 в г. Конотоп приезжает представитель центра к-р организации автокефальный священник КАРПЕНКО, который вербует в к-р организацию жителей г.Конотопа СИВЕРА Петра, МАКСАКА Корнея коим дает задание о создании к-р ячейки в г.Конотопе (…)^8”   

                   

            Ручка Іван Михайлович   

 

                                                                                                                                                                                  Корній Максак

Організація ставила перед собою мету: скинення радянської влади, відокремлення України від СРСР та створення “Соборної Української демократичної республіки^”9. Вона об`єднувала антирадянськи налаштовану частину українського населення, в основному інтелігенцію, яка політично стояла на платформі УНР. З протоколу допиту одного з керівників підпілля Сівера дізнаємося про політичну програму організації:

1.Створення Українськогї Самостійної Соборної Держави “на зразок УНР.” Вищий орган – Всеукраїнська Рада, вибрана на основі загального прямого, рівного і таємного голосування. Українське громадянство.

2.Оскільки українські землі розділені між кількома державами, добиватися їх об`єднання в одну.

3.Свобода друку, партій, совісті.

4. Церква відділена від держави.

5.Повернення розкуркуленим землі і майна в розмірі не більше 25 десятин.

6.Великі підприємства мусять бути в державній власності, дрібні – в приватній (повертаються колишнім господарям).

7.Профспілки займаються тільки захистом економічних інтересів робітників.

8.Вільна торгівля, розвиток кооперації¹⁰.

Список членів організації, знайдений співробітниками Сумського оперативного сектора ГПУ УРСР Ромовим і Громовим  в садибі одного з активістів підпілля Максака Г.Г.  в м.Конотопі по вул.Червоній, 31 23 квітня 1931 року засвідчує, що до організація мала 121 члена¹¹. Серед її активу, який нараховував 19 чоловік – 8 були представниками УАПЦ¹².Характерно, що при підбиранні людей для участі в підпільній діяльності перевага надавалася тим, які були активними учасниками визвольної боротьби 1917-1920 років. Зокрема це учасники конотопського повстання (у лютому 1918 року) проти більшовиків, організованого членами УСДРП Назаренком та Сулизем. Військовими керівниками повстання були : Бібік Федір Артемович (пізніше, в 20ті роки – один з повстанських отаманів) та Кравченко Андрій Тимофійович – один з активістів конотопського підпілля 20 – 30 років ¹³.   

                 

Андрій Кравченко               

 

                                                         

Один з підпільників – Бігун

Організація мала досить розгалужену мережу як по місту (чотири осередки – Загребелля, Ярок, Місто та станція Конотоп  – 10 чол., керував Мезь Микола Якимович, вірний УАПЦ, бухгалтер),¹⁴ так і по селах: Семенівка (10-12 чоловік), В.Самбір, Дептівка, Рябухи, Коханівка¹⁵, Фесівка, Карабутове, Підлипне, Соснівка, Шаповалівка, Ганнівка¹⁶.На основі тих архівних документів, які маємо сьогодні є підстави вважати, шо підпільниким були  пов`язані з СВУ і мали контакт через зв`язкових з С.Єфремовим та Чехівським¹⁷. Як стало відомо з інших джерел, на території Роменського, Недригайлівського і Смілянського районів з 1929 до кінця 1932 року діяв навіть  український повстанський загін з назвою “СВУ”¹⁸ під керівництвом отамана Л.Клітки¹⁹.Ще одна ланка організації була створена в Конотопі у 1929 – 1931 рр. колишнім підполковником Армії УНР Голубом Юхимом Івановичем і була пов`язана з керівником антибільшовицького повстання на Чернігівщині Рябченком. Керівник її осередку в с.Фесівка Губенко Григорій Потапович (колишній хорунжий Армії УНР) був священиком УАПЦ. Через УАПЦ і священик Карпенко інформував членів організації про установки СВУ<sup>20</sup>.        Серед вказівок Центру була організація по селах сестринств, а організаційний зв`язок підтримувався частково через розсилання благовісників по селах, де ще залишалися церкви. Найміцніші сестринства були в Конотопі та с.Підлипне (де діяла також “Просвіта”). При Кладбищенській церкві в Конотопі видавався нелегальний рукописний журнал “Реп`ях”, який особисто редагував священик Карпенко<sup>21</sup>. Кур`єр від закордонного Центру Василь Падалко (Який останній раз прибув до Києва у 1937 році, але застав лише уламки колись потужного підпілля) інформував своїх земляків про те, що подібні організації існують також на Білоцерківщині та Волині²². Задуманого плану організаторам підпілля втілити в життя не судилося, оскільки після початку арештів у 1928 році зв`язок з Києвом ставав лише епізодичним, а після процесу СВУ – СУМ, взагалі немислимим.Невдовзі були викриті і підпільні структури на Конотопщині, Глухівщині та в інших місцях нашого краю. Керівники місцевих осередків одержали різні терміни ув`язнення, декому з них пізніше присудили вищу міру покарання.Наведені факти свідчать про те, що визвольна боротьба українського народу проти одного з людиноненависницьких режимів – більшовицького, була тісно пов`язана з відродженням українського православ`я. Саме структури УАПЦ в нашому краї, як і по всій Україні активно допомагали своїм вірним відстоювати людські і національні права. Комуністичні репресії проти церкви завдали їй тяжкого удару. Від 1917 до 1937 року російські більшовики вбили, ув`язнили або вивезли 35 єпископів, понад 2500 священиків, тисячі монахів і монахинь та мільйони віруючих²³.Незважаючи на це, мужність, з якою священики та їх парафіяни йшли на українську Голгофу і сьогодні є для нас прикладом твердості переконань і незламності християнського духу.

____________________________________________________

1. Донцов Д. Дух нашої давнини. – Дрогобич. – “Відродження”. – 1991. – С. 315.
2. Полярний В. УАПЦ і митрополит Липківський. // Вісник. – Ч.4 –1989. – С.214.
3. Там само. – С.216.
4. Там само. – С.216.
5. Довідник з історії України (А-Я). – К.: “Генеза” – 2001. – С. 408.
6. ДАСО. ФР. 7641, оп. 5, спр. 5.
7. Довідник з історії України (А-Я). – К.: “Генеза” – 2001. – С. 408 – 409.
8. ДАСО. ФР. 7641, оп.5, спр.577, арк.87.
9. Там само, арк.87.
10. ДАСО. ФР. 7641, оп.5, спр.578, арк.45 – 46.
11. Там само, арк. 35.
12. Там само, арк. 33.
13. ДАСО. ФР. 2671, оп.5, спр.567, арк. 8.
14. ДАСО. ФР. 7641, оп.6, спр. 221, арк. 51 – 52.
15. Там само, арк. 37, 51 – 56.
16. ДАСО. ФР. 7641, оп. 5, спр. 5, арк. 67 – 74.
17. ДАСО. ФР. 7641, оп.6, спр. 221, арк. 23
18. Архів УМВС в Сумській області. – Дело № 2. – Папка 1. – Докладные записки Отдела ББ УНКВД Сумской области за 1945 год. – Арк. 2 зв.
19. Іванущенко Г. Хутір Жовтоніжки – історія без продовження. //Визвольний   шлях. – 2004. – травень. – С. 74 – 79.
20. ДАСО. ФР. 7641, оп.5, спр.5, арк.58.
21. Там само, арк. 61.
22. ДАСО. ФР. 7641, оп.5, спр. 577, арк.64.
23. Чировський М. Церква в обороні української національної ідентичності і національного інтересу. // Вісник. – Ч.12 –1988. – С.211.