Подається підбірка листів сумського краєзнавця і журналіста Геннадія Петрова (1936-1996) до відомого львівського шістдесятника, дисидента, політичного діяча Богдана Гориня, що збереглися в особистому архіві останнього.

Листи Геннадія Петрова до Богдана Гориня

№ 1

 8 серпня 1960 року

Львів, головпоштамт,

до вимоги,

Горинь Богдану Мик.

Суми, вул. Гончара, 34,

Петрову Г. Т.

Друже Богдане!

Лишаюсь працювати тут, під Сумами. На Полтавщину не їду: там місце зайнято. З 16/VIII приступаю до роботи у Хотінській райгазеті секретарем. Можна було б в Шостці на заводі кіноплівок у багатотиражці теж секретарем, але там дорого жити, а тут і дешево, і 18 км від Сум. Редактор чоловік гарний, ще молодий.

Приїхав я сюди із Львова, і дві речі мене вразили: природа і люди. Повітря таке свіже, чисте, пахуче, що зроду-звіку такого у Львові не було. Цілий день я дихав і не міг начерпатись насолоди від вдихання сумського повітря. А як красиво тут сходить сонце.

Люди – то соś innego. Говорю українською мовою – всі кажуть – «західник». Вираз обличчя у людей інший. Такий, як там, мені став уже більш зрозумілим і яснішим. Відчуття і природи, і людей було загостреним, бо знав, що на Західній мені, мабуть, вже жити не доведеться, а за 5 років я встиг з нею зріднитися. І це тільки прибавляє мені зараз мук. Зайшов я у той заклад, про який у нас з тобою віддавна йшла мова. Ти радив його. З керівником закладу мав відверту розмову. Раніш ми ще так не говорили. Мені поставили умови: працювати тільки під наглядом і згідно думок його. А тоді ще: «в наше время каждый украинец должен чувствовать себя сначала русским, а потом уже українцем» і т. д. (підкр. моє. – Б. Г.) Туди мені йти вже не хочеться.

Тиждень тому дивився фільм про Францію, і в мене закралось питання, чому одну націю називають великою, а другу, навіть, коли треба, не згадують. Певно тому, що нація, яка завоювала право називатись великою, добилась цього постійним піклуванням про своїх представників, намаганням взяти від члена суспільства максимум того, що він може дати, стремлінням поставити його там, де він може звеличити честь і славу нації, а нація, яку не хочуть згадувати, швиряється своїми кращими силами, (що) не багаті мідяками.

З моєї голови не йде Куба.

Хочу попросити тебе: ти постарайся віддати плащ і кепку хлопцям, які поступають в житлово-комунальний технікум. Якщо вони не знайшли тебе, ти знайди їх. Вони здають екзамени. Прізвища – Хас (І курс), Павлюк (II курс).

Не знаєш, що з Вас. Лисом?

Як прізвище Андрія Андрійовича?

Бажаю тобі здоров’я і успіхів.

Геннадій.

Надруковано: Горинь Богдан. Не тільки про себе. Книга перша (1955–1965). – К.: Пульсари, 2006. – С. 101–102.

№ 2

8 вересня 1960 року

Львів, головпоштамт,

до запитання,

Гориню Б. М.

Суми, Гончарна. 34,

Петрову Г. Т.

Здоров, Богдане!

От уже більше тижня, як я працюю в газеті. Поступово втягуюсь у роботу. Живу в селі, яке знаходиться близько 30 км від Сум. Село невелике, дуже розкидане, в’ються вздовж і впоперек білі ряди хаток, обсаджені густо деревами. Станеш та глянеш – ну чисто тобі краса неземна. Вечорниць тут уже не буває. Кажуть, ще років 3–4 тому співали вечорами, а тепер – ні. Кінчаються звичаї, які тяглися крізь століття. А я мріяв іще вийти вечером та послухати українських пісень. Самодіяльності теж нема ніякої.

Колектив у редакції гарний. Люди молоді, прості. Хороша людина – редактор. Ти кажеш, стану чиновником. Навіщо ж я ставатиму? Чиновниками люди родяться, а не стають в мої роки. Я зараз радий, що можу кожну свою думку донести до читачів. Шкода тільки, що деколи це доводиться робити наспіх, і думка подасться поспіхом. Немає часу довго роздумувати над тим, щоб глибше було написано та ліпше звучало. Потім полегшає. Я матиму досвід, і з відпустки повернуться двоє чоловік

Дуже тобі вдячний, що ти мені вислав свою замітку про Теодозію Бриж. Навіть з того, що я бачив у газеті, можна сміливо говорити, що це новий чудесний талант на Україні. Таке тонке відчуття людської душі рідко зустрічаєш в наш час. Навіть ті, що його мали, гублять згодом. І раптом скульптурні роботи Бриж. Якою вірою, надією сповнює це кожного, кому дорога і близька доля української культури.

Я тебе просив минулого разу дещо мені повідомити. Ти цього не зробив. Чи ти не читав мого листа до кінця? Прошу тебе, повідом в наступному листі.

Хочеться не раз мені зробити таку велику працю! Всього б себе уклав у неї. Навіть своє життя. Не шкодував би себе ніскільки, тільки б одним і жив, про все забувши, нічого не чуючи. Так, щоб незатьмареною і спокійною стала моя душа.

Очевидно, мені поки що цього не судилось. Доля визначила інше – віддавати дні свого життя справі менш грандіозній по об’єму, але все ж необхідній народу. Це дасть мені підтримку.

Бажаю тобі успіхів і здоров’я.

Геннадій. Два тижні носив листа оцього у кишені.

Надруковано: Горинь Богдан. Не тільки про себе. Книга перша (1955–1965). – К.: Пульсари, 2006. – С. 102–103.

№ 3

27 вересня 1960 року

Львів, головпоштамт,

до вимоги,

Горинь Богдану Мик.

Суми, вул. Гончарна. 34,

Петрову Г. Т.

Дорогий Богдане!

Читати твій лист мені було дуже приємно. Я радий, що, можливо, хоч в якійсь малесенькій мірі послужу тому, щоб людська душа стала благороднішою. Звичайно, це тільки при допомозі тебе і таких, як ти, людей.

Творити людям добро можна широко. Для цього треба тільки працювати і працювати. Поступово я починаю скидати з себе будь-яку лінь і постараюсь її в дальнішому скинути остаточно. Зайнятий роботою в день буває по 16 годин. Навіть деколи не висипаюсь. Нема для мене муки більшої, ніж сидіти без діла. Я готовий в ту хвилину себе пристрілити. Починають лізти всякі думки в голову.

Трохи несподівано (для себе) виявив, що можу писати передові не гірше за інших, макетувати газету не гірше за інших і навіть писати гуморески не гірше за інших. Вже написав у суботні номери дві. Зараз працюю над оповіданням. Дай мені, всемогущая земле, тільки сил. Я не буду шкодувати сил, щоб ти стала прекраснішою.

Купив тритомник Довженка. І як монах в заточенні брав Євангеліє, щоб вичитувати звідти суть і зміст життя, так я беру перед очі його твори. Яка чудесна «Зачарована Десна»!

За рік, що я пробуду в районі, думаю вивчити читати по-англійському, друкувати на машинці, їздити на мотоциклі і т. п. Само вже собою перебування па селі мас величезну цінність.

Перейду коротко тепер до розгляду нашої спільної справи. Я надіюсь, що одночасно з початком занять університету культури в РБК відкриється ще один університет в газеті. Під рубрикою «Наш університет культури» і будуть друкуватись всі матеріали, про які йшла мова. В першу чергу тут вміщуватимуться статті на загальні культурні теми. Твоя стаття «Шляхи естетичного виховання» стане дуже в нагоді. Якщо ж вона ще буде пристосована в якійсь мірі до школи – я дістати ліпше і не думаю на Україні.

Або от така тема «Мистецтво і релігія». Використати А. Гунегерського (стаття в «Неделе»). Т. Павлова ще є брошура поганенька. Добре б мати статтю про Васильківського, Куінджі, огляд про українських художників 18 ст.: Боровиковського, Левицького, Лосенка і т. д.

Якби я працював у райгазеті на Зах. Україні, було б нам краще. Взяти: Молоді художники Львова. Тут уже треба тему: Молоді художники України. Окремо помістити про Бриж тут навряд чи вдасться. Взагалі я про це тобі напишу ще. Завтра поїду в район і пораджусь з редактором. Про «Що таке талант?» напишу завтра. Огляд – давай. Але в першу чергу на загальні теми і про Україну: написано щоб для мас.

Вітаю, що ти завантажуєш себе роботою. Давай, дерзай і в школі. Л. Левицького, звичайно, знаю. І по творах, і по розмовах про нього. От тут на мене знову наскочила думка. Так, давай: «В творчій лабораторії художника». Говори тут і про «що таке талант?» і про все інше. Зауважу. Розмір статті повинен бути 150–170 газетних строк (районних). Далі. М. Рудницький дав колись серію портретів українських письменників. Нам можна дати серію портретів діячів укр. музики, літератури, мистецтва. В першу чергу відомих. Наприклад, «Тарас Шевченко – художник». Головне, щоб з душею написана. В мене на цю тему є стаття. Але думки і стиль суконний. Хто буде її читати? Гарно мати статті на сучасну тематику. Ти пишеш про молодих львівських художників. Це чудово! Але першою вона не піде. Відкривати університет треба більш фундаментально. Або з глибокої теорет. статті або, як говорив, з Шевченка.

Чи були твори Бриж на виставці «Радянська Україна» в Києві? Кого з львівських художників? Якщо так, то обов’язково зроби на цьому наголос. Дам одне зауваження: ти зрозумій, це східна Україна! Проблематика повинна бути загальноукраїнська. Коли статтю пишеш, треба, щоб на одну третину вона була пов’язана з Східною Україною, а далі вже давай Львів.

Мені було дуже гірко довідатись, що Лучук в такому становищі. Я його дуже поважаю і ціную і як людину, і як поета. Такі, як Лучук, рідкість. Як шкода, що вони самі себе не можуть тримати постійно в руках. Бо це чи єдина запорука принести більше користі людям. А тривожитись йому взагалі не слід. У Горького було жахливо з легенями десь в 1910 рр. А вижив же. Не треба тільки себе травити думками про біду. Йому стала б в нагоді велика і приємна поїздка, наприклад, по Європі або ще куди. Це б дало нові враження і розвіяло оті думки.

Передавай йому привіт. Я чекаю його другої збірки. Та треба рецензію писати на нього не так, як «Літературна газета», а так, як вірші він пише.

Від Грицька я не одержую листів ще від грудня минулого року. Бачив востаннє взимку. Після того вислав йому М. Вороного. На тому чомусь кінець. Зараз він у Вінниці, в багатотиражці медінституту. Написав би, та не знаю, з чого почати.

Від Лиса листа не одержував ні одного. Сьогодні написав йому і вкинув уже в поштову скриньку. На цьому бувай здоров. Отже, не лінись. Чекаю від тебе подвигів. Геннадій.

Пробач, що написано коряво. Умови для ліпшого почуття і ліпшого ладу в думках надто непідходящі. Прізвище А. А. взнай. Листа В. Лучуку напишу.

Надруковано: Горинь Богдан. Не тільки про себе. Книга перша (1955–1965). – К.: Пульсари, 2006. – С. 105–107.

№ 4

16 квітня 1964 року

Львів, Музей українського мистецтва,

Гориню Богдану Мик.

Суми, вул. Гончарна, 34,

Петрову Г. Т.

Дорогий Богдане!

Після такої тривалої перерви в листуванні якось не зовсім твердо перо тримаєш в руці, коли пишеш листа, та гадаю, це з часом минеться.

Побувавши в Сумах, ти зробив дві хороші справи: помирив мене з Миколою і вилікував від порожнечі, яка почала закрадатись в душу. Самому мені дивно, але відтоді почуваю себе з фізичного боку здоровіше.

Сьогодні чув по радіо: всі області України вже сіють, а Сумська ще. Що зробиш, Сумщина найхолодніший куток нашого краю, хоч коли знайомишся з історією культури, бачиш, що вона здатна родити таких гарячих людей, що й під тропічним сонцем подібних не знайдеш. Це ж з Сумщини Остап Вишня. А днями гортав «Українську музу» і вичитав: Панько Куліш народився під Глуховом.

Пишу цього листа через одне прохання. Дуже б дякував тобі, якби ти надіслав «Жовтень» № 3. Може, він там лежить в кіосках. І взагалі, коли матимеш змогу щось купити у магазині іноземної книги з літератури по мистецтву (доба, починаючи від імпресіонізму) з естетики і інші сіеkawości, тож не відмовся вислати. Гроші я вишлю, як тільки матиму твою згоду. Зі щирим привітом. На яку адресу тобі писати?

Твій Геннадій.

Надруковано: Горинь Богдан. Не тільки про себе. Книга перша (1955–1965). – К.: Пульсари, 2006. – С. 277.

№ 5

20 квітня 1964 року

Львів, Музей українського мистецтва,

Гориню Богдану

м. Суми

Дорогий Богдане!

Висилаю обіцяні рецензії на І. Драча та М. Вінграновського, друковані в нашій газеті.

Новин ніяких, окрім того хіба, що сьогодні скинув зимово-осінній одяг. Колись ми з тобою домовлялись відносно університету мистецтв. Це ще при моєму перебуванні в Хотіні. Чи не мав би  ти бажання щось подібне втіяти зараз? Для одного виступу в місяць площа знайдеться. Хотів би почути твою думку.

Минулої суботи купив «Світову велич Шевченка». В «Літературці» читав прозу Симоненка. Не пам’ятаю, коли то вже було таке, але при знайомстві з Симоненком в мене наставало таке збудження, що здавалось ось-ось волосся на голові заворушиться, з таким пронизливим чуттям, з таким пропалюючим покликом до діяння стрічаєшся так рідко, як з бурею в наших краях. Віч-на-віч стоїш з тим, яким ти повинен бути. Тільки я скотина. Я працюю мало.

Зі щирим привітом                                                                    Геннадій.

Надруковано: Горинь Богдан. Не тільки про себе. Книга перша (1955–1965). – К.: Пульсари, 2006. – С. 277–278.

№ 6

29 квітня 1964 року

Львів, головпоштамт,

до вимоги,

Гориню Богдану Мик.

Дорогий Богдане!

Якби я міг дістатися до Львова – над цим думаю весь час після побачення з тобою. Єдина надія на відпустку. Мріяв поїхати до Тобольська, місце останніх літ життя Грабовського або до Фрунзе, де живе син поета. Та доведеться змінити план. На гастролі до Фрунзе влітку збирається Сумська філармонія. Через свою тупість не знаю, як примазатися до неї і як бути з роботою в редакції. Щодо Львова, то я б, якби не був такою скептичною особою, мріяв би про те, щоб мене разом з іншими випускниками зібрала кафедра журналістики. Та далебі того не буде.

Відпустка передбачається на серпень. Тоді, може, й побачить мене «столиця моєї мрії».

Анатолія Семенюту знаю майже від того часу, як приїхав у Суми з Хотіні. Живе він весь час у селищі кілометрів за 15 від міста. Про оточення можеш здогадуватися. Талант хлопець має і не слабенький. Але він часто не звучить з тою силою, з якою міг звучати. Це людина, в якої відсутній будь-який світогляд. Його життєвий шлях такий: В. Чернеччина, Сумський педінститут, армія і знову В. Чернеччина, те ж саме село, та ж сама школа. В поезії кохається, але не зрозуміє, як себе вести. Нещодавно було засідання літстудії, присвячене його творам. Там нагородили його званням найкращого сучасного поета Сумщини, поетом екстракласу.

Збірка могла в нього вийти гарна. Майстерніша за десятки тих, що з’являються друком. Та він не дуже й добивається її. Авторитет, перед яким він схиляється в Сумах, – викладач педінституту Ніколай Філіповіч Мінаков. Це теж дещо пояснює. Може, вдасться знайти добірку його віршів з портретом і біографією – то вишлю.

Я гадаю, що мають значення і ті матеріали, які ми надрукували про Мамонтова і Грабовського. Їй же богу, більше від нас про Мамонтова не писав жоден орган. А для біографа його наша газета буде кладом. Ти дивився на Мамонтова з точки зору його участі в літературній боротьбі 20-х років (забував, що він визначний і як діяч культури, і як вихователь театральних курсів республіки). Драматургія, яка сама по собі має цінність, – це лише сторінка його творчої біографії. Минулої неділі познайомився з місцевим скульптором Яковом Красножоном. Він автор чотирьох пам’ятників Шевченкові в Сумській області. В кінці квітня завершив роботи в Лебедині. Справив враження людини мислячої. З великою приємністю бесідував 4 години.

Тривалий час не брався читати видатні твори сучасної української літератури. Оце взяв до рук «Тронку» і ледве дочитую. Не ловлю ніякої вагомої думки. Це наче матеріал з нашої газети, написаний майстерною рукою. В середині травня їду до Харкова на зональну нараду молодих письменників, то думаю на цей роман написати рецензію «Марево над українським степом» і теж її прочитати. Що ти радиш? За «Жовтні» дякую. Про сало домовились.

Я порівнюю твій колишній почерк з нинішнім і мені здається, що ти став нервовішим, перебуваєш в більшій збудженості.

29.ІV 1964 р.                                                                     Твій Геннадій.

Надруковано: Горинь Богдан. Не тільки про себе. Книга перша (1955–1965). – К.: Пульсари, 2006. – С. 279–280.

Лист Богдана Гориня до Геннадія Петрова

№ 7

18 червня 1964 року

Дорогий Геннадію!

Робота в музеї і відрядження трохи вибили мене з колії. А, крім того, в останньому листі ти писав, що маєш їхати на якусь нараду у Харків. От я і думав, що, можливо, краще почекати, поки ти повернешся та й даси про себе вістку. А воно й затягнулося. Не знаю, чи писати тобі зараз про різні літературні новини. У мене є надія, що ти все ж вирвешся на кілька днів у Львів, то тоді й можна було б про все побалакати. Напиши, коли у тебе відпустка, як думаєш її розтринькати і чи збираєшся у Львів. В останній час я мало працював, майже нічого не написав, хоч задуми кишать, як бджоли, і так вже хотілося б довести їх до пуття. Читаю зараз Сент-Екзюпері – дуже цікавий і, можливо, один з найсучасніших – у всіх поняттях і розуміннях – письменник. Про нього с гарна книга Марселя Міжо із серії «Жизнь замечательных людей» (переклад з французької, М. 1963). А якщо тобі вдасться розшукати книжку «Маленький принц» або «Земля людей» – негайно прочитай. Тоді з подвійною силою стане зрозуміла уся мізерність «Тронки» О. Гончара, про яку ти гарно і справедливо писав, що то газетний матеріал, майстерно оформлений.

Підпал Київської публічної бібліотеки можна вважати вершинним досягненням варварства II пол. XX ст. Думаю, що у Сумах з не меншим болем сприйняли цю страшну вістку, ніж у Львові. У багатьох людей по асоціаціях пригадуються інші історичні підпали. Та чи є на це підстави – побачимо.

Дуже хочу тебе бачити. Якщо можеш, приїдь, бо пересихає душа і нестерпно нервовими стають дні. Повідомляй про отримання листа і наміри. Висилаю повий вірш Ліни, який вона читала на вечорі в університеті, про який я тобі розповідав.

13 червня 64 р.                                                                     Твій Богдан.

Надруковано: Горинь Богдан. Не тільки про себе. Книга перша (1955–1965). – К.: Пульсари, 2006. – С. 280.

Листи Геннадія Петрова до Богдана Гориня

№ 8

5 липня 1964 року

Львів, головпоштамт,

до вимоги,

Гориню Богдану.

Дорогий Богдане!

Щойно повернувся з Києва. Поїздка до столиці дала мені значно більше, ніж будь-яка з попередніх. Я вперте в житті стрівся за такий короткий відрізок часу, як тиждень, з стількома людьми, які своєю людяністю і мудрістю майже не йдуть в порівняння з відомими мені досі. Я проникся вірою в непереможність добра.

Бачив Бориса Дмитровича, Івана Макаровича Гончара, Арсена Каспрука, Костя Прохоренка. Був здивований їх теплотою, щирістю і гостинністю у ставленні до мене. Чим я те заслужив, не відаю і досі. Сильне враження справив Юрій Іванович Назаренко. Він мій земляк, розмовляв з ним двічі. Ще мало. Але треба було виїздили. Ще сильніше відчув брак і неповноту моїх знань і слабість моїх зусиль в роботі. Я мало читаю і мало працюю. Я мало думаю. А тут ще й здоров’я у мене підозріле. Хочеться поговорити і побачитись з тобою. У відпустку іду з 8–9 липня. Про це повідомлю додатково. Даруй мені гріхи мої, коли вони завелися.

Шкода, що не спізнався в Києві з кимось з молодих. Бачив Тельнюка кілька разів. Тільки що з того?

Дістань у Львові в когось з письменників оповідання про Грабовського. Ми проводимо фестиваль оповідання про Грабовського. І воно конче потрібно. І взагалі не забувай, що я зараз певною мірою живу Грабовським. Що знайдеш – давай.

У Києві здибався з представником музею Ів. Франка Слупським. Він обіцяв на цю тему щось вислати. Ти при нагоді нагадай йому про обіцянку. На все добре. Твій Геннадій.

5. VII 1964 р.                                                              Чекаю відповіді.

Надруковано: Горинь Богдан. Не тільки про себе. Книга перша (1955–1965). – К.: Пульсари, 2006. – С. 281.

№ 9

13 липня 1964 року

Львів, головпоштамт,

до вимоги,

Гориню Богдану Мик.

Дорогий Богдане!

Отже, я у відпустці. Вона почалась 13 липня і триватиме до 10 серпня. Перші десять днів я думаю використати для поїздки до Полтави і до Глухова. В Полтаві є цікавий архів одного забутого художника, а до Глухова, бо приїхав один французький журналіст-комуніст, мій родич. Сподіваюся, що протягом цього часу ти знайдеш вільну хвилину, щоб написати мені листа.

Що коли я до тебе навідаюсь з 1 серпня або на кілька днів раніше? Чи, може, я плутаю твої плани? Я їх плутати не хочу. Львів такий близький і такий далекий.

13. VII1964 р.                                                                  Твій Геннадій.

Надруковано: Горинь Богдан. Не тільки про себе. Книга перша (1955–1965). – К.: Пульсари, 2006. – С. 282.

№ 10

4 серпня 1964 року

Львів, головпоштамт.

до вимоги,

Гориню Богдану Мик.

Суми, Гончарна, 34,

Петрову Г Т.

Дорогий Богдане!

Як сміється доля наді мною. Чекав я від тебе листа на початку відпустки, а тебе, виявляється, і у Львові тоді не було. Вдався, врешті, до мандрів, хоч і невеликого розмаху, по Україні. 4 дні провів у товаристві Миколи Сиротюка, працівника Інституту літератури, їздили з ним по місцях, пов’язаних з життям Павла Грабовського. Він для мене видався людиною дуже симпатичною. До знайомства я про нього був досить невиразних і непевних думок. Що ти про нього скажеш?

Тоді забрів у славну Полтаву, Пам’ятаєш, я говорив тобі про художника Онацького. Його вірші є в «Українській музі». В Полтаві мешкає його дружина, жінка, перед якою треба схилити голову. Вона з того козацького коріння, як і сам Онацький. Завдяки їй в трагічну пору лишилась цілою спадщина художника, поета, археолога, фольклориста, драматурга, активного громадського діяча. Чим більше я знайомився з особою Онацького, тим більше проникався повагою до нього. Це постать сильної впливовості.

Потім відвідав Ніжин. Бачив церкву, де вінчався Богдан. Ходив по місцях, де відбувалася відома Чорна рада 1663 р.

Опинившись у Глухові, пропив Бантиш-Каменського. Обійшов і заглянув до церкви, де чотирьох українських гетьманів посвячували у гетьманство. До речі, оповідають, що ця Миколаївська церква побудована за зразком козацької церкви, що стояла на Запорожжі. Тепер там склад торгових організацій.

Старовинний собор у Глухові, в якому, зокрема, проклинав Петро Мазепу, вже зруйновано. Довго він служив у центрі міською вбиральнею.

Діставшись дому, прочитав два твоїх листи, і тільки лишилось пошкодувати, що прийшли вони, коли адресата не було в хаті. Хотілось би погомоніти, та що вдієш. Пиши.

4. VII/1964 р.                                                                   Твій Геннадій.

Надруковано: Горинь Богдан. Не тільки про себе. Книга перша (1955–1965). – К.: Пульсари, 2006. – С. 282–283.