Роменський край багатий славними іменами, котрі золотими літерами записані в літопис нашого славного краю. Далеко не до всіх з них доля була ласкавою і прихильною. У вирі національно-визвольної боротьби, котра дістала поразку і в 20-х, і в 40-х роках XX століття, багато з них або наклало головами (як поет Михайло Чигирин), або змушені були покинути рідну землю (як науковець і громадський діяч Олександр Коваленко, професор педагог Григорій Ващенко, скульптор і художник Андрій Сологуб, громадський діяч, перший голова відновленої в діаспорі Спілки Української Молоді та Спілки Визволення України Олекса Калинник, письменник і громадський діяч Леонід Полтава, заступник Голови Проводу ОУН Володимир Мазур). Десятиліттями ці імена паплюжились і замовчувались комуністичною владою. І зрозуміло чому. Але й після 24 серпня 1991 р. борці за свободу України належним чином не вшановані на рідній землі. Цьому немає ні пояснення, ні виправдання.
Згадаймо сьогодні двох наших земляків, ровесників, цьогорічних ювілярів, котрі товаришували ще в шкільні роки, доля яких на диво схожа, життєвий і творчий шлях яких викликає захоплення, пам’ять про яких вічна в наших серцях.
Ім’я Леоніда Єнсена – Полтави відоме більше за межами України, ніж на Батьківщині. І в цьому є несправедлива трагічна закономірність. Талановитий поет, письменник і публіцист, учасник націоналістичного підпілля революційної ОУН на Сумщині як “остарбайтер” був вивезений окупантами до Німеччини і більше вже не побачив рідного краю, хоча всіма своїми думами, помислами, багатогранною творчістю і гарячим серцем линув до України, жив з Україною, жив Україною, для неї творив, працював і боровся… І повертається до неї в своїх творах.
На те була Воля Божа, що Леонід Полтава (справжнє прізвище Пархомович) народився 24 серпня 1921 р., адже саме в цей день, котрий став історичним, 70 років потому було проголошено Незалежність України, про яку він мріяв, яку наближав, за яку боровся і в неминучість якої свято вірив:
Хай дороги будуть, не стежинки,
Хай мільйони – на єдину путь!
Україно, справиш ти обжинки,
Ті, що їх Державою зовуть.
Народився Леонід (Леонард) Едуардович Пархомович в селі Вовківцях Роменського району в родині лікаря та вчительки. Дитинство і юність поета (втім, як і ціле життя) були не легкими. Червоний терор, голодомори, репресії не оминули наш край, зокрема і родину Пархомовичів. У 1938 р. заарештовують і розстрілюють батька, сім’я знаходиться під пильним наглядом НКВД. Вищу освіту здобуває в Ніжинському педагогічному інституті, навчається в літературних студіях М. Рильського і В. Сосюри, котрих, поруч з М. Бажаном, Є. Маланюком та Є. Плужником, вважає своїми вчителями.
Великий вплив на формування націоналістичного світогляду юного Леоніда мала зустріч з членами похідної групи ОУН, зокрема з другом “Остапом”, котрий організовував націоналістичне підпілля на Роменщині. Леонід Пархомович активно включається в революційну діяльність, адже національно-державницькі переконання у нього вже були сформовані і завдяки зустрічам і розмовам з бандерівцями лише кристалізувались.
“Вивезений примусово на працю в Берлін, поет перебував у таборах невільничої праці Бессемерштрассе, Темпельгоф. Згодом – за спробу втечі з табору, як і за уряджування літературних вечорів у таборах та за допомогу землякам-військовополоненим – наприкінці 1943 р. був ув’язне ний у Потсдамі…”, – пише про Полтаву професор Іван Левадний.
Перша поетична збірка Леоніда Полтави “За мурами Берліну” вийшла в Авгсбурзі в 1946 р. “Таку гармонійну цілість між формою і змістом рідко трапляється читати серед наших теперішніх екзильних поезій. Це є справді збірка, а не етична саламаха”, — так відреагував на появу збірки Леонід Мосендз. У 1948 р. виходить збірка “Жовті каруселі”, в 1952 р. – “Українські балади” і “У вишневій країні”, в 1958 р. – “Римські сонети”. У 1958 р. в Нью-Йорку виходить історичний роман “1709”, котрий став помітним явищем в українській літературі діаспори і кілька років тому дочекався перевидання в Україні.
Леонід Полтава живе і працює в Мюнхені, Парижі, Мадриді, а в 1958 р. переїздить до США, де працює в українській редакції радіостанції “Голос Америки”, редагує газети “Свобода”, “Національна трибуна” та журнал ООЧСУ “Вісник”, сумівський журнал “Крилаті”, є редактором літературного відділу журналу “Визвольний шлях”, упорядником збірок “Слово і зброя”, “Київ (антологія української поезії)”, “Золотий вінок УНПомочі”, “Російщення України” та інших, друкується в часописах “Шлях перемоги”, “Авангард”, “Естафета”, “Гомін України” та багатьох інших. Його творчий спадок є надзвичайно цікавим і багатим, а громадська діяльність вражає своєю багатогранністю, адже Полтава був співзасновником Спілки письменників МУР, товариства Українських працівників дитячої літератури, Асоціації Діячів Української Культури (АДУК) і певний час її очолював.
Особливо любив працювати з молоддю і для молоді, прищеплював їй любов до України, ділився досвідом і знаннями, вкладав у дітей все своє гаряче серце і велику щиру душу.
З нагоди 80-літнього ювілею Леоніда Полтави за ініціативою Молодіжного Націоналістичного Конгресу вийшла збірка поем під загальною назвою “Профілі”, написаних у 1945-1968 рр. в Австрії, Німеччині, Іспанії, Америці і Франції, а також у 1970-1987 рр. в Канаді та Америці, котру радо погодилась фінансувати родина Автора, а зокрема пані Галина Єнсен – Полтава та донька Дарія Дика, за що висловлюємо їм щиру вдячність.
Влітку 2002 р. побачило світ нове видання “Енеїди модерної” Леоніда Полтави, котре стало добрим подарунком для шанувальників його творчості і бодай запізнілим, скромним, але доречним нашим вшануванням світлої пам’яті Поета. Дещо пізніше перевидано історичну повість «Над блакитним Чорним морем» та збірку оповідань «Малий дзвонар з Конотопу».
Трохи більше року не дожив Леонід Полтава до свого 70-річчя, а відтак і до проголошення Незалежності. Вже після його смерті, котра настала після тяжкої недуги 19 квітня 1990 р., прийшов і перший лист з України, з рідної Роменщини, вісточки з якої він так чекав, за звільнення якої боровся, візію якої змальовував у своїх творах:
Ти тоді усім розправиш зморшки,
Подаруєш кожному свій лан,
А поетові –
Пошлеш волошки
На далекий гріб за океан.
У 1991 р. Спілкою Української Молоді “Сумщина” на могилу Леоніда Полтави було надіслано букетик волошок з роменської землі.
Сьогодні іменем Полтави названо вулицю в рідному селі, а в сусідній Пустовійтівці діє кімната – музей поета.
Володимир Мазур народився 5 серпня 1921 р. в селі Салогубівка Роменського району в селянській родині. З кінця 20-х років сім’я Мазурів зазнавала жорстоких репресій і була постійно переслідувана комуністичною владою. В 30-х роках Мазури змушені були переїхати на Донбас, втікаючи від комуністичних репресій. Середню освіту Володимир отримує на Чернігівщині, а в 1941 р. повертається в Ромен.
У 1941 р. Володимир Мазур зустрівся з членами Похідної групи ОУН, котрі принесли на Роменщину гасла і кличі національно-визвольної боротьби, принесли правду про Бандеру, про Акт 30 червня 1941 р. Володимир активно включився в боротьбу в лавах ОУН, виявивши неабиякі організаторські здібності в підпільних умовах революційної боротьби проти двох окупантів.
Опинившись у вимушеній еміграції, всі свої сили і енергію віддає розбудові мережі Організації Українських Націоналістів, розбудові українських громадських структур, поширенні у вільному світі правди про історію України та її боротьбу за свободу і державну самостійність.
У США був обраний Головою Української Народної Помочі (до речі, Леонід Полтава в 1977 р. написав “Історію УНП в Америці й Канаді”), членом Президії Секретаріату Світового Конгресу Вільних Українців, віце-президентом Українського Конгресового Комітету Америки. Активно працює наш земляк і як член Головної Управи Організації Оборони Чотирьох Свобод України (ООЧСУ), є членом редакції “Вісника ООЧСУ”. 18 років очолював Тереновий Провід революційної ОУН в Америці. В 1987-1996 рр. був головою Світового Українського Визвольного (Державницького) Фронту, а одночасно заступником Голови Проводу ОУН. Часто публікувався в еміграційних українських газетах та журналах.
Після розвалу СССР неодноразово відвідував Україну, в тому числі і свою рідну Роменщину, де активно сприяв розбудові націоналістичних структур, зустрічався з лідерами та членством патріотичних організацій, громадою, представниками влади, виступав перед людьми на зустрічах і в пресі.
Після тривалої і тяжкої хвороби вранці 24 березня 1997 р. Володимир Мазур відійшов у вічність. Похований у США.
У 2000 р. у Львові вийшла друком збірка праць Володимира Мазура “Ми плекали віру у визволення України”, в якій масштабно і аргументовано показано діяльність середовища революційної ОУН в умовах підпільної боротьби, в еміграції і після проголошення незалежності в 1991 р.
“Практично-організаційна і творчо-публіцистична діяльність Володимира Мазура — оригінальний вклад в український націоналістичний рух, яскраве підтвердження його загальнонародного характеру, притаманного для всіх регіонів. Уже тим, що він сформований духовно між селянами Слобожанщини та робітниками Донеччини і мав у своїх переконаннях такі самостійницько-соборницькі ідеали, яких цілком вистачило для довголітньої праці в ОУН Степана Бандери, стати її визначним подвижником, викликає не лише зацікавлення, а й захоплення”, — говорить в передмові до книги провідний дослідник націоналістичного руху Григорій Дем’ян.
На життєвих прикладах і творчості роменців Володимира Мазура і Леоніда Полтави сьогодні виховується молоде покоління українських патріотів, котре покликане здобути таку Україну, про яку мріяли і за яку боролися наші попередники.
