Друга світова війна страшною бідою пронеслась по земній кулі. Мільйони людей втратили життя, величезні матеріальні і духовні цінності були знищені. В той же час вона дала поштовх розвиткові таких процесів, які потім істотно вплинули на подальшу долю повоєнного світу.
Так, в ході світової війни були знищені найбільш реакційні і агресивні сили – німецький фашизм і японський мілітаризм, що зміцнило позиції миру і демократії. Ціла група держав південно-східної Європи і Азії об’єдналися навколо Радянського Союзу і створили так званий соціалістичний табір. Можна по-різному відноситися до цього факту, але незаперечним є те , що військово-політична могутність соціалістичної системи протягом тривалого часу стримувала гегемоністські устремління США на міжнародній арені. Війна прискорила розпад світової колоніальної системи. Уже в перші повоєнні десятиріччя на політичній карті світу з’явилися десятки молодих незалежних держав.
Для України одним з найважливіших політичних наслідків другої світової війни було завершення об’єднання всіх українських земель в єдиній державі, про що мріяли всі національні лідери минулого.
Відомо, що у вересні 1939 р., скориставшись нападом Німеччини на Польщу, Радянський Союз ввів свої війська на територію Західної України. В листопаді того ж року позачергові V сесія Верховної Ради СРСР і ІІІ сесія Верховної Ради УРСР прийняли Закон про включення Західної України до складу УРСР. На приєднаних землях були створені Волинська, Дрогобицька (1959р. об’єднана з Львівською), Львівська, Рівненська, Станіславська (1962 р. переіменована на Івано-Франківську) і Тернопільська області.
Питання про західноукраїнські землі постало на Кримській конференції (лютий 1945 р.) у зв’язку з обговоренням майбутнього Польщі. Глави американської (Ф.Рузвельт) і англійської (У.Черчіль) делегацій висловилися за те, щоб кордон між СРСР і Польщею пройшов по так званій „лінії Керзона”, запропонованій міністром іноземних справ Великобританії лордом Дж.Керзоном у 1920 р. під час радянсько-польської війни. Одночасно Ф.Рузвельт пропонував Й.Сталіну зробити полякам поступки при розмежуванні кордонів. Сталін погодився і в Комюніке конференції було написано: „Глави трьох Урядів вважають, що східний кордон Польщі повинен проходити вздовж лінії Керзона з відхиленням від неї в деяких районах від п’яти до восьми кілометрів на користь Польщі.” [9. с.191]. На цих умовах 16 серпня 1945 р. і був підписаний договір між СРСР і Польщею.
„Лінія Керзона” проходила майже по етнічному кордону, але в результаті відхилення від неї за Польщею залишалися ряд територій, заселених українцями. Це – Лемківщина (західні схили Карпат – Низькі Бескиди), Посяння з м. Перемишль, в якому в кінці XІ ст.. князювали правнуки Ярослава Мудрого, Холмщина з м. Холм, побудованим Данилом Галицьким 1223 р.
В червні 1940 р. Радянський Союз поставив перед королівським урядом Румунії вимогу повернути північну частину Буковини і Бесарабію, захоплені у 1918 р. Румунія погодилася. Північна Буковина та Аккерманський (нині Білгород-Дністровський), Ізмаїльський та Хотинський повіти Бесарабії відійшли до України. 7 серпня 1940 р. наказом Президії Верховної Ради СРСР були створені Чернівецька і Аккерманська (в грудні перейменована в Ізмаїльську, а в 1954 р. приєднана до Одеської) області. Радянсько-Румунський договір 10 лютого 1947 р. остаточно закріпив таке становище.
Нарешті 29 червня 1945 р. угода між СРСР і Чехословаччиною оформила входження до складу УРСР Закарпатської України. Тут була створена Закарпатська область з центром в Ужгороді.
Таким чином, Соборна Україна відбулася.
Не менш важливим наслідком другої світової війни для України був вихід її на міжнародну арену. Значною мірою це було пов’язано з виникненням Організації Об’єднаних Націй.
Відомо, що ідея створення Міжнародної Організації для підтримки миру і безпеки була висловлена на Московській конференції міністрів іноземних справ СРСР, США і Великобританії в жовтні 1943 р. До такої організації мали ввійти всі миролюбні держави на принципах суверенної рівності. Кожна з них повинна мати в ній один голос.
Бажаючи розширити своє представництво в цій організації, сталінське керівництво вирішило використати союзні республіки. Передбачалось надати їм атрибути самостійності і ввести до ООН. З цією метою в лютому 1944 р. Верховна Рада СРСР затвердила закон, за яким усі союзні республіки отримали право створювати власні наркомати закордонних справ. 5 лютого 1944 р. Указом Президії Верховної Ради УРСР наркомом закордонних справ республіки було призначено відомого українського письменника і громадського діяча О.Корнійчука.
Уже через кілька днів новий нарком подав голові РНК УРСР М.Хрущову програму діяльності НКЗС. Вона передбачала: встановлення дипломатичних відносин з США, Англією, Польщею, Чехословаччиною та іншими країнами, участь у роботі післявоєнних мирних конференцій, активізацію пропагандистської діяльності щодо ролі України у боротьбі з фашизмом, її політичного, економічного, культурного становища і т.п.
Така дипломатична активність республіки не входила до планів союзного уряду. В липні 1944 р. О.Корнійчук був усунутий з посади наркома, а на його місце призначений Д.Мануїльський. Останній склав новий проект програми діяльності НКЗС, який обмежив його функції і повністю підпорядкував союзному наркомату закордонних справ [2, с.35-45]. Але незважаючи на це вихід України на міжнародну арену почався.
Під час Кримської конференції (4 – 11 лютого 1945 р.) Ф.Рузвельт і У.Черчіль погодились з пропозицією Й.Сталіна прийняти до ООН Україну і Білорусію, як держави, що найбільше постраждали від фашизму. На засіданні 8 лютого Черчілль говорив: „Жертви, принесені Білорусією і Україною, відомі. Він (Черчілль) вважає, що якщо ці дві республіки підпишуть Декларацію Об’єднаних Націй, то їх необхідно запросити” [9, с. 159].
25 квітня 1945 р. в Сан-Франциско відкрилась установча конференція ООН. 30 квітня пленум конференції запропонував урядам України і Білорусії прислати свої делегації. 6 травня делегація УРСР прибула. До неї входили: нарком закордонних справ Д.Мануїльський (голова), зам.голови РНК І.Сенін, віце-президент АН України академік О.Палладін, вчений секретар Президії АН України професор П.Погребняк, ректор Київського університету ім. Т.Г.Шевченка професор В.Бондарчук, директор Інституту історії АН України професор М.Петровський та ін.
Члени української делегації зразу ж включились в роботу конференції, зокрема, по розробці Статуту ООН. Так, Д.Мануїльський очолив Перший комітет конференції, який складав текст преамбули і першого розділу („Цілі і принципи”) Статуту; О.Палладін ввійшов до комітету, який розробляв питання про членство в ООН; В.Бондарчук і М.Петровський працювали над питаннями про повноваження Генеральної Асамблеї. І.Сенін – про повноваження Ради Безпеки; П.Погребняк брав участь у розробці Статуту Міжнародного Суду і т.д.
Україна вступила до численних спеціалізованих органів і агентств ООН – Статистичної комісії, Комісії з прав людини, Комітету у справах біженців і переміщених осіб, Комісії по співробітництву в галузі освіти, науки і культури (ЮНЕСКО), Всесвітнього поштового союзу і т.д. До 1950 р. набула членства у 8 міжнародних організаціях, а у 1951 – 1958 рр. – ще у 16-ти.
Восени 1945 р. підготовча комісія ООН розробила порядок денний першої сесії Генеральної Асамблеї. Першим віце-головою підготовчої комісії і головою Першого комітету (з політичних питань і безпеки) став Д.Мануїльський [5, с. 341].
Як член ООН, УРСР брала участь у найважливіших дипломатичних акціях повоєнного періоду. Так, вона була учасницею Паризької мирної конференції (29.VІІ – 15.X 1946), скликаної для розгляду мирних договорів країн антигітлерівської коаліції з колишніми союзниками Німеччини. Її підписи стоять під договорами з Італією, Угорщиною, Румунією, Болгарією і Фінляндією, які підвели підсумок війні і закріпили нові кордони в Європі.
Світ довідався про існування України.
Одним з політичних наслідків другої світової війни для України можна вважати відродження ідеї про її політичну незалежність. Цю ідею проголосила Організація Українських націоналістів і вона ж зробила спробу її реалізації. 30 червня 1941 р. в окупованому фашистами Львові з’явився Акт проголошення Української Держави. Був створений і уряд – Українське Державне Правління на чолі з Я.Стецьком.
Приступаючи до розбудови української державності, оунівці розраховували на прихильність і підтримку з боку гітлерівців і обіцяли їм допомогу в боротьбі з Радянським Союзом. В Акті проголошення Української Держави говорилось: „Новоповстаюча Українська Держава буде тісно співдіяти з Націонал-Соціалістичною Великою Німеччиною, що під проводом свойого Вождя Адольфа Гітлера творить новий лад в Європі і світі та допомагає Українському народові визволитися з під Московської окупації”[10, с.113]. Але німецькому керівництву не потрібна була вільна Україна. За наказом Гітлера Гестапо арештувало С.Бандеру та його прихильників і майже до кінця війни вони перебували в концтаборах.
Таким чином ідея самостійної української державності не була реалізована, але вона не вмерла і знову з’явилася в програмних завданнях нелегальних організацій повоєнного періоду таких, як „Об’єднана партія України”, Український національний комітет, Українська робітничо-селянська спілка, „Український національний фронт” і ін. [7, с. 58 – 59].
В другій половині 80-х років в Радянському Союзі почалася так звана „перебудова”. Активізувався національний рух в союзних республіках, який переріс в процес, названий політиками „парадом суверенітетів”.
16 липня 1990 р. Верховна Рада УРСР прийняла „Декларацію про державний суверенітет України”. 19 серпня 1991 р. група найвищих урядовців Союзу зробила спробу здійснити в країні державний переворот, усунути М.Горбачова від влади і ліквідувати демократичні завоювання, здобуті в період „відлиги”. В таких умовах 24 серпня Верховна Рада УРСР прийняла історичний документ – „Акт проголошення незалежності України”. 7 – 8 грудня 1991 р. президенти Б.Єльцин і Л.Кравчук та голова Верховної Ради Білорусії С. Шушкевич під час зустрічі в Біловезькій пущі (Білорусія) заявили, що СРСР припиняє своє існування.
Таким чином, Україна нарешті стала повністю самостійною. З’явилася впевненість, що мине небагато часу і вона займе гідне місце у світовій співдружності як країна з розвиненою економікою, культурою, стабільними соціальними відносинами і достатнім рівнем добробуту громадян. На жаль сучасне становище України свідчить, що таке не сталося. В чому причина?
В роботі „Дух нашої давнини” Д.Донцов писав: „Суть нашої проблеми лежить у питанні формотворчої, будівничої, правлячої касти. Була та каста мудра, відважна й сильна морально, була й держава. Була вона слаба, або вироджувалася, розкладалася й гинула, слабла й держава…” Ця правляча каста (верства, еліта) мусить бути тверда і невблаганна щодо себе самої, не піддаватися матеріальним спокусам, ставити над усе поняття честі й обов’язку, вірити в свою справу і ідею, служити їй як найвищій меті.[4, с.16]
На жаль в своїй історії український народ рідко мав лідерів з такими якостями, лідерів, які б національну ідею, інтереси і потреби держави в своїй діяльності висували на перший план. У XVІІ ст. після смерті Богдана Хмельницького гетьмани боролись за булаву, залучаючи собі на допомогу Московію, Польщу, Туреччину і Крим; у XVІІІ ст. всі прагнення старшинської еліти зосередилися на тому, щоб з допомогою царського уряду збільшити свої земельні володіння і кількість залежних селян, посісти поважні посади і головне – отримати російське дворянство; нарешті, піднесення визвольного руху після Лютневої (1917 р.) революції в Росії теж не об’єднало національних лідерів навколо ідеї політичної самостійності і почалася боротьба за владу між Центральною Радою, Гетьманатом і Директорією. І все це врешті-решт закінчувалося втратою української державності.
На початку 1929 р. виникла Організація Українських Націоналістів (ОУН). Головною своєю метою вона поставила встановлення незалежної соборної національної держави на всій українській етнічній території. Але не пройшло і десяти років як серед оунівських лідерів почалися чвари і боротьба за лідерство, що привело до розколу організації на „бандерівців” і „мельниківців”. Навіть в умовах другої світової війни і підпілля ці дві течії перебували в стані конфронтації, яка іноді набувала недопустимих форм (вбивство О.Сеника і М.Сціборського, роззброєння бандерівцями бойових груп мельниківців в Поліських лісах під час утворення УПА і ін.).
Після здобуття Україною незалежності однією з провідних стала проблема національної еліти. Саме вона мала до кінця реалізувати ідею державної самостійності і повести народ по шляху економічного піднесення і культурного розквіту.
На той час така еліта могла вийти із середовища інтегральних націоналістів (оунівці) або націонал-демократів (переважно недавні дисиденти).
ОУН. Почала легально працювати в Україні з 1990 року. Як і раніше вона перебуває в стані розколу. Бандерівці і мельниківці займаються політичною діяльністю окремо.
У 1992 р. ОУН(Б) разом з іншими націоналістичними організаціями утворила Конгрес Українських Націоналістів (КУН). Очолила його нині покійна С.Стецько (зараз – Івченко). В Програмі Конгресу говориться, що в умовах проголошеної державності він „продовжуватиме змагання за наповнення довгоочікуваної, кров’ю і потом здобутої Української Держави українським національним змістом”, боротиметься за розбудову могутньої, суверенної Української Держави, яка гарантуватиме повнокровне, всебічно вільне життя нинішнього та майбутніх поколінь, яка забезпечить українському народові належне місце у світі та найкраще спілкування з іншими народами, в якій кожний громадянин України може виступати як співгосподар і гідний продуцент, однаково відповідальний за добробут і порядок у державі”[6, с.7].
ОУН (М) очолив М.Плав’юк, обраний у 1969 р. Президентом УНР в екзилі (у 1992 р. передав свої повноваження Л.Кравчуку). За ініціативою ОУН(М) створена Рада Ідеологічно Споріднених Націоналістичних Організацій. ОУН(М) активно співробітничає з різними організаціями, в тому числі з міжнародними. На думку деяких політологів вона практично перетворилася на партію західного типу, а від націоналізму залишилася тільки назва.
У 1993 р. виникла ще одна група під назвою ОУН в Україні, до якої ввійшли частина організації Державна Самостійність України та ряд націоналістів, незадоволених політикою КУН [3, с. 312].
Оунівці мають своїх депутатів у Верховній Раді і ведуть роботу серед населення. Але вплив їх незначний, особливо в центральних, східних і південних областях. До того ж після загибелі С.Бандери вони не мають авторитетного лідера. Про це засвідчили, зокрема, останні президентські вибори.
У вересні 1989 р. націонал-демократи створили свою організацію – Народний Рух України (НРУ). Головою став письменник І.Драч (з 1992 р. – відомий дисидент, політик В.Чорновіл, а після його смерті – Г.Удовенко). Одним з завдань Руху було сприяння національно-державному будівництву для перетворення України в демократичну правову державу.
Але традиційне для українців лихо-розбрат не минуло і націонал-демократів. Серед них почалися суперечки, зокрема, з питання про майбутнє Руху, чи бути йому масовою організацією, чи політичною партією. В результаті стався розкол. Частина членів НРУ вийшла з нього і заснувала окрему організацію – Всенародний Рух України. А через деякий час з’явився ще один витвір – Народний Рух України за Єдність, серед членів якого, за словами публіциста Б.Бахтєєва, „є такі, що на дух не переносять усе українське”[1, с. 67].
Про негаразди в середовищі націонал – демократів, про амбіції їх лідерів яскраво свідчать перші вибори президента України. Головою держави захотіли стати керівники НРУ – В.Чорновіл, УРП – Л.Лук’яненко, Демократичної партії – В.Пилипчук, Союзу „Чорнобиль” – В.Яворівський., Партії зелених – Ю.Щербак і ін. Пропозиція Центрального проводу Руху об’єднатись навколо одного кандидата від демократичних сил була відкинута. А в результаті переміг Л.Кравчук, донедавна секретар ЦК КПУ по ідеології, активний борець проти так званого українського буржуазного націоналізму, релігії і церкви. Що ж стосується націонал-демократії, то вона пережила глибоку кризу, втратила свій вплив і, на думку деяких політологів, припинила своє існування як політична категорія і як самостійний політичний чинник [1, с. 74].
Перемога на президентських виборах Л.Кравчука, а потім Л.Кучми, колишнього парторга заводу „Південмаш”, відкрила дорогу до влади екс-комуністичній номенклатурі, яка озброїлася демократичними гаслами. За ними посунули олігархи, які за досить короткий час зуміли заволодіти значною частиною економічного потенціалу, створеного працею кількох поколінь українців. Олігархічні групи Медведчука-Суркіса, Волкова, Пінчука-Деркача, Литвина-Азарова, Пустовойтенка, Тимошенко нині оперують капіталом, які дорівнюють 2/3 ВВП України. А „народні обранці” через свої більш як 3100 комерційних структур контролюють 25% імпорту та 10% експорту держави [8, с.9,12]. Про характер діяльності вищих державних посадовців свідчить те, що одні з них сидять в закордонних в’язницях, другі перебувають в бігах, треті кінчають життя самогубством, а четверті живуть під грозою кримінальної відповідальності.
Перемогу на президентських виборах в грудні 2004 року кандидата від громадської організації „Наша Україна” В.Ющенка можна вважати перемогою демократичних сил. Заяви Президента про боротьбу з корупцією і хабарництвом, з порушенням законності і т.д., заходи нового уряду, очолюваного Ю.Тимошенко, спрямовані на поліпшення становища населення, вселяють надію на позитивні зміни в житті громадян України. Проте розкол суспільства на „помаранчевих” і „біло-голубих, який стався в ході виборчої кампанії, їх протистояння і конфронтація наводять на думку про те, що шлях українського народу до кращого життя не буде коротким і легким.
Джерела та література.
1. Бахтєєв Б. Націонал-демократія: криза без кінця?// Сучасність – 2002. – №4.
2. Гриневич В.А. Утворення Народного комісаріату закордонних справ Української СРСР: проекти і реалії (1944 – 1945 рр.) // Український історичний журнал. – 1995. – №3.
3. Довідник з історії України. – К., 1995. – Т.ІІ.
4. Донцов Д. Дух нашої давнини. – Дрогобич, 1991.
5. Історія України: нове бачення. У двох томах. – К., 1996. – Т.2.
6. Конгрес Українських Націоналістів. Програма. Статут. – К., 1993.
7. Русначенко А. Як Україна здобувала незалежність і що з того виходить // Сучасність. – 1996. – №3 – 4.
8. Становище Проводу ОУН. До розвитку суспільно-політичної ситуації в Україні // Визвольний шлях. – 2002. – Кн.2.
9. Тегеран. Ялта. Потсдам. Сборник документов. – М., 1971.
10. Український історик. Журнал історії і українознавства. – 1990. – Т.27.
