Найбільша трагедія народу – це втрата своєї державності. Тому боротьба за національне визволення, відновлення й побудову власної незалежної держави була довготривалим, багатовіковим процесом в Україні. Українські землі, які стали здобиччю Російської та Австро-Угорської імперій після поразки козацької держави, вперше лише через кілька століть отримали реальний шанс визволитися з неволі і збудувати незалежну українську державу під час Першої світової війни у 1914-1918 рр. З поваленням царської влади в Росії, у листопаді 1917 р. була створена Українська Народна Республіка (УНР) зі столицею у Києві. А з розпадом Австро-Угорської імперії, у Львові 1 листопада 1918 року було проголошено утворення Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР) на чолі з Євгеном Петрушевичем. У січні 1919 року дві республіки об’єднались у єдину незалежну державу – Українську Народну Республіку. І хоча час її тривав недовго – Росія і Польща послали війська на придушення нової республіки – значення цього акту непроминуще.

Україна однією з перших серед європейських держав стала на шлях національного визволення, але однією з останніх здобула його. Державне існування України ставало історичним фактом не раз, але не надовго, або  й залишалось лише декларованим на папері. Незважаючи на те, що просторове об’єднання усіх українських земель завершилося лише після другої світової війни, значення 22 січня 1919 року є таким, що саме ця дата справедливо вважається Днем Соборності України. Адже в новітній історії ідея єдності українського народу і українських земель була задекларована саме в цей день: “Віднині зливаються в одно віками відділені одна від одної частини єдиної України – Галичина, Буковина, Закарпаття і придніпрянська Україна в Одну Велику Україну. Сповнились відвічні мрії, для яких жили й за які вмирали найкращі сини України. Віднині є тільки одна незалежна Українська Народна Республіка. Віднині український нарід, звільнений могучим поривом своїх власних сил, має тепер змогу з’єдинити всі змагання своїх синів для утворення нероздільної, незалежної Української Держави на добро і щастя українського народу” [1, 243].

“Цим актом, – писав Голова Директорії і головний отаман військ УНР Симон Петлюра, – Центральна Рада мала завершити велику справу прадідів наших – славних вождів козацьких, які з волі народної змагались вибороти Отчизні нашій самостійність і відновити величність державну, що вславила рід наш ще за старих часів Великої Держави Київської”[1, 244].

Цей день залишиться в історії ще й іншою віхою на шляху до нинішньої незалежності – це прийняття роком раніше Центральною Радою IV Універсалу, яким Україна була проголошена самостійною і незалежною Народною Республікою.

У чому ж значення цих актів? По-перше, ними завершилось оформлення української політичної думки, яка століттями блукала в лабіринті орієнтацій на Литву, Польщу, Росію, Туреччину, Швецію, Австро-Угорщину, Німеччину. Саме Акти 22 січня визначили остаточну орієнтацію на українську державну самостійність. Це була перемога національної ідеї. І по-друге, Україна маніфестувала рішення зібрати розсіяні віками українські землі і спільними зусиллями створити могутню, незалежну державу.

У ту холодну і страшну зиму наш земляк, видатний поет Олександр Олесь написав:

О, поведи ж нас, лицарський духу,

По вільній стежці життя і руху.

На тихі води,

На ясні зорі.

І в цю велику [страшну] годину

З’єднай в єдину всю Україну! [2, 783].

Цей вірш “Дух наш пречистий, дух наш народний”, написаний 19 грудня 1918 року, став одним із найглибших втілень ідеї соборності України в нашій поезії.  Він є ніби пророчим віщуванням Акту Злуки, який за місяць буде підписаний у цю “велику й страшну годину”. Вірш так і залишився ненадрукованим і був включений лише у наші часи до зібрання творів Олеся.

Слід відзначити, що сам факт злуки українських земель не знайшов в українській поезії прямого втілення. Проте ідея соборності була надзвичайно актуальною для тогочасної і пізнішої поезії, яка лише за межами більшовицької Росії і України вільно могла розвивати цю тему.

Акт Злуки був настільки ж важливою на той час подією, наскільки й мало поміченою – на Україні діяло кілька урядів, кожен з яких не контролював повною мірою ситуації. Але незважаючи на негучний розголос цієї події – злуки Західної і Наддніпрянської України, яка за два тижні була перекреслена більшовицькою навалою і залишилась лише на папері прекрасним романтичним документом, створеним молодим урядом молодої держави, – ідея об’єднання земель витала у повітрі протягом 1917-1919 років і залишила слід у творчості багатьох тодішніх і пізніших письменників.

Серед поетів, у творчості яких відбилась ідея соборності, більше того, події початку 1919 року стали визначальними у їх житті, вирізняються двоє –  О.Олесь і Є.Маланюк. Для першого цей етап став  певною мірою завершальним. З дипломатичним паспортом від уряду УНР у лютому 1919 року О. Олесь виїздить до Будапешта, розпочавши свій новий життєвий період – життя на еміграції поміркованого і споглядального поета. Для другого – Євгена Маланюка – від часів УНР лише починається його свідома активна боротьба.

“Олександр Олесь і Євген Маланюк, – пише М.Неврлий, – виразні представники своїх поколінь, два найвизначніші поети української діаспори. Хоч вони обидва жили й творили в 20-30-х роках в Чехословаччині, належать до двох епох, двох світоглядових формацій. Олесь – представник демократичного покоління української інтелігенції, яке здійснило національно-демократичну революцію 1917 р., в добу якої утворилась Українська Народна Республіка (1918-1920)… Як поет громадянської, але й інтимної лірики, виявив себе вповні Олесь ще до революції. В другій добі своєї творчості, будучи вже на чужині, він є вже більше поет споглядальний, співець жалів і ностальгії за втраченою батьківщиною… Іншими тонами зазвучала муза Маланюка. Він розпочав свою літературну творчість після революції, на чужині, після поразки української державності, за яку й сам воював. Саме це й породило в ньому дух непокори й спротиву” [3, 6].

На прикладі творчості цих двох видатних поетів спробуємо розглянути втілення, особливості й трансформацію ідеї соборності України в українській поезії І пол. ХХ ст. Ідея соборності, слід відзначити, є невід’ємною складовою ширшої ідейно-художньої творчої домінанти – української державності, проте має свою специфіку, генезу, історію. Виокремлення ідеї соборності і спроба її аналізу на прикладі творчості О.Олеся і Є.Маланюка є завданням нашого дослідження. Творчості двох вищезгаданих поетів присвячено не один десяток статей, проте під кутом зору втілення ідеї соборності їх творчість ще не розглядалась.

Ідея художнього твору визначається як його “емоційно-інтелектуальна, пафосна спрямованість…, яка приблизно може бути охарактеризована як провідна думка, ядро задуму автора” [4, 300]. Ідея – це “альфа і омега” твору, його першопричина і його кінцева мета. “Ідея… – це сутність твору в динаміці його реалізації (самореалізації), це творчий принцип твору, джерело творчих устремлінь автора. І це ж – внутрішня мета твору: ідея керує процесом створення твору, вона керує і процесом його сприйняття” [5, 29]. Ідея у сфері художнього твору не існує поза почуттєвими враженнями, емоційним збудженням, пафосною спрямованістю. Є.Маланюк писав “Поезія – це вірш наладований енергією, подібною до електричности. Коли тієї наладованости немає, тоді вірш, хоч як технічно досконалий, … залишається лише віршем” [6, 147].

Особливою енергетикою, глибоким героїко-трагічним пафосом пройнятий дискурс громадянської поезії О.Олеся і Є Маланюка, присвяченої боротьбі за українську державність. “Час героїв  пройшов, – писав Т.Карлейль, – оскільки героїзм перестав бути світоглядною домінантою, але, як показує історія, світ без героїзму – “безбожний світ” [7, 206]. Тому знову і знову знаходяться ті, хто вершить героїчне, і ті, хто оспівує героїзм, не вважаючи його за анахронізм чи казус позачасовості. Ідея героїчного подвигу в українському фольклорі й українській літературі завжди була актуальною і широко репрезентованою, оскільки жодна з європейських країн не перенесла стільки ворожих навал, поневолень, окупацій, як Україна. Це й витворило одну з ключових ідейно-художніх домінант – ідею української державності і її складову – ідею соборності.

Слід відзначити, що ідея соборності, ідея об’єднання усіх українських земель жила серед нашого народу віками – від часів Київської Русі і до Козацької держави, від Руїни і до української революції 1917-1920 рр. У народній творчості, в давньоукраїнській літературі, у творах українських письменників і мислителів ХІХ століття прямо чи опосередковано відбивалась ця ідея. Серед документів Кирило-Мефодіївського братства жандармами була вилучена відозва “Брати українці!”, написана М.Костомаровим, в якій, зокрема, декларувалося, “…щоб кожен народ створив свою Реч Посполиту і управлявся несмісимо з другими, так, щоб кожен народ мав свій язик, свою літературу і свою справу общественну… Отсе вам, братіє українці обох сторін Дніпра, подаєм на увагу, прочитайте пильно і нехай кожен думає, як до сього дійти, і як би лучше воно було” [8,33]. М.Драгоманов у “Передньому слові” до “Громади”, яке стало розлогим українознавчим дослідженням, пояснює для “громад тієї країни в царствах Росії й Цісарщини (Австро-Угорщини), на котрій живуть люди, що звуть себе українцями, русинами, русняками, а іноді й просто людьми, а од книжників зовуться малорусами, малоросіянами, рутенами і т.і.”, що таке українська земля, звідки вона починається і де закінчується. “Українська земля, – пише М.Драгоманов, – там, де живуть такі самі мужики, як на колишній козацькій Україні по Дніпру, котру здавна більше знають письменні люди з усіх наших україн. Отже мужики ці живуть і в тій межі, котру читач наш сам собі може навести на карті по тих місцях, що перелічимо далі. Хай почне він на заході сонця трошки на південь од Білостока в Городненській губ. в Російській імперії і трошки на схід сонця од Сєдльця в Царстві Польськім і веде межу через Красностав, Янів, Крешів в тому царстві, а далі в Цісарщині через Ярослав на захід Дубенка, Сянока, а звідти трохи не під самий Старий Сандеч, а од того через гори Бескиди (Карпати) мало не до Пряшева (Eperiess) в Угорщині, а од нього до Ужгорода (Ungvar), Мукачева (Munkacz), Хуста (Huszt), Сегіта (Sziget) до Чорногори в тім кутку, де сходяться казенні межі Галицька й Буковинська до Угорської, а звідти до Кірлібаби, на межі Угорській, Буковинській і Седмигородській (Трансільванській)” [9, 276-277].

Свій внесок у формування ідеї соборності зробив й І.Франко. Простежуючи націогенез, він підкреслює: “Русини по віковім гніті починають здвигатись як свідома національна сила… Маса тая народна єсть нині опорою Русі, а просвічена, з розбудженим самопізнанням національним, станеться непоборною скалою” [10, 438]. Франко ставить перед інтелігенцією, яку вважає провідною верствою українців, завдання “витворити з величезної етнічної маси українського народу українську націю, суцільний організм, здатний до самостійного культурного і політичного життя, відпорний на асиміляційну роботу інших націй” [11, 404].

“Від часів слов’янського розселення, – пише М.Грушевський, – історія нинішньої української території стає історією українського народу [12, 11].

Поруч з нашими мислителями ідею соборності осмислювали й наші поети – в тій чи іншій формі вона реалізовувалася в українській поезії протягом усього ХІХ століття, зокрема, у творчості Т.Шевченка, М.Шашкевича, П.Куліша, П.Чубинського, І.Франка та інших. Є.Маланюк у “Нарисах з історії нашої культури” відзначав, що “коли, силою речей наша Батьківщина опинилась в стані позаполітичнім, “література” мусіла зайняти домінуюче в національнім житті місце. Вона – в системі інших мистецтв перш за все – стала осередком національного життя протягом майже цілого ХІХ століття” [13, 289].

На початку ХХ століття ідея злуки була оживлена революційними подіями 1917 року. М.Грушевський про передумови цієї активізації ідеї об’єднання українських земель писав: “Великий і явний зріст української сили в послідніх роках передвоєнної доби в австрійській і російській Україні сильно роздражнив ворогів українства в польських і так само в російських кругах, вони тільки чекали свого часу, щоб розправитися з ним… Коли вдарила війна, польська адміністрація Галичини, користуючись з воєнного стану, повела формальну нагінку на українську інтелігенцію…. На Україні російській нагінка на українство була поведена ще більше планово і систематично вже з самого початку війни, а ще з більшою енергією пішла вона, коли російське військо зайняло Львів і всю східну Галичину. У всіх ворогів українства з’явилась тверда надія і навіть певність, що тепер можна буде задавити українство до решти в самім джерелі його, яким уважали вони Галичину, і на всій Україні російській. “Кінець українству!” – таке було гасло російської адміністрації… Українська Галичина була дійсно знищена за той рік російської окупації 1914-1915 рр. Воєнна власть російська заходилась силоміць, збройною погрозою висилати українську людність в глибину Росії. Страшна й неймовірна була ця руїна, якої Україна не знала, здається від руїнного “згону” 1670-х років” [14, 8-11].

 Ідею об’єднання, злуки підхопила прогресивно налаштована українська інтелігенція, щоправда, не завжди чітко усвідомлюючи шляхи її реалізації. Серед цієї інтелігенції ми бачимо й О.Олеся, який до злуки закликає усі народи, поневолені російською імперією. Він вітає представників національних меншин, що зібралися у Києві, патетичними рядками:

Розійшлись прокляті хмари,

Стало ясно, видно всім,

І зійшлися в один дім

Латиші, жиди, татари,

Білоруси, і буряти,

І грузини-соколи.

Всі злетілись як орли,

Братні руки простягли.

…………………………………

І, подавши братні руки,

Всі народи, як брати,

Поклялися спільно йти

До братерства, згоди, злуки [2, 25].

У цьому ж 1917 році ми зустрічаємо в Олеся подібні романтично-утопічні заклики:

Пийте сонце волі, що зійшло з-за хмар,

Пийте животворчий, сонячний нектар,

Всі брати-народи руки простягніть

І навіки сонцю, волі присягніть [2, 800].

У цей час поет перебуває у полоні ілюзорних мрій про “братерство народів”, про нову “весну народів”, що було типовим тодішнім захопленням демократично налаштованих кіл української інтелігенції. Проте реалії виявились більш драматичними і жорстокими, ніж це ввижалося поетові. І уже наприкінці 1917 року Олесь пише:

Де ти, свято згоди?

Чи не час прийти тобі?

Задихаються народи

В братовбивчій боротьбі [2, 754]

Нова більшовицька влада стала активним продовжувачем жорстокої антиукраїнської політики царату. Вождь більшовиків В.Ленін у статті під назвою “Україна” писав: “Ні один демократ не може заперечувати права України на відокремлення від Росії…” [15, 432]. І у той же час за його прямим наказом одна за одною на Україну зі сходу накочувались хвилі жорстоких більшовицьких орд, які в крові потопили молоду українську державу.

Трагічні події наступного 1918 року привносять свої зміни у світогляд Олеся. Його громадянські інтереси виводять на перше місце Україну, яка віднині стає окремим і домінуючим суб’єктом його громадянсько-ліричних візій. Основою світогляду стає ідея національного визволення України та її об’єднання:

Той день, що ждали ми віки,

Зійшов, о лицарі, над нами –

Стоять на вулицях полки

Плече в плече з робітниками.

………………………………………..

Великдень рідний настає –

О, станьте на коліна!

В сю ніч воскресне, ожиє

Велика Україна! [2, 803].

Звертаючись до тих, хто заради власних амбіцій, політичних розрахунків, наживи, або й через глупоту і недалекоглядність втопив Україну у крові, поет створює утопічну, примарну, але таку бажану картину:

І ранок світлий перейде в день поволі,

І стануть рідними братами вороги.

І присягнуть на вічні віки волі,

І переллють на рала ланцюги [2, 780].

Драматичні події в Україні 1918-1919 року не обійшли й долі самого О.Олеся, щоправда, не зачепивши його, а лише чорною тінню ходячи навколо. Був навіть випадок, коли на початку 1918 року одна з київських газет дала офіційне повідомлення про вбивство письменника, але через кілька номерів зробила спростування: “О.Олесь живий. Він був під загрозою розстрілу, але йому пощастило врятуватись” [Цит. за: 16, 27]. У січні 1919 року величезним потрясінням для Олеся стала смерть його товариша К.Хороманського, який загинув від вибуху снаряду майже на його очах, вийшовши на хвилину в сусідню кімнату. Брат дружини Олеся у цей же час був розстріляний петлюрівцями. Як згадує сестра Олеся Марія, брата це остаточно надломило, і він в розпачі вигукнув: “Далі я не можу витримати!.. Я збожеволію…”[Цит. за: 16, 27].

Друга половина 1919 року позначилась трагізмом і безсиллям перебування в еміграції, що сповнило життя і поезію Олеся відчаєм і безнадією. Україна тепер постає у нього в образі кинутої синами в нещасті матері:

В’ються над нею сови і круки,

Розривають білі груди на шматки.

А вона, безсила, кинута синами,

Обмиває рани теплими сльозами [2, 281].

Граничним песимізмом віє від рядків ще одного вірша з цієї ж збірки “Чужиною”:

Коли ж над нами зійде сонце

І творчі руки візьмуться за плуга?!

Ніколи… [2, 284].

Гірку, сатиричну оцінку цьому періоду Олесь дав у вірші “1918 рік”, в якому він цей рік називає “лукавим, хитрим дідком”, що “закликав німців в наш куток”, “звалив Центральну раду”, “в мішок республіку сховав”, “з Москви привіз нам москалів”, “за щось студентів розстріляв і вихваляв злочинців”.

А десь на селах, по лісах

Ховав у землю зброю,

І гнів розпалював в серцях,

І звав селян до бою” [2, 85].

Селяни з давніх-давен були основою українського народу. Вони були хранителями народного світогляду і народної культури, справжніми творцями історії України. Від того, на чиєму боці була селянська маса, залежала і перемога української революції 1917-1920 рр. Лев Троцький писав: “Ни для кого не секрет, что не Деникин принудил нас оставить пределы Украины, а грандиозное восстание, которое подняло против нас украинское сытое крестьянство. Коммуну, чрезвычайку, продовольственные отряды, комиссаров-евреев возненавидел украинский крестьянин до глубины души своей. В нем проснулся спавший сотни лет вольный дух запорожского казачества и гайдамаков. Этот страшный дух, который кипит, бурлит, как сам грозный Днепр на своих порогах, и заставляет украинцев творить чудеса храбрости… Только безграничная доверчивость и уступчивость, а также отсутствие сознания необходимости  постоянной крепкой спайки всех членов государства не только во время войны – каждый раз губили все завоевание украинцев… Эти бытовые особенности характера украинцев необходимо помнить каждому агитатору, и успех будет обеспечен. Помните также, что так или иначе, а нам необходимо возвратить Украину России. Без Украины нет России. Без украинского угля, железа, руды, хлеба, соли, Черного моря Россия существовать не может.” [Цит. за: 17, 40].

Українська революція робилась молодими людьми. Центральна Рада складалась переважно з молодих інтелігентів, недосвідчених у практичній діяльності. Лише голова її – Михайло Грушевський – мав 51 рік. Його ж 22-річний заступник Микола Шраг був студентом другого курсу Московського університету; провідник найбільшої партії соціалістів-революціонерів Ковалевський мав 25 років; Симон Петлюра – один із генеральних секретарів – 35, Володимир Винниченко – 38. Співцеві революції Олесеві на цей час було 39.  Цей вік – найбільший активний і плідний вік людини – вони не змогли вповні використати на користь Україні, проте створили усі передумови для продовження їх справи. Щоправда цей процес відбувався вже в еміграції. На місце державотворців і політиків 1917-1920 рр. стали нові, місце старших поетів зайняли молодші – мужні, радикальні, вольові. М.Неврлий згадуючи про зустріч з О.Ольжичем, пригадує його слова щодо свого батька – О.Олеся, про якого молодий науковець писав тоді дисертацію. “Дивіться не перехваліть мого батька, – почав він з легкою посмішкою розмову. – Сучасна доба вимагає іншої поезії, більш мужньої, бойової…” [18, 29]. У цьому Ольжич наслідував свого старшого товариша по перу – Євгена Маланюка. Цей вплив був настільки сильним, що Олесь, жартуючи над своїм Олегом, називав його “Маланюковим сином” [19, 369]. “Маланюк же, – згадує В.Приходько, – незважаючи на приятельство з Ольжичем, критикував головно “соловейкову легкість” поезії Олеся і пророкував смерть такій поезії, а про самого Олеся десь зухвало висловився “небіжчик Олесь”. Пам’ятаю, що Олександр Іванович Олесь, хоч був далекий від усякого славолюбства, в даному разі був зачеплений таким вироком з боку молодого початківця і сказав собі: ну, ще побачимо!” [19, 368].

Нова хвиля поетів, незважаючи на відмінність світогляду, темпераменту, художніх засад, зберегла головне – пам’ять про Україну, єдину, державну, суверенну. Як пригадують сучасники, Ольжич був у Празі головним організатором різних свят, роковин, літературних вечорів: “Обов’язково відзначалось Листопадове свято, Самостійність і Соборність, Крути, Шевченкове свято, а також різні актуальні події” [20, 29]. Оцінюючи роль і здобутки української революції з нагоди її двадцятиліття, О.Ольжич напише: “…Революція 1917-1920 рр. стала для України великою гранню і межевим каменем її майбутнього. Найбільшим скарбом, який винесла українська нація з 1917-20 рр., є духова суверенність” [21, 181].

Поезія нового покоління поетів зберегла пам’ять про ідею української державності й соборності і знову визначила їх значимість і домінуючу роль. І знову повернулась до пророчих візій:

Над рідним простором Карпати-Памір

Сліпуча і вічна, як слава,

Напружена арка на цоколі гір –

Ясніє Залізна Держава [22, 92].

Безумовним лідером нової поезії, що творилась в еміграції, був Є.Маланюк. У його творчості міжвоєнна українська поезія досягла найвищого рівня. Її особливістю, серед іншого, є наявність чітко окресленого кола ідейно-тематичних домінант. І.Качуровський виділяє “чотири основні струмені, котрі то сполучуються, то відокремлюються один від одного. Це інвективно-історіософічна, ностальгійна, інтимна (з мотивами любові й дружби) та релігійно-містична лірика” [23, 406]. “Різнорідна поетична творчість Євгена Маланюка, – пише Ю.Войчишин, – спонукує читача чи критика уявляти широку мережу тематичних мотивів у ній. В початковій стадії читання так воно і здається. Одначе глибше вникаючи в суть написаного поетом, доходиш висновку про певну одноманітність тематики цього автора. Всю його поезію, з точки зору тематичної побудови, можна підпорядкувати двом головним лініям, що проходять через його творчість від першого до останнього віршів. Вони, в свою чергу, розгалужуються в ряд побічних мотивів, часом ідучи паралельно, а часто перехрещуючись і підсилюючи одна одну. Головні тематичні лінії такі: втрачена батьківщина; розбите особисте життя” [24, 59].

Втрата Україною державності покликала за собою низку трагічних подій, у вирі яких розбилась не одна людська доля. Серед них – і Маланюкова доля. 20-річним юнаком він був захоплений бурхливими подіями революції 1917 року. Про цей період збереглись свідчення його товариша О.Семененка: “Наказ демобілізації в Луцьку, “на вістрі багнету”, большевицький ревком, німці і врешті Маланюк перемінюється з демобілізованого старшини російської армії – у вояка і громадянина української держави” [3,12]. Маланюк обирає єдино можливий для себе шлях, який, на жаль, виявився трагічним і для нього і для України, якій він, як старшина армії УНР, намагався прислужитися.

“Світогляд Маланюка, – пише Ю.Войчишин, – формувався в бурхливий період не лише української, а й світової історії… Маланюкові, як воякові, довелося тоді перевірити, а то й змінити кілька разів свої позиції. Спочатку – перехід з російської армії в українську, пізніше – Центральна Рада, Гетьманат і Директорія скристалізували його погляд на українську історію, а програна боротьба, табір інтернованих у Польщі й еміграція, дали поштовх його особливій творчості. Ці події відбувались тоді, коли Маланюкові було двадцять – двадцять п’ять років. Ставши на певні світоглядні позиції, він не сходив із них, дедалі більше утверджуючись у своїх переконаннях” [24, 46].

Світоглядні основи поета стали підвалиною його творів суспільно-громадської і національної тематики, зокрема тих, що стосувались історіософії і ментальності українського народу, його прагнення до визволення і з’ясування причин невдачі у цій боротьбі. Л.Полтава у своїх спогадах про Є.Маланюка так охарактеризував його поетичний геній: “Я зрозумів його покликання в поезії: тисячолітня, багатотисячолітня Україна” [Цит. за: 3, 25].

“Поезія Євгена Маланюка, – писав І.Дзюба, – народжувалась в середовищі української політичної еміграції, що поразку УНР і встановлення Радянської влади на Україні сприйняла як національну трагедію і втрату державності. Тому те глибоке почуття любові до України, яке і надає пекучої сили Маланюковій поезії, злютоване з болем і тяжкою гіркотою. Але в Маланюка немає розпачу, немає сліз і плачів… немає нічогісінько з тих ідейних вагань і сум’яття, з тих психологічних комплексів, які цілком природні для всякої політичної еміграції, особливо після нищівної поразки”[25, 399].

У цьому відмінність Маланюка від Олеся, поезія якого в еміграції стає пройнятою відчаєм і безнадією. Подібно до Олеся, молодий поет також малює Україну в образі матері, але у нього вона не кинута синами страдниця, а жертва власних вад. Маланюк Україну називає не матір’ю – а хмільною коханкою, звабленою і збезчещеною, повією, яка любить обійми владного хана:

Ні, Ти – не мати! Шал коханки

У чорнім полум’ї коси,

В обличчі степової бранки

Хміль половецької краси [26, 55].

Символ України-жінки є найважливішим і найчастіше вживаним у поезії Маланюка. Трактування цього образу варіюється від світлого, неземного ідеалу до похмурого і непривабливого. Проте завжди в основі лежить ідея державності і єдності України. Маланюк бачить не лише поразку, а й усвідомлює кінцеву невідворотність процесу державотворення в Україні, який рано чи пізно все-таки завершиться перемогою. Тому своєю поезією він намагається наблизити цей час, усвідомити й виправити помилки свого покоління, знайти причини поразки. Не все у політичних оцінках Маланюка є справедливим і оригінальним. Багато в чому його світогляд був сформований емігрантським оточенням. “Зазнавши поразки, ці люди шукали пояснення, чому так сталося, хто завинив. І тут, крім Москви, винуватцями називалися насамперед ті, яких називати не боялися. Це – Драгоманов, малороси, побутова русифікація. В такий спосіб уенерівсько-петлюрівська еміграція вивищувала себе, знаходила певне задоволення і заспокоєння” [27, 381]. Більш конкретно характеризує політичні погляди Маланюка Марина Рудницька: “Політичними переконаннями Маланюк, як зрештою майже всі поети Празької групи, був зв’язаний з націоналізмом, вірніше з “Вісником”, що його видавав Донцов. На цих позиціях Маланюк залишився аж до кінця своїх днів. Він навіть був, до деякої степени, поруч Донцова – коідеологом цього світогляду…” [Цит. за: 24, 20]. У світоглядному відношенні вплив на Маланюка мали також В’ячеслав Липинський і Юрій Липа. “Вплив цих трьох людей виявлявся у тому, що, окреслюючи Маланюка людиною націоналістичного світогляду, треба мати на увазі засяг того світогляду від монархіста Липинського через ідеолога воюючого націоналізму Дмитра Донцова до поміркованішого націоналіста, прихильника УНР Юрія Липи” [24, 52].  Під їх впливом у поета сформувалась власна історіософська концепція, яка багато в чому перегукувалась з їхніми теоріями.

Єдино самобутньою і завжди безпомилковою залишалась інтуїція поета і щирого сина України, який відчував своє призначення – не зрадити своїй поетичній музі і своїй батьківщині. Прикметно, що Маланюкова доля в окремі моменти була схожою з долею інших поетів того часу. Так, зокрема, подібно до Маланюка, В.Сосюра останні місяці 1918-1919 року воював у Мазепинському гайдамацькому полку армії УНР, а П.Тичина “Золотим гомоном” вітав проголошення біля пам’ятника Б.Хмельницькому четвертого універсалу УНР. Але далі їх долі розходяться. У Тичини, за словами Маланюка, від кларнета “пофарбована дудка осталась”, а Сосюра славить своїх колишніх ворогів, посилаючи колишнім побратимам-однополчанам, яких називає “жовтосиніми трупами”, прокляття:

Ви перелякані і так.

Це почуття у вас незмінне,

Ще з тих часів, з тих днів, коли

Нам росіяни помогли

Прогнать Петлюру з України [28, 202].

А Маланюкові, своєму колишньому військовому побратимові, Сосюра, перекинувшись в інший табір, погрожує: “Шановний пане Маланюче, ми ще зустрінемось в бою” [28, 198].

Розуміючи своє окремішнє і, водночас, виняткове становище, Маланюк свідомий свого покликання. Він закидає поетам Радянської України їх пасивність. Суворо оцінює він Тичину у вірші “Сучасники”, незважаючи на раніше захоплення цим поетом, а Рильському пише: “Ви – син самої серцевини слабої нації” [Цит. за: 24, 22].

Здалека, з  еміграції Маланюк у своїх поетичних візіях плекає Україну – вільну, державну, єдину, яка простяглась

“…На чотири вітри, від північних лісів до моря,

Від карпатських смерек до блакитного Дону-окрес”[ 26, 87-88].

Цей твір (“Варяги”) є одним з ключових серед поетичної історіософії Маланюка, який стає на захист “варязької” теорії походження української державності. Невипадково вірш має епіграф з Ю.Липи, який у своїй пізнішій праці “Призначення України” не лише окреслив чотири етнопсихологічних типи українського національного характеру (“нордійський, понтійський, динарський і остійський”), а й прямо пов’язав носіїв нордичного типу (“варягів”) з походженням української державності. [29] Подібна теорія розглядалась і у праці Ю.Русова “Душа народу і дух нації”, з якої Маланюк цитував окремі положення у своїх есеях. Отже, можемо говорити про досить широке розповсюдження в середовищі української еміграції “варязької теорії”. Не зупиняючись на її появі та історичній вірогідності, відзначимо її безсумнівно позитивний вплив на формування патріотичних, державницьких настроїв серед українців. “Маланюк створив образ України, – пише Ю.Войчишин, – який ніколи не перестане вражати українське серце. Він поставив його в центрі Європи, та не на шляху з Заходу на Схід, а на дорозі з “варягів у греки”, на путі, що її не бачили ні українські митці, ні українські політики впродовж багатьох століть. Він дав нам відчуття нашої забутої, загубленої в скіфській млі передісторії” [30, 7].

Та на груди цієї землі покладає історія

Із шляхів, племенами протоптаних, вічний хрест:

То човнами і волоком – путь із варяг у греки

Та – навпоперек – давній, татарський той Чорний Шлях…

І зі сходу на Захід далеко летіли лелеки,

І німіла, дощами налита, осіння земля… [26, 87-88].

Цей образ неосяжно великої України, яка простяглась з краю в край, зустрічаємо у багатьох віршах цього періоду, зокрема, й у такому симптоматично названому, як “Невичерпальність”:

Тяжким хрестом лежать шляхи,

Ясні в ночах, вони сліпі вдень:

Рамено – з заходу на Схід,

Рамено – з Півночі на Південь. [ 26, 81].

З кожним віршем, з кожним роком, вірив поет, наближається година, коли

“…Крізь зойк заліз, крізь звіря рик,

Крізь дим руїни – України

Новий узріє чоловік” [26, 188].

Ця апокаліптична, пророча візія, створена під час другої світової війни, не знайшла, здавалось би, свого втілення і у період другої у ХХ столітті спроби українського народу здобути незалежність і державність. І ця спроба, на вістрі якої стали вояки УПА, як раніше воїни УНР, закінчилась поразкою. Проте і з цієї війни українська нація винесла свої уроки, про які, пов’язуючи їх з поезією Є.Маланюка, пише Ю.Шерех: “Збірка Маланюка [“Влада” – С.П.] має передмову від видавництва. Видавництво пише: “Коли б ця книга була опублікована своєчасно, нинішній читач міг би ствердити, скільки з поетичних прозрінь автора здійснилося в подіях останніх літ”. На увазі, мабуть, мають апокаліптичні ноти збірки, рясні в ній, а здійснення їх убачають у подіях воєнних років. Тут потрібне подвійне застереження. По-перше, загальне. Поезія часто пророцтво й передбачення, але при одній конечній умові: що поет не претендує бути пророком. По-друге, конкретне: з погляду кожної поодинокої людини остання війна була жахлива. Але з погляду – коли в же дозволено звертатися до таких високих персон – Історії, це був тільки малий, але доконечний епізод на шляху визволення України, – і епізод цілком позитивного змісту. Не місце тут обговорювати й доводити це. Досить сказати: вперше по війні здійснено єдність українську (духову, але і територіальна має попри все своє значення), вперше проблема українська стала світовою, а не регіональною. Нарешті, війна зовсім не зруйнувала засад і підвалин людського життя й співжиття” [31, 415-416].

Лише останнє десятиліття ХХ століття принесло Україні не тільки єдність окупованих територій, а й справжню незалежність та державність. Відійшов у минуле той “привид держави”, про який писав Маланюк:

Державо, ти була, як мстивий привид,

Або й примара неживих століть.

Твої роки тривали майже мить,

Що в ній злучились задуми і зриви [26, 262].

У дні Маланюкового 60-річчя один із емігрантських критиків риторично запитував, “..як оцінюватиме Маланюка читач у завтрашній цілком незалежній і цілком індустріальній українській державі?” І сам же відповідав: “Очевидно, що держава, як уже здобута і самозрозуміла річ, не буде для того прийдешнього читача найбільш хвилюючою темою” [Цит. за: 30, 5].

Здавалось би нині Маланюк з його ідеями державності й соборності не є актуальним. Здавалось би зараз повинні відійти у минуле його сповнені гіркого пафосу рядки. Проте, як показує історичний досвід, ідея державності є найважливішою для нації, незалежно від того, чи здобула нація незалежність і державність, чи ще бореться за неї. “Усвідомлення того, що, як показує минувшина, ми можемо знову стати колонією, набагато болісніше вражає, мучить і тривожить, ніж ідея необхідності вириватися з-під чужоземного ярма” [30, 5].

У літературній критиці Маланюк отримав ряд титулів, серед яких і “поет апокаліптичних літ”, і “поет епохи”, і “вогненний голос, що між нами”, і “майстер залізного слова”, і “залізних строф імператор”. Проте жоден з них, як це часто буває з різного роду визначеннями і ярликами, не стільки висвітлює, скільки затемнює сутність явища, особливо такого складного, як поезія Є.Маланюка. “Першого Маланюка можна сяк-так, при великому бажанні, убгати в “поети доби”, – але другий на вічні й космічні теми не говорить – і тому лишається вічним і відбиває якусь частинку космосу, – поскільки поезії взагалі дано космос у себе ввібрати” [31, 406].

 Завданням нашого дослідження не було представлення Маланюка виключно як співця державності й соборності України – це було б штучним і ненауковим твердженням, заснованим, швидше, на ідеологічній тенденційності, ніж на аналізі художніх і світоглядних домінант поета. Проте, спираючись на вищенаведені спостереження, можемо стверджувати, що у поезії Є.Маланюка ідея державності і соборності, напрацьована столітнім досвідом української філософської і поетичної думки, знайшла найвище втілення у поезії українського зарубіжжя І пол. ХХ століття. У цьому поезія Маланюка була близькою і часто перегукувалась із творами інших поетів “празької школи” – Юрія Дарагана,  Леоніда Мосендза, Юрія Клена, Олега Ольжича, Олени Теліги, Олекси Стефановича, Оксани Лятуринської та інших. Маланюк став продовжувачем ідеї української державності й соборності своїх попередників – поетів часів УНР, серед яких бачимо й О.Олеся. Маланюк, заперечуючи і відкидаючи Олесевих “соловейків, що безжурно й легко тьохкають у вишневих садочках про кохання й поцілунки”[26, 368], сприйняв, поглибив і наповнив своїм змістом ту грань Олесевої поезії, яка закликала “лицарський дух” повстати з колін і оживити Велику Україну.

ЛІТЕРАТУРА

1.   Акт Директорії про з’єдинення всіх українських земель // Українознавство: Хрестоматія-посібник: У 2 кн. – Кн. 2. – К., 1997.

2.   Олександр Олесь. Твори: В 2-х т. / Упоряд., авт. приміт. Р. П. Радишевський. – К., 1990. – Т.1.

3.  Неврлий М. Поет боротьби й вселюдських ідеалів // Маланюк Євген. Земна Мадонна. Вибране / Переднє слово, прим., бібліогр., упорядк. М. Неврлого. – Братислава, 1991.

4.   Літературознавчий словник-довідник / Р. Т. Гром’як, Ю. І. Ковалів та ін. – К., 1997. (Nota bene).

5.   Кораблев А. А. Поэтика словесного творчества: Системология целостности: Монография. – Донецк, 2001.

6.   Маланюк Євген. Книга спостережень: В 2-х т. – Торонто, 1966. – Т. 2.

7.   Карлейль Т. Герои и героическое в истории. Цит. за: Шестаков В.П. Эстетические категории: Опыт систематического и исторического исследования. – М., 1983. – С. 45.

8.   Костомаров М. І. Закон Божий (Книга буття українського народу). – К., 1991.

9.    Драгоманов М. Переднє слово [до “Громади” 1878 р.] // Драгоманов М. П. Вибране. – К., 1991. – С. 276-336.

10.  Франко І. Нашим приятелям // Зібр. творів: У 50 т. – К., 1983. – Т. 46. – Кн. 1.

11.  Франко І. Одверті листи до галицької української молоді // Зібр. творів: У 50 т. – К., 1983. – Т. 45 .

12.  Грушевський М. Історія України-Руси: В 11 т. – К., 1991. – Т. 1.

13.  Маланюк Є. Нариси з історії нашої культури // Маланюк Є. Земна мадонна. Вибране. – Братислава, 1991.

14.  Грушевський М. С. Новий період історії України за роки від 1914 до 1919 / Упор. А. Ф. Трубайчук. – К., 1992.

15.  Ленин В. И. Полное собр. соч. – М., 1975. – Т. 31.

16.  Радишевський Р. Журба і радість Олександра Олеся // Олександр Олесь. Твори: В 2-х т. / Упоряд., авт. приміт. Р. П. Радишевський. – К., 1990. – Т. 1.

17.  Іванченко Р. П. Україна від Кия до Кравчука: Короткий нарис історії української державності. – К., 1992.

18.  Неврлий М. Муза мужности й боротьби // Ольжич Олег. Цитаделя Духа: Зібр. творів / Упорядк., переднє слово, прим. М. Неврлого. – Братислава, 1991.

19.   Приходько В. Фрагмент із щоденника // Маланюк Євген. Земна Мадонна. Вибране. – Братислава, 1991.

20.   Антонович-Рудницька М. Із споминів про Ольжича. Цит. за: Неврлий М. Муза мужности й боротьби // Ольжич Олег. Цитаделя Духа: Зібр. творів. – Братислава, 1991.

21.  Ольжич Олег. У двадцятиліття // Ольжич Олег. Цитаделя Духа: Зібр. творів. – Братислава, 1991.

22.  Ольжич Олег. Цитаделя Духа: Зібр. творів. – Братислава, 1991.

23.  Качуровський І. До “реабілітації” Євгена Маланюка // Маланюк Євген. Земна Мадонна. Вибране. – Братислава, 1991.

24.  Войчишин Ю. “…Ярий крик і біль тужавий”: Поетична особистість Євгена Маланюка. – К., 1993.

25.  Дзюба І. Поезія вигнання // Маланюк Євген. Земна Мадонна: Вибране. – Братислава, 1991.

26.  Маланюк Євген. Земна Мадонна: Вибране. – Братислава, 1991.

27.   Лиман Л. Про щирого друга // Маланюк Євген. Земна Мадонна. Вибране. – Братислава, 1991.

28.   Сосюра Володимир. Твори: В 10 т. – К.,1971. – Т. 4.

29.   Липа Ю. Призначення України. – Львів, 1992.

30.  Павличко Д. Поет – переможець // Войчишин Ю. “…Ярий крик і біль тужавий”: Поетична особистість Євгена Маланюка. – К., 1993.

31.  Шерех Ю. З рецензії на зб. “Влада” // Маланюк Євген. Земна Мадонна: Вибране .– Братислава, 1991.