13 січня цього року йому могло би виповнитися 90. З Василем Григоровичем Сосюрченком (Сюсюрченком) я «познайомився» заочно влітку 1990-го, коли мій роменський однодумець Борис Андріїв дав кілька примірників місцевої самвидавної газети «Новий Шлях», редагованої паном Василем. В ній друкувалися і його вірші, і статті, підписані псевдами «В.Григорович» та «Г.Данченко».
Передав мені пан Борис і машинописи вінка сонетів «Журавлиний клич» та вірші «з шухляди» Василя Григоровича. Пригадую, як я їх читав у студентському гуртожитку своєму товаришу з США Ігорю Мірчуку, який високо оцінив творчість поета і перейнявся ідеєю видати їх окремою збіркою. Ідея ця матеріалізувалася вже в 1999-му, а потім збірка була ще раз перевидана нами в 2005 році. Пожертви на видання склали Ігор Мірчук та учні Василя Григоровича Борис Андріїв і Євген Василенко.
Донедавна я вважав, що окрім цієї збірки з коротенькою передмовою Інни Зубко, про Василя Григоровича нічого не публікувалося, але спілкування з донькою пана Василя Яриною спростувало мої міркування. Виявляється 17 вересня 2010 року сумська обласна газета «Сумщина», а 4 листопада того ж року загальноукраїнська «Літературна Україна» надрукували статтю земляка Сосюрченка журналіста Василя Пазинича «Журавлиний клич Василя Сосюрченка», а 9 лютого наступного року у роменській газеті «Тандем» опубліковано матеріал Миколи Понпи з Овлашів про пана Василя під назвою «Ви хочете народ мій знищить?»
«Василь Сюсюрченко родом із Харківщини (нині – с.Московський Бобрик Лебединського р-ну Сумської обл..), з селянської родини. Тільки закінчив вісім класів – почалася війна. При першому звільненні села від окупантів у березні 1943 р. у свої неповні 18 попав під мобілізацію. Одвоювався рано: тяжке поранення, тривале лікування… Одужання припало на кінець війни. У 46-му вступив до Лебединського учительського інституту на «фізмат». Навчався на «відмінно», – пише Микола Понпа. Але довчитися не довелося. Чекісти викрили підпільну антирадянську організацію, створену в інституті, одним з лідерів якої був юнак. Документ – «специальное сообщение» по агентурній справі «Запорожці» міністра МГБ Савченка від 26 березня 1948 року віднайшов і надав мені історик Юрій Щур. Серед ініціаторів створення підпільного гуртка поряд із прізвищами Валави та Баранцева в документі значиться і прізвище Василя Григоровича Сюсюрченка.
Від арешту Василя Григоровича напевно врятували 8 фронтових поранень та військові нагороди, проте влаштуватися «ворогові народу» на роботу можливості не було. В той час на Західній Україні бракувало вчителів, а «східняки» неохоче зголошувались до таких «відряджень». Пана Василя влаштував на роботу в школу в одному з сіл Бузького району рідний дядько Іван, який там обіймав якусь вагому посаду. Згодом Василь став директором школи, проте «недремне око» зауважило його й там. Був звільнений з роботи і змушений тікати. На Полтавщині, як пише Василь Пазинич «Сяк-так влаштувався до школи, але вже тут почав діяти за ним постійний недремний нагляд, в якому охоче брали активну участь його колеги й колежанки».
Вже під час мого особистого знайомства Василь Григорович розповідав, що для нього дуже багато значили роки вчителювання на Галичині, адже там він зійшовся з «хлопцями», які багато чого йому пояснили.
Не надовго Василь Григорович затримався і на Полтавщині, і на Харківщині, куди переїхав пізніше і де заочно закінчив педінститут та одружився. У 1954 році «прибився до роменського берега», став викладати в залізничній школі, а потім у школі № 7 математику. Проте просто викладанням його діяльність не обмежувалася… На початку 2000-х я проводив презентацію вже й не пригадаю якої книги в Луцьку (здається це була збірка «Молодь і націоналізм»). Коли я озвучив перед аудиторією, що народився на Роменщині, з залу піднялася старенька жінка і зі сльозами на очах повідомила, що вона підпільниця ОУН, політв’язень, після таборів з чоловіком опинилася в Ромнах і там разом з Василем Сосюрченком створили підпільну націоналістичну групу, розповіла вже пізніше, а приватній бесіді, про деякі акції цієї групи (детективні сюжети), а незабаром надіслала мені спогади та фотографії. Передав я ці матеріали Данилу Кулиняку, який в свій час також мав відношення до «роменської групи» і чимало цікавого розповів мені про ті часи. Він написав статтю, яку було опубліковано на сторінках газети «Шлях Перемоги». Нажаль, вже немає серед нас ні Василя Григоровича, ні Бориса Андріїва, ні Данила Кулиняка. Спогадів їхніх я не записав, а розказане в деталях з пам’яті стерлося.
В кінці 80-х друкується в самвидавному журналі «Кафедра», редагованому нашим земляком Михайлом Осадчим. «…і сталінщину, і сусловщину дав російський шовінізм. Корінь зла саме в горезвісній «історіческой міссіі вєлікого руського народа», – влучно зазначав пан Василь у листі до редакції від 21 січня 1989 року, опублікованому в сьомому числі «Кафедри».
Гортаю збірку «Журавлиний клич». Перший вірш датований 1952-м роком. «Сосюрі»:
Люби Росію, вражий сину,
Скажи, на милість, як ти смів
Писати щось про Україну
І… ні словечка про «братів».
«Брати» тепер – найвища раса.
Всесвітній батько чарку ж пив
Щоби не йшов шляхом Тараса,
А щоб Росію лиш любив.
Отож забудь про Україну,
Хвали Москву без зайвих слів.
Люби Росію до загину.
Кровавий Йосип так велів.
Правда ж, влучно і сміливо. І це 1952! Взагалі, поетичні і публіцистичні твори Сосюрченка – взірець чесності, безкомпромісності, цілеспрямованості і далекоглядності. Він бачив корінь зла, він розумів суть проблеми. Він був націоналістом.
Помер Василь Григорович 12 вересня 1998 року в селі Великі Сорочинці на Полтавщині, де і похований. Згадаймо його сьогодні, хоч і запізненням до 90-літнього ювілею, але доречно у 25-річний ювілей відновлення нашої незалежності, до чого добрячий шмат роботи вклав і Василь Сосюрченко.
Джерело: Націоналістичний портал
