У статті розглянуто доробок  відомого сумського вченого-гуманітарія Юрія Ступака (1911-1979), у якому особливе місце посідає дослідження творчої спадщини Тараса Шевченка у широкому історико-літературному контексті, а також аналіз її фольклорного, педагогічного та краєзнавчого аспектів. Окрему увагу науковець приділив малярській спадщині Т. Шевченка.

Серед сумських науковців, які актив­но працювали на ниві української філології у ХХ ст., Юрій Ступак посідає особливе місце з огляду на значну кількість його досліджень та їхній тісний зв’язок з національною куль­турою. «Його щиро подивовував геній на­роду, який проявлявся в невмирущих піснях, у творах літераторів і митців минувшини й сьогодення», — так писав про нього сумський журналіст і краєзнавець Г. Петров [7]. Та й сам учений «разом з М. Даньком та Г. Пет­ровим створив у сумському житті українську атмосферу, сам же, у цілому, був острівцем національного духу в місті і краї» [4]. Його приятель, сумський журналіст В. Балаян за­уважував: «Це був справжній український інтелігент, один з тих небагатьох витончених інтелігентів, у яких вистачало сили духу лиша­тися самим собою за будь-яких обставин» [1]. У своїх лекціях учений акцентував увагу на національній природі, національній самобут­ності явищ культурного, літературного та пе­дагогічного процесів. Ю. Ступак вів активне наукове й громадське життя, виховував лекці­ями та життєвим прикладом студентів, часто виступав у пресі й перед громадськістю, при цьому залишаючись людиною скромною, на­віть до певної міри замкнутою. Невдовзі після смерті вченого Г. Петров писав: «Зараз, зна­йомлячись з його життям, оглядаючи зверше­не ним, мимоволі відзначаєш, а як же все-таки мало ми знали про нього. Почасти причиною тому — його скромність, почасти — наша не­уважність» [7]. Це міркування сьогодні, коли доробок ученого залишився поза межами ак­тивного вжитку, звучить особливо актуально, адже повнокровний розвиток наукового по­ступу неможливий без тісного зв’язку з набут­ком попередників.

Дослідницька діяльність Ю. Ступака час­то ставала предметом позитивних рецензій у центральній фаховій пресі в 1950-1960-х ро­ках, про роботи вченого йшлося в статтях О. Білецького [3], М. Ричалки [8], І. Бере- зовського [2], П. Охріменка [5]. У 1980-1990-х роках у місцевій пресі з’явилося кіль­ка публікацій, підготовлених товаришами та учнями Ю. Ступака. Проте повного або хоча б часткового аналізу багатовекторної наукової спадщини українського літературознавця, мистецтвознавця, фольклориста, краєзнавця й педагога Ю. Ступака ще не було запропонова­но. Зокрема, на пильну й неупереджену увагу заслуговує шевченкознавчий доробок ученого.

Народився Юрій Ступак 10 червня 1911 року в с. Гаврилівка Катеринославської губернії (нині — Дніпропетровська обл.) у ро­дині шевця-бідняка. У 1932 році він закінчив факультет мови та літератури Харківського ін­ституту народної освіти та деякий час завідував редакцією республіканської піонерської газети «На зміну» (згодом — «Зірка»). З 1934 року й до кінця життя педагогічна, літературна та громадська діяльність Ю. Ступака була тісно пов’язана із Сумщиною. З 1934-го і до вересня 1941 року він викладав в Охтирському педучи­лищі українську літературу, виступав у пресі зі статтями та рецензіями з питань літератури.

Після демобілізації в листопаді 1945 року Юрій Петрович працював у Конотопському учительському інституті, а після його ліквіда­ції (1952) — у Глухівському. У 1953 році він за­хистив дисертацію «Слов’янська тема в україн­ській літературі 40-50-х років ХІХ століття (Романтизм і Шевченко)», отримав учений ступінь кандидата філологічних наук та очо­лив кафедру української літератури Сумсько­го педагогічного інституту. З 1966 року ви­конував обов’язки професора. Працював над докторською дисертацією, присвяченою історії української дитячої літератури ХІХ — початку ХХ ст., яку не встиг закінчити. Вів лекційні курси з української літератури, усної народної творчості та історії мистецтва, керував нау­ковим студентським товариством і краєзнав­чим гуртком. Був головою секції літератури й мистецтва обласного відділення Товариства «Знання», виконував обов’язки члена президії правління і голови секції етнографії, фольклору і письменності обласної організації Товариства охорони пам’яток історії та культури, був чле­ном обласного літоб’єднання. Виступав перед населенням області з лекціями на літературно- мистецькі та краєзнавчі теми. З 1970 року був членом наукової ради Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР. Цього самого року за значні заслуги в пропаганді живопису був прийнятий до Спілки художників СРСР. У 1971 році вийшов на пенсію. За вісім пенсій­них років написав третину своїх праць. В ар­хіві вченого залишилися підготовленими до друку близько десяти значних за обсягом роз­відок. Помер 1979 року. Похований у Сумах.

Доробок Ю. Ступака складає понад 300 наукових праць. Серед його зацікав­лень — шевченкознавство, фольклористика, українська дитяча література, зв’язки україн­ської літератури з літературами радянських республік, образотворче мистецтво. Він є ав­тором посібників «Українська дитяча літерату­ра» (1963 р., у співавторстві з Д. Білецьким), «Дитяча література» (1967 р., у співавторстві з Д. Білецьким, Ф. Гурвич та ін.). Окреми­ми виданнями вийшли «Педагогічні погляди О. В. Духновича» (1956), «Педагогічні ідеї в українській народній поетичній творчос­ті» (1958), «Виховне значення українського фольклору» (1960), «Бібліографічна робо­та вчителя літератури» (1961), «Видатні ху­дожники на Сумщині» (1969), «Крамськой і Україна» (1971).

Першою науковою публікацією вченого була стаття з досить тенденційною назвою «За бойову дитячу п’єсу» (1932). У 1930-х ро­ках Ю. Ступак активно дописував до таких видань, як «Комсомолець-активіст», «Дитя­чий рух», «На зміну», «Соціалістична куль­тура», «Літературний журнал». Наприкінці 1930-х років чітко окреслюється провідна тема його наукового життя, яка згодом пов’яжеться з іншими, обросте контекстом, доповниться міжпредметними аспектами. Тема ця — Шев­ченко. Першою спробою наближення до роз­криття постаті Т. Шевченка стала стаття в сумській газеті «Більшовицька зброя» (пізні­ше — «Ленінська правда») під назвою «Що­денник Т. Г. Шевченка» (1939). У 1940 році побачили світ статті «На могилі Шевченка» та «Книги обласних видавництв про Шевченка». Остання — присвячена оглядові регіональних видань про Т. Шевченка, які були надруковані в СРСР до 125-річчя від дня народження поета.

Автор зупиняється на двох із них: збірнику «Шевченко в ссылке» (Оренбург, 1939 р.), який він критикує за повторені в ньому «дав­но засуджені теорії вульгарних соціологів про “неповноцінність” ранніх творів Шевченка, написаних на історичні теми» [9, с. 121], та збірнику «Шевченко в Нижнем Новгороде» (Горький, 1939 р.), який дослідник оцінює як «змістовний», хоч і вказує, що «поезії Шев­ченка в цьому збірнику подані в застарілих перекладах» [9, с. 122].

У повоєнний період науковець глибше пі­дійшов до творчості Т. Шевченка, почавши розглядати її в контексті ідейно-культурного руху доби. Проте сталінські часи обмежили молодого вченого у виборі методології, предмета дослідження й фактичного матеріалу. Його праця потрапила в контекст критики «націо­налістичних літературознавців» з їхньою тео­рією «єдиного потоку», проти яких була спря­мована спеціальна постанова ЦК КП(б)У «Об извращениях и ошибках в освещении истории украинской литературы», а також редакційна стаття в «Правді» «Против идео­логических извращений в литературе». Перед літературознавцями було поставлене завдан­ня створення наукових робіт «об огромном и плодотворном влиянии русской общественно-политической мысли и литературы на развитие украинской культуры и литературы» [12, с. 3]. У цьому зашореному ідеологічному руслі пе­ребувають шевченкознавчі розвідки Ю. Ступака кінця 1940-х — початку 1950-х років: «Шевченко і слов’янство» (1948), «Шевчен­ко і Герцен» (1951). В останній автор міцно прив’язує погляди й переконання Шевченка до поглядів і переконань Герцена, позбавляючи українського поета власної світоглядної само­стійності, наголошуючи на тому, що «Шев­ченко був спільником і однодумцем видатних представників російської культури і суспільно- політичної думки» [17, с. 31].

Дисертаційне дослідження «Слов’янська тема в українській літературі 40-50-х років ХІХ століття», над яким працював у цей пе­ріод Ю. Ступак, мало уточнюючий підзаголо­вок «Романтизм і Шевченко». У дисертації окреслено діяльність харківських романтиків, «Руської трійці» та Т. Шевченка в контексті так званого слов’янського питання. Дисерта­ція чітко тримається ленінської тези про два напрями в романтизмі — прогресивний і реак­ційний, тому автор не шкодує гнівних інвек­тив на адресу Куліша та інших «реакційних» письменників. У рецензії академік М. Риль­ський зазначає: «Тов. Ступак з повною під­ставою і з доброю аргументацією говорить про реакційність і монархізм таких представ­ників українського романтизму, як Амвросій Метлинський і Корсун. Я гадаю, що ці риси не менше властиві й Гулакові-Артемовському. Максимовичу, на мою думку, в основному тре­ба ставити на карб його виключну залюбле- ність у старовину» [7, арк. 1]. Справедливою вважає М. Рильський і критику праць таких літературознавців, як Щурат і Гординський, що «незмірно роздмухували вплив польських поетів на нашого Кобзаря» [7, арк. 4], проте дещо обмежує запал дисертанта, коли він Бє­лінського називає «генієм російського народу» [7, арк. 2].

Шпарину в цьому ідеологічному блокуван­ні вчений знаходить наприкінці 1950-х — на початку 1960-х років, коли виступає з ори­гінальним і свіжим матеріалом, пов’язаним з місцевим краєзнавчим аспектом («Перебу­вання Т. Г. Шевченка на Сумщині» (1956), «Фольклорні записи Т. Шевченка в нашому краї» (1961) тощо).

На початку 1960-х років виходить кілька статей ученого, присвячених аналізу «Букваря південноруського», виданого Т. Шевченком незадовго до смерті («”Буквар” Т. Г. Шевчен­ка» (1961), «Фольклор у “Букварі” Т. Г. Шев­ченка» (1962), «Фольклор у “Букваре южнорусском” Т. Г. Шевченка» (1962), «Ви­користання Т. Г. Шевченком народної твор­чості з навчально-виховною метою (Фольк­лор у “Букварі” Т. Г. Шевченка)» (1963), «Т. Г. Шевченко і народна педагогіка» (1964)). У цих статтях автор наголошував на тому, що «весь зміст “Букваря” свідчить про те, що упорядник дбав не лише про високу якість на­вчального матеріалу, який дав би учням певні знання, сприяв розвиткові їх пам’яті, вмінню читати, писати й рахувати. У центрі уваги Шевченка були завдання виховного характе­ру. Твори, вміщені в книзі, примушували за­мислюватись над тим, що “добре й що погано”, яким слід бути і т. д.» [16, с. 92]. Ю. Ступак аналізує поданий Т. Шевченком фольклорний матеріал — думи та приказки — і зазначає, що «звернення до фольклору в навчальній роботі розкривало перед учнями багатство й красу рідної мови, давало їм зразки соковитого на­родного слова» [16, с. 94]. Статті містять не лише літературознавчий аспект, але й педаго­гічний. Учений розглядає «Буквар» крізь при­зму народної педагогіки, яку «Т. Г. Шевчен­ко протягом усього свого недовгого творчого життя наполегливо пропагував <…>, корис­тувався її надбаннями тоді, коли писав свої твори» [14, с. 86].      

Акцентування на дитячій адресації «Бук­варя» підштовхнуло вченого до глибшого до­слідження зв’язку Т. Шевченка з дитячою лі­тературою. Наслідком цих напрацювань стали розділи про поета, підготовлені до колектив­них посібників «Українська дитяча література» (Київ, 1963 р.) та «Дитяча література» (Київ, 1967 р.). Тут автор знову торкається «Буква­ря» та окреслює кілька тем і циклів у творчості Т. Шевченка (вірші автобіографічного харак­теру, пейзажна лірика, відповідні уривки з прозових творів), які дають йому право дійти висновку, що «саме з поезій Шевченка почи­нається на Україні реалістична художня літе­ратура для дітей» [13, с. 70].

Глибоко цікавлячись постаттю Т. Шев­ченка, дослідник не міг оминути увагою його малярської спадщини. Поєднавши цей напрям досліджень зі своїми вже добре окресленими краєзнавчими інтересами, Ю. Ступак підготу­вав ґрунтовну й цікаву розвідку «Шевченко- художник на Сумщині», яка була опублікована як окрема стаття (1969), а також увійшла як розділ до його книги «Видатні художники на Сумщині» (Харків, 1969 р.) та пізніше була передрукована в збірнику «Тарас Шевченко і Сумщина» (Суми, 1993 р.). Від Шевченка- художника був перекинутий місточок до мис­тецтвознавчих студій ученого, що їм він пов­ністю віддався наприкінці життя, популяризуючи спадщину видатних художників, які увічнили на полотні цей край.

Досліджуючи іконографію Т. Шевченка, Ю. Ступак звернувся до історії створення ху­дожником І. Крамським портрета Шевченка, підготувавши невеличку розвідку «Дещо з іс­торії Шевченкового портрета» (1963), яка піз­ніше знайде продовження в значно повнішому дослідженні «Крамськой і Україна» (1971). Аналізуючи біографічні та творчі зв’язки «ідеолога передвижників» І. Крамського, який мав українське коріння й багато своїх дослі­джень присвятив Україні, автор часто звер­тається до постаті Т. Шевченка та питання його впливу на сучасників. Перебуваючи під цим впливом, І. Крамськой створив портрет Т. Шевченка, який належить до його кращих творів. «В ньому немає ніякого позування, — зазначає дослідник, — нічого ефектного, поет виглядає мудрим, добрим, спокійним… Порт­рет дає відчуття неабиякої внутрішньої сили. Водночас майстерно передано велику людя­ність Кобзаря» [10, с. 17].

Підготовлені Ю. Ступаком до «Шевчен­ківського словника» (Київ, 1976 р.) статті — «Букварь Южнорусский», «Крамськой», «Крайнюков», «Красножон», «Кролевець» — стали своєрідним узагальненням його напрацювань і авторських відкриттів.

Паралельно, а часто перетинаючись і взаємодоповнюючись, розвивались разом із шевченкознавчими студіями Ю. Ступака його фольклористичні наукові зацікавлення. Не­абияку роль у їхньому становленні відіграв І. Абрамов, фольклорист, етнограф і педагог з Вороніжа Шосткинського району. В особис­тому архіві Ю. Ступака зберігається їхнє лис­тування, сповнене щирості та взаємопідтрим- ки в наукових зацікавленнях [11]. Ю. Ступаку належить кілька статей про подвижницьку діяльність І. Абрамова на ниві вітчизняного народознавства («Найстаріший краєзнавець країни (І. С. Абрамов)» (1957), «Фольклорист І. Абрамов» (1959)). Спільно дослідниками була підготовлена цінна розвідка «Україн­ські народні пісні з рукописного пісенника XVIII ст.» (1959), яка ввела до наукового обі­гу 158 пісенних текстів XVIII ст., серед яких «українських та близьких до них» — 12 [15, с. 114]. Саме після знайомства з І. Абрамовим у шевченкознавчих студіях Ю. Ступака значно посилюється фольклористичний стру­мінь, який водночас мав виразне педагогічне спрямування. На перетині фольклористики й педагогіки були написані такі праці вченого: «Педагогічні ідеї в народній творчості» (1956), «Педагогічні ідеї в українській народній по­етичній творчості» (1958), «Виховне значення українського фольклору» (1960), «Фольклор і педагогіка» (1960).

Продовжуючи започаткований стаття­ми про І. Абрамова історіографічний вектор фольклористичних студій, учений готує ряд публікацій, присвячених відомим фольклорис­там — Б. Грінченку, М. Сумцову, В. Горленку, П. Мартиновичу, М. Рильському, П. Охрі- менку, звертаючи особливу увагу на їхній вне­сок у дослідження національного фольклору, зокрема фольклору Сумщини. Значна частина оприлюднених фактів і авторських міркувань науковця до сьогодні не втратила своєї акту­альності. Фольклористичні праці Ю. Ступа- ка, перебуваючи в тісному зв’язку з літературо­знавством і педагогікою, стали новою віхою в розвитку місцевої фольклористики, перевели її в практичну площину виховного процесу та виявили глибинні взаємозв’язки з творчістю Т. Шевченка. При цьому шевченкознавчі до­слідження вченого своєю багатовекторністю, заглибленістю в місцевий матеріал, міжпредметними паралелями слугують підґрунтям для сучасного неупередженого переосмислення та окреслення деяких базисних точок для по­дальших студій у напрямі глибшого осмислен­ня Шевченкового генія.

1. Балаян В. Дослідник вірменського живопи­су // Сумщина. – 1998. – 29 січня.
2. Березовський І. П. Українська радянська фольклористика: Етапи розвитку і проблемати­ка. – Київ : Наукова думка, 1968. – 343 c.
3. Білецький О. І. Українське літературознав­ство за сорок років (1917-1957). – Київ : Вид-во АН УРСР, 1957. – 64 с.
4. Вертій О. І. Острівець українського духу // Червоний промінь. – 1996. – 27 грудня.
5. Охріменко П. П. Стан і завдання вивчення українсько-білоруських зв’язків // Матеріали Пер­шої наукової конференції по вивченню українсько- білоруських зв’язків. – Гомель, 1969. – С. 10.
6. Петров Г. Т. Неспокій // Червоний промінь. – 1981. – 23 липня.
7. Рильський М. Т. Рецензія на кандидатську ди- сертацію Ю. Ступака «Слов’янська тема в україн­ській літературі 40-50-х років ХІХ століття». – Державний архів Сумської області, ф. Р 7443, оп. 1, спр. 229, 5 арк.
8. Ричалка М. О. В. Духнович – педагог і освіт­ній діяч. – Братислава : Словацьке вид-во худ. лі­тератури, 1959. – 90 с.
9. Ступак Ю. П. Книги обласних видавництв про Шевченка // Літературний журнал. – 1940. – № 6. – С. 121-122.
10. Ступак Ю. П. Крамськой і Україна. – Київ : Мистецтво, 1971. – 52 с.
11. Ступак Ю. П. Листи до І. С. Абрамова. – Державний архів Сумської області, ф. Р 7443, оп. 1, спр. 60, 6 арк.
12. Ступак Ю. П. Славянская тема в украин­ской литературе 40-50-х годов ХІХ века : авто- реф. дис. на соиск. ученой степени канд. филол. наук. – Киев, 1952. – 16 с.
13. Ступак Ю. П. Т. Г. Шевченко // Білець­кий Д. М., Ступак Ю. П. Українська дитяча література. – Київ : Радянська школа, 1963. – С. 60-70.
14. Ступак Ю. П. Т. Г. Шевченко і народна педагогіка // Народна творчість та етнографія. – 1964. – № 2. – С. 85-88.
15. Ступак Ю. П. Українські народні пісні з рукописного пісенника XVIII ст. Матеріали та коментарі І. С. Абрамова // Народна творчість та етнографія. – 1959. – № 3. – С. 112-117.
16. Ступак Ю. П. Фольклор у «Букваре южно­русском» Т. Г. Шевченка // Народна творчість та етнографія. – 1962. – № 4. – С. 91-95.
17. Ступак Ю. П. Шевченко і Герцен // Літера­тура в школі. – 1951. – № 5. – С. 27-31.

 Джерело: Народна творчість та етнографія. – 2017. – № 2 (366). – С. 7-12.