Книга Василя Ємця – українського бандуриста-віртуоза, бандурного майстра, історика, письменника, вояка Армії УНР, була видана в Берліні 1923 р., в 1957 була перевидана в Нью-Йорку та ще раз перевидана в Києві в 1991 р.
Автор народився на Харківщині, а помер у Лос-Анжелесі. Він єдиний, хто грав на бандурі в Імператорському театрі. Його відправив у еміграцію Іван Огієнко – щоб зберегти для України талант. Він співав “Вже воскресла Україна…”, а створена ним у Києві капела бандуристів стала сьогодні Національною заслуженою.
Чикаго, 1930 рік. Один із найбільших оперних театрів Америки “The Civic Opera House” заповнений вщерть.
Публіка перешіптується: “Кажуть, гратиме якийсь руський емігрант, це тепер модно.” – “А що він за один?” – “Самородок. У Парижі та Празі нещодавно багато шуму наробив.” – “Чи то бандура, чи балалайка…” – “Бандура? Вперше чую…”.
А за лаштунками в цей час розігрувалася неабияка драма. Адміністратор Берта Отт, яка вже привозила до Чикаго світових знаменитостей – Сергія Рахманінова, Яшу Хейфеця, Фриця Крейслера – заспокоювала конферансьє та нервово переконувала дивного артиста щонайскоріше вийти на сцену.
Той же був категоричним: концерт не відбудеться, якщо його оголосять як “москвина, який грає на московському етнічному інструменті”. “Я – українець, пані!”
Пізніше Василь Ємець скаже, що не міг не стати бандуристом, бо мав добрих вчителів – Тараса Шевченка та Івана Кучугуру-Кучеренка. Сліпий кобзар, розгледівши неабиякий музичний талант у малому хлопцеві, почав безкоштовно давати тому уроки.
Що ж до Шевченка, то саме з його твором пов’язаний перший, так би мовити, революційний публічний виступ Василя Ємця, за який його мало не виключили з Охтирської гімназії.
Охтирка, 1911 рік.
На гімназичному вечорі 6 грудня 1911 року Василь співав шевченкову “Розриту могилу”, вкладаючи в кожен рядок експресію та силу почуттів великого Кобзаря. У залі робилося щось неймовірне: хтось аплодував, хтось тупотів ногами та свистів, хтось плакав.
“Коли закінчував спів, відчуття трагедії так запанувало наді мною, що… з гніву та великого жалю сльози закапали по струнах моєї кобзи. Так відчувати і так переживати міг хіба ідейний юнак, що за Україну готовий був піти до в’язниці, на Сибір або й віддати саме життя”, – напише згодом сам Василь Ємець.
Від виключення з гімназії Василя врятувало лише те, що на вчительську раду, де розглядався цей “скандальний інцидент”, він представив “Кобзаря” Тараса Шевченка з відміткою “Дозволено цензурою”.
Джерело: Український Музей-Архів у Клівленді
