Творча спадщина Т. Г. Шевченка щедро насичена ідеями щодо освіти і виховання, формування національної свідомості і патріотизму молодого покоління. Ідеалом Шевченка була «освічена пряма сердечна людина», носій традиційних християнських чеснот, що досягає блага чесною й сумлінною працею. Добре розуміючи недоліки тогочасної освітньої системи, Шевченко часто переймався питанням оновлення освіти з урахуванням потреб і прагнень рідного народу: «О школа, школа! Як би тебе швидше перешколити!» У повісті «Близнюки» Т. Шевченко виклав образ школи з пасікою, оточеної садом, де вчитель проводить заняття з учнями на лоні природи. Школа-рій, школа-вулик, де чути робочий гул і хор школярів, де всі заклопотані спільною плідною працею, де вчитель “між школярами, як матка поміж бджолами”. Т. Шевченко розвивав ідею сродної праці, розроблену Г. Сковородою: «Щаслива, стократ щаслива людина, яка зуміла відмежувати від себе все, недостойне людини й задовольнятися тільки благом, набутим власною працею». У своїх творах поет оспівував працю, що дає духовну втіху людині та приносить користь суспільству («Роботящим умам, роботящим рукам перелоги орать, думать, сіять, не ждать і посіяне жать роботящим рукам»).

Для національної інтелігенції Тарас Шевченко був уособленням титанічного прагнення до творчої самореалізації навіть за вкрай несприятливих життєвих умов. Кобзар закликав співвітчизників плекати патріотичні почуття («свою Україну любіть», «в останню тяжкую минуту за неї Господа моліть»), наполегливо виборювати власні права («борітеся – поборете, вам Бог помогає»), розвивати самостійність мислення, черпаючи знання із власних і чужих джерел («учітеся, брати мої, думайте, читайте, і чужого научайтесь, й свого не цурайтесь»). Тарас Григорович порушував питання важливості освіти і виховання в житті людини і суспільства; вказував на виняткову роль родини і матері у становленні людини, на значення народних традицій і фольклору у формуванні особистості. Провідну роль у справі навчання і виховання дітей Т. Г. Шевченко відводив народному вчителеві, як провіднику, який мав вірою і правдою служити народові, допомагати відкривати нові обрії. Створюючи серію «Живописна Україна», Шевченко прагнув ознайомити як своїх співвітчизників, так і представників інших народів з історією, традиціями, звичаями українців та природою України. У 1844 році він обгрунтовує свою думку у зверненні до чернігівського губернатора П.І.Гессе: «Історія здивує кожного своїми подіями і напівказковими героями, народ напрочуд оригінальний, земля прекрасна, і все це ніким не показано на очі освіченого світу, тоді як Україна давно мала своїх і композиторів, і живописців, і поетів. Чим вони захопились, забувши своє рідне, – не знаю. Мені здається, що коли б навіть батьківщина моя була найбідніша й наймізерніша на землі – і тоді б вона мені здавалась краще Швейцарії і всієї Італії. Ті, які бачили один раз нашу країну, говорять, що бажали б жити й померти на її найпрекрасніших полях. Що ж нам сказати, її дітям? Повинні любити й писати на славу імені України».

Т. Шевченко мріяв об’їздити всю Україну і змалювати всі її пам’ятки, які б дозволити наочно продемонствувати красу і велич рідної батьківщини. У 1847 р. Шевченка було призначено викладачем малювання Київського університету Святого Володимира, проте в тому ж році він був арештований у справі Кирило-Мефодієвського товариства та відправлений на 10-річне заслання.

Велике значення для розвитку народної освіти в Україні мав створений Шевченком «Буквар» (1861), над яким він працював уже тяжко хворий. Буквар містив молитви, переспіви Шевченком Давидових Псалмів, українські думи і приказки. Шевченків Буквар був виданий коштом автора і спрямований у недільні школи України. Т. Шевченко збирався випустити й інші навчальні книжки. До його творчих планів, висловлених у листі до М. Чалого (учасника руху за недільні школи), належало створення підручників з арифметики, етнографії, географії та історії. Тарас Григовович щиро вірив у силу знань і потужний потенціал освіти для розвитку культурно-освітнього рівня рідного народу. «…Якби Бог поміг оце мале діло зробить, то велике б само зробилося». Про цей задум він пише в листі до П. Симиренка у січні 1861 р., що «коли я це здійсню, тоді я вважатиму себе майже щасливим». Але передчасна смерть зупинила просвітницьку діяльність Кобзаря.

Розкриття впливу творчості та особистого прикладу Т. Шевченка для виховання нового покоління українців здійснювали Л. Білецький, М. Грунський, С. Єфремов, П. Зайцев, М. Плевако, Н. Мірза-Авякянц, С. Русова, М. Сумцов, Ф. Сушицький, І. Огієнко, І. Франко, І. Ющишин, у працях яких Кобзар зображений як «апостол національного відродження», «великомученик за долю України», захисник загальнолюдських чеснот, виразник ідей соціальної, національної та індивідуальної свободи.