Самоздійснення на природних підставах

Україна наполегливо і послідовно йде шляхом утвердження своєї Незалежності. Шлях цей видався досить складним, суперечливим, неоднозначним. Обумовлений він як історико-соціальними закономірностями, так і невдачами, поразками, нерівномірністю виявів національної свідомості різних верств і прошарків українського суспільства, а звідси і неоднаковою їх дієвістю та наступальністю у пошуках форм і способів цього утвердження.

Саме тому діалектика національного поступу нині характеризується то усенародним поривом до свободи і волі (згадаймо тут події часу проголошення Акта про державну незалежність України та  Помаранчевої революції), то зневірою в собі, розчаруваннями в ідеалах, власних і загальнонаціональних, у провідниках нації, породжених духовним занепадом відсутністю чітких визначень  і спрямувань у становленні та розвитку уже незалежної України. І то цілком закономірно, адже одноплощинним, однолінійним, у всьому безумовно правильним наше поступування й не може бути, тим паче після століть колоніального становища України у складі російської та австро-угорської імперій, боярської Румунії, після польського панування та затяжної бездержавності нації. Відтак проблеми, породжені здобуттям Незалежності, – свідчення пробудження нації у всіх сферах її життя, свідчення того, що вона встає з колін, випростовується на повен зріст, повертається до первнів свого поступування, віднаходить у собі потребу і сили простувати вперед. Однією з умов цих змін є самоздійснення нації на своїх природних підставах.

         Сутність такого самоздійснення, на наше переконання, полягає            1) у визначенні змісту та призначенні національної ідеї як найвищої цінності на сучасному ступені нашого державотворення, 2) в усвідомленні її найширшими верствами українського суспільства як мети, смислу і цінності життя, як життєвої позиції кожного українця зокрема і усіх разом узятих у розв’язанні проблем національного будівництва, поставлених часом, а відтак і 3) розбудови держави на підставах націократії як таких, що найбільш  повно відповідають природі українського суспільства та національного характеру і світогляду українського народу, сформованих упродовж тисячоліть вітчизняної історії. Щоб успішно розв’язати ці проблеми, необхідно, насамперед, глибоко та усебічно осмислити сучасний стан їх історико- теоретичних розробок, природу, першовитоки, зміст та особливості практичного здійснення української ідеї, ідеології та практики націократії і проблем з ними пов’язаних у повсякденному житті українського суспільства.

         Отже, зробимо бодай стислий огляд та підсумки зробленого нашими попередниками у цій   справі. У першу чергу  зазначимо: пошуки відповідей на злободенні питання сучасного українського націєтворення зумовили необхідність пізнання історії формування, становлення та розвитку української національної ідеї як суспільно-політичної і духовної цінності, як світоглядної та ідеологічної основи самоздійснення нації на її ж підставах. Один за одним з’являються видання творів Д.Донцова, Ю.Липи, О.Бочковського, Олега Ольжича, М.Міхновського, С.Петлюри, М.Сціборського, інших видатних українських націологів. Наукове товариство ім. В’ячеслава Липинського спільно з видавництвом “Смолоскип” започаткувало серію видань “Політичні ідеології”, в якій знайомить своїх читачів з основними спрямуваннями світової політичної думки та відповідними політичними ідеологіями.[1] У них виконано глибокий аналіз історичних, соціальних, психологічних, ідейних та політичних первнів національної свідомості різних верств і прошарків українського суспільства на різних ступенях його історичного становлення і розвитку. Разом з тим ідеологи українського націоналізму особливу увагу приділяли і приділяють змістові, основним завданням, формуванню методів, засобів та способів цього становлення і розвитку у повсякденному житті нації.

         Так, І.Франко, П.Грабовський, Т.Зіньківський, М.Міхновський, М.Грушевський, Ю.Вассиян, Д.Донцов та інші теоретики української нації постійно наголошують на питомо українському характері цього змісту, цих завдань, методів та способів здійснення. Ось кілька прикладів:

1.     “Європейство на ґрунті українському, – то нехай буде написано на нашому стягові. Кожна народність має дорости до загальнопросвітного рівня або загинути безслідно. Вибираймо одно! Хочете жити, то не згнивайте самохіть! Перейміться вищими ідеалами часу і несіть їх до люду, освітіть його розум, підніміть його добробут, прямуйте до вироблення волі,”[2] –  писав П.Грабовський у “Листі до української молоді”.

2.     “Для нації, що мусить вести боротьбу аж до перемоги – не може бути пізнання власної минувшини самоціллю, заспокоєнням чисто теоретичного зацікавлення, але першим із необхідних творчих засобів, бо справа йде про продовжування життя, а не про погляд на завершену історію”[3], – так визначив одну з підстав націоналізму Ю.Вассиян.

3.     “Головна причина нещастя нашої нації – брак націоналізму серед широкого загалу її… Націоналізм єднав, координував сили, гнав до боротьби, запалював фанатизмом приневолені нації в їх боротьбі за свободу”[4], – стверджує М.Міхновський.

4.     “Народ без традицій не живе, а животіє. Коли втрачає свої, йому вбивають у голову чужі, бо не може жити ніяка людська збірнота без певних правил і наказів. Традиції – це панцир, який хоронить збірноту від ворожих ударів, немов тіло вояка, що не дає  йому охляти. Прив’язання до мови, віри, звичаїв, до ідеалів предків, їх моральних, релігійних, політичних, екологічних і соціальних догм, вистражданих і викутих в огні змагань і переказаних прадідами внукам, – це прив’язання є фундаментом нації”[5], – застерігає нас Д.Донцов.

На ґрунті національних звичаїв, їх розвитку нація формує культурно-освітні та виховні утворення, організовує соціально-політичне, економічне та історичне життя. Відтак воно вбирає в  себе досвід віків, її теперішнє і майбутнє. Змістом усієї ідеологічної, культурно-освітньої та виховної роботи у такому разі маємо не “загублену українську людину”,[6] а спадкоємця князя Святослава, Українського Козацтва, Т.Шевченка, Українських Січових Стрільців, Героїв Крут, С.Бандери, В.Стуса, В.Чорновола, національно свідомих особистостей з їх дієвим, войовничим сприйняттям і розумінням життя, свого призначення і самовизначення в ньому. На основі співвіднесення себе і свого часу з історичними та духовними цінностями нації формується й інша цінність, а саме – потреба у ненастанному творенні нації, особистій участі у цьому творенні. До того ж, творення Ю.Вассиян визначає за принципом не нищенням будувати, а будувати нищенням, тобто як рух по висхідній, який і забезпечує розвиток звичаїв у просторі й часі, включення у цей розвиток усе ширшого й ширшого кола осіб, “піднесення ступеня культурного й соціального приспосіблення поодиноких частин нації в цілях широкої їх самодіяльності”,[7] отже і постійне оновлення національного змісту цих звичаїв, цього поступування.

Філософський, психологічний, моральний, історико-соціальний, ідейний та геополітичний зміст національних цінностей, отже й української національної ідеї загалом, чітко окреслює Д.Донцов, насамперед, у таких працях, як “Сучасне політичне положення нації і наші завдання”, “Підстави нашої політики”, “Дух нашої давнини”, “Націоналізм”. Серед таких цінностей виокремимо, у першу чергу, героїзм, волю до влади, шляхетність, мудрість, мужність і т.п.  За того Д.Донцов наголошує, що сама “ніжність”, сама поверхова “наскість”, любов до свого ще не забезпечуть перемоги. Задля її досягнення, підкреслює він, потрібне щось інше. Це “щось інше” Д.Донцов визначає як “інстинкт панування, влади, бажання накинути себе ворожій думці й світові, вести за собою, уряджувати життя, хоч би й силою”,[8] адже потяг, самоспонукання до примусу властиві будь-якій великій ідеї, дають їй справжнє і непереможне життя. Підпорядковувати собі оточення, послідовно і цілковито заперечуючи чужі ідеї, принести свою ідею як ідею нового порядку – ось ті національні цінності, які, на тверде переконання Д.Донцова, мають визначати сутність нашого національного єства і національного поступу, характер нашого ставлення до наших сусідів, до всього, що оточує нас, сутність української національної ідеї. Вони б мали стати ґрунтом для формування нової української провідної верстви, але жовтневий переворот і колоніальне становище України у совєтській імперії не дали змоги зробити це, унеможливили подолання комплексу національної меншовартості, вторинності, не дали змоги позбутися наших вад. Отож, згаяне у минулому, маємо надолужити тепер.

Винятково важливі підстави самоздійснення нації на своїй природній основі окреслено в “Українській націології” О.Гриніва, поки що єдиній узагальнюючій праці з історії вчень про українську націю.[9] Зробивши аналіз націологічних поглядів від “Слова про закон і благодать” митрополита Іларіона до відродження української держави наприкінці ХХ ст., автор переконливо довів: попри усі заборони і переслідування, бездержавність української нації зародження, становлення і розвиток вітчизняної націологічної думки мали багатовекторний характер і були спрямовані на самоутвердження нації на своїх природних підставах. Скажімо, Т.Шевченко, В.Подолинський, О.Потебня, Т.Зіньківський послідовно вказували на винародовлення нації в умовах її бездержавності. Тому вони не лише обґрунтували національну окремішність українців, а й гостро поставили питання про єдність усіх соціальних верств українського суспільства, про рішучий виступ проти окупаційних режимів за утвердження своїх національних прав і свобод у всіх сферах національного життя. І.Франко також не уявляв розвою національного життя “поза рамами нації” і лише на національному ґрунті мислив процес творення з великої маси українського народу справді великої української нації.

 У цьому зв’язку привертають до себе увагу дослідника й ідеї М.Грушевського, С.Бандери, Я.Стецька, І.Дзюби, Л.Силенка, В.Мороза, Є.Маланюка, І.Лисяка-Рудницького, інших учених, публіцистів, громадських діячів. Знову ж таки, О.Гринів підкреслює, що усі вони мислили поступування як повнокровний вияв і усебічне становлення родинних, ідейних, соціальних, політичних і т.д. цінностей, витворених українським народом упродовж віків, утвердження їх як цінностей загальнолюдського значення. О.Гринів наводить досить слушні міркування В.Мороза про призначення національних звичаїв у цій боротьбі і наголошує, що претензії на створення нових, тобто совєтських традицій, він вважав таким самим безглуздям, як і “культурну революцію”, адже прискорити їх визрівання ніяк неможливо, бо ж звичаї визрівають і створюються самі по собі упродовж віків. Усяке ж революційне втручання в хід визрівання і становлення є руйнівним.[10] Само собою зрозуміло: це стосується не лише звичаїв культури, а й звичаїв історичного, соціального, політичного і т.д. національного життя, на підставі яких і має відбуватись національне відродження в сучасній Україні.

Відпорність на чужоземні впливи, повне заперечення права чужинців панувати на українській землі – ще одна з визначальних тез ідеології українського націоналізму, на якій наголошує О.Гринів, досліджуючи історію становлення націологічних поглядів та української національної ідеї у працях названих вище  та інших націологів. Як тут не звернутися до “Самостійної України” М.Міхновського. “Коли в української держави відібрано бути державою, то поодинокі члени колишньої республіки позбулися усіх елементарних політичних прав людини. Колишній український республіканець має менше прав, ніж нинішній найостанніший московський наймит. Правительство чужинців розпоряджається  на території колишньої української республіки, наче в завойованій свіжо країні! Висмоктує останні сили, висмикує ліпших борців, здирає останній гріш з бідного народу. Урядовці з чужинців обсіли Україну і зневажають той люд, на кошт якого годуються. Непокірливі тубільці  погорджуються невимовно, а небезпечні з них засилаються на Сибір”,[11] – застерігав М.Міхновський своїх і наших сучасників. Глибоко і усебічно розкрили колоніальний характер політики російського царизму та московського комуно-більшовизму І.Дзюба, П.Штепа, Л.Лук’яненко.[12] У їх працях на основі численних фактів вітчизняної історії, архівних даних, власного життєвого досвіду гостро поставлено питання про незалежність України як єдину можливість повноцінного розвитку і становлення української нації і держави на своїх природних підставах. Разом з іншими ученими, політиками, громадськими діячами вони заклали основи формування змісту української національної ідеї на новому витку української історії. Виконанню цього винятково важливого завдання покликана дискусія “Українські цінності як основа державної нації”, започаткована “Визвольним шляхом”.

Відтак повернемося тут до з’ясування природи, першовитоків та змісту національних історичних, соціальних, ідейних, духовних, політичних і т.д. цінностей, які визначають зміст та особливості української національної ідеї загалом як однієї з найголовніших підстав самоздійснення нації на своїй природній основі. Обставини, які викликають необхідність цього з’ясування досить точно охарактеризували учасники засідання Українського клубу на цю тему С.Шкаровський та А.Волошин.[13] Це, насамперед, заміна українських цінностей неукраїнськими: релігійних уявлень і переконань наших далеких пращурів – християнством, іншими, зовсім чужими нам, неприродними для нас течіями, сектами, рухами; наших поетичних звичаїв та обрядів – різного роду східними календарями, гороскопами, насаджуванням усього супротивного нашій національній моралі й духовності загалом; визнаних у всьому світі українських народних дум і пісень, “Кобзаря” Т.Шевченка – Біблією, на сторінках якої немає жодної згадки про українські цінності, про Україну; звичаїв націократії – плодженням незчисленних партій, які служать не виявом демократії, а прикриттям чужих намірів грошовитих чужинців захопити владу в Україні у свої руки, встановити в країні деспотичний режим і обернути народ у бидло, слухняного раба; козацьке вільнолюбство, український патріотизм – космополітизмом і т.д. Справді-бо, невже в українській історії не було юнаків, які у козацькі часи, ризикуючи своїм життям, визволяли з турецької неволі своїх коханих, дівчат, які пішки долали тисячі виснажливих кілометрів і повертали з тої ж неволі в Україну своїх наречених, врятувавши їм життя, взірців лебединої вірності вояків та воячок ОУН-УПА, щоб сьогодні затоптувати навіть пам’ять про них й ідеалізувати святого Валентина, котрий ніколи і ніякогісінького відношення до України не мав? Чому з нашої мовчазної згоди та незрозумілої “сором’язливості” у дитячих садочках, середніх та вищих школах, у Верховній Раді, знову ж таки чужинці, безперешкодно нищать українську мову, освіту, культуру, здійснюють політику руйнації української держави, виховують яничарів, працюють на користь Росії, Ізраїлю і не несуть ніякої відповідальності тоді, коли маємо національно свідомих учителів, господарників, політиків? Чому б’ємо поклони Ісусові Христу, святим миколаям, варварам, а не віддаємо честь Дажбогу, Аттилі, Князеві Святославу, Т.Шевченку, С.Петлюрі, С.Бендері, В.Стусу? Пора б давно усвідомити: на цьому ґрунті ніколи не сформуємо національну свідомість, не побудуємо українську національну  державу, бо ж лише вважаємо себе патріотами. Насправді ж співвідносимо себе з чужими цінностями, розчиняємо у них своє національне єство, викорінюємо з свідомості усе рідне, національне, українське, топчемося по ньому, з погордою ставимося до нього, зневажаємо його. Тож відродити бодай частково втрачене відчуття і розуміння природи, першовитоків та змісту національних цінностей – одне з найголовніших наших сьогочасних завдань. Щоб їх відродити, їх необхідно знати.

Коли ж взяти для цього за основу з’ясування природи, скажімо, національного світогляду та характеру українців ставлення людини до світу, то воно, це відношення, в нас характеризується винятковим ліризмом, емоційністю, вишуканістю та благородством, високим рівнем естетизму та поетичного сприйняття усього, що є навколо.

Ой усі поля Самарські погоріли

Та вже й почорніли,

А тільки не згоріло три терни дрібненьких,

Три байраки зелененьких;

А тим-же вони не згоріли,

Що коло себе трьох гостей іміли.

А яких-же то трьох гостей?

Три братіки рідненьких,

Голубоньків сивеньких,

На рани смертенні посічені й порубані,

Ще й постріляні,[14] –

виспівує кобзар думу “Про трьох братів самарських”. Справді-бо, на тлі безмежного степового простору та згарищ на ньому зосередження уваги на незгорілих “трьох тернах дрібненьких” та знемагаючих від смертельних ран у них трьох “братіках рідненьких” викликає суперечливо-драматичні почуття. Верх серед них беруть відчуття величності, захоплення жагою життя, силою і незламністю духа “голубоньків сивеньких”. Оця єдність етичного і естетичного, ліричного і епічного начал виступає в думі уособленням своєрідності українського національного характеру, національного світосприйняття, світовідчуття, світорозуміння, світовираження і світоутвердження, тими національними цінностями, які й пояснюють природу української національної ідеї, ідеї героїчного чину, природу духовного життя нації та основи її самоздійснення. Саме тому степ у думі не є чимось відстороненим по відношенню до оспівуваних у ній героїв, виконавця і слухача. Він  сприймається  ними не лише  як  суто  зовнішні   вияви, а й як спосіб вияву, форма існування української душі, їх внутрішнього світу і єства загалом.

         Поетичне світосприйняття, естетизм побуту українців виформували вишуканість та благородство духовного світу наших далеких предків і сучасників, увагу та повагу до людської особистості, лагідність, високу культуру взаємин у громаді та суспільстві в цілому, культ материнського начала, замилування красою, її високе поцінування в духовному світі, у повсякденному побуті, у способі мислення, громадських і особистих взаєминах, в цілому укладі життя нації. Узвичаєне звертання на “Ви” до старших себе, називання їх на “Ви” у формі однини (“мати казали”, “батько просили”, “дядина розпитували”, “баба Наталка приходили”) у нас завжди було виявом не рабської покори, а свідченням поваги до життєвого досвіду старших, пошанування їх віку, визнання прожитого і пережитого ними як школи життєвої мудрості для молодих поколінь. Це була незрима, але завжди сильна й відчутна основа духовної єдності членів сім’ї, злагоди в суспільстві. Будь-які спроби нехтування цими морально-звичаєвими цінностями у нас знаходили опір, різке заперечення, осуд, контролювалися народним правництвом, адже їх втрата вела до розкладу і руйнації віками вироблених психологічних, звичаєвих, естетичних, зрештою, ідейних основ духовного та історико-соціального поступу нації.

         На жаль, у психологічній літературі ліризм, емоційність поетичного світовідчуття, світосприйняття, світорозуміння, світовираження, світоутвердження та українського національного характеру потрактовуються вузько і одноплощинно. Скажімо, М.Шлемкевич вважає, що українська людина в наслідку такого її психічного складу топиться в настроєво-почувальному морі, в його безмежності, “пливе за водою”.[15] На його думку,  “світоглядові зусилля, наші мислі зреклися ясности й виразности, логіки, дисципліни розуму. Вони запрагнули діяти емоціонально, зворушувати. Так світогляд котився вниз, і докотився до аґітки…”[16], а українська людина стала “загубленою людиною”. Не відмовляючи М.Шлемкевичу певної долі правди у розумінні ним природи взаємозв’язків українців зі світом, коли йдеться про українську “розспіваність”, задивленість у красу власної душі, танення у власних настроях, усе ж таки не слід забувати й про те, що в природі емоційности закладені й інші її якості. Йдеться, насамперед, про тонке відчуття краси, вишуканість та благородство, які не можуть уживатися з потворністю, грубошкірістю, голим практицизмом, нестримною та безмірною жадобою матеріального збагачення і т.д., і т.п. Діалектична єдність цих суперечностей викликає до життя потребу в обороні краси, вишуканості та благородства, в боротьбі з усим тим, що стає на перешкоді їх природного самовияву і самоздійснення, нетерпимість до найменших проявів зла і потворності. То правда, що ця потреба часто проходить довготривалий процес свого формування і становлення, але буває й так: чим довготриваліший цей процес, тим він більше викристалізуваний, завершений у своєму формуванні, хоч і хвилевий, вибуховий, але сильний і войовничо-наступальний, безкомпромісний у своїх виявах аж до остаточної перемоги. Тоді оті “розспіваність”, емоційність та ліризм стають організуючою силою, виводять мільйони на лінію вогню. Цим слід пояснювати природу дієвості найширших верств українського суспільства, їх участь у Національно-Визвольних Змаганнях під проводом Б.Хмельницького, М.Кривоноса, С.Петлюри, С.Бандери та інших провідників нації, у Всеукраїнському повстанні 2004 року. Завдяки століттям боротьби, вони усе ж таки обумовили спадкоємність національно-визвольних ідей, їх силу та незнищенність, що й забезпечило нам здобуття та утвердження Державної Незалежності. Тіж народи, які втратили у своїй природі ці якості, чи то розчинилися в інших націях, зникнули з арени історії, або залишились у соціальному, політичному та духовному рабстві, яке їм ще необхідно усвідомити і знайти в собі силу позбутися його.

З’ясовуючи природу українських національних цінностей, які визначають зміст української національної ідеї, отже й підстави самоздійснення нації на своїй природній основі, слід взяти до уваги й психологічні основи та філософію трудової моралі українців. Така особливість нашої національної вдачі як працелюбність має своїм змістом ідею змістовності життя, добробуту та достатку, злагоди в сім’ї та громаді, духовного росту особистості. Праця для українця – також вияв краси, сутність якої у насолоді самим процесом творення матеріальних і соціальних благ, у сприйнятті світу очима, душею і розумом Творця. Розбудовуючи та облаштовуючи обійстя, господар у нас дбає не лише про практичне призначення будівель, а й про їх гармонійне поєднання між собою та довкіллям. Тому хату українці завжди обсаджували і обсаджують квітами й, здебільшого, фруктовими деревами. Нерідко понад вулицею висаджувались тополі та берези, а в кінці огороду, біля ставка чи річки, – верби. На самому ж огороді упродовж літа та осені також палахкотіли квіти. Краса додавала наснаги у праці, заохочувала до неї. Догляд за огородом, домашньою птицею і тваринами також був своєрідною творчістю, викликав піднесення, що яскраво і виразно опоетизовано в українських народних колядках, щедрівках, казках, інших жанрах усної народної поетичної творчості, звичаях та обрядах. Пригадаймо тут і “Зачаровану Десну” О.Довженка. “До чого ж гарно й весело було в нашому городі! Ото як вийти з сіней та подивитись навколо – геть чисто все зелене та буйне. А сад було як зацвіте весною! А що робилось на початку літа – огірки цвітуть, гарбузи цвітуть, картопля цвіте. Цвіте малина, смородина, тютюн, квасоля. А соняшника, а маку, буряків, лободи, укропу, моркви! Чого тільки не насадить наша невгамовна мати.

– Нічого в світі так я не люблю, як саджати що-небудь у землю, щоб проізростало. Коли вилізає саме з землі всяка росиночка, ото мені радість, – любила проказувати вона”,[17] – згадував автор. З отим люблю саджати у землю, щоб “проізростало” “Зачарована Десна” пройшла на тисячах кіноекранів світу, відкриваючи йому українську душу. Де вона зараз? Чому немає її на кіно- та телеекранах? Чому вона не передає цю душу у спадок новим поколінням українців, не формує її у них?

Ми, здається, ще й досі не осмислили філософію нашої національної трудової моралі у всій глибинності та багатогранності її взаємозв’язків з прадавніми і значно пізнішими шарами світогляду українського народу, з розумінням завдань сучасності та особливостями нашого поступування. “Дух нашої давнини” (Д.Донцов), знову ж таки за Д.Донцовим, – джерело наших традицій. Саме “дух”, дух українського працелюбства, його краси, його трудова мораль і філософія можуть і повинні стати одним з джерел становлення національної особистості кожного українця, передвиборних програм кожного кандидата в депутати, коли він справді народний, програм і повсякденної діяльності українських президентів та українських урядів. Чому? А тому, як уже говорилося, що праця поєднала в собі соціальний, морально-звичаєвий, естетичний і т.д. зміст. Вона формує в людині вимогливість до себе й інших, не прощає недбалості, поверховості та безвідповідальності. У її розумінні та поцінуванні, у ставленні до неї не лише розкривається, а й формується  особистість. Вона гуртує роди, спадкоємно від покоління до покоління передаючи досвід успішного розв’язання економічних, соціальних, духовних, політичних, історичних і т.д. проблем, висуває  з їх числа провідників нації, формує її провідну верству. Діяльність цієї верстви ґрунтується не на обіцянках, не на політичній демагогії, не на кар’єризмі за будь-яку ціну і в будь-який спосіб, не на політичному шарлатанстві януковичів, шуфричів та їм подібних, як то є нині у нас, а на глибокому знанні економічних законів, на успадкованому від поколінь життєвому досвіді, природному зв’язку з народними масами, бо ж така верства і є суттю цих мас, вийшла з них, ними формувалась. Саме такі роди в Україні формували економічні, політичні, соціальні, історичні та духовні звичаї, на яких ґрунтувалося українське державотворення. Серед них – Острозькі, Хмельницькі, Симиренки, Харитоненки, Терещенки, Лисенки-Старицькі-Черняхівські, Драгоманови-Косачі, Кандиби, Тимошенки, Гончарі та інші. Саме вони цементували націю і вели її до переможного завершення усієї нашої багатовікової боротьби – здобуття Незалежності. Звідси й загальний принцип націократії: держава вище класів і партій!  “Державний устрій націоналізм будує на авторитеті влади й організованій на органічному принципі участі в державному керівництві працюючих верств Української Нації. Підкреслюємо – працюючих верств, бо націоналістична ідеологія (цілком далека як від соціалістичної демагогії, так і від протисуспільної реакційності клеринально-гетьманського “консерватизму”) зумовлює рівність у громадських правах й участь у державній кермі насамперед обов’язком громадянина та його працею на користь нації та держави. Тільки творчі, продукуючі соціальні складники нації – вважає націоналізм управненими й гідними до керми державою“,[18] – говорить з цього приводу М.Сціборський. Далі він наголошує: “З цих власне складників творитиметься справжня провідна верства. Натомість соціальним хижакам, суспільним неробам, шкідникам і політичним “отаманам” – націоналізм відмовляє не тільки права на керівництво, але й самої рації існування”.[19] Така ось природа і філософія трудової моралі українців, ось так вона формувала зміст української національної ідеї, соціальні та ідейні підстави нашого державотворення. Ми зобов’язані подолати зневіру і розпач, зробити все для того, щоб вона, тобто трудова мораль, на повну силу запрацювала на наше сьогодення.

Одвічна прив’язаність українця до землі, хліборобський уклад нашого життя, його межовість (поле, засіяне житом і пшеницею, мирна праця – степ, що криє у собі загрозу нападу ворогів, готовність до оборони; зануреність у свій світ – жадоба діяння, войовничість; лагідність, спокій – вибуховість, непримиренність, наступальність і т.д.) заклади в основу української духовності, як говорив Олег Ольжич, мужнє й активне сприйняття життя. Землю – джерело достатку, працю на ній потрібно боронити. Тому-то плуг і меч стали одними з українських символів, визначили виразні і бойові спонукання. “Войовничість в українській свідомості творить невід’ємну рису й одну з основ національного світогляду, яка давала народові міць і певність себе на своєму історичному шляху”,[20] – підсумовує Олег Ольжич свої міркування над природою українського національного характеру та  світогляду, отже й української національної ідеї. Оцю тисячолітню прив’язаність до землі, рідного краю І.Франко, Олег Ольжич, В.Петров, Д.Донцов, С.Плачинда, інші наші видатні мислителі, вчені, публіцисти бачили в основі усього укладу нашого національного життя від найдавніших часів до сьогодення.[21] Цим вони пояснювали і пояснюють працелюбність, високий рівень моральності та здоровий лад політичного і соціального життя нації. Не випадково Р.Кухарук, А.Волошин, Г.Мусієнко[22] на засіданні згаданого вище Українського клубу тричі виокремили землю як одну з найважливіших національних цінностей. Ми зобов’язані зробити все, щоб такою вона входила у повсякденну свідомість кожного українця, щоб таке ставлення до неї формувалось у повсякденній праці, на заняттях у загальноосвітній і вищій школі, на радіо і телебаченні, на сторінках періодичних видань, в урядових і президентських колах, на сесіях Рад усіх рівнів і т.д., і. т.п. Коли ж сьогодні маємо ідейні, духовні та політичні потрясіння в нашому суспільстві, повинні зрозуміти: то – наслідок того, що замість притягти до кримінальної відповідальності і судити табачників, азарових, лавриновичів, януковичів, ахметових та їм подібних, допускаємо їх до керма держави. Вони ж свідомо руйнують наші звичаї, наш національний характер, знищують нашу національну духовність, нашу національну свідомість, зазіхають на нашу землю, як окупанти господарюють на ній, то – наслідок втрати зв’язку поколінь із землею своїх батьків, дідів і прадідів, то – наслідок нехтування звичаями історичного, суспільного, політичного та духовного життя нації, відходу від них і, як уже говорилось, заміни їх іншими, супротивними нашій національній природі, цінностями.

На згаданих вище підставах формувалися й інші соціальні та політичні цінності української нації. Народоправство – одна з них. “Віча мали. І що вирішено Вічем, так і було, а чого не вирішено – не повинно бути”,[23] – читаємо у “Велесовій книзі”. Народне віче – Козацька Рада – Майдан. Ось та вісь спадкоємності поколінь, яка завжди формувала і нині має формувати національну свідомість і соціально-політичну дієвість мас, диктатуру націократії як найвищої політичної цінності нашого часу, тієї цінності, яка єдино спроможна утвердити Незалежність України в її економічному, духовному, ідейному і політичному житті. Вільнолюбство, свободолюбивість – основа становлення українського національного характеру та української національної свідомості. Вони ж, у свою чергу, викликають до життя почуття національної чести та гідности, формують дієву, войовничо-наступальну життєву позицію членів суспільства. Останні ж висувають зі своїх рядів когорту національних провідників і жорстко контролюють їх діяльність. Це не є охлократія у прямому чи то будь-якому іншому розумінні. Пригадаймо тут  хоча б те саме Всеукраїнське повстання 2004 року проти олігархічного режиму Кучми. Складовою дієвого сприйняття життя, наступальності життєвої позиції мільйонів українців стали 1) заперечення і повне несприйняття тогочасної влади, рішуча вимога її відставки, 2) відчуття особистої причетності до творення нової української історії, особиста участь у ньому, 3) сподівання на здійснення рішучих змін і контроль за діями влади та опозиції. Ці чинники сколихнули національне єство кожного українця, його козацьку кров і вільнолюбство, його національну свідомість і підсвідомість, а відтак і його емоційність, вольовість, жагу свободи і кращого життя. Тоді я був у своєму рідному селі Семенівці Липоводолинського району на Сумщині. Глибинне українське село, завжди зайняте своїм розміреним хліборобським життям, далеким від політичних змагань. Але цього разу воно вирувало саме політичним життям: сільські сходки, мітинги, відрядження земляків до Києва на центральний майдан України – Майдан Незалежності, збір коштів і продуктів для повстанців у столиці. Тоді не одна бабуся-пенсіонерка розв’язувала хустину, виймаючи 5 чи то 10 гривень, додаючи до них літрову банку консервованих огірків чи помідорів, склянку цукру. Скромно. Занадто скромно. Але тут же пояснювала: “Більше не можу. Не маю. Але нехай там буде й моє”. І оте “нехай там (тобто в Києві на майдані Незалежності – О.В.) буде й моє” – найпереконливіше свідчення прагнення бути причетним, нехай і не до кінця усвідомленого отого, що діється “там”, я ще сказав би навіть якоїсь боязні залишитись осторонь того, що діється “там”, свідчення спадкоємності та незнищенності козацького духу, ідей свободи і волі у найширших і найглибинніших верствах українського суспільства. Тому-то й сталося так, як сказав Майдан, тобто Усенародне Українське Віче. Відповідальність, звітність влади перед Народним Віче, звичай радитися з ним з найважливіших питань, – то ще один спосіб відродження наших прадавніх соціальних, політичних та суспільних загалом цінностей, золоте правило націократії, які й маємо класти в основу історичного, соціального та політичного життя сучасної української нації. 

Отож, природа вишуканості та благородства духовного світу українця справді-таки досить часто криється у його “розспіваності”, у “задивленості у красу власної душі” та “у таненні у власних настроях”, але це зовсім не значить, що українець за таких обставин стає недієвим, безвільним і т.п. Ті якості української душі, української вдачі, як і трудова мораль нашого народу, у найвідповідальніші моменти вітчизняної історії єднають націю, підносять найширші і найглибинніші верстви населення до вершин політичного життя, дієво включають їх у це життя, роблять їх основною силою суспільства, формують націю як націю політичну, ставлячи під свій контроль діяльність партій, рухів, урядів, законодавчих органів, провідників нації, президентів і т.д., і т.п.

На розвитку та примноженні цих та інших цінностей також мають ґрунтуватися урядові та президентські програми державного будівництва в Україні, уся робота Верховної Ради України, передвиборні програми кандидатів у народні депутати, зрештою, самоздійснення української нації як складової європейської і світової спільноти. Відтак, поставлена учасником дискусії С.Шкаровським проблема повернення у ведичний час цілком слушна, на часі і потребує докладного обговорення та подальшої розробки. Дивно: злочин перед нацією освячений, отже підноситься нам як святість, таким вживлюється у нашу свідомість. Огнем і мечем насаджене Володимиром християнство знищило нашу культуру, духовність, звернуло націю з природного шляху її розвитку з усіма його згубними наслідками у всіх виявах нашого національного буття. Засудити б цей злочин князя Володимира, витіснити з нашої ідеології, духовності, побуту, історії усе, що він приніс до нас разом з християнством. Ні ж! Ми і досі “чтимо” його як святого! Тим самим зло проголосили добром, злочин – благородством, насильство – благодаттю, усе супротивне нашій, сформованій упродовж віків моралі, – моральністю, узаконили їх, поклали в основу нашого повсякденного життя, нашої політики, нашого державотворення.[24] То ж чому дивуємося тій, живосиллю загнаній у наші душі, бездуховності, що виплеснула на вулиці міст і сіл,  руїні, у яку перетворили Русь-Україну, колись одну з наймогутніших держав світу? Вихід тут один: повернутися до своїх первнів, розбудовувати нову, незалежну українську державу на своїй природній, національній основі!

Йдеться, насамперед, про такі історичні, психологічні, морально-світоглядні, соціальні та політичні цінності, сутність яких визначає ідея Роду, Свободи, Волі, Незалежності та Національного Поступу. Чому саме вони? Рід в українській національній свідомості завжди мислився не лише як кровна спорідненість, а й як єдність психологічна, духовна, звичаєва, зрештою – ідейна.[25]  Він, як зазначає В.Петров, “включає до свого складу не лише живих, але й померлих і ненароджених. Померлий, відходячи й змінюючись, не відходить зі складу роду, він іде за “новим тілом”, але він не стає поза родом… Усе, що існує, існує і діє у відношенні до роду, через рід, в своїй приналежності до роду. Немає взагалі людей, немає тварин, рослин, ріки, вогню, гори. Та або та тварина, ця ріка, цей вогонь належать до даного або іншого роду. До роду належать не лише люди, а й усе з ними зв’язане”.[26] З часом ці уявлення набирали морально-етичного, історичного та соціального змісту. Так постав образ рідної землі, в основі якого психологічний і духовний зв’язок з краєм свого дитинства і юності, зі своїми предками, краєм, де пройшло все життя (чи то якийсь його період) людини, з подіями і явищами, які відбувалися в ньому, з квітами і деревами, звірами, птахами, джерельцями і небом, з людьми, серед яких проходило те життя, які визначили його зміст. В українських же козаків на цих підставах сформувалось ставлення до Запорізької Січі як до  Матері, а до Лугу – як до Батька. Батьком для них став і сивочолий Дніпро. Сама ж Україна – то Ненька, для українців вона є уособленням Матері Нації. Так уявлення про Рід набули ідеологічного характеру, зміцнювали єдність поколінь, громади і нації загалом. Комуно-більшовики добре розуміли це, тому й вдавалися до будь-яких, нехай і найжорстокіших заходів, щоб послабити і розірвати ці зв’язки, знищити цю ідеологію, замінивши її юдо-комуністичною. “Шануй батька свого і матір свою”, “Міцна сім’я – міцна держава” – проголошували вони. Та тільки справа доходила до визнання прадавніх, глибинних родинних зв’язків, ідеї Роду як основи поступу нації, ці гасла одразу втрачали свій зміст. Християнська церква оголошувала віру наших предків, отже й прадавні уявлення про Рід, поганством і повела нещадну війну з ними. Одним із способів такої боротьби було спотворення поетичної, високоморальної сутності язичницьких уявлень з метою залякування людини, відвернення її від своїх пракоренів і насаджування християнських догм, християнського віровчення загалом. Досліджуючи ці процеси, М.Гальковський зосереджує увагу на особливостях культу предків у давні часи. Особливим, у зв’язку з цим, було ставлення до померлих родичів. Їх  шанували, чекали в гості, а після трапези у святкові дні залишали на столі їжу, адже вірили, що вночі вони приходять у хату і їдять. Так з покоління до покоління передавалась повага до Роду, зберігались його звичаї, обов’язки перед ним, святість взаємин між членами сім’ї і роду загалом, проти чого, як пише дослідник, “ревно озброювався Христолюбець”.[27] Церква поступово, але наполегливо і послідовно витісняла ці звичаї, потрактовуючи їх як потаємний зв’язок зі злими духами, як великий гріх. У наслідку покійні родичі уподібнювались упирям, домовикам та іншій нечистій силі. Колишні поетичні уявлення про Рід, святість у ставленні до нього, добра пам’ять про його членів набирала прямо протилежного змісту: тих, кому виявляли повагу, шанували їх, тепер стали очорнювали, зрікатися та боятися, а часом і проклинати.[28]  Інститут монашества руйнував не лише родинні зв’язки, а й уявлення про сім’ю, ніколи не становив і не становить собою взірця сімейного затишку, поваги до Роду.

Комуно-більшовицька система також усіляко нівелювала родинні зв’язки, замовчувала їх істинну сутність. І ось чому. У метричних книгах про наших дідів, пра- пра- прадідів нерідко значилось – “козак”. А такі козаки, отже вільнолюбиві люди, становили цілі села. То були дбайливі господарі, вони мали добрі, набуті чесною працею, статки, не пішли в совєтські колгоспи. Саме тому їх закатували у в’язницях, розстріляли, заморили голодом. “Шкура продажная” – такий запис знайшов я в одній з книг Покровської церкви с. Семенівки Гадяцького повіту Полтавської губернії (тепер Липоводолинського району Сумської області) проти Михайла Омеляновича Вертія, одного з рідних братів мого прадіда Андрія. Зроблений він, значно пізніше, порівняно з церковним, іншим чорнилом, іншим почерком очевидно якимось більшовицьким активістом, а швидше всього – енкаведистом. Той злісний  запис визначив усю подальшу долю сім’ї. Як і його сусіда Олексія Тихоновича Вараву за непокору совєтській владі прадіда забрали невідь-куди, звідки він уже не повернувся. Сім’я ж Михайла Омеляновича, рятуючись від “найгуманнішої” в світі більшовицької опіки, розпорошилась по світах, втратила зв’язки з родом і канула у млі тих часів також назавжди.[29] Зрозуміло, що вивчати такі родовідні у совєтських школах, інститутах та університетах суворо заборонялося. Проте ретельно вивчали їх кагебісти, аби тримати усіх нащадків цих родів під своїм недремним оком, вишукуючи у них “антісовєтські вивихи”. Але й сама держава, знищивши природну основу свого існування, зазнала повного краху і слідом за своїми жертвами також назавжди зійшла з історичної арени, засвідчивши тим повну невідповідність творених і силою насаджуваних більшовиками законів, звичаїв, нової “совєтської сім’ї” природі людського суспільства, отже і повну їх безперспективність, про що й говорив, як зазначалось вище, В.Мороз. Повторювати ці злочини під будь-яким прикриттям, виправдовувати їх, а тим паче класти в основу нашого повсякденного національного буття – не маємо ніякого права, адже то, як показала історія, – шлях у прірву.

Та ми чомусь ніяк не виборсаємося зі свого ще монархічно-московського та совєтського минулого. Ми зациклились на критиці минулого. Зрозуміло: дати йому глибоку, усебічну, отже неупереджену оцінку конче необхідно, адже маємо чітко знати чого хочемо позбутися, що нам заважає на шляху нашого національного поступу. Однак лише цього недостатньо, щоб здійснити те поступування у всіх виявах – історичного, духовного, соціального, політичного, економічного і т.д. – національного буття, маємо, за Д.Донцовим, “уряджувати життя, хоч би й силою”, на кожному кроці, повсякденно утверджувати своє “європейство на українському ґрунті” (П.Грабовський), бути  українською нацією! Для цього ж маємо розвивати ідеї наших національних світочів у галузі національного будівництва, на цих підставах формувати і здійснювати загальнодержавну програму такого будівництва. Успішно виконати це завдання нація може за умови Свободи. Свобода ж – то “притаманна людині специфічна здатність діяти відповідно до своїх цілей та інтересів, які виражають переважно не наявну (вже здійснену), а майбутню, гол. чин. можливу, реальність. У С. таким чином, виявляється унікальна здатність людини як суспільної істоти практично взаємодіяти не тільки з дійсним буттям, а й з буттям можливостей, які внаслідок своєї принципової множинності є об’єктивною передумовою вибору, без якого не може існувати С.”[30], – так визначає сутність поняття “свобода” “Філософський словник”. Свобода особистостей, об’єднаних національною ідеєю, зумовлює і свободу нації загалом. Але Президент і президентські структури, Уряд, Верховна Рада України сьогодні не створюють усіх можливостей самоздійснення української нації на підставах свободи. Звернемося до конкретних прикладів.

Дані опитування студентів історичного факультету Сумського державного педагогічного університету ім. А.С. Макаренка на предмет задоволення рівнем підготовки до майбутньої роботи в школі дали вражаючі результати.  59,6% опитаних заявили, що вони не відчувають змін на краще у викладанні, в організації навчального процесу, у ставленні до них як особистостей. Динаміка повного задоволення навчанням виявилась такою: 1 курс – 25%, 2 курс – 17%, 3 курс – 23%, 4 курс – 12%, 5 курс – 0%. На запитання “Чи відчуваєш зміни у викладанні предметів?” відповідь “так” дали 63% (1 курс), 33% (2 курс), 25% (3 курс), 26% (4 курс) і 0% (5 курс) студентів.  50% (1 курс), 40% (2 курс), 50% (3 курс),  52% (4 курс), 53% (5 курс) студентів цього факультету на запитання “Що необхідно змінити у викладанні?” відповіли: “Необхідно поважати особистість студента!” Серед причин такого стану справ опитані назвали сухість викладу матеріалу в лекціях, на практичних та семінарських заняттях, недостатність професійного педагогічного спрямування навчальних курсів кожної із складових підготовки, відсутність оптимального співвідношення і належного міжпредметного зв’язку та інтеграції між історичними, психолого-педагогічними та методичними дисциплінами. 43% студентів перших-других курсів зазначили, що на заняттях з історичних дисциплін їм “частіше нудно, ніж цікаво”, 67% – “читаю на оцінку, а не для душі”. Студентів хвилює й те, що для сучасного заняття з історії все ще характерна перенавантаженість фактичним матеріалом, брак естетичного критерію, значна затеоретизованість, недостатня практична спрямованість форм роботи, одноманітність, відсутність проблемних питань, нетрадиційних форм роботи, вузкість комунікативного поля, те, що викладачі більшою мірою переказують підручник і т.д. У наслідку на лекціях і практичних заняттях далеко не завжди панує дух творчості й самостійних пошуків, неординарних дискусійних ситуацій, навколо історичного процесу, подій, постатей тривають лише розмови, ціннісного сприйняття всього цього не відбувається. І все це за того, що в структурі університету працюють кафедри педагогічної творчості та педагогіки вищої школи і педагогічного менеджменту. Ось такі наслідки їх роботи. Звичайно, що на підготовці студентів до роботи в школі, а досить часто і небажанні випускника працювати за спеціальністю суттєво позначається статус шкільного вчителя, його соціально-економічні проблеми, відсутність чіткої системи профорієнтаційної роботи серед випускників шкіл, механічне перенесення принципів Болонського процесу без урахування можливостей та національних особливостей вітчизняної вищої школи. Добір науково-педагогічних кадрів ще й досі здійснюється не відповідно професійної підготовки, а за совєтським принципом “прєданності дєлу партії і правітєльства”, “ти – мені, я – тобі”.   Страшним бичем тут є і хабарництво, протекціонізм. Прикро, що це стосується не лише Сумського педуніверситету, а й більшості ВНЗ України. Але за всього того факультети, університети та академії “успішно” проходять різного роду паперові атестації та акредитації, нерідко усуваючи зі свого шляху чи то переслідуючи чесних і висококваліфікованих, справді відданих своїй справі викладачів. То про яку свободу діяльності відповідно до своїх цілей та інтересів, про яку свободу самоздійснення не лише конкретно взятої особистості чи то певної соціальної групи, а й нації загалом можна говорити за таких обставин? Будь-які розмови на цю тему без притягнення винних до кримінальної відповідальності залишаться пустопорожніми розмовами, а зло непокараним, адже ті, хто стоять за цим, уже давно і свідомо знехтували нашими національними цінностями, уже давно і цілеспрямовано звернули нашу націю і державу з природного шляху їх розвитку, але ходять у народних депутатах, міністрах, керівниках різних рангів, плодячи собі подібних, знищуючи інтелект, економіку, духовне життя цілих поколінь українців.

Щоб забезпечити таке самоздійснення нації у повній мірі, необхідно, по-перше, рішуче звільнитися від тягаря московсько-комуністичного минулого і, по-друге, добре знати історію національних духовних, історичних, соціальних, політичних, ідейних і т.д. цінностей. Першого ми ще не позбулись, другого ще не маємо. Суцільна пасивність, невіра у свої сили, відсутність почину у розбудові національної держави, зумовлені знеціненням особистості в совєтському суспільстві, досить відчутно даються взнаки, сковують можливості отієї діяльності відповідно до своїх цілей та інтересів в ім’я майбутнього. Приборканий (але не знищений) колоніальними властями потяг до боротьби за свої права, за свою національну честь і гідність як національна цінність у нас лише прокидається. Наша перемога у Всеукраїнському повстанні 2004 року відкрила нам шлях до цього, але ми ще не усвідомили, що це лише початок великої і многотрудної роботи кожного зокрема і нації загалом по утвердженню Української Незалежності.

Насамперед не маємо національно свідомої провідної верстви, не маємо чіткого розуміння того, що необхідно робити вже сьогодні, уже зараз. Відсутність науково-обґрунтованої та довгострокової програми розвитку національної економіки на національних-таки підставах, на підставах націократії зумовила безладдя і в економічному житті. Село сьогодні поставлено на грань остаточного знищення. Його безперспективність – очевидна. Молодь залишає землю своїх батьків, дідів і прадідів, шукає кращої долі у містах чи то чужоземних країнах, поросли бур’янами колись родючі поля, знищене тваринництво. Цілком природно, що й ціни на сільськогосподарську, як, зрештою, й іншу продукцію, невблаганно зростають, а високоякісні масло, сметана, молоко, ковбаса сьогодні стають недоступними усе новим і новим верствам населення. Схоже, що в урядових та президентських структурах на це дивляться досить спокійно. Лише у передвиборних програмах обіцяють вивести село із прірви, врятувати від загибелі, але цього ніхто навіть не збирається робити. Ми ж так само спокійно слухаємо ті побрехеньки і спокійно чекаємо свого страшного кінця. До чиїх рук потрапили і потрапляють ті землі сьогодні? Хто і як  буде господарювати на них завтра? На ці запитання високовідповідальні державні мужі не дали і не дають чіткої відповіді. Отут би й нагадати Президентові, Главі Уряду, так званим народним депутатам про відповідальність за невиконані передвиборні програми! Так ні – мовчимо та, як говорив Т.Шевченко, “мовчки  чухаєм чуби”. У Польщі сільськогосподарські  виробники діяли по-іншому. Як тільки Уряд допустив прорахунки у заготівельних цінах на молоко, тваринники одразу продемонстрували свою позицію. Кажуть, що тоді нібито з усіх кінців країни молоковози взяли курс на Варшаву і на її вулицях розливали молоко до того часу, доки уряд і сейм не прийняли відповідні рішення і упродовж кількох днів навели справжній порядок у сфері сільськогосподарського виробництва. Так держава, йдучи назустріч своїм виробникам, підтримала їх, перекривши дорогу будь-яким шахраям.

На цьому тлі гасло націократії “Держава вище класів і партій!”, принципи націократії в управлінні державою набирають особливої гостроти і значимості, потребують неухильного та послідовного здійснення. Але для цього потрібна Воля. Той само “Філософський словник” визначає волю як “здатність людини мобілізувати і цілеспрямувати свої психічні та фізичні сили на розв’язання завдань, що постають перед її діяльністю і вимагають свідомого подолання суб’єктивних і об’єктивних труднощів та перешкод”, як “одну з сутнісних сил людини”.[31]  Які ж суб’єктивні і об’єктивні труднощі та перешкоди маємо подолати, щоб організувати свої сили на виконання поставлених історією перед українською нацією завдань? Насамперед, позбутися страху, загнаного совєтсько-московсько-комуно-кагебістською системою в кістки і породжене ним пристосуванство, лінивство, лукавство та нерішучість, надмірну витриманість у ставленні до ахметових, януковичів, пінчуків, звягільських, табачників та їм подібних, докласти всіх зусиль, щоб не допустити діяльності державних структур на отих само московсько-комуно-кагебістських принципах у новій, уже незалежній Україні, провести їх повсюдну чистку і оновлення національно свідомими кадрами. Тоді не вони, а династії Симиренків, Харитоненків, Терещенків будуть правити нам за взірець господарювання. Тоді й повернемося до принципів націократії, тобто створення державою усіх умов для повнокровної, широкомасштабної господарської діяльності досвідченого, національно свідомого виробника, наслідки якої оцінюватимуться народом і державою не по галасливих, нахабних обіцянках, а за високим, забезпеченим рівнем життя найширших верств населення. То – єдиний шлях до порятунку нашої національної економіки, отже й нашої держави. Тоді до її керма прийдуть не різного штибу партократи, а націократи. Вони й примножать звичаї національного господарювання, сформовані не фальцфейнами, євреями-орендарями, а представниками провідної національної економічної та соціально-політичної верстви. Ось саме тут нам і потрібні ідеї Д.Донцова, аби накинути їх суспільству, вести за собою маси, організовувати їх на дієву, наступальну роботу по розбудові нації.

Усе це ми рішуче маємо протиставити економічній та духовній розрусі, повальному і цілеспрямованому ворожими нам силами наступу споживацтва, сексу, морального розтління, які намагаються видати нам за європейський рівень культури, насправді ж – звернути становлення і розвиток нації з її природного шляху, штовхнути її у прірву. Більше того, вони, як уже говорилось, вільно, як окупанти почуваються у Верховній Раді, урядових, президентських, бізнесових, освітянських структурах, інформаційному просторі і т.д. Чи ж мислиме щось подібне в Японії, Ізраїлі, Англії чи то в Німеччині? Звичайно, ні! Отже, започаткована “Визвольним шляхом” дискусія про українські цінності як основу державної нації має своїм завданням: 1) чітко визначити систему і сформувати зміст таких цінностей,    2) покласти на цих підставах початок не уявного, а таки дійсного ідейного та духовно-світоглядного очищення нації від юдо-московського більшовизму, від усього супротивного нашому поступуванню, що веде українство до повного краху, до повного винародовлення, а відтак і до втрати державної незалежності і 3) вказати органам державної влади, вищому керівництву держави, усім прошаркам і верствам українського народу на природні, тобто національні підстави виходу зі становища, що склалося, й подальшого історичного, економічного, соціального, духовного та політичного поступування нації, бодай морально і психологічно зобов’язати їх до відповідальності та виконання своїх обов’язків перед українським народом, українською нацією, українською історією і українським майбутнім.