Людські можливости, які суспільство використовує для свого становлення і розвитку, досить часто бувають нібито приховані в надрах цього ж суспільства, хоча відіграють в цьому становленні та розвитку надзвичайно важливу роль. Роль же ця може бути додатньою чи то й від’ємною. Нам добре відомі патріотизм, національна стійкість, саможертовність українців у боротьбі за свою свободу і незалежність, за вільний історико-соціяльний, суспільно-політичний, духовний, громадянський і т. п. розвій як окремо взятої особистости, так і нації загалом, їх взаємозв’язок, взаємоспроектованість та взаємопідпорядкованість у цьому становленні та розвитку. Прикладом того є, скажімо, вояки князів Атили і Святослава, українське козацтво, учасники Національно-Визвольних Змагань українського народу на різних етапах нашої історії, як-то, скажімо, Козаччина, Гайдамаччина, Січові стрільці, Герої Холодного Яру, Крут, Маківки, Карпатської України, ОУН і УПА, Майданів, Донбасу, Полудневої України початку ХХІ століття і т. д., і т. п. Та все ж таки в суспільстві є й инші групи та прошарки, на які ми часто не звертаємо уваги, хоча їх представники живуть поруч з нами, досить часто посідають керівні посади в установах і організаціях, на підприємствах, в навчальних закладах, органах місцевого самоврядування та державного управління тощо. Серед них в першу чергу назвемо бодай ось цих – до всього і до всіх байдужі («а мене це не стосується!», «я політикою не цікавлюсь і не займаюсь!», «там обійдуться без мене!»), пристосуванці («а як же за будь-яких окупаційних режимів потрібно якось виживати, тому й вступив до рядів комуністичної партії, хоча вона мені 100 літ не потрібна!», «потрібно прислуговувати будь-якій владі, той житимеш спокійніше, просуватимешся по службовій драбині!», «покірне телятко дві матки ссе!»), слабодухі («а що я зроблю? хто я такий?», «я маленька людина!»), пустомолоти ( «а воно мені потрібне!, «не хочу й слухати, ото сказав йому, що йому потрібно, то й не буде чіплятися до мене, запідозрювати мене в чомусь!», «підлещуй, співай хвалу вищому начальству, будь-якій владі і будеш жити в спокої!», когути ( «дурних на мій вік вистачить, використовуй їх як можеш задля власної користі!», «думай про себе, а не про инших і дій згідно цього!»), паразити (з усього май вигоду будь-якою ціною!»), зрадники («Батьківщина там, де краще!», «там ковбаса дешева!»). Вони ж породжують такі явища, як байдужість, пристосуванство, слабодухість, пустомолотство, когутство, паразитизм, зрадництво, мафіозі, які підточують суспільство, ведуть його до занепаду та руйнації.
З’ясуємо природу цих типів і явищ, їх життєві принципи та ідеали, спосіб життя, місце та значення в житті українського суспільства, які, на жаль, досить часто залишаються поза увагою психологів, соціологів, українського суспільства загалом. Загальну і спільну для всіх типів цих людців і явищ свого часу чітко визначив Василь Стус: це люди, які нібито й живі, а смерть ввійшла у них уже давно!
Отже, байдужі і байдужість. Люди, які належать до цієї групи, не цікавляться иншими людьми, подіями, навколишнім світом, адже вони для них не існують, хоча в цьому світі вони живуть. Відчужені від нього, вони думають лише про себе, про свої фізіологічні потреби, зайняті пошуками способів їх невситимого задоволення та задоволення будь-яким чином свого безмірного себелюбства. Для них не існує зформована упродовж тисячоліть культура свого народу, громадське і громадянське життя, їм, як вони кажуть, чужа і не потрібна політика, адже вони не розуміють, що політика то є не що инше як їх же повсякденне життя, адже від того, яку політику провадить обране ними керівництво держави, партії, громадські організації залежить і рівень їх життя. Але така байдужість для них – найвище досягнення в житті, яке задовольняє усі їх потреби, такі далекі від потреб суспільства, хоча від того суспільства вони хочуть взяти якнайбільше. Це, по суті, винародовлені істоти, для яких, окрім матеріальних, не існують історичні, духовні, соціяльні, ідейні, громадські, громадянські та инші цінности. Все навколо – людей, суспільство, будь-які події і явища – вони сприймають крізь призму свого крайньо обмеженого світогляду та таких само крайньо обмежених потреб, сприймають поверхово, не вникаючи в суть инших людей, подій явищ, суспільства загалом. Більше того, будь-які инші потреби вони свідомо чи то просто інстинктивно глушать в собі, не дають їм випливати на поверхню, визначати поведінку і спосіб життя, гордячись цим як виявом якоїсь мудрости та далекоглядности, підносячи себе таким чином над иншими людьми і навколишнім світом, адже твердо переконані, що діють мудро, розумніше від инших. Їх мораль – це прихована мораль зверхности над тими, хто поруч з ними, мораль себелюбства і, зрештою, приглушеної та прихованої впевнености в тому, що, на відміну від инших, таких само, як і вони, діють правильно, розсудливо («ви страждаєте, а ми живемо спокійно, добре наїдаємося!»). Їхня відчуженість від світу, суспільства, людей не мучить їх докорами сумління, якимось розчаруванням в обраному способі життя, в громадській і громадянській пасивності, своїй дворушности, адже перед иншими вони демонструють і вимагають визнання себе як ніби-то не байдужих до суспільних процесів, подій і явищ повсякденного життя, хоча насправді, як бачимо, такими не є.
– А для чого мені той Донцов? – заявляє примітивний навіть у своїй справі бізнесмен, зовсім не знаючи, хто такий Дмитро Донцов, і, зрозуміло не читаючи жодного з його творів, скажімо, таких, як «Дух Росії», «Націоналізм», «Де шукати історичних традицій», «Дух нашої давнини» чи то инших. А в них же йдеться про долю його дітей, його самого, долю нації і української держави. «Кожна сильна суспільність міцна твердим моральним законом, – настановляв нас у своїй праці «Дух нашої давнини», – що над нею панує, якого живим символом і прикладом є її правляча верства. Мусить вона насамперед бути тверда і невблаганна щодо себе самої, не піддаватися матеріальним спокусам вигідництва чи оспалості, ставляти над усе поняття честі й обов’язку, безоглядно вірити в свою справу і в своє право провадити загалом. Мусить вона вірити тільки в свою організуючу ідею, служити їй як найвищій меті. Мусить, нарешті, суворо карати всякі відосередкові егоїстичні тенденції в лоні своєї групи й суспільності, не піддаючись голосу фальшивої «людяності», не дозволяючи тим егоїстичним тенденціям розсадити суспільність, яку тримають вкупі і в силі лише ця пильність провідної касти та її чесноти: героїзм, непотурання злу, віра в своє високе післанництво, відданість справі, поняття честі, фанатизм у службі ідеї, відвага стояти і впасти при своїм ідеалі. Де сила цього морального закону слабне, де віжки й батіг випадають з слабих рук дегенеруючої еліти, де замість служби високим абстрактним ідеалам приходить вільна гра самолюбних матеріальних інстинктів маси й одиниць, погоня за насолодою, вигодою і щастям, – там замість ділаючого морального закону, наступає серед провідної верстви розклад»[1]. Глуха байдужість примітивного бізнесмена, як і мільйонів таких, як він, до цих настанов, тобто до долі своїх дітей, його самого, долі нації і української держави має наслідком панування, злочинність, здирство і т. д. олігархів, заник мільйонів українців віри в себе і у свої сили, занепад економіки, падіння рівня життя народу, брак навіть думки про формування справжньої, національно свідомої провідної верстви, яка повела б націю за собою не на шашлики, а на питомо національне державотворення, поступування по шляху добра, достатку і вільного та щасливого життя, а не примітивного існування. Та ці нещасні, окрадені людці хоча ще й живі, але нездатні цього зробити, адже смерть вступила в них уже давно.
Пристосуванці і пристосуванство. Пристосуванці – це люди, які безпринципно змінюють свої погляди, переконання, смаки, уміло пристосовуючись до обставин. Відтак пристосуванством вважається безпринципна поведінка людей, пристосованих до чужих обставин, до чужих поглядів, поведінка людей, які маскують свої справжні погляди і переконання[2]. До них належить більшість колишніх голів колгоспів, директорів совєтських підприємств, працівників правоохоронних, компартійних та комсомольських органів, професорів і навіть рядових громадян з параліччю їх світосприйняття і світорозуміння, мислення загалом, для яких кар’єра, сите, паразитичне фізіологічне існування в болоті загниваючого суспільства є найвищим благом. Скажімо, совєтсько-комуністичні призначенці на посади проходили ретельну перевірку спецорганами на «прєданность дєлу партии и правительства», а потім і відповідну підготовку в цьому плані. Знаючи, що їх перевіряють і готують, вони у всьому демонстрували таку «прєданность». Лише одиниці з них прагнули своєю діяльністю змінити обставини на дорученій їм ділянці роботи на краще. Решта ж просто використовували таке становище, прислужувались «партии» и «правитєльству» зовсім не вірячи в них. Ось кілька прикладів, які підтверджують сказане. Восени 1953 року в с. Семенівку Липоводолинського району на Сумщині на посаду голови відсталого колгоспу, на його особисте прохання був призначений М.С. Волик. Спеціальної освіти не мав, адже закінчив кількамісячні бухгалтерські курси. Перше, що побачив на власні очі, так це зруйноване після війни село: убогі напіврозвалені хати селян, такі ж само ферми, инші господарські будівлі, а відтак і жахливу бідність. До нього в контору колгоспу один селянин привів у дранті голодних дітей. «Нічим годувати!», – сказав М.С. Воликові. Той задумався: що робити? з чого починати? Дійшов думки, що найперше потрібно дати хліба, бодай найубогішим, а далі піднімати економіку колгоспу. Знову ж: а як це зробити, коли осінь, до нового врожаю ще далеко, а зерна і грошей у колгоспі немає? Щоб зарадити голоду, вирішив позичити в сусідньому Гадяцькому районі Полтавської области два вагони зерна. Добре розумів, що ці два вагони не порятують ситуацію. Привіз те зерно на станцію в м. Ромни. Вагон зерна перевіз у село і роздав найубогішим, хоча їх було немало. Другий вагон виміняв за цеглу. В селі обурились: нам немає чого їсти, а він замість зерна привіз цеглу. Для чого вона нам? Розумів їх і не звертав уваги на ті обурення, адже потрібно було відбудовувати зруйноване війною господарство, а для цього потрібні гроші. Отож і вирішив будувати в селі цегельний завод, аби не закуповувати цеглу деінде і таким чином зекономити немалі кошти на потреби колгоспу та села. Знову мав шквал обурень: для чого нам той завод, нам немає чого їсти?! Та Михайло Степанович вміло пристосовувася до обставин, не зважав на «історичні рішення» партійних з’їздів і мовчки робив свою справу. Коли завод був збудований і введений в дію, а справи пішли по висхідній, всі зрозуміли, що голова колгоспу уболівав за справу, передбачав на багато років уперед. Село ставало «на ноги»: будували нові добротні цегляні ферми, селяни за далеко дешевшу цеглу один за одним зводили такі ж само добротні цегляні будинки, село та виробничі процеси електрифікували, в центрі села з’явився новий Будинок культури і в селі стали частими гостями артисти обласного драматичного театру, Роменського народного хору, в якому співав знаменитий артист-самоук Степан Шкурат, який знімався в кінофільмах О.Довженка та инших кінорежисерів, артисти столичного цирку, в Будинку культури запрацювали драматичний, гурток, самодіяльний хор, духовий оркестр, відкрито музичну школу. Зауважимо рідкісне явище: Михайло Степанович не взявся зводити собі власний будинок, як і раніше його сім’я жила в сусідньому селі, а сам він мешкав на квартирах у колгоспників. До того ж, не поклонявся вищестоящим, не видавав їх уповноваженим та їм самим з колгоспної комори ані меду, ані сала чи то м’яса, ані чогось иншого і сам брав, так як й инші колгопники, лише те, що заробив. Пригадується такий випадок. Михайло Степанович попросив колгоспного комірника виписати йому 200 грам сала. Комірник зважив замовлену кількість сала, виписав квитанцію. Коли ж складав звіт за місяць натрапив і на цю квитанцію. Тоді подумав, що Михайло Степанович перевіряє його, чи передасть він до бухгалтерії цю квитанцію і вирішив викинути її. Звіт здав, а через кілька днів голова колгоспу викликав його до себе і запитав, чому у звітних документах немає квитанції за сало, яке він виписував. Комірник намагався пояснити, що йому соромно було подавати квитанцію за 200 грам сала. «Е, ні!, – сказав Михайло Степанович. – Так не можна. Підіть випишіть нову квитанцію і віддайте в бухгалтерію». Була й така історія. До голови сільради звернулися колишні мешканці села, яких «розкуркулював» і виселяв саме цей голова. Він розгубився і не знав, як визначити їхній соціяльний стан. Звернувся за порадою до голови колгоспу, пояснивши, що в них було скільки-то коней, волів та два млини. «Значить були добрі господарі. Коли були б латриги, то того не мали б!» – відповів йому Михайло Степанович. Так діяв завжди і у всьому. Село і колгосп стали одними з найкращих і найзаможніших в районі. Навіть у вищих керівних колах обговорювалось питання про присвоєння йому звання Героя Соціялістичної праці, але принципова позиція М.С.Волика у районних та обласних керівних колах подобалася далеко не всім, і його нагородили лише орденом Леніна. «Мене ото нагородили орденом Леніна, – говорив Михайло Степанович на зборах колгоспників, – але для мене найбільша нагорода, коли люди живуть добре!». Опам’ятавшись, сказав: «Ні, я дякую партії за високу нагороду, але таки найвища нагорода для мене, коли люди живуть добре!». Зрозуміло, що така позиція члена КПСС власть імущим не сподобалась і його, незважаючи ні на які успіхи, звільнили з посади голови колгоспу, перевівши в район на другорядну посаду, призначивши на його місце пристосуванця иншого характеру, особу безвідповідальну і байдужу до всього, яка, проте, мала в у кишені квиток члена КПСС, хоча не вірила в неї, а лише використовувала і партквиток, і посаду для власної вигоди і благополуччя. З цього приводу пригадується одна карикатура в тодішньому журналі «Перець», на якій було зображено комісію райкому партії, яка приїхала перевіряти роботу голови колгоспу, призначеного райкомом партії. Справи в нього виявились невтішні. «Ми ж тобі довірили невеличкий колгосп. А ти його пропив», – докоряли члени комісії своєму ставленикові. «То давайте більший?» – спокійно відповів голова колгоспу. Отже, таке пристосуванство, такий паразитизм існування були типовими явищами тих часів. Вони проймали всі державні та компартійні структури, все суспільство. Скажімо, делегати республіканських і всесоюзних з’їздів добре знали, і розуміли, що те, що говорили керманичі з високих трибун, не відповідало дійсности, але «одностайно» підтримували їх, а потім, позичивши в сірка очі, на зустрічах з трудящими, «несучи слово і справи партії в маси», виступали з хвалебними промовами, «переконували» своїх співвітчизників у тому, що «нинішнє покоління радянських людей буде жити при комунізмі». Так вибудувалась ієрархія паразитів-пристосуванців від найвищих до найнижчих верств і прошарків совєтського суспільства, створивши систему пристосовництва і паразитизму. Пригадаймо також бодай вступні екзамени до середніх спеціальних та вищих навчальних закладів. Їх директори та ректори були повністю підлеглими райкомам, обкомам, райвиконкомам, облвиконкомам, КГБ, прокуратурі та иншим вищим управлінським структурам і у всьому мали виконувати їх волю, з їх думкою ніхто не рахувався, відтак чи то за власним бажанням вислужувались перед ними, чи то змушені були йти супроти своєї волі, адже невиконання вказівок своїх зверхників загрожувало їм звільненням з посад. Відтак, знаючи, що завдають шкоди державі, робили все, щоб синки та доці їх зверхників в першу чергу були зараховані до складу студентів, хоча нерідко ті синки й доці не мали на те жодних підстав, адже всіляко підроблялися документи, коли ті «вступники» навіть не складали екзаменів, чи то організовувалося свідоме завищення оцінок за відповіді на вступних та семестрових екзаменах і т. д. Спритні усіляко вислужувались перед вищим начальством, успішно «захищали» кандидатські і докторські дисертації, швидко піднімалися по службовій драбині, оточуючи себе такими ж само, як і вони. Чи варто ж говорити яких спеціалістів для народного господарства, медицини, освіти, культури, державного управління готували вони. Коли ж хтось відважувався мати свою позицію і бути непідвладним «державним мужам», тих, як М.С.Волика, одразу ставили «на своє місце», аби вони не заважали «будувати світле майбутнє – комунізм».
Різного роду порохоботи, зеленоботи, воєнізовані підрозділи президентських структур, які на перший клич свого «вождя» готові стріляти у своїх батьків, матерів, дружин та дітей, придушуючи протестні акції проти олігархів та корумпованої владної верхівки, та їм подібні – також пристосуванці, в яких «смерть ввійшла уже давно», адже працюють за гроші і задля такого паразитичного існування торгують своєю честю та гідністю, своїм сумлінням, честю та гідністю своїх дітей, батьків, дружин, свого роду загалом, хоча й підсвідомо розуміють, що все це тимчасове і що прийде час відповідати за зкоєне.
Так створювалася система паразитичного пристосуванства, кар’єризму що й стало однією з причин занепаду економіки СССР та його повного краху.
Слабодухі і слабодухість. До цієї категорії відносяться люди, які розуміють і усвідомлюють хибність діяльности тих, хто чинить всупереч потребам народу і держави, здоровому глузду загалом, вони нездатні зробити щось самостійно, протидіяти цьому, безвільні у таких обставинах і свідомо йдуть, нехай і за брудною, течією. Основний їх принцип «Я маленький і нічого не можу вдіяти супроти того, що діється навколо. Якось то воно та буде!», що насправді є свідомим приховуванням своєї слабодухости, якимось внутрішнім її самовиправданням. Це також ходячі, але уже мертві істоти, адже, паразитуючи на здоровому тілі своєї нації, ніякої користи своєму народові та державі вони не приносять, хоча добре розуміють, що діють неправильно, але слабодухі не можуть перебороти в собі ці відчуття та розуміння, тобто перебороти самих себе і йдуть на угоду з власним сумлінням, розмивають чіткість своєї громадянської та національної позиції загалом, прагнуть служити «і тим», «і тим», аби, коли настане зручний час, зайняти вигідну для них позицію, адже нічого святого у них за душею немає, хоча нерідко ходять до церкви, на протестні мітинги, збори і т. д., прикриваючи тим самим свою дворушність та слабодухість. Таких повно в державних установах та організаціях, за університетськими кафедрами, на підприємствах, в урядових колах і т. д.
Наведемо кілька таких одіозних типів. Ось графоман-письменник. Він вважає себе талановитим і щирим патріотом України. І справді до долі України він не байдужий, але не байдужий по своєму: коли не щороку за фінансування державними інституціями видає збірки своїх, так сказати, творів, які одразу ж після їх появи в друці засвідчили, що їх зміст не мав і не має ніякої суспільної значимості, відтак стали «творчим набутком» лише самого автора, який, проте, зовсім щиро вірив у свою ледь не геніальність, хоча добре розумів, що заради цього сам пішов супроти свого сумління і став сексотом. Переживав муки і докори свого сумління, але так і не знайшов у собі сил побороти їх і продовжував свої закулісні справи, видаючи себе за щирого патріота і вболівальника за долю України. Не злічити таких доцентів, професорів, членів-кореспондентів та академіків і за університетськими кафедрами та в науково-дослідних інститутах різного роду Академій Наук України. Вони добре розуміють і усвідомлюють, що захищають дисертації, видають монографії далекі від потреб економіки, охорони здоров’я, инших галузей знання і практики виробництва. Хизуючись своїми «науковими досягненнями», членством у спецрадах із захисту кандидатських і докторських дисертацій, один з них безсоромно розповідав авторові цих рядків, що насправді результати його докторського дисертаційного «дослідження» не підтвердились, але добряче випили не по одній чарці з керівником підприємства і довідка про ефективність «впровадження результатів такого його дослідження» в практику виробництва була готова. А це ж був не поодинокий такий випадок. Це в Совєтському Союзі була система, що також стало однією з причин її повного краху, адже мільярди рублів викидалися в огонь, що й підривало економіку країни, її обороноздатність і т. д.
Переконливим доказом цього є і такий приклад. Економічно сильне Сумське машинобудівне об’єднання ім. М. Фрунзе, очолюване його директором Володимиром Лук’яненком, поволі стало втрачати свої позиції. Знайти б В.Лук’яненкові в собі силу волі і подати у відставку чи то докорінним чином змінити усю систему виробництва та управління підприємством. Але директор такої сили у собі не знайшов. Пригадується, як за очільника Сумської обласної державної адміністрації, ставленика донецького олігархічного клану В. Щербаня В. Лук’яненко прагнув і знаходив підтримку останнього. Але діяльність В.Щербаня була спрямована не на економічний розвиток области, а на догоду верховодам донецького клану, задля власного збагачення. Відтак і «підтримка» ним очільника Сумського машинобудівного об’єднання ім. М.Фрунзе не дала очікуваних результатів, що й стало однією з причин його краху. А це скорочення робочих місць, ріст безробіття, страждання сімей, падіння зарплат і рівня життя тисяч і тисяч робітників. Знову ж таки, це непоодике, а типове явище в Совєтському Союзі, яке ми одержали у спадок і в Незалежній Україні. Ось що значать слабодухі і слабодухість. Ось що значать ті, хто ще живий і править нами, але смерть ввійшла у них уже давно, адже їх діяльність є не чим иншим як танцями на своєму гробовищі.
Пустомолоти і пустомолотство. «Тлумачний словник української мови» так визначає зміст поняття «пустомолот» («пустомеля»): «Людина, яка говорить багато і беззмістовно; базіка»[3]. Їх, як то кажуть, також хоч греблю гати, адже пустомолотство стало для них нормою повсякденної поведінки, виправданням свого паразитичного існування, способом їх життя.
Візьмемо для прикладу бодай ось цей один з їх типів. Вони ходять до церкви, знають різного роду молитви, намагаються систематично відвідувати богослужіння, мають у себе «Біблію» та иншу християнську літературу. Здавалося б, що все так і має бути у справді віруючої людини. Насправді ж то все-таки пустомолотство. Пустомолотство тому, що повертаючись з богослужінь, віддаючи поклони іконам усіх святих та напам’ять читаючи молитви, такі «віруючі» «ничто же нє сумяшеся» беруть хабарі, проклинають своїх сусідів і знайомих, нехтують своєю честю і гідністю і задля збереження за собою «авторитету» в очах своїх зверхників, йдуть на всілякі їм злочинні поступки, займаються перелюбством, стають сексотами і т. п., що різко розходиться з проповідуваним і повсякденною дійсністю, а відтак і те, ними проповідуване, в їх вустах і повсякденних діяннях стає справжнім пустомолотством.
Доведене на всіх щаблях влади до рівня державної політики пустомолотство пройняло всі сфери життя суспільства, всі його верстви і прошарки. Скажімо, до навчальних планів, програм середньої та вищої школи було введено обов’язкове вивчення «Суспільствознавства», таких предметів, як «Історія КПСС», «Марксистсько-ленінська філософія», «Політекономія соціалізму», «Науковий атеїзм», «Науковий комунізм», в системі політнавчання всі мали вивчати «історическіє рєшенія» чергових компартійних з’їздів і т. д. Щоправда всерйоз їх мало хто сприймав, навіть серед викладачів цих предметів та керівників політзанять. До того ж, за викладанням навіть цих предметів здійснювався негласний контроль КГБ та компартійних органів. Навчаючись на першому курсі педагогічного інституту, як і всі студенти, автор цих рядків слухав лекції та брав участь у практичних та семінарських заняттях з курсу «Історія КПСС». Зрозуміло, першокурсники старанно виконували всі завдання, які перед ними ставив викладач, – конспектували праці Леніна, різного роду постанови партійних з’їздів, зовсім мало чи то й зовсім нічого не розуміючи в них. Та згодом виявилось, що то було марною справою, адже лекції викладача, який з міркувань перестраховки від можливих звинувачень у відступі від лінії партії, слово в слово повторювали підручник з цього курсу. Відтак далі рекомендовану літературу стали конспектувати лише «найстаранніші», а всі инші переписували ті конспекти один в одного і доходило до того, що в таких конспектах нерідко мали місце перекручення і спотворення фактів прямо протилежні першоджерелам. Але ці конспекти перевірялися формально, ніхто не зауважував тих спотворень і перекручень і все проходило благополучно. Щоб продемонструвати свою вимогливість і принциповість, на екзаменах викладач вислуховував відповіді студента, а потім ставив перед ним запитання, на які студент уже відповів, відтак лише повторював попередньо сказане. Викладачам цих предметів пропонували читати курси творчо, але, побоюючись, що їхня «творчість» може бути потрактована як відхід від «генеральної лінії партії,» тексти лекцій обговорювались і затверджувались на засіданнях кафедр, потім їх роздруковували і повертали викладачам, які також слово в слово повторювали на заняттях. Добре знаючи, що та «генеральна лінія партії» немає нічого спільного з повсякденною дійсністю, з станом економіки і рівня життя народу, адже після вивчення так званого періоду переходу від соціалізму до розгорнутого будівництва комунізму, стало зрозумілим, що ніякого комунізму не буде побудовано, повернулися назад і придумали, так званий період «развітого соціалізма», що самі викладачі неофіційно називали курси «Наукового комунізму», а потім «Політології» «Болтологією», адже й справді вони, як й «історіческіє рєшенія партіі», були не чим иншим як пустомельством, яке, таким чином, впевнено і послідовно вело країну в прірву, до повного її краху, що, зрештою, й сталося. Але спритні не лише викладачі цих, а й инших гуманітарних предметів, компартійні, комсомольські й совєтські працівники, співробітники КГБ, керівники установ та організацій, більшість рядових членів партії вміло використовували таке становище в своїх корисливих цілях, забезпечували собі і своїм родинам міщанське, обивательське благополуччя, зовсім не думаючи про відповідальність за скоєне, адже держава і партія заохочували їх до цього, безрозсудно рятуючи себе, підтримувала спосіб їх фізіологічного існування, що й стало загальнодержавним паразитизмом, танцями на своєму гробовищі з відомим їх результатом.
Когути і когутство. Когут – це діалектна назва півня, який сповіщає про настання світанку. Та коли йдеться про людину, досить часто в такому разі її характеристика набирає відтінку єхидности, лукавства, свідомого невтручання в події, які розуміються та усвідомлюються як загрозливі, ворожі, але які потрібно перечекати задля власної вигоди. Про таких у народі кажуть: «Когут проспівав, а там хоч не світай!». Не бракувало їх і нашому минулому, не бракує і в нашому сучасному українському суспільстві. Вони всюди – серед рядових громадян, насамперед виборців, на керівних посадах, в навчальних закладах, на виробництві, в політиці і т. п. Огляньтеся навколо себе і ви побачите, як спритно уникає виявляти свою позицію ваш колега, сусід, знайомий чи то випадковий зустрічний відносно того чи иншого кандидата в депутати того чи иншого рівня, на посаду президента, титулованого високими науковими званнями викладача університету, псевдовченого академіка, рядового робітника, керівника підприємства, установи, організації. Єхидні, лукаві, перестраховники вони чекають результатів виборів, а тоді, коли потрібно організовувати широкі верстви і прошарки суспільства на боротьбу зі спекуляціями, хамством під час виборчої кампанії задля вибору на користь свого майбутнього, майбутнього своїх дітей, нації і держави загалом, справді діють, як когути – хай відбудуться вибори, тоді і я заявлю про свою, так сказати, позицію, адже голосування було таємним і ніхто не буде знати, як я проголосував (проголосувала) насправді.
Титуловані високими науковими званнями, але продажні викладачі університетів, псевдовчені, за таких та подібних обставин також діють по-когутськи: захищу дисертацію про «нового совєтского чєловєка», про образ Лєніна і принцип партійності в літературі, про соціялістичне змагання на виробництві, про вихованння людини-трудівника комуністичного суспільства, про боротьбу з «українським буржуазним націоналізмом» і т. д., і т. п., удовбуватиму в голови це учням, студентам, слухачам під час лекцій про «єдіноправільную політіку партіі і правітєльства» на підприємствах, в установах та організаціях і, таким чином, ввійду в довіру «партіі і правітєльства», обійматиму високооплачувані посади, а там «хоч не світай». Зрозуміло, що й самі такі когути добре розуміли суть свого когутства, але продовжували паразитувати на здоровому тілі свого народу, підточувати устої держави, знищувати її. Про це в народі ходили тисячі анекдотів. Розповімо один з них.
Якось на завод завітала чужоземна делегація. Ознайомилися з виробництвом і попрямували до дирекції підприємства подякувати за візит. Перед будинком дирекції побачили щит з обрамленими в рамки портретами. Зупинилися перед ним і шанобливо схилили голови. «А чому ви так шанобливо схиляєте голови перед цими портретами?», – запитав їх голова профкому, який супроводжував делегацію. «Аякже, – відповіли йому, – ви ж вшановуєте пам’ять своїх колишніх, а тепер уже покійних працівників. І це дуже добре. Відтак і ми відчуваємо потребу віддати їм шану». «Та ні, – здивовано відповів голова профкому, – ці люди живі, вони працюють у нас на заводі. Дивіться ось на портреті Вася, а он він і йде». Закликали Васю поговорити з гостями. «Так чому ж вони тут на портретах?» – перепитали здивовані гості. «Це – передовики соціялістичного змагання, тобто ті, хто добре працює», – відповів їм. «А скільки у вас робітників на заводі?» – поцікавились члени делегації. «10 тисяч», – почули у відповідь. «То що, – знову запитали свого гіда, – з 10 тисяч лише ось ці 15 на заводі працюють добре?». Здивований голова профкому розгубився і не знав, що їм відповісти. А Дошка пошани, як докір когутству виконавців лєнінських настанов про те, як нам потрібно організовувати соціялістичне змагання, продовжувала маячити на подвір’ї підприємства. Це, так сказати когутство на низовому рівні. А на рівні найвищому?
Аж бо як, як не когутством, можна назвати заяви вищого керівництва Комуністичної партії СССР та совєтської держави про те, що НИНІШНЄ ПОКОЛІННЯ СОВЄТСЬКИХ ЛЮДЕЙ БУДЕ ЖИТИ ПРИ КОМУНІЗМІ? Це гасло втовкмачували в голови ледь не на кожному кроці – в засобах масової інформації, дитячих садках, школах, вищих навчальних закладах, з повсюдно вивішених планшетів, в лекційно-пропагандистській роботі і т. д., і т. п., хоча тверезо мислячі люди досить скептично відносились до цього. Чи ж потрібно пояснювати як «нинішнє покоління совєтських людей сьогодні живе «при комунізмі?». Справді-бо: когут проспівав, а там хоч не світай!
Та було б ще півбіди, коли б цим когутство й обмежувалось. Але ж – ні! Воно міцно вкорінилося в усіх сферах життя не лише комуно-совєтського суспільства, а й у видозмінених, удосконалених формах перейшло нам у спадок.
Чого варті, скажімо, передвиборні обіцянки кандидатів у, так звані, народні депутати та на посаду президента України. «Життя краще вже сьогодні!», «Жити по-новому!», «Мир за будь-яку ціну!» – не сходило з язиків та «солодких» вуст Януковича, Порошенка, Зеленського. Та проходили роки, а життя ставало все гіршим і гіршим, зростав, погашений за президенства В.Ющенка зовнішній борг України, новим за президенства Порошенка стало хіба що повернення збройних банд Гіркіна в уже визволені Донецьк і Луганськ, його ж таки обіцянка визволити Донбас за три дні, але невизволений ним і за 12 років, нові надприбутки на тлі зростаючої бідности рядових українців та оманські домовлености Зеленського про здачу України Путінові. На превеликий жаль, обираючи на посаду президента України, більшість українців наївно вірили їм, за що й поплатилася життям своїх синів, доньок, зруйнованими містами і селами, «кращим життям вже сьогодні», «життям по-новому», «затяжною війною замість миру». Зробити б з усього цього відповідні висновки, зрозуміти б, що все те – то не що инше як паразитизм існування одних, як танці инших на своєму гробовищі. Так ні! Прочитайте в Інтернеті коментарі до виступів Порошенка. Там він і наймудріший з наймудріших, і найвідданіший з найвідданіших українському народові, і, не враховуючи «хатинок» на узбережжях морів та океанів, невтомний борець за його благо. Те само продажні глаголять і про Зеленського, який мудро веде Україну вперед, щоправда, не кажуть, що у прірву! Адже, окрім них, мовляв, кращих президентів і не знайти.
Паразитичне існування таких людців не може не турбувати здорову частину нації, адже разом зі своїми зверхниками, своєю бездуховністю, втратою інтелекту національного мислення, розриву з життєвими принципами та ідеалами учасників Національно-Визвольних Змагань попередніх поколінь українців, а відтак і зрадою свого народу вони поставили Україну на грань катастрофи, на грань повернення нас в нове московське рабство. До них не доходить, для них не існує Шевченкове
Комуністична мафія і народні маси. Зміст поняття «мафія» у Вікіпедії пояснюється так: «Ма́фія (італ. mafia) – таємнича недержавна злочинна організація (Т. Н. З. О. – ТАНЗО), здебільшого бандитська організація, яка шляхом залякування, рекету й терору втручається в політичне життя країни, намагаючись впливати на прийняття вигідних для себе політичних та економічних рішень… Членів мафії називають мафіозі». Сьогодні нікого не здивуєш тим, що така мафія і такі мафіозі очолювали Совєтський Союз – одну з найбільших держав світу. Справді-бо, Комуністична партія Росії, а потім і Совєтського Союзу на чолі з Леніном, Сталіном, Хрущовим, Брежнєвим, Андроповим та їх соратниками відрізнялася від таємничих злочинних бандитських організацій лише тим, що вона була при владі і зовсім не таємничо, а підступно, оманливо справді шляхом залякування, своєрідного рекету й терору та инших способів і форм, вироблених комуністами, не намагалась, а таки відкрито, диктаторськими методами, визначала політичне, економічне, національне життя в країні. Відтак це й була злочинна, але на відміну від инших мафіозних недержавних організацій, такою ж само злочинною, відкритою державною організацією, що з достатньою переконливістю засвідчують і факти, наведені в цій розвідці. Тому докладніше зупинимося на аналізі принципів, форм і способів вияву цієї злочинности, насамперед, у площині ставлення комуністів до широких верств і прошарків суспільства – їх кадрової політики, підпорядкування виробництва і всього життя країни виконанню так званих «історіческіх рєшеній» чергових партійних з’їздів, ідеологічній та виховній загалом роботі в народних масах.
Отже, кадрова політика. Мафіозний її характер досить виразно заявляє про себе у доборі кадрів та організовано спрямованій їх роботі. Вони, ці кадри, добиралися і розставлялися спецорганами цілеспрямовано, справді по- мафіозному таємно так, що нерідко призначені на ці посади особи й самі не відали, хто і що з ними робить. Відтак, негласно підтримувані і заохочувані від найнижчих до найвищих структур, здебільшого, на різного роду посади призначались люди недалекоглядні, кар’єристи, нахаби, злочинці, які під наглядом КГБ сліпо виконували волю «партіі і правітельства», шо цілком влаштовувало комуно-кагебістську систему. Мафіозний характер такої злочинності, такої політики, її оманливість полягала в тому, що кадри для промисловости, сільського господарства, освіти, охорони здоров’я, культури, не кажучи вже для керівних, компартійних, державних структур та ідеологічно-пропагандистської роботи, завжди добиралися не за рівнем фахової підготовки, а за принципом «прєданності дєлу партіі і правітєльства». Пригадаймо, бодай злощасні «Характеристики-рекомендації», які були обов’язковими для вступу в ряди КПСС, призначення на керівні посади і т. д., в яких обов’язково мало бути зазначено «дєлу партіі і правітєльства прєдан». Відсутність такого запису була недопустимою, адже в разі його відсутности до будь-якої особи викликалась недовіра й підозра в супротивних державі переконаннях та громадянській позиції. Злочинність такого принципу полягала в тому, що на його підставі узаконювалась оманливість та злочинність діяльности комуністів, совєтських та комсомольських посадовців, а відтак і підпорядкованих їм співробітників. І хоча це зобов’язувало, так сказати, «підпорядковуватись» вимогам «партіі і правітєльства», воно сковувало і зводило нанівець будь-який некомуністичний почин громадян. Дуже часто така підпорядкованість була формальною, до чого вдавались навіть самі комуністи, які з такими характеристиками-рекомендаціями й сами не вірили у ту справу «партіі і правітєльства», яку так ревно впроваджували в повсякденне життя. Скажімо, заохочувані високими зарплатими професори, директори заводів, керівники инших підприємств та установ, редактори різних видань, здебільшого, зовсім не відзначались серед своїх колег високим рівнем інтелекту, відповідними титулу морально-етичними якостями, свідомо подавали неправдиві, завищені дані про виконання виробничих планів, завдань і т. п., які клалися в основу доповідей на різного роду пленумах райкомів та обкомів, а потім і з’їздах партії, сесіях місцевих та Верховних Рад. Більше того, це ошуканство партії і держави заохочувалось вищим партійним і державним керівництвом. Так, наприклад, «високі» показники врожаїв, приросту худоби, надоїв молока організовувались шляхом об’єднання кількох невеликих колгоспів, але без оприходування приєднаних земельних угідь, нерідко зерновими засівали 50 гектарів, з яких, скажімо, 15 гектарів також неоприходувались, у групах корів було 15-16 корів, з яких 4-5 значились теличками, хоча уже кілька років були корівками. Ось і виходило, що врожай збирали з 100 чи то 50 гектарів, але його ділили відповідно на 50 чи то 35 гектарів, доярка доїла 15-16 корів, а молоко ділили на 11-12 корів. В результаті й виходило, що одержували «високі» врожаї та надої молока, хоча насправді все було не так. Більше того, за це ошуканство присвоювалися звання Героя Соціялістичної Праці, таких «Героїв» «обирали» (фактично призначали) делегатами різного роду з’їздів і конференцій, їх ставили иншим за приклад господаровитости і т. д. Тобто керівництво в такому разі самочинно усувалось від чесного виконання своїх службових обов’язків, завдаючи державі непоправних збитків. Подібне мали в науці, освіті, різних галузях економіки і т. д.
Автору цих рядків пригадується й така історія. У 1972 році у серпневій нараді вчителів Роменського району Сумської області брав участь секретар Сумського обкому компартії з ідеологічних питань І. Макухін. Учителі сподівалися на ділове обговорення з ним назрілих освітянських проблем. Та у його виступі вони цього не відчули, адже виступаючий про них навіть не згадував, а лише старанно проводив політику партії та настановляв педагогічні колективи на виконання отих злощасних «історічєскіх рєшєній» чергового з’їзду партії. Відчувши, що вони залишені напризволяще зі своїми проблемами, вчителі захвилювались і по закінченні виступу І. Макухіна задали йому кілька злободенних запитань, які хвилювали їх. Та у відповідь почули: «Нє разжігать страстєй!». Зал захвилювався. Та досвідчений когут-доповідач різко і категорично повторив: «Нє разжігать страстєй!». На тому «спілкування» освітян району з високопоставленим чиновником обкому компартії й закінчилось, а проблеми залишились нерозв’язаними. Не пам’ятаю, до того чи після того, зав. відділом освіти Роменського міськвиконкому І. Й. Федотенко зняв з будинку, в якому розташовувався відділ освіти Роменського міськвиконкому, планшет зі словами Леніна про те, що в совєтському суспільстві вчитель стоїть на такій висоті, на якій він ніколи не стояв в буржуазному суспільстві. Такий крок керівника міської освіти – знак його незгоди із задекларованим Леніном і насадженого партією становища учителя і повсякденною дійсністю, про що свідчив і виступ І. Макухіна. Здавалося б у такому разі секретареві обкому партії потрібно було б дослухатися голосу вчителів району, вислухати їх, відвідати школи, зустрітися з педколективами і керівництвом міста, учнями, глибоко вивчити стан справ в освіті міста, району і поставити ці проблеми перед відповідними державними та компартійними структурами, організувати їх на виконання проблем, які постали перед освітянами. Але все обмежилось одним виступом і отим злощасним «Нє разжігать страстєй!». До того ж, тих, хто наважувався протидіяти цьому, мати свою позицію, відмінну від «історічєскіх рєшєній» чергових компартійних з’їздів, тобто застерігав суспільство від комуністичної мафії, карали за принципами мафії, найжостокішим чином. І це був не окремий випадок, а старанно відпрацьована система «керівництва» не лише освітою, а й країною загалом.
На одній з зустрічей зверхника І. Макухіна першого секретаря Сумського обкому компартії України І. Грінцова люди, так само як і до І. Макухіна, звернулися із наболілими питаннями, прагнули порадитись з ним, сподіваючись на його підтримку та допомогу. Одначе у відповідь почули: «Нє задавать глупых вопросов?». І. Грінцов добре розумів, що він говорить: присутні на зустрічі вели мову про негаразди в економіці, про потребу вживати відповідних заходів, але ті негаразди були наслідком політики партії, супроти якої перший секретар обкому партії не знайшов у собі сили йти, не знайшов сили передати відповідну інформацію і свої конструктивні пропонови «на верх», адже міг потрапити в немилість до своїх вождів. Відтак вирішив оголосити думки, пропонови та запитання тих, хто чи не щоденно і безпосередньо на виробництві зустрічався з кричущими розбіжностями між проголошеним партією курсом та його результатами у повсякденному житті, «глупыми вопросами». А коли додати таке «єднання» партії і народу на вищих рівнях, включно до політбюро ЦК партії (діяльність Путіна в КГБ як і КГБ на чолі з членом Політбюро ЦК КПСС Андроповим загалом і т. д., пригадаймо тут справи в системі торгівлі в Москві чи то «хлопкову справу» в Узбекистані), то стане цілком зрозумілим, яку прірву це прокладало і проклало між партією («умом, честью и совестью нашєй эпохи») і народом.
А тепер задумаймося, чим це оберталося для країни. Такі кадри в ЦК КПСС, ЦК КПУ, обкомах, райкомах, державних, комсомольських і т. д. структурах, забезпечуючи собі сите, паразитичне існування, були не просто байдужі до проблем народу, а й нездатні розв’язувати їх, свідомо прикриваючи свою підпорядкованість вищим органам свідомим ошуканством цих органів «преданностью делу партіїї і правітєльства». Вони «з’їдали» мільярди рублів, які мали йти на розвиток різних галузей народного господарства, освіти, охорони здоров’я, культури і т. д., і не лише не давали ніякої користи для держави, не лише завдавали їй непоправних збитків, а й системно та послідовно знищували її, що й визначало означений вище мафіозний характер не лише такої їх діяльности, а й діяльности всіх компартійних та совєтських структур від первинних організацій до ЦК КПСС і його Політбюро та стало однією з причин розвалу Совєтського Союзу.
Не кращі справи з кадровою політикою склалися і в науці. Загальновідомо, що наука в усьому цивілізованому світі виконувала і виконує замовлення держави і часу. Таку роль відігравала вона і в Совєтському Союзі. Та чи завжди це сприяло росту економіки, духовности, культури в житті суспільства? На жаль, ні! Чому? А тому, що наукові кадри також готувались і підпорядковувались політиці партії. Хто ж намагався мати свою думку, того нерідко оголошували ворогом народу, влаштовували погроми цілих наукових шкіл і т. п. Саме тому, уникаючи таких погромів та переслідувань, Совєтський Союз покидали і тікали за кордон талановиті вчені, які піднесли там науку, а відтак і рівень життя широких верств і прошарків «загниваючого капіталізму» на високий рівень, адже дійсно таки виконували замовлення тих держав і часу. Ще в 70-х роках минулого століття компартійна газети «Правда» спромоглася всього лиш на кілька рядків інформацію про те, що польоти і висадку на Місяць американські астронавти роблять за планом Юрія Кондратюка (Шаргея) з незначними відхиленнями від них у зв’язку з конструкцією американського космічного корабля. Олександр Шаргей народився 1897 року в Полтаві. З початком громадянської війни в Росії мобілізований до Білої гвардії, кілька разів, як зазначає В. Абліцов, дезертирував. Але в Совєтському Союзі, щоб уникнути переслідувань, змушений був, змінити своє прізвище і вигадати біографію, змінювати місця проживання то на Кубані, то в Сибіру, то в Україні, прибрати собі ім’я та прізвище померлого волинянина Юрія Кондратюка. Більше того існує версія, що після Другої світової війни Юрій Кондратюк-Шаргей під іменем Веренра фон Брауна, конструктора ракети «Сатурн», котра доставила американських астронавтів на Місяць, працював у США, де, нібито, у 1952 році й помер. Вагомий внесок в науку США вніс син кріпака Прокопа Тимошенка з Конотопщини (нині Сумської області) Степан Тимошенко, якого світ називає батьком американської прикладної механіки. За його підручниками з теорії опору матеріалів навчалися інженери кількох поколінь багатьох країн. Степан Тимошенко був членом 16 академій світу. Його середульший брат Сергій Тимошенко – відомий у світі архітектор. Він започатковував модерний український стиль в архітектурі. В Грузії і Росії, Україні і Польщі, Чехії і Канаді, Парагваї та Аргентині зведено понад 400 будівель за його проектами. Сергій Тимошенко в еміграції був професором, ректором Господарчої Академії в Подебрадах. Сергіїв син Олександр є головним архітектором метро у Вашингтоні, зводив хмарочоси в Нью-Йорку, був фундатором Товариства українських інженерів Америки. Славу свого роду продовжив брат Степана і Сергія Володимир, відомий український економіст (зокрема із сільського господарства), дійсний член НТШ й УВАН. На еміграції Володимир Тимошенко перебував спершу у Відні, а потім (з 1922) у Празі, де був професором УВУ та УГА. Був обраний ректором Українського Вільного Університету. Одержав стипендію Рокфеллера, поїхав 1926 до США (докторат із економічних наук у Корнельському університеті), де з 1928 й залишився. До 1934 року Володимир Прокопович Тимошенко викладав економічні науки в Мічіґанському університеті, 1934-36 рр. – науковий дорадник у Вашингтонському міністерстві, був членом уряду Рузвельта[5].FacebookTwitter
Видатні вихідці з України чи то їх нащадки також відігравали важливу роль у житті США, Канади, Великобританії, Франції, Австралії, Аргентини та инших країн світу[6]. А коли б їм не доводилося втікати від комуністичного «раю» за кордон, де їх таланти на відміну від СССР були не просто високо оцінені, а й створені всі умови для їх реалізації, коли б вони працювали в Україні та на її благо, ми б мали могутню, економічно розвинуту Україну і високий рівень нашого життя. На жаль, і сьогодні ми ще далеко не повністю усвідомлюємо значення цих втрат у нашому житті, які й стали причинами наших бід.
Кадрова політика комуно-большевизму була, як бачимо, супротивна потребам народу і держави. Щедро фінансувалися наукові дослідження, пов’язані з загарбницькими планами СССР та, так звані, дослідження ідеологічного характеру, скажімо з формування комуністичного світогляду, творення «новой історічєской общності – совєтського народа» і т. п., які нічого спільного з потребами народу не мали, більше того, знову ж таки «з’їдаючи» мільярди рублів, завдавали країні непоправних втрат, ведучи країну до повного краху, що таки й сталося. Військова доктрина СССР зазнала повного краху. Ідеологія також зжила себе і не була сприйнята народом. І то цілком закономірно, адже комуністичні ідеологи та пропагандисти, паразитуючи на мозолях свого народу, все доводили до абсурду. В ті часи побутував такий анекдот. Після чергової лекції в низових трудових колективах лектор-пропагандист сам кепкував над такою своєю роботою. «Ти їх агітуй, а вони тобі правду кажуть», – ділився він своїми враженнями від такої лекційної пропаганди в низових трудових колективах. Щоб виконати завдання райкому, обкому партії часто такі лекції зовсім не читалися, а подавалися лиш паперові звіти про кількість прочитаних таких лекцій та кількість їх слухачів. Нерідко за цими даними виходило так, що кількість слухачів значно перевищувала кількісний склад колективів, а час, відведений на ці лекції, – забирав увесь робочий день трудового колективу. Отож і виходило так, що на підприємствах, установах, організаціях і т. д. ніхто цілий день не працював, а лиш слухав лекції комуністичних пропагандистів. Особливо таке «змагання» набирало сили у часі підготовки до ювілеїв Леніна, жовтневого перевороту в Петербурзі та виконання «історічєскіх рєшеній» чергових з’їздів компартії СССР.
Цілком очевидною спадкоємність принципів такого ошуканства широких мас є і в діяльности сучасних політиків, насамперед, кандидатів у, так звані, народні депутати, на посаду президента України. Вони багато обіцяють своїм виборцям, нічого не кажучи, як то вони будуть виконувати ці обіцянки. Скажімо, провідним, як уже зазначалося, мотивом агітації Януковича під час виборів президента України стала теза «Покращення життя вже сьогодні», Порошенка – визволення Донбасу за три дні, Зеленського – створення кишенькової партії під промовистою та багатообіцяючою назвою «Слуги народу». І що з того? Переважаюча більшість виборців повірила їм, зовсім не задумуючись, як то Янукович «покращуватиме життя вже сьогодні», як і яким чином Порошенко визволить Донбас за три дні чи то Зеленський і його справді таки слуги, будуть «служити» народові. Скориставшись такою наївністю та недалекоглядністю виборців, вони стали президентами, наглухо не лише «забувши» про свої обіцянки, а й стали впроваджувати в життя свою політику, прямо протилежну інтересам і потребам тих само ж своїх виборців. Янукович різко пішов проти курсу свого попередника Ющенка щодо вступу України в НАТО, Порошенко, нахабно, підступно оголосив перемир’я і повернув озброєні колони Гіркіна в уже визволені від російських окупантів Донецьк і Луганськ. Створивши разом з Путіном, так звані ДНР і ЛНР, які тепер ціною сотень тисяч смертей наших синів і доньок, ціною зруйнованих міст і сіл, сотень тисяч дітей-сиріт і позбавлених даху над головою, «визволяє» Путін, а Зеленський перед очевидною агресією проти України закликає смажити шашлики, а потім домовляється в Омані про здачу за афганським варіантом України Путінові в цілому. Виборці ж все те спостерігають як таке, що воно так має й бути. Інколи засоби масової інформації нагадують їм про це, але підготовлені кадри, які могли б зорганізувати широкі маси на протидію таким спрямуванням сидять у в’язницях, проти генералів Залужного, Кривоноса, Марченка та инших, які відвернули загрозу повної окупації України, порушуються кримінальні справи, їх переслідують, а потім звільняють з посад, призначаючи на їх місце московських ставлеників. Останні ж докладають усіх зусиль, аби на фронті загинуло якнайбільше українців, позбавляючи наших вояків підтримки не лише зброєю, а й елементарним – продуктами, пальним, свідомо, за завданням своїх зверхників, залишаючи їх напризволяще на полі бою без будь-якого командування і т. д. Але виборці зовсім не ставлять питання про притягнення згідно законів і Конституції України Януковича, Порошенка, Тимошенко, Зеленського, Резнікова, Умєрова, Єрмака та їх посіпак до відповідальности. Мафіозний характер їх діяльности тут також цілком очевидний: обманом, ув’язненнями, розстановкою своїх кадрів у всіх державних структурах, громадських рухах і організаціях, таємними закулісними домовленостями з ворогами України вони не лише, як справжні мафіозі, намагаються, а й повністю підпорядковують собі державну політику, спрямовуючи її не лише супроти своїх виборців, українського народу, а й на знищення України загалом. Тож чого нам чекати далі? Також танців на своєму гробовищі?
Навіть побіжний аналіз антиморальних основ совєтського суспільства чітко вказує на джерела та типи національного винародовлення відповідних верств і прошарків серед сучасних українців і спонукає до таких висновків:
Паразитизм щоденного не життя, а фізіологічного існування від найнижчих до найвищих верств і прошарків справді був не чим иншим як танцями на своєму гробовищі, які, проте, називали будівництвом найщасливішого в світі комуністичного суспільства.
Такий спосіб існування паралізував державність мислення, суспільно-політичну дієвість цих верств та прошарків, інстинкт їх боротьби, спадкоємність поколінь, спадкоємність принципів та ідеалів Національно-Визвольних Змагань нашого народу в нині сущих і прийдешніх поколіннях і викликав до життя байдужість, пристосуванство, слабодухість, паразитизм існування, зраду національних інтересів, принципів та ідеалів і т. д., і т. п., що розхитувало твердість морально-етичних устоїв суспільства, твердість і невблаганність до самих себе, коли йдеться про долю нації і держави, знецінювало, віру в свою справу і в своє право провадити загалом здатність протистояти і ніколи не піддаватися матеріальним спокусам, вигоді та оспалости, ставлячи понад усе поняття чести й обов’язку, віру в свою організуючу ідею і безоглядне та послідовне служіння їй як найвищій меті, чим спритно скористались кучми, януковичі, порошенки, зеленські та їх посіпаки. Разом з тим більша частина українського суспільства, голос якої визначав результати виборів народних депутатів та президентів, а відтак і долю України, втратила усвідомлення потреби суворої кари всяких відосередкових егоїстичних тенденцій, всякої фальшивої «людяности», потреби, як це ми бачили вище, утверджувати розуміння української нації як Великого Українського Роду, героїзм, непотурання злу, віру в своє високе післанництво, відданість справі, поняття чести, фанатизм у службі ідеї, відвагу стояти і впасти при своїм ідеалі, не нищенням будувати, а будуванням нищити, про що говорили і до чого настановляли нас Олег Ольжич, Д.Донцов, Ю.Вассиян та инші ідеологи нашого національного державотворення. Отож, бодай запізніло, берімо їх ідеї на своє озброєння, аби знову не допустити в наше життя паразитичного існування живих мерців, продажних людців, не допустити їх нахабних і цинічних танців уже не на їхньому, а на нашому гробовищі!
[1] Донцов Дмитро. Дух нашої давнини // Дмитро Донцов. Де шукати наших історичних традицій. Дух нашої давнини. К., 2005. С. 151-152.
[2] https://zaxid.net › Статті › Публікації.
[3] https://slovnyk.ua
[4] Шевченко Тарас. Твори у п’яти томах. К., 1970. Т. 2. С. 312.
[5] Докл. про це читай: https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A2%D0%B8%D0%BC%D0%BE%D1%88%D0%B5%D0%BD%D0%BA%D0%BE_%D0%A1%D1%82%D0%B5%D0%BF%D0%B0%D0%BD_%D0%9F%D1%80%D0%BE%D0%BA%D0%BE%D0%BF%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87; https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A2%D0%B8%D0%BC%D0%BE%D1%88%D0%B5%D0%BD%D0%BA%D0%BE_%D0%92%D0%BE%D0%BB%D0%BE%D0%B4%D0%B8%D0%BC%D0%B8%D1%80_%D0%9F%D1%80%D0%BE%D0%BA%D0%BE%D0%BF%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87
[6] Докладніше про це читай: Абліцов Віталій. Український Все-Світ. К., 2011. Т. 2. 418 с.
