“Українське Слово” продовжує історичну дискусію, розпочату після публікації інтерв’ю з одним із найвідоміших істориків в Україні Наталією Яковенко. Саме професор Яковенко очолює Моніторингову комісію, яка займається написанням принципово нових шкільних підручників з історії. Її думки багато в чому є новаторськими і у найближчому часі від неї прямо може залежати те, як подаватиметься українська історія у школах. Разом з тим, як висловилася сама Наталія Яковенко, вона відкрита для дискусії і сама розуміє, що у багатьох питаннях треба буде йти на певні компроміси, враховуючи думку інших професійних істориків. Сьогодні з питаннями щодо викладання та розуміння шкільної історії ми звернулися до доктора історичних наук, старшого наукового співробітника Центру українознавства КНУ імені Тараса Шевченка Валентини Піскун.
– Яке ваше ставлення до твердження, що у підручниках з історії Україна представлена як “нація-жертва”?
– Не думаю, що в сучасних українських підручниках з історії Україна представлена як жертва. Там є різне бачення перемог і втрат. Можливо, якщо брати шкільні підручники – то там дещо забагато дат для запам’ятовування учнями. На мою думку, при найдосконаліших підручниках завжди знання учня і жага до пізнання власної історії залежить від Учителя.
– Як, на Вашу думку, поєднати “людину” і “державу” у нових підручниках з історії? Йдеться про співвідношення людини, що формує владу, і влади, що формує людину. Позиція людино-центризму і людини як “коліщатка” в державному механізмі.
– Як відомо, людина творить історію, навколо неї крутяться усі коліщата і “державний механізм” у тому числі. Держави не виникають самі по собі. Вони творяться людьми і спосіб формування владних інституцій також залежить від людей, їхньої змобілізованості і відповідальності один перед одним і перед історією. На мою думку, попри всі інші функції, держава – це найкращий спосіб самоорганізації людей за для захисту власного життєвого простору. А, отже, держава є тією суспільною цінністю, яка убезпечує спільноту від різноманітних катаклізмів, у тому числі саме національні держави нині протистоять глобалізації, яка знищує, в першу чергу, національну культуру. Тому ми спостерігаємо у світі амбівалентні процеси: з одного боку – створення Європейського Союзу ніби відтісняє державу на другий план, нівелює її роль, а з іншого – кожна з держав-членів ЄС намагається убезпечити свою національну ідентичність. Тобто у хисткій рівновазі взаємин людини і держави упродовж історичного часу, що минув, держава завжди виопуклювалася над людиною, а, отже, завдання підручника (вчителя) показати механізми тиску на людину, водночас не втративши ціннісних орієнтирів суспільної значимості держави як такої. Для українців боротьба за відновлення власної держави (як інструменту захисту спільноти) у ХХ ст. стала однією із провідних ідей.
Графіка Володимира Ломаки (1946-2005)
– Чи варто у шкільних підручниках з історії скорочувати кількість історичних осіб? Якщо так, то на яких постатях треба робити акцент? Про кого взагалі можна не писати у підручниках?
– Попереднє запитання було відносно людино-центризму, а, отже, якщо ми хочемо залюднювати історію, то, як видається, кількість згадуваних у підручниках осіб лише збільшиться. От тільки яким чином це буде подано – в основній частині підручника чи в додатковій? Щодо конкретних персоналій, то тут моя думка буде суб’єктивною, оскільки в даний момент я не пишу шкільного підручника, і переді мною не стоїть питання кількості годин і «увібганого» в цей час матеріалу. Загальні ж речі мають виглядати у класичному поєднанні державних діячів: від князів, гетьманів … і аж до президентів України і імен тих, хто творив українську культуру і чий внесок в її розвиток і через віки є помітним. У цьому контексті політична історія не має переважати загальну буттєвість. Найбільш помітними політичними постатями видаються: Б.Хмельницький, І.Мазепа, П.Орлик, М.Грушевський, В.Винниченко, П.Скоропадський, С.Петлюра, Є.Петрушевич, Є.Коновалець, С.Бандера, Л.Каганович, М.Хрущов, П.Шелест, В.Чорновіл, Л.Кравчук, В.Ющенко.
– Як у шкільних підручниках треба висвітлювати поняття “нація”? Чи можна вважати, що до 19-го століття націй як таких (зокрема української нації) не існувало?
– Думаю, що учні (відповідно віку, коли вивчається це питання) є підготовленими для сприйняття такої абстракції як “нація”. Мій попередній досвід роботи з учнями старших класів ліцею засвідчує, що учні є доволі «чутливими» і зацікавленими при вивченні таких тем. В нагоді стане й дискусія щодо цього питання.
Щодо другої частини запитання, то, думаю, що учням варто подати різні погляди на проблему походження націй. Щодо існування української нації до ХІХ ст., то і вчитель, і учні можуть легко скористатися джерелами і зацитувати думку інших про існування «козацької нації».
– Яким має бути співвідношення історії української нації, української держави і української території та людей, що співмешкали на ній?
– Мені досить складно однозначно відповісти на це запитання. Оскільки рівнозначне процентне співвідношення витримати практично неможливо. Кожна епоха є своєрідною і дає свої відповіді на ті виклики, які поставали перед українським суспільством у конкретно-історичний час. Однозначним для мого бачення є домінанта української історії і культури українців у межах сучасного окресленого територіального простору України. Хоча українці були складовою тих суспільств, до складу яких держав вони входили, значна частина з них опинялася в культурно-свідомісному полі інших націй і культур. Втрата своєї національної ідентичності означала не тільки свідомісний вибір на користь інших держав, а й внутрішньо психологічний злам способу поводження людини, державного діяча. На ці питання потрібно звертати особливу увагу.
Водночас у підручниках слід виважено подати матеріал і про те, що поряд з українцями в межах сучасної території України мешкали (хоча й прибулі сюди) євреї, татари, і попри їхню внутрішню замкненість та осібність аж до початку ХХ ст., культурні і буттєві взаємовпливи є помітними. Толерантність щодо іншого, інакшої культури є притаманною рисою українців, тому протиріччя і навіть жахливі погроми за національною ознакою мають глибинне підґрунтя. Вочевидь причини непорозумінь знаходяться не в політичній площині, а у щоденній буттєвій практиці дієвих осіб історії. При викладанні цього матеріалу дуже доречними, на мій погляд, були б порівняння, як взагалі в інших країнах споглядали “іншого”, які були взаємини, культурні перетини.
– Чи мають підручники бути “українськими” чи спільними з Росією, Польщею і т.д.?
– На мій погляд, неможливо “витворити” спільні підручники, які б зусилля до цього не застосовувалися. Росіяни мають своє бачення історичного минулого і тому вони росіяни, а українці своє, а, отже, саме тому вони формуються та ідентифікують себе українцями. Історична пам’ять є однією із складових формування національної ідентичності, а, отже, на прикладі викладання (схеми викладання) історії України в радянський час ми мали: гетьманів – зрадників, українців – сепаратистів, петлюрівців, бандерівців тощо, і можемо спостерігати, як процес розмивання української національної ідентичності негативно вплинув і впливає на сучасне українське суспільство. Останні п’ять років ми є свідками того, як елементарне повернення українцям українського викликало страшенний спротив наших сусідів, які дуже добре розуміють, що сила і могутність (конкурентоздатність) України полягає в її українськості. Шкода лише того, що через свою низьку освіченість українці того не розуміють. Адже історичні знання це є так само капітал, який має надзвичайно велику ціну.
Виправданим є обмін написання окремими особами чи авторськими колективами українського бачення польської (російської) історії і навпаки.
А от щодо висвітлення історії народів, які співжили з давніх часів з українцями, то вона має знайти відповідне місце на сторінках підручників. Саме так ми можемо зрозуміти сенс протиріч у різні історичні періоди. А, передовсім, не допустити до їхнього виникнення сьогодні.
– Чи можна вважати Україну лише правонаступницею УНР? Як же тоді Київська Русь, Козацька держава…?
– У викладах історії застосовується загальноприйнятний підхід: «усе, що творилося на території сучасної України від найдавніших часів і до сьогодення, є історія України». Щодо правонаступництва як юридичної категорії, то дійсно сучасна Україна є прямою правонаступницею УНР, оскільки саме ця форма державності була незаконно ліквідована шляхом прямого військового втручання і захоплення влади більшовиками. Лідери УНР продовжили боротьбу за її відновлення в еміграції і до 1992 р. діяв уряд УНР в екзилі (хоча і нелегітимно). Що ж до всіх попередніх досвідів державотворення, то вони апріорі належать історії України, оскільки саме український народ був активним творцем і Козацької держави, і Київської Русі, і навіть Сарматії та Скіфії.
– Як має подаватись історія України радянського періоду? Тоталітарно-комуністична влада, окупація, колоніальна влада?
– Складнощі викладання історії України радянського періоду полягають у тому, що українське суспільство все ще не «перехворіло» синдромом радянського як всезагального. Українське ж бачення подій доволі складно витісняє свідомо і підсвідомо увібране радянське. При викладанні подій у часі і відповідно у подієвій конкретиці, яка викладається у відповідних класах, спостерігаємо невідповідні логіці хронологічні розриви. Історія України ХХ ст. в підручниковому варіанті – це своєрідний компроміс можливого, тобто відбиття того, як розвивається сучасне українське суспільство (поєднання радянського з українським). На мій погляд, українське бачення подій досить складно торує собі дорогу.
Правомірним видається термін “окупація” часів УНР і початок 1920-х рр.(до того часу, поки Червона армія не перетворилася із суто окупаційної в регулярно-військову зі здійсненням призовів, в тому числі й з України). Окупація супроводжувалася постійними ревізіями продовольства тощо. Формування тоталітаризму в СРСР відносимо до другої половини 20-х рр., отже, цей термін є також доречним. Я не вживаю терміну «колоніальна влада», оскільки радянський тип життя творили і українці, з їхнього ж середовища формувалися і органи влади, і суспільно-культурне середовище. Бо більшовикам, як і будь-яким іншим переможцям, вдалося втягнути у своє силове поле українське суспільство. Хоча цей процес був поступовим і пройшов декілька етапів: поступова дискредитація чільних діячів Української революції, провідників української нації, фізичне знищення непокірних (і навіть тих, хто активно підтримував владу-систему, як, наприклад, Юрко Коцюбинський), знищення середовища формування спротиву (тобто українського самостійного селянина), упокорення чи ліквідація української інтелігенції. А вже з другої половини 1930-х років спостерігаємо те, що можна визначити як “радянський спосіб життя”. Причому в нього були втягнуті й галичани.
– Як, на Вашу думку, слід висвітлювати діяльність ОУН і УПА у нових підручниках? Як національно-визвольну боротьбу, націоналістичне підпілля, антитоталітарне повстання?
– Переконана, що діяльність ОУН і УПА має розглядатися у підручниках як форма національно-визвольної боротьби українців.
Гравюра з обкладинки книжки М. Дмитренко “Михайлик” (про юного розвідника УПА)
– Очевидно, що світ прискорюється інформаційно і доходить до межі можливостей людини сприймати і переробляти інформацію. Яким чином ця обставина має бути врахована при підготовці підручників? Яким має бути характер інформації? Факти, опис, аналітичні висновки…
– На мій погляд, підручник має бути комплексним. Містити як основу фактажевий матеріал (особливо для учнів середніх класів), опис подій (подавати можна як через цитування джерел, так і візуально-відтворювальний ряд, а як додатки містити фільми). Аналітичні висновки мають бути поєднані (особливо в старших класах) із самостійними висновками на основі різнобачення питання та застосування джерельної бази.
– Ваше розуміння горизонтального зрізу в новому підході до вивчення історії.
– Горизонтальний зріз передбачає висвітлення історичних подій і їхнього контексту. Думаю, що його більш доцільно застосовувати у старшій віковій групі.
– Наскільки в історичній науці допустимий плюралізм думок і підходів? Як цей плюралізм має відобразитися у шкільній програмі з історії?
– Думаю, що в шкільній програмі має бути присутній плюралізм думок щодо тієї чи іншої історичної події, але підхід до викладання власне українського бачення ходу історичних подій має бути визначальним. Плюралізм можна показати через представлення різного типу джерел, через політичні погляди, використовуючи порівняльно-історичний метод тощо. Це залежить від рівня кваліфікації вчителя.
– Роль вчителя, його власних переконань на формування історичного світогляду дітей. Як вчити/перевчати вчителів історії?
– Учитель виконує державну програму з історії України, тому і його виклад має відповідати державним стандартам. Власні переконання вчителя мають залишатися за порогом школи.
Отже, функція держави полягає у створенні системи стандартів-вимог, а вже шляхи реалізації й досягання рівня знань можуть бути різними.
Навчання історії – це процес самовдосконалення і пізнання упродовж усього життя. Курси підвищення вчителів мають бути як на регіональному (обласному рівні), так і загальноукраїнському (наприклад, загальноукраїнські тематичні метод-семінари, тренінги). Це дозволить учителю бути постійно “в курсі подій»” тобто використовувати новинки напрацювань науковців, залучить їх до активної роботи з використання новітніх технологій тощо.
Читайте також:
“Українське Слово” започатковує історичну дискусію
Наталія Яковенко: Темні сторінки історії України не можна замовчувати
Джерело: Українське слово
ПРО АВТОРА:
Піскун Валентина Миколаївна
(31.03.1957 смт. Батурин, Бахмацького району, Чернігів. обл.) д. іст. наук, старш. наук. співроб. Закінчила 1980 іст. ф-т Київ. ун-ту. З вер.1981 до серп. 1992 працювала у Сумському держ. пед. ін-ті ім. А.С. Макаренка. У Київ. ун-ті: з вер. 1992 м.н. с. відділу народознавства Ін-ту українознавства Київ. ун-ту; з 06.1995 зав. сектором аналізу і наук. інформації відділу теорії та історії українознавства; з квіт. 1996 вч. секретар Ін-ту українознавства; 1998 – 2000 заст. дир. з наук. роботи Ін-ту українознавства; 2000–05 заст. дир. Центру українознавства; з 2006 с.н.с. Центру українознавства (див. Українознавства центр філософського факультету). З 2000 – викл. історії України Ін-ту післядипломної освіти; Водночас 1995-2000 – викл. історії України та основ політології Укр. Гуманітарного ліцею. Канд. дис. «Проблеми охорони та використання культурної спадщини в Україні (середина 70-х – початок 90-х років ХХ ст.)» (1996), докт. дис. «Українська політична еміграція 20-х рр. ХХ ст.» (2007). Підготувала 7 канд. наук. Наук. інтереси: розробка теоретико-методол. засад українознавства як інтегративної науки; підготовка навч. програм; дослідження історії укр. політ. еміграції у 20-х рр. ХХ ст.; охорона й збереження культ.-іст. спадщини укр. народу, державотворення в Україні, формування укр. нац. ідентичності. Підготувала програму курсу “Укр. світ” (І-ІІІ вікові категорії) для недільних шкіл укр. зарубіжжя; ініціатор проведення тренінгів та читання лекцій для вчителів. Під кер. П. здійснено декілька наук. проектів, розпочато видання Календаря-щорічника «Українознавство». Член Укр. Іст. Тов-ва. Автор понад 170 наук. праць.
Осн. праці: Політичний вибір української еміграції (20-ті роки ХХ століття): Монографія. К., 2006; Законодавчі та організаційні засади охорони пам’яток та основні напрямки їх здійснення. / Історико-культурна спадщина України: Проблеми дослідження та збереження; Монографія. К.,1998. (у співавт.); Пізнаємо Україну. Узнаем Украину. Discover Ukraine. Посібник для учителів та учнів недільних шкіл українського зарубіжжя. К., 2007 (у співавт.); Український modus vestiendi – спосіб зодягання: Монографія. К., 2008 (у співавт.); Использование культурной антропологии и герменевтики в исследовании события и контекста // Мавродинские чтения 2004. Актуальные проблемы историографии и исторической науки: Материалы юбилейной конференции, посвященной 70-летию исторического факультета Санкт-Петербургского университета / Под ред. А.Ю. Дворниченко. СПб., 2004.; Українознавство: навч. посібник / За ред. М.І. Обушного. К., 2008 (у співавт.).
Джерело: Енциклопедія Київського університету
