Відомий націоналістичний ідеолог Юліан Вассиян народився 12 січня 1894 року с. Колоденце Жовківського повіту, що на Галичині, помер 3 жовтня 1953 р. у США. До 130-річчя з дня народження цього правого інтелектуала публікуємо доповідь, виголошену Ю. Вассияном на ІІІ Великому Зборі ОУН(м) 30 серпня 1947 року, “Українська ідея життя”. Але спочатку скажемо кілька слів про його націоналістичний світогляд.
Для Вассияна нація – це організм, але не природний, а “штучний”, витворений волею еліти. Визнання ролі індивідуального начала у творенні такої спільноти, як нація, виразно відділяє його від інших націоналістичних інтелектуалів. Індивід не розчиняється в загальній волі нації, а реалізує свою особистість у спільному національному дусі, у творення якого він робить певний внесок, і який відображається у ньому самому. Та і в інших аспектах своєї теорії Ю.Вассиян притримується консервативного розуміння індивіда не як механістичної, але як органічної (якісної) одиниці.
Специфіку взаємозалежності, взаємодії та взаємодоповнюваності національної спільноти та людської одиниці підтверджують слова з однієї із “ранніхї” статей Ю.Вассияна: “Одиниця, – пише він, – є в суспільстві неодмінний підмет і таке її положення означає з одного боку засаду суспільного інтегралізму, висловлюючого безпосередню й активну причасність одиниці у складі організованоїгромади без оглядуна рід, обсяг та видайність виконуваної функції. З другого боку випливає з цього ж самого положення засада індивідуального максималізму, по думці якого одиниця змагає до найповнішого самовиявлення на грунті збірного життя, передумовою чого може бути виключно її дійсно вища духова якість. На перехресті обох засад родиться вся проблематика та власна динаміка історично-суспільного процесу”. Саме тому “одиниця врощена в суспільність, як у свій природній грунт і, навпаки, суспільність зроджує з себе одиницю як вислід своїх життєвих сил”.
Національне для Ю.Вассияна починається не з факту визнання об’єктивно існуючої нації як тієї іншості, що початково передує людині, а з наявності її образу на суб’єктивному рівні власної людської ідентичності. А оскільки людина носить в собі таку умову соціальності, як національність , то в подальшому і уможливлюється конструювання нації як об’єктивно існуючої спільноти. Саме поміщена на глибинний рівень ідентичності в якості само-собою зрозумілих істин, ідея нації спрямовує людську діяльність у напрямі, потрібному для продовження і розвитку власного існування. Тут такожпомічається залежність від феноменологічного вчення Е.Гуссерля про інтенційні акти свідомості, що спрямовані на “предметні феномени”. Як бачимо, Ю.Вассиян до таких “предметних феноменів” зараховував і явище нації. Нація для нього – це феномен свідомості. Отже, людина творить спільноту через самоусвідомлення до її приналежності і саме в ній вонаможе розвинутись через найповніше виявлення особистісного начала. Нація – це не та спільнота, що примушує індивіда бути засобом для свого існування, навпаки, нація – це той колективний набір сприйняттів-почуттів-ідей нації в складі свідомостііндивіда, щодозволяєсаморозкритисьлюдині, зреалізувавшисебевжитті як мету. Національне як колективне та індивідуальне як неповторне не протиставляються одне одному: одне не існує за рахунок іншого, а органічно поєднуються, оскільки існують на рівні єдиного – людської свідомості, вякості її структурних компонентів. І весь сенс національного існування полягає не в ліквідаціїіндивідуальногоначала, а в “гармонії найбільшого числа творчих воль”, що рухаються в напрямі самоздійснення.
Отже, Ю.Вассияну вдалося побудувати органічну модель взаємозалежності двох рівновеликих цілісностей, якими є індивід та нація. Вони не тлумачаться, як відношення одиничного та цілого, де одиничне (індивід) є складовою цілого (нації), а індивід виступає швидше такою суспільною одиницею, що лише в результаті власного розвиткуможе об’єктивувати ідею нації. І нація – це не механічна сума самозамкнених одиниць, а органічна спорідненість та внутрішня солідарність індивідів, що виникає лише в результаті їх власного духовного самоздійснення.
Нація має дві проекції – просторову (“Земля, територія, як доповнення фізичного організму нації, творить разом з тенденцією найвидатнішого біологічного розвитку категорію кількісного виміру…”) і творчу (“…вона означає волю найдовшого тривання засобом найінтенсивнішого виявлення духово-культурного впливу в часі”). Якраз друга проекція й становить у Ю.Вассияна історичне поле буття нації. Отже, історичність приховується не у просторовій, а у вольовій сфері людини. На відміну від містичних та метафізичних моментів тлумачення походження волі у А.Шопенгауера чи Ф.Ніцше, єдиним джерелом волі у Ю.Вассияна є сама людина.
Що таке цей волюнтаризм як підгрунтя феномену історії? Ю.Вассиян відповідає так: “Де бракує волі, там нема історії, що є в першу чергу маніфестацією характеру. З волею даний конечно характер, як її оформлений стан, чи радше як особова готовність означеного діяння. Безхарактерність однозначна з безформністю, браком виразу, акценту. Історія є драматичним змагом людських сил за почин і право творити і формувати життя”.
Нація – це результат спеціальних зусиль вольової меншини над пасивним народом, який веде спосібжиття “самозадоволеного розмягченого животіння . Є акт чистого життя етносу, як просторове існування пасивної матерії. Чиста матерія несвідома своєї природи, призначення, можливостей. Лише упроцесі діяльності виникаємомент усвідомлення. Природне існування не дає нам зразків дії формотворчих сил історії, “тому життя сліпо тримається власної органічної поверхні, проростає невпинно в земний грунт, розгортається простірно…”. Простір для Ю.Вассияна є синонімом неісторичності, формаж, як результат реалізації вольових зусиль, існує в часі, тобто в історії. Звичайно, деяка життєва енергія початково притаманна етносу, але, на думку Ю.Вассияна, вона “всякла в грунт”. Що ж до України, то “гіпноза земліна людську душу досягнула внаснечуваної сили…”, Україна “утопилася” в “запашному міті хліба”. “Земля” – це історичне горе для України. Бо таке існування може привести лише до “стихійного животіння”, а не до творчого пориву. Вегетативне існування – це завжди вічна пасивна можливість, для того ж, щоб вона оформилась у національну державу потрібна воля і державна творчість на її основі. Акт державної творчості, дія національного духу є завжди вихід за межі стану вкоріненості в землю.
Провідна верства за допомогою творчих зусиль волі творить із такого життя історію, тобто оприявлює його вже оформленим у часі. Історія – це рух оформленої спільноти (але немаси) учасі. Незважаючи на те, що етнічний “матеріал” здатний чинити опір маніпуляціям над собою провідної верстви через нерозуміння, неприйняття цілей еліти та небажання їй підкорятись, еліта все ж таки завдяки природній перевазі, тобто наявності у неї творчої волі, перемагає цей внутрішній опір. Варто також нагадати, що творча воля – це не просто воля до творення абсолютно нових форм, це воля до творення досконаліших за попередніформи. Для творчого індивідаце означає постійний вихід за межі себе попереднього, це “ріст із себе в щось інше”. Якраз поняття “творчої волі”, або ще “волі до творчості” – це те, що відрізняє волюнтаризм Ю.Вассияна від волюнтаризму Д.Донцова. В останнього воля “сліпа”, це “чин для чину, без мети” абоще “воля єціль у собі” (хоча ради справедливості потрібно сказати, що у Д.Донцова в його “Націоналізмі” теж зустрічаються вирази про “творченасильство ініціятивної меншости”). Але у Ю.Вассияна ж, крім того, воля – це свідомо організована творча дія.
Оформлення землеробського етнічного масиву в націю розпочинається з вибудовування внутрішньої суспільної ієрархії; саме дія волі породжує національне бажання як одну із форм зусилля. Людська діяльність, конкретніше діяльність творчої меншини, й ієрархізує спільноту. Наявність еліти потім сублімує енергію землеробського етносу в політичні форми нації.
Коли народ у своєму націєбудівництві досягає рівня держави, то він стає, за Г.В.Ф.Гегелем, вже не об’єктом, а суб’єктом історичної дії. Як уже зазначалось, для Ю.Вассияна етнос, “вкорінений у землю”, – це ще стан доісторичного існування. Вихід з неісторії в історію відбувається через подолання почуттєвого начала і в людині, і в етносі. Бо “під порогом історії” біологічне життя етносу було нічим іншим, як “процесом анімальних інстинктів, що стихійно розростався, як росте ліс, степ, тваринний світ”.
Ю.Вассиян розуміє роль великої особи в історії як суб’єкта історичної дії так: “…життя стає великим через особовий вираз, яким є все особа, велика людина, що оформлює розпорошений, хаотичний стан почувань у єдність окресленого почуття, що стоплює мерехтливий світ думок у сонце одної ідеї, що зосереджує шляхи розбіжних хотінь в єдиний струм волі, яка дістає виразний напрям до означеної мети”. Великі особистості творять історію в тій мірі, в якій неповторна одиничність їх наочних носіїв акумулює загальну національну волю. Втілення волі нації у великій людині можливе через ієрархічне передавання цих вольових зусиль від маси через еліту і до великого лідера.
Зважаючи на принцип реалізації історичної волі нації у творчому акті, Ю.Вассиян не сприймає колових моделей історії. “Повернення до того ж самого” (Ф.Ніцше) або “принцип повторення в історії – дуже умовний, – пише він, – а найменше кирмується ним той, хто історію як правду творить. Отже треба рішучо відкинути пересвідчення в діяннянезмінних, об’єктивних, телєольогічних норм, що порушають муравельником живих людських автоматів, відповідно до раз визначеного пляну; визволитися з тенет невольницької моралі з її вірою в панування принципу космічної справедливості, у нахил природи до рівномірного розподілу енергії, до біольогічного й соціяльного урівнання. Бо всі ці поняття не розкривають внутрішнього пляну світу історії тому, що вона щене скінчилася і все жиюче має в ній своє слово, в порядку найвищої рації”. Якраз при лінійному сприйнятті історії, що становить процес одиничних, неповторних фактів, творча воля може реалізовуватися єдино можливим шляхом – здійсненням себе у нових неповторних актах. Нове – це те, що в принципі не може мати ніяких тотожностей у минулому, а тому ні про яке “повернення до того ж самого” мова йти не може. Уявлення про наперед задані цілі історії також робить діяльність людини механічною і репродуктивною, бо, принаймні, для уявного творця цілей, який їх усвідомлює, нове як сутність творчого акту вже не є новим. Телеологічне бачення руху історії примушує людину бути маріонеткою під час реалізації прихованих цілей історії та спеціально не бачити цього свого становища. Тому творча воля у Ю.Вассияна лише “із себе”, тобто з точки зору “тепер” та з опорою наминуле, а не сліпо виконуючи приписи, що йдуть з майбутнього, може зреалізувати себе. Таким чином, вона й примушує бачити рух історії у вигляді векторної лінії.
У статті “Ідеологічні основи українського націоналізму” Ю.Вассиян поглиблює своє розуміння нового в історії через аналіз відношення теперішнього до минулого (традиціоналізму) та майбутнього (футуризму). Традиціоналізм означає дляЮ.Вассияна культ традиції, спираючись на який сучасність намагається осягнути свій “повний зміст”. Коли сучасність зупиняється (а така зупинка автентично можлива лише коли історичний процес нації доходить до свого природного завершення), тоді вона й зупиняє історію, й тоді стає можливим шукання “повного сенсу” в минувшині та пояснення через нього всього сьогодення. Сучасність ніби підсумовує собою повну здійсненність в минулому, через перетворення його на об’єкт самопізнання та “вдячного схиляння”. Традиція для Ю.Вассияна може перебувати в складі сьогодення лише в одному випадку – коли вона використовується, тобто стає умовою для творення нових життєвих форм, а не коли перед нею схиляються, як перед повним завершенням, а значить і констатують незмінність історії. Рух у часі, тобто творення цих нових життєвих форм потребує постійного долання попередньої історії, а не схиляння перед нею. Коли не ми працюємо на традицію, а традиція на нас, тодіможливий і розвиток нації в цілому. Отже, лише в якості чинника традиція стає “одним з основних елементів в системі тих сил, що завдяки їх діланню доконується процес національного самоздійснення”. Воля продукує не просто зміну, це – творча зміна. Саме творення нових способів свого існування, що є відповіддю на змінені зовнішні історичні обставини дає надію нації на існування в майбутньому, а не репродукція звичних, традиційних способів існування.
Коли йде вибудовування моделей можливого майбутнього нації без опору на певну традицію (“насильним пірнанням зв’язків з минувшістю”), то цей стан Вассиян називає футуризмом. Футуризм стає реакцією на розвинутий традиціоналізм, який у минувшині вбачає “повний сенс”, натомість футуризм такий “повний сенс” переносить у майбутнє. Та якщо немає опертя на конкретикуминулого, то такі футуристичні побудови можуть бути лише теоретично-спекулятивними, “несубстанціяльними” та “порожніми”. Також характерними рисами футуризму для Ю.Вассияна є “відірваність, неокресленість, механічність, чиста утопічність”. І ніяка синтеза тут неможлива. Хочеш творити нове для майбутнього – обіприся на зреалізовануконкретику, а вонаможе бути лише вминулому, що вже відбулося, а не в ще не здійсненному майбутньому. Що ж до творчості, то вона мислиться не як діяльність, що передбачає повну перерву з минулим і творення на пустомумісці, ex nihilo. Творчість включає в себемомент традиції. І наявність творчого суб’єкту – це і є критерій руху нації вперед.
Таким чином, на відміну від крайнощів традиціоналізму та футуризму Ю.Вассиян намагається дотримуватись “середньої лінії”, коли минуле використовується теперішнім заради майбутнього. Бути реалістом у сучасності означає для нього приймати хоч частково певну традицію й у своїй діяльності опиратися на її силу.
Опубліковано: Орлик. Місячник культури і суспільного життя. Бергтесгаден, 1947. Ч. 10. С. 1-4.
