В історії українського визвольного руху часів Другої світової війни є дві події, які безумовно мали великий вплив на процес нашого державотворення, але які при цьому часто залишають в тіні історії через міфи, якими ці події обтяжила радянська пропаганда. Проголошення Акту відновлення української державності 30 червня 1941 року, який показав, що українці у цій війні мають своє окреме завдання — відновити свою державність, та створення у липні 1944 року Української Головної Визвольної Ради (УГВР) стало початком демократизації українського руху опору, який завершився тільки у 1991 році проголошенням Незалежності. Але так чи інакше через боязнь перед історією в нашій країні про ці події говорять вкрай мало. Аби з’ясувати, чому цей процес відбувається, і як його подолати Galnet обговорив цю тему із фахівцем з історії ОУН-УПА, директором Національного музею-меморіалу жертв окупаційних режимів «Тюрма на Лонцького» у Львові Русланом Забілим.
Яку значимість мало проголошення Акту відновлення української державності тоді, у 1941 році, та як воно відобразилося на сучасності?
Якщо говорити про сучасність, то це один із елементів історії державотворення. Якщо говорити про минуле, то в умовах боротьби двох тоталітарних систем, це був відчайдушний крок бандерівців. Вони не тільки задекларувати свої наміри документально, але й зробити реально те, що прокламували щодо створення української держави.
У чому важливість проголошення цього Акту для сучасних українців?
Для початку це дало можливість показати те, що Організація Українських Націоналістів не тільки на словах виступала проти німецької влади. Зрозуміло, в цьому протистоянні велася своя політична гра. Зрозуміло, що ОУН, як політична організація, намагалася скористатися з тієї ситуації, яка була. Але коли настав відповідний момент, то ту ситуацію на початку радянсько-німецької війни використали для того, щоб чітко заявити свої позиції, показати, що відбувається боротьба між двома тоталітарними системами і відповідно спробувати створити Уряд, відродити українську державність. Таким чином, коли зараз говорять про буцімто тісну співпрацю ОУН з нацистами, то фактично проголошення Акту відновлення української державності, навіть якщо і могли би бути наведені якісь такі мости, руйнує їх дощенту.
У зв’язку з чим зараз не враховують момент, про який ви говорите, і значно більше акцентують на зв’язках ОУН з нацистською стороною?
Це ще стара пісня, яку співали в радянські часи і яку активно нав’язувала радянська пропаганда. Її й досі використовують, хоча достатньо документів, аби спростувати це. Думаю, за 22 роки незалежності стільки було написано про визвольний рух, що лінивий хіба не захоче розуміти, що насправді відбувалося.
Зрозуміло, що ці дослідження не є вичерпними і є ще багато чого вивчати. Наприклад, після проголошення Акту української державності 5 липня Гітлер дізнався про цей факт і створив спеціальну слідчу комісію, яка розбиралася з цим моментом, адже на представників німецького абверу покладали відповідальність по нагляду за ситуацією у Львові. Один із них, Кох, був допитаний цією комісією. Також допитували й арештованих членів українського уряду. Історики ще тих документів не бачили. Але якщо б ми достеменно знали те, що відбувалося у верхівці Третього рейху щодо стосунків із українськими націоналістами, то ми б чіткіше розуміли і їхню логіку поведінки, і позицію Німеччини щодо створення Української незалежної держави. Відповідно було б менше спекуляцій та дискусій навколо питання Акта.
З яких причин зараз історики не працюють з цими документами?
Думаю, це пов’язано з кількома моментами. Звичайно, тема є актуальною і цікавою, але справа у тому, що німецькі архіви дуже розпорошені і фактично не розроблені українськими вченими. Тому в цих архівах потрібно працювати і вивчати їх. З іншого боку, українські історики дуже обмежені в ресурсі. Не знаю, чи багато істориків можуть дозволити собі поїхати закордон, щоб працювати в архівах і досліджувати ту тему, яку вони хочуть. Це для українських науковців немалі кошти, а ми знаємо, в якому стані в нас перебуває наука і як «держава турбується про науку», а особливо про дослідження тематики визвольного руху.
Тобто доступ до таких документів є. Вони не є засекреченими, а справа у фінансуванні?
Якщо такі документи існують, то, звичайно, проблем із доступом до них немає. Це не сучасна Україна, це все-таки Німеччина, демократична держава. Вважаю, що якби я зараз захотів поїхати в Німеччину, щоб працювати з цими документами, то це було б для мене великою проблемою. Адже потрібно знайти чималі кошти, бо я собі цього, «отак запросто» дозволити не можу.
Що б змінилося, якби ці документи були опрацьованими?
Вони допомогли б з’ясувати обставини, атмосферу тих подій. Та й для істориків ніколи не буває зайвих документів.
Та все ж яким чином, на вашу думку, за нинішніх умов можна змінити ставлення переважної частини суспільства до нав’язаної радянською міфологією думки про зв’язок між ОУН та нацистською Німеччиною?
Власне, таким чином, як ми це робимо зараз — писати про це, писати якомога більше. Говорити правду — публікувати документи, робити об’єктивні дослідження і, власне, це й є тим, що потрібне для суспільства. Подавати інформацію, яка б викликала довіру і яка була б неупередженою
“Робота УГВР декларувала широкі рамки українського визвольного руху”
А як щодо діяльності УГВР, органу, який проіснував не довго, але про важливість якого в контексті минулого і сьогодення говорять дедалі частіше?
Українська Головна Визвольна Рада це, як іноді говорять, такий підпільний парламент або передпарламент, який взяв на себе функцію керувати українським визвольним рухом і також репрезентувати його на зовні, у тому числі і за кордон перед демократичним світом. В Українську Головну Визвольну Раду входили не тільки члени Організації українських націоналістів. Туди входили і безпартійні, і представники інших партій, які мали відмінні погляди, хоча ці партії перестали діяти давніше.
Також багато членів різних політичних середовищ запрошувалися до участі в роботі УГВР, але треба розуміти що це була війна, і що ті кандидати в члени, які перебували на заході, де було відносно спокійно, не дуже хотіли повертатися в воюючу Україну і брати участь в підпіллі. Проте якраз робота УГВР декларувала те, що український визвольний рух має широкі рамки. Він не був узурпованим якоюсь однією політичною силою. Там були, звичайно, і члени ОУН, але дуже багато було безпартійних, які не належали до ОУН. Також були представники інших партій, інших поглядів, і тим більше, що були представники інших національностей, які до ОУН також не належали. Головне гасло УГВР — «Воля народам! Воля людині!» хоч і було оунівським, але залишалося актуальним для всіх. Це те, що дозволяло залучити до боротьби за українську незалежність надзвичайно широкі кола людей.
У цьому контексті, яку значимість має УГВР для консолідації підпільного руху?
УГВР стала одним із етапів державотворення в складних умовах підпілля. УГВР взяла на себе відповідальність за визвольний рух, за визвольну боротьбу і консолідацію довкола неї. УГВР мала можливість представляти цю визвольну боротьбу не тільки в межах території України і не тільки говорити про неї за кордоном. Вона також була уповноважена підпіллям вести переговори з представниками інших держав. Тобто підпіллям використовувалися будь-які політичні важелі та механізми, щоб привернути увагу до подій на території України, яка була окупованою нацистами, а потім знову радянською владою; привернути увагу до того, що українці прагнуть здобути незалежну державу, що вони мають право не тільки боротися з неї, але й мають право на існування такої держави.
Наскільки вдалося УГВР поширювати думку про право України на власну незалежну державу у світі?
Це важко оцінити, бо немає ще настільки ґрунтовних досліджень для оцінки. Наприклад, чи багато вийшло підпільних видань, які доставили в якісь уряди? Який характер мали контакти УГВР із урядами країн заходу? Звичайно, світ знав про цю боротьбу. Звичайно, преса писала. Звичайно, УГВР через своє Закордонне представництво пересилала інформацію про збройну боротьбу і встановлювала контакти з дипломатичними представництвами інших держав, зокрема з англійцями, американцями, не говорячи про французів чи угорців. Але справа в тому, що в цьому випадку скільки б не прикладалося повстанцями зусиль з привернення уваги до боротьби з радянським тоталітаризмом, все-таки роль свою відігравала геополітика і те, як визначили союзники вигляд Європи після завершення Другої світової війни.
Очевидно, що в ці розрахунки не входило створення Української незалежної держави, оскільки така позиція західного світу знову привела би до чергової війни або до нового витка тої ж самої Другої світової – до конфлікту не тільки політичного, але й збройного з Радянським Союзом. Того ніхто не смів робити в той момент, бо Радянський Союз мав в ті часи статус держави-переможниці. І цей статус та імідж радянською пропагандою інтенсивно підтримувався. Тому боротьба українців і прибалтійських народів в геополітиці залишалася на маргінесі і вважалося, що вона не має якогось значення.
Однак після того, як розпочалася холодна війна і стосунки між союзниками погіршилися, очевидно, що політики західних держав звертали увагу на події в Україні, але було запізно. Фактично український визвольний рух в той час був в стані згасання.
“Український визвольних рух був гнучким і політично виваженим”
Який слід мала діяльність УГВР на майбутній національно-визвольний рух українського народу, зокрема й на шістдесятників?
Український визвольний рух не був явищем уставленим, стабільним, зашореним, фанатичним. Український визвольних рух був динамічним, гнучким і політично виваженим. Він чітко реагував на зміну політики в Радянському Союзі, зокрема на Україні щодо контрповстанської боротьби, та вживав відповідних заходів. Зокрема й через це повстанці воювали до 1960-го року. Також він орієнтувався на те, що відбувається у світі. Керівництво ОУН було добре поінформоване про міжнародну ситуацію. Наприклад, надії покладалися на те, що потрібно протриматися ще деякий час після 48-го року до моменту, коли дійде до збройного конфлікту між СССР і західними союзниками. Такі надії покладалися на те, що до широкого конфлікту може привести війна в Кореї.
Фактично повстанці програли збройну боротьбу, тому що вистояти 10 років в тяжкому протистоянні, не маючи жодних союзників, коли радянська влада могла використовувати фактично необмежений ресурс, повстанці довго не могли. Радянська влада намагалася всіма методами вбити клин між повстанцями і цивільним населенням, а цивільне населення – це соціальна база для повстанців, це їхня підтримка, їхній тил. Ну і звичайно, що людський ресурс підпілля вичерпувався і фізично, і психологічно.
Окрім того, коли керівництво ОУН побачило таку ситуацію, то готувалися кадри для подальшої боротьби. Ці кадри мали з одного боку легалізуватися, а з іншого боку пристосуватися до умов життя в радянській системі. Навіть вступаючи в комсомол, в партію, здобуваючи вищу освіту, займаючи якісь посади в радянській адміністрації, щоб у відповідний момент знову продовжити цю боротьбу.
Естафета боротьби за незалежність передалася молодим, наступним поколінням шістдесятників, які зрозуміли, що відкритою збройною боротьбою, як було в минулому, нічого не досягнеш на такому етапі, тому треба боротися іншими методами. Методами ненасильницького спротиву, методами відстоювання культури, права на віросповідання та власну мову, займаючись правозахистом, і так далі. Тобто всіма тими методами, які використовувало покоління шістдесятників, черпаючи духовні настанови, враховуючи досвід боротьби попередніх поколінь.
Охарактеризуйте значимість діяльності УГВР у контексті українського державотворення?
З точки зору історичного процесу, який відбувався, можу сказати, що це був з одного боку ключовий момент і наступний етап розвитку українського визвольного руху. Окрім того, це було унікальне явище в історії не тільки визвольного руху, але й України. Наприклад, якщо порівнювати Польщу, яка була окупована німецькими військами, то їхній уряд перебував в Лондоні. Це був уряд держави, яка загинула внаслідок агресії. Він звідти керував цією боротьбою як міг, і допомогу цю надавали альянти. А щодо України, то тут не могло навіть іти мови про розвиток подій за таким сценарієм стосовно допомоги ззовні і визнання легітимності боротьби українців за свою державність, оскільки Українська держава загинула давно, ще в 20-их роках. Уряд УНР хоча й перебував у вигнанні, але жодної ролі у цьому не відігравав, на жаль. Тому українці створили цю структуру самотужки, брали на себе відповідальність і фактично намагалися здобути незалежність не тільки збройним шляхом, замкнувшись на своїй території і варячись у своєму котлі, навпаки вони хотіли репрезентувати її назовні, задекларувати те, що українці не коряться. Українці прагнуть створення демократичної та незалежної держави. Це був надзвичайно важливий чинник, для того щоб вільний світ міг розуміти які процеси відбувалися на Україні в той час.
“Нам потрібно впроваджувати концепцію національної пам’яті”
У 2014 році буде 70 річниця з часу створення УГВР, і у Львові хочуть відзначати цю дату на державному рівні. Наскільки це важливо для українського народу?
На загальнодержавному рівні вшанування пам’ятних дат такого характеру має велике значення. Не тільки для виховання наступних поколінь, але й для оцінки та розуміння того, якою ціною здобута Українська держава. Вважаю, що це мала би бути справа не так політиків, як істориків. Політики так чи інакше завжди намагатимуться скористатися з ситуації, здобути якісь політичні дивіденди. Потрібна би була, окрім такої ініціативи політиків, ще й політична воля, до того щоб виробити якусь концепцію, програму національної пам’яті, відродити інституції національної пам’яті. Ну і зрештою через них впроваджувати політику національної пам’яті, як це роблять наші сусіди – поляки, литовці, латвійці.
Чому зараз в Україні не відбувається процес політики впровадження відновлення національної пам’яті?
Державної політики національної пам’яті в нас не має. Те, що є – це крок в минуле, а не поступ, орієнтований на майбутнє. Сучасний політикум не зацікавлений у цьому. Він зосереджений зовсім на інших проблемах. Але сегмент політики національної пам’яті є не менш важливим від інших.
Відродження національної пам’яті та історії відбувалося інтенсивно з 2008 року. Було зроблено дуже багато кроків в цьому напрямку, але не було зроблено жодного кроку для того, щоб ці попередні кроки стали вже не зворотнім процесом. Тим не менше за 22 роки існування української державності всі ініціативи походили від громадськості і завжди в нас активно цим займалася громадськість. Тому я не хочу бути категоричним в тому, що в плані національної пам’яті зовсім нічого не робиться.
На державному рівні так воно і є наразі, але на рівні громади є зрушення, а це означає, що в суспільстві є потреба в цьому; у суспільстві є велика потреба розставити крапки над «і», відійти від цих от радянських штампів-міфів, які останнім часом наполегливо йому знову нав’язують. Ми стоїмо на роздоріжжі і не можемо зорієнтуватися, чим був для нас Радянський Союз, і взагалі, що ми там робили, і хто для нас Сталін. Чи він злочинець, який організував Голодомор, чи він герой, достойний пам’ятника (знаємо скандал, який був не так давно). Думаю, з таким багажем ми в Європі не потрібні. І, власне, визначення позиції щодо минулого є гарантом того, що таке минуле, тоталітарне минуле, у нашій країні не повториться в майбутньому.
Зараз стало модно говорити про інтеграцію історії України у європейський історичний простір. Так, а що ми туди інтегрувати будемо?
Ви кажете, що є ініціатива зі сторони громадськості. А чого зараз не вистачає громадянам, аби все-таки вплинути на політиків, на державу, для того щоб вивести цей процес на державний рівень?
Політикам у цьому випадку не вистачає здорового глузду, української національної ідентичності і розуміння того, що, окрім Української держави, іншої держави не існує. І потрібно зосереджувати всі зусилля, власне, на становленні української сучасної держави, бо примара із минулого вже не повернеться. Не тільки декларувати, що ми сповідуємо європейські цінності і хочемо бути в Європі, але й робити реальні кроки для цього, зокрема і у сфері національної пам’яті. Українські політики, на мою думку, є глухими до того, що від них очікує суспільство і вони поводяться відповідно.
А як, на вашу думку, суспільство може нав’язати власні пріоритети політикам?
Через активну громадянську позицію і створення громадянського суспільства.
Хто ж тоді може консолідувати наміри громадян до відновлення національної пам’яті?
Це все залежить від того, про що йде мова. Завжди є активні люди, які готові витрачати свій час і зусилля для таких справ, які залучають своїх друзів, знайомих, шукають однодумців, створюючи громадські організації, комітети і проводячи практичну роботу в цьому напрямку. Шкода тільки, що не має для таких організацій підтримки на державному рівні.
“Відродивши національну пам’ять, ми позбудемося наслідків тоталітаризму”
Що, на вашу думку, дасть відродження національної пам’яті Україні як державі? Ви вже говорили про те, що це дозволить визначити куди ми йдемо, а що ще?
Найголовніше це те, що ми зможемо позбутися наслідків тоталітаризму, зміниться мислення українців. Бо мені здається, що ми досі живемо в стані посттоталітарного суспільства, яке ще не позбавилося багатьох рудиментів тієї радянської тоталітарної системи. Це проявляється не тільки у ставленні до свого минулого, а й у ставленні один до одного, у ставленні до оточення і до оточуючих.
В нас в країні чомусь багато пересічних громадян думають, що демократія це вседозволеність, а не верховенство закону; багато є безпорадними, які не знають що і як робити, впавши в «пам’яттєву амнезію», і пливуть за течією. Хоча минуло вже стільки років незалежності, а багато хто ностальгує за радянським минулим; навіть ті, що ледь його пам’ятають. При мудрому використанні політики національної пам’яті вона може стати одним із потужних консолідуючих чинників у суспільстві.
Тобто відновлення національної пам’яті допоможе переступити прірву, спровоковану Радянським Союзом у свідомості українців?
Зокрема й це. Бо коли ведеться багатьма політиками така відверта антиукраїнська пропаганда треба не забувати, що в Україні виросло ціле покоління українців, які йдуть в політику, науку, економіку, але вони не знають Радянського Союзу і не мають радянської ідентичності. Але вони також втрачають українську ідентичність, бо їх підштовхують до цього. Та якби у нас не було проблем із ідентичністю, то Україна давно би стала такою, якою ми всі би хотіли її бачити.
Розмовляла Тетяна Бучок
Джерело: Galnet
