Традиція, яку можна побачити й відчути
Українська культура зберігається не лише в архітектурних пам’ятках, музейних предметах чи писемних джерелах. Важливою її частиною є традиційні ремесла й техніки декоративного мистецтва, через які передавалися уявлення про красу, символи та світ українців.
Однією з таких технік є вибійка — традиційний спосіб оздоблення тканини за допомогою спеціальних форм, якими на поверхню наносили фарбу та створювали орнаментальні композиції. Саме цій техніці був присвячений майстер-клас в етнохабі «Гетьманська Глухівщина». Діти дізналися про особливості вибійки, традиційні орнаментальні мотиви та принципи створення декоративного візерунка, після чого змогли спробувати техніку на практиці.
Українська вибійка: коротко про традицію
Вибійка, або набивання тканини, належить до традиційних способів декоративного оздоблення текстилю. Її принцип полягає у нанесенні фарби на тканину за допомогою спеціальної форми — вибійної дошки, на поверхні якої вирізьблено орнамент.
Майстер наносив фарбу на рельєфну поверхню дошки, після чого притискав її до тканини. У результаті на полотні залишався відбиток орнаменту. Повторення таких відбитків давало змогу створювати смуги, композиції та складні візерунки. Для вибійки використовували рослинні, геометричні та інші декоративні мотиви. Орнамент міг бути як стриманим і повторюваним, так і складнішим за композицією.
Техніка була відома в різних регіонах України, в т.ч. на Слобожанщині та в Гетьманщині й використовувалася для оздоблення одягу, домашнього текстилю та інших тканих виробів. Вона належить до ширшої європейської традиції ручного декорування тканин, але в українській культурі набула власних художніх особливостей.
Особливий інтерес вибійка становить і як історичне джерело. Орнаменти та способи їхнього використання дають змогу досліджувати естетичні уподобання, побут і матеріальну культуру різних історичних періодів. Сьогодні традиційна вибійка переживає нове осмислення. Її техніки та мотиви використовують майстри декоративного мистецтва, дизайнери, освітяни та культурні проєкти, поєднуючи традиційні підходи із сучасними матеріалами й формами.
Від знань — до власної творчості
Особливістю заходу стало те, що його учасники не залишилися лише слухачами. Кожен мав можливість власноруч створити орнамент, попрацювати з формами та фарбами й побачити, як традиційна техніка перетворюється на особистий творчий результат. Таке практичне знайомство з культурною спадщиною допомагає сприймати традицію не як щось далеке й музейне, а як живу частину культури, яку можна досліджувати, відтворювати та переосмислювати.
Майстер-клас провела Аліна Аббасова — юна майстриня, випускниця Глухівського національного педагогічного університету імені Олександра Довженка, керівниця відділу виховної роботи та молодіжної політики Університету з Глухова.
Передача таких знань від молодого майстра до дітей є важливою складовою збереження нематеріальної культурної спадщини. Адже традиція продовжує існувати тоді, коли нею користуються, її пояснюють і передають далі.
Етнохаб як простір культурної пам’яті
Майстер-клас відбувся в етнохабі «Гетьманська Глухівщина» — просторі, де історична та культурна спадщина регіону поєднується із сучасними освітніми й інтерактивними форматами. Особливого значення це набуває для Глухівщини — краю з багатою історією, пов’язаною з добою Гетьманщини, культурними традиціями та пам’ятками, які формують історичну ідентичність регіону.
Етнохаб створено в межах проєкту «Столичний Глухів XVIII століття: 3D та VR-спадщина як інструмент освіти, відновлення та культурної реінтеграції», який реалізовує з липня 2026 року Глухівський національний педагогічний університет імені Олександра Довженка за фінансової підтримки Українського культурного фонду.
Проєкт поєднує роботу з історичною спадщиною та сучасні цифрові технології — 3D і VR — з освітніми та культурними практиками. Водночас майстер-клас із вибійки демонструє, що сучасна презентація спадщини може відбуватися не лише за допомогою цифрових технологій.
Коли спадщина стає особистим досвідом
Для дитини історія культури стає особливо зрозумілою тоді, коли її можна не просто побачити, а зробити власноруч. Відбиток на тканині в такому випадку стає своєрідним матеріальним свідченням знайомства з традицією. Дитина не лише дізнається про українську вибійку, а й залишає власний «відбиток» у процесі її сучасного продовження.
Саме через такі практики формується живий зв’язок між минулим і сучасністю. Традиційне мистецтво перестає бути лише об’єктом вивчення та стає досвідом, який можна передати далі. «Відбиток традиції» в етнохабі «Гетьманська Глухівщина» — це приклад того, як культурну спадщину можна зберігати через живу практику, творчість і безпосередню участь молодого покоління.
