30 червня 2023 року, 102 роки тому війська батька Махна, затиснуті з усіх сторін регулярними військами Червоної армії, дали свій останній бій прибульцям з московії. Які продовжували завойовувати територію України, поневолюючи наш народ. Відбулося це на теренах Недригайлівщини в трикутнику між селами північно-західної околиці нашого району. На той час Роменського повіту Полтавської губернії. Кров українських патріотів і тих, хто прийшов сюди, пролилася на розлогих полях і глибоких ярах в околицях Хоружівки, Гринівки, Маршалів, Беседівки.
Поблизу останнього населеного пункту, в напрямку Малих Будок, існує чи то природою вибудуваний, чи то своїх рук доклали наші пращури, глибочезний яр. Якщо його можливо так назвати – ціле урвище. На самому його низу – ставок. А гірські підвищення, що його оточують, опуклої форми. Тому й прозивають місцеві мешканці цю місцевість – макітри. Глибину цього урвища та підвищення «макітрів» важко визначити, але аналогічних напевне поблизу не існує. В глибочезному ярузі зосереджувалися козаки-махнівці, перебуваючи в резерві перед грізним боєм з червоним військом, яке очолював особисто Головнокомандувач Збройних Сил України та Молдови М.В.Фрунзе. Його командирська машина з’являлася то в Сакунисі, то в Недригайлові, пізніше в Смілому. А в Хоружівці всі комнезамівці та активісти села повтікали або поховалися від протиборчих сторін. А у волості залишили молодого виконавця Тимофія Петльованого. Тож, коли з волосного села вийшли махновці, туди зайшли фрунзенці на чолі з головнокомандувачем. Тимофій Кирилович особисто чув розмову Френзе з місцевим воєнкомом Токманем.
Останній бій виявився не на користь, в недалекому минулому, 40-тисячної армії Нестора Івановича. Боротьбу він вів з усіма окупантами, як російськими, так і німецькими. Не знаходив спільної мови і з українськими військами. Тож за час боротьби з різними угрупуваннями, які перебували на українських землях, бажаючи її захопити, армія Н.І.Махна була виснаженою, обезкровленою і менш чисельною.
Не допомогла й кавалерія, яка знаходилася в урочищі Макітри в засідці. Спочатку вона потіснила більшовицьких зайд, а потім ті, отримавши резерви з боку Гринівки, почали брати верх. За спогадами очевидців, які перебували на той час в тому бою, це було пекло. Безліч убитих і понівечених знаходилися під копитами коней. Дзвін шабель і крик поранених, постріли із вогнепальної зброї і гучні, але нерозбірливі накази наповнювали навколишню атмосферу того останнього червневого дня 1921 року.
Завершився бій майже в кінці погожого літнього дня. Маневруючи, махнівці почали відступати. Але, затиснуті в кільце з усіх сторін, не могли знайти місце прориву між ворогами. Націлилися в сторону Маршалів, аби в подальшому дістатися залізничної колії в Конотопі. Але не вдалося. Тоді за наказом Махна кавалеристи, озброївшись двома наганами кожен, пішли на прорив в сторону Малих Будок. Наближаючись до заслону кавалеристів, що рухались їм назустріч, махновці, вклавши шаблі в піхви, вихопивши по два пістолети, в упор почали розстрілювати лавину червоних, з якими зближалися. Зім’явши кавалерію, махновці ринулися в пробитий ними коридор, зненацька застали між Коровинцями і Малими Будками піхотинців, які на автомашинах прибули сюди, аби зробити заслон відступаючим військам батька Махна.
Через лічені години, вже в передвечірній час, махновці дісталися Ромен, осідлавши залізницю подалися знову в сторону південних районів України. Але з переважаючими багатократно військами Червоної армії в бій не вступали. Останній бій для них був у нас на Недригайлівщині. Урочище Макітри стали свідками того побоїща, в якому загинули, з поміж інших московських зайд і сини України. Як з однієї сторони так і з іншої. На жаль, колесо історії не навчило, а прокручується по тій самій орбіті і нині. На превеликий жаль…
Джерело: facebook
