Його ім’я не згадується в жодному науковому чи популярному виданні, присвяченому історії Сумщини. Між тим, О.І. Мєщанінов знаний у світі. Він занесений в Ізраїлі до списку "Праведників світу", його ім’я носить 9-та Холодно гірська лікарня в м. Харків, де він пропрацював з 1919 по 1965 рік і де, в тяжкий тривожний час, його щоденна лікарська праця стала подвигом. В 1972 році провулок Світлий, де проживала довгий час сім’я Мєщанінових, перейменували у провулок Мєщанінова.
Був у Харкові сквер Мєщанінова, який тепер новоявлені харківські багатії хочуть забудувати. Харківська громада намагається захистити сквер, а з ним і пам'ять про цю мужню людину. Але там де йдеться про гроші, для сучасних можновладців і пам'ять і історія відходять на другий план.. Харківська преса пробувала допомогти жителям міста відстояти і свої права, і свою історію, але міські власті на всі запити журналістів і громади дають одну відповідь: "Такого сквера на карте города нет".
Газета «Вечерний Харьков» в 2005-у ювілейному році намагалася довести харківській владі: "Что такое имя нельзя устранить из истории", але влада, на жаль, проігнорувала докази журналістів.
Про Олександра Івановича Мєщанінова майже нічого не знають земляки, для яких він зробив немало, з роками його подвиг забувають і у Харкові.
О.І. Мєщанінов народився у Путивлі 1879 року. Батько, Іван Петрович, був прикажчиком у м’ясній лавці. Через декілька місяців після народження сина він застудився і помер. Мати, Любов Гаврилівна, домогосподарка, малограмотна жінка, залишилася вдовою з чотирма дітьми на руках. Сім’я жила бідно, читати в писати, як згадував Олександр Іванович, його навчила "одна гуманная учительница бесплатно".
Брат матері, що жив у Києві, забрав наймолодшого із родини – Сашу- до себе. У києві дядько, помітивши здібності хлопчика, віддає його до гімназії. Пізніше Олександр Іванович не раз згадує дядька і його роль у своїй долі. Навчаючись у гімназії, О.І. Мєщанінов давав приватні уроки, готував до іспитів учнів молодших класів, шукав інші заробітки до бюджету дядькової сімї, частину грошей обов’язково відсилав матері.
Після закінчення гімназії у 1899 році О.І. Мєщанінов вступає на медичний факультет Київського університету. Роки його навчання припали на дуже складний період в житті держави і суспільства – це економічна криза 1900-1903 рр. і пов’язані з нею робітничі, селянські, студентські виступи, пожвавлення ліберального і соціал-демократичного руху, реакція державної влади на ці явища. В 1904 році розпочалась російсько-японська війна і влада прийняла рішення перервати навчання медиків-старшокурсників, відправивши їх на фронт «зауряд-врачами», тобто допоміжним і молодшим персоналом.
Київські студенти-медики розуміли, що одержати пізніше дипломи буде проблематично і тому оголосили студентський страйк з вимогою дати можливість здати випускні іспити і одержати дипломи. Губернська і університетська влада, щоб не роздмухувати скандал, дала дозвіл медикам на завершення навчання і в травні 1904 року Олександр Іванович одержав диплом про закінчення мед факультету.
Пізніше в автобіографії він з вдячністю згадує університетських викладачів, відомих професорів В.П. Образцова, В.К. Високовича. М.Д. Стражеско, М.М. Малковича і інших, які дала його добротні знання, виплекали любов до професії, виховали терпіння наполегливість і мужність.
Мєщанінов одержав пропозицію залишитись працювати у Києві, але він хотів стати земським лікарем. Ще в студентські роки, під час епідемії сипного тифу Олександр Іванович працював у сільських лікарнях Київщини і Катеринославщини, знав, що медики дуже потрібні сільським жителям, що саме земські лікарі найбільше можуть послугувати селянам.
Тому він їде працювати ординатором в земську лікарню містечка Сміла, але дуже скоро його мобілізували до армії і відправили на фронт.
Спочатку служив хірургом в санітарному поїзді, який обслуговував поранених Мукденського фронту, а потім молодшим лікарем у Кавказькій дивізії. Працювати доводилось у тяжких умовах: не вистачало медикаментів, інструментів, перев’язочного матеріалу, білизни. А головне – не вистачало медперсоналу і поранені солдати та офіцери, що годинами чекали черги на операції і перев’язки, відкрито лаяли режим за непідготовленість до війни. Тут Олександр Іванович здобув неоціненний хірургічний досвід і вирішив займатися саме хірургією.
Після демобілізації О.І. Мєщанінов повернувся до Києва, прослухав курс паталогічної анатомії у професора В.К. Високовича і влаштувався на роботу до Єлисаветградської лікарні. Тут він працював три роки під керівництвом відомого на півдні України хірурга О.А. Юцевича. Хоча в земських лікарнях медики мали часто універсальну підготовку, все ж основною спеціальністю Мєщанінова стає хірургія.
Довгий час Олександр Іванович був дільничним земським лікарем в с. Петрово Олександрійського повіту Херсонської губернії. Оцінивши його професіоналізм, повітова управа скоро призначає його завідувачем хірургічного відділення повітової земської лікарні в Олександрії.
В 1911 р. О.І.Мещанінов одержав запрошення переїхати в м. Суми на посаду головного лікаря і хірурга повітової земської лікарні. В Сумах головлікар багато уваги приділяв санітарній пропаганді, читав лекції, проводив бесіди про профілактиці захворювань. За пропозицією Мєщанінова повітова земська управа затвердила посаду повітового санітарного лікаря.. І тут відбувся конфлікт Олександра Івановича із земськими діячами Сум. На посаду санітарного лікаря висунули кандидатуру досвіченого медика Влайкова, але рішенням земської управи на цю посаду було призначено племінника предводителя місцевого дворянства.
В знак протесту проти таких свавільних дій Мєщанінов та четверо його колег подали заяви про звільнення. Олександр Іванович повертається в Олександрію і влаштовується в повітову лікарню с. Нова Прага.
Незабаром розпочалася Перша світова війна, Мєщанінова мобілізували до армії і доля знову закинула його до рідних місць – його призначили керівником Сумського хірургічного госпіталю Червоного Хреста. Як і в роки російсько-японської війни, знову відчутною стала нестача середнього медичного персоналу. Олександр Івановича влаштував при шпиталі курси фельдшерів і медсестер і почав підготовку кадрів на місці. Поскільки вся його професійна діяльність була пов’язана з земством, то і в Сумах він був обраний членом повітової земської управи.
Після падіння самодержавства і утворення Тимчасового уряду почалася перебудова органів місцевого управління. Посади губернаторів і повітових справників були ліквідовані. Їх обов’язки поклали на голів губернських і повітових земських управ, які стали називатись комісарами Тимчасового уряду. Повітовим комісаром в Сумах став О.І. Мещанінов.
Серед новостворених владних структурна місцях в перші місяці після революції провідну роль відігравали так звані ради об’єднаних громадських організацій (скорочено – громадські комітети). До них входили представники земств, міських дум, рад робітничих і селянських депутатів, політичних партій і різних організацій. Діяли вони під керівництвом губернських і повітових комісарів и виступали як виконавчі органи Тимчасового уряду.
В Сумах громадський комітет було створено 3 березня 1917 р. Головою його став О.І. Мєщанінов, заступником голови М. Куровський, секретарем М.Гладишев (меншовик від Ради робітничих і солдатських депутатів). Протягом березня відбувалось поповнення комітету представниками різних соціальних верств міста та повіту.
Одночасно з розширенням представництва комітету формувалась його структура. Керівним органом стало Виконавче бюро, конкретними справами управління займались комісії – по м’ясу, хлібу, кожах, мануфактурі, паливу, освіті і т.д.1
Громадський комітет не мав джерел фінансування, а тому його керівництво зверталось до приватних осіб, установ, організацій з проханням пожертвувань. Так, 9 травня 1917 р. під керівництвом Президії Комітету відбулись збори промисловців, купців, представників банків, на яких виступив О.І. Мєщанінов. Він говорив: «Общественный комитет работает не покладая рук, но ему нужны средства: надо увеличить пайки семействам призванных на войну, надо содержать организуемую милицию и т.п.
Купцы должны прийти на помощь своими пожертвованиями». Тут же сам оратор відкрив список пожертвувань, підписавшись на 1 тис. руб. За ним І.П. Харитоненко пожертвував 100 тис. на потреби армії і 25 тис. на потреби Комітету, П.М. Лещинський - 15 тис., М.І. Богатирьов – 10 тис. Інші присутні на засіданні пожертвували від 1 до 5 тис. руб. Робітник П.П. Новіков повідомив, що всі робітники Бельгійського заводу вирішили перерахувати на потреби Комітету одноразове пожертвування в розмірі 4% від заробітної плати.1 На заклик Олександра Івановича та під впливом його авторитету в Сумах на адресу Громадського комітету поступали пожертвування від інших приватних осіб, промисловців, робітників, учнів гімназій, реального комерційного училища, Кадетського корпусу, правління Азовсько-Донського банку, польської колонії у Сумах, про яку так піклувався Олександр Іванович у 1915-1916 рр як лікар і т.д.
Громадський комітет зосередив своїх руках керівництво всіма найважливішими сферами життя міста. Він займався промисловою, продовольчою справою (створенням запасів борошна, хліба, м’яса, яєць, цукру), забезпеченням населення паливом, обліком сировини, організацією правопорядку, діяльністю навчальних закладів, здійснював контроль за пресою.
В березні 1917 р. на останній сторінці "Сумского Вестника" з'явився штамп: "Просмотрено цензурой общественного комитета" (раніше було "Просмотрено цензурой").
Слід сказати, що строкатий склад Комітету, наявність в ньому людей не тільки різної соціальної приналежності, а й різних політичних поглядів, нерідко породжував тривалі суперечки і негативно впливав на роботу Комітету. Так, газета "Сумской Вестник", повідомляючи про зібрання Громадського комітету 12 березня , на якому створювали галузеві комісії, зазначила, що воно носило "временами чрезвычайно страстный характер, переходивший иногда на почву уязвленного самолюбия". Потрібен був величезний такт, терпіння, мудрість і авторитет О.І. Мєщанінова, щоб утримувати ситуацію і робити необхідну справу.
Саме завдяки О.І. Мєщанінову Сумський Громадський комітет визнав Центральну Раду. Незабаром після україно-російських переговорів і видання ІІ – го Універсалу Центральної Ради в приміщенні кінематографа "Люкс" 9 липня 1017 року відбулися збори членів Громадського комітету, на яких розглядалося українське питання, Головуючий О.І. Мєщанінов повідомив присутнім про те, що Тимчасовий уряд погодився визнати своїм крайовим органом Генеральний секретаріат Центральної Ради.
Представник Київської ради об’єднаних громадських організацій Ф. Штейн гель зачитав українською і російською мовою перші два універсали Центральної Ради і зробив доповідь про історію України. Учасники зборів прослухали інформацію про те, що являє собою федеративна республіка як форма державного устрою, про тяжке становище української культури (занепад мови, школи і т.п.) і ухвалили резолюцію, в якій говорилось: "Выслушав декларацию Временного правительства о признании автономии Украины и учреждении временного органа управления на Украине Генерального секретариата и, выслушав, первый и второй Универсалы Центральной Рады, Сумской уездный общественный комитет выражает полное доверие своему Временному Краевому автономному Украинскому правительству – Генеральному Секретариату и всей Центральной Раде и заявляет, что Комитет будет поддерживать Центральную Украинскую Раду".
Вирішили послати вітальну телеграму на адресу Центральної Ради, Голові Геенарльного Секретаріату В.Винниченку. На цьому ж засіданні було розглянуто питання про створення в Сумах на Привокзальній площі Народного університету ім.. Т.Г.Шевченка.
Позиція О.І. Мєщанінова і очолюваного ним Громадського комітету по відношенню до Української Центральної Ради викликала гострий протест з боку російської і русифікованої частини населення. На сторінках газет була розгорнута критика роботи Комітету, особисто О.І. Мєщанінова. Щоб керувати роботою Комітету в таких умовах, знаходити порозуміння між різними організаціями і партіями, різними національними групами треба було мати беззаперечний авторитет і Олександр Іванович його мав.
Після встановлення Радянської влади у Сумах О.І. Мєщанінов із сім’єю на початку 1919р. перебрався до Харкова. Спочатку він був завідувачем госпіталю Земського Союзу, а потім призначений головним лікарем Холодногорської, колись земської, лікарні, де і працював до 1954 року. За його керівництва колишня невеличка земсьтка лікарня була реорганізована в 9-у багато профільну міську лікарню, на її базі в другій половині 20-х років розгорнула діяльність кафедра хірургії і гінекології Харківського інституту вдосконалення лікарів, де Олександр Іванович читав лекції. Жителі Холодної Гори і навколишніх сіл знали Олександра Івановича як висококваліфікованого спеціаліста, інтелігентну і в той же час просту, завжди доступну людину.
Починаючи із середини 20-х років не було жодного всесоюзного, республіканського чи обласного з’їзду хірургів, де б він не виступав із доповіддю чи повідомленням, він завжди брав активну участь в обговоренні актуальних проблем хірургії, цінував і сприймав досвід колег. На протязі багатьох років Олександр Іванович був почесним головою Харківського обласного і міського товариства хірургів, членом ради професорів Харківського медичного інституту, більше 30 років керував кафедрою хірургії обласного інституту вдосконалення лікарів. В 1935 році О.І. Мєщанінову присвоєно звання професора, в 1936- наукова ступінь доктора медичних наук. Його називали «народним» лікарем і «народним» вченим, і, як свідчать його колеги, Олександр Іванович найдужче пишався цим званням.
З самого початку Великої Вітчизняної війни 9-а Холодногорська лікарня стали приймати на хірургічні операції поранених бійців і офіцерів, яких доставляли до Харкова. Уже у вересні 1941р. ворог підійшов до міста, 9-а лікарня стає військовим госпіталем, операції робили тут і вдень і вночі. Крім того, Олександр Іванович, як спеціаліст з лікування гангрени і інших гнійних захворювань, консультував два евакуаційних госпіталі, що розташувались у місті. В жовтні фашисти стали дуже часто наносити бомбові удари по місту і пацієнтами лікарні, крім військових, стають також цивільні жителі, що постраждали від бомбардувань.
Евакуюватися із Харкова медперсонал 9-ї лікарні не зміг – 25 жовтня 1941 р. німці захопили місто. В цей день 62-річний Олександр Іванович як завжди із самого ранку стояв за операційним столом. Хірург В.Ф. Центелович, тремтячі від страху, тихенько сказала професору, що німці вже на Холодній Горі. На мить всі в операційній завмерли, а Мєщанінов спокійним голосом наказав продовжувати операцію. Через декілька хвилин до операційної увірвались два німецькі офіцери зі зброєю в руках – вони шукали червоноармійців, прибігла дружина професора, Наталія Олександрівна, і німецькою мовою пояснила, що лікарня цивільна що тут знаходяться хворі на сипний тиф жителі міста. Почувши про тиф, офіцери і солдати, що оточили приміщення, дуже швидко покинули подвір’я лікарні.
В лікарні на цей час перебували декілька сотен поранених бійців і офіцерів, а також декілька десятків місцевих жителів. Медперсоналу ніхто не наказував рятувати поранених, ніхто не міг заборонити покинути роботу, зайнятись самовиживанням в окупованому місті, але Олександр Іванович в перший же день окупації заявив, що лікарня буде працювати. І всі медпрацівники залишились. Навіть привели своїх родичів і знайомих, свої послуги лікарні пропонували жінки з Холодної гори, що раніше тут лікувались. Олександра Івановича підтримали всі – дружина, доньки, колеги, колишні пацієнти. Особливо він пишався доньками – Єлизаветою і Марією.
Одна з них закінчила до війни біологічний факультет Харківського університету, не встигла евакуюватись зі своєю установою і тепер стала працювати лаборанткою, інша не встигла не встигла здати державні екзамени в медінституті і тепер була лікарем без диплому. Дівчати виконували будь-яку роботу: чергували в палатах, прали білизну, діставала харчі, одяг, медикаменти, перев’язочний матеріал. Якщо не вистачало ковдр, матраців, подушок – все це несли із власної домівки.
Близько півтора місяця лікарня працювала на старих запасах, а також на тому, що приносив медперсонал та жінки з навколишніх вулиць. На середину грудня 1941 року закінчилися харчі. Стояли сильні морози, центральне опалення не працювало, водопровід і каналізація вийшли з ладу, не було електроенергії, терміново необхідно було шукати засоби до виживання.
Найближчої неділі Олександр Іванович, одягнувши халат поверх зимового одягу з нашитим на рукаві червоним хрестом, пішов із колишньою своєю пацієнткою М.Д.Корховою на холодногорський ринок. Перед собою врни штовхали візок, до якого було прикріплено надпис: «Жертвуйте продовольствие для больных». Чутка про те, що сам професор Мєщанінов просить пожертвувань дуже швидко облетіла ринок. І скоро жінки стали нести до візка хто капусту, хто буряки, квасолю, хліб, цукор і т.д.
Йому не могли відмовити. Чоловіки клали цигарки, махорку, папір на самокрутки. Професор неголосно дякував усім і запрошував приходити до лікарні.
Із цього дня до лікарні стали приносити харчі, одяг, взуття – кожен що мг і скільки міг. Група жінок стали приносити готову їжу в каструлях, яку в лікарні підігрівали і роздавали по палатах, навколо колективу лікарні сформувалася група жінок, які допомагали виживати пораненим. Жінки діставали харчі, білизну, перев’язочний матеріал, цивільний одяг. Поранених, що могли вже обійтись без медичної допомоги, відправляли у сім’ї, а звідти вони по можливості переходили лінію фронту.
Коли у лікарні стало достатньо продовольства, Олександр Іванович порадив жінкам надати допомогу багатодітним сім’ям, старим і дітям, що залишились без батьків. І на Холодній Горі допомогу отримали всі, хто її потребував. Ніхто не уповноважував професора піклуватись про населення, яке не зуміла захистити радянська влада і армія, але він говорив місцевим мешканцям так: «Если мы им не поможем, кто же тогда это сделает?» Але найкращі якості цієї людини – мужність, самопожертва, проявились при рятуванні полонених.
Ще за радянських часів на Холодній Горі була розташована в’язниця (є вона і тепер, це колонія № 18). На території цієї в’язниці німці влаштували концтабір для радянських військовополонених "Stalag № 363".
Тут, у неймовірно тяжких умовах тримали близько 20 тис. людей. Харків’яни назвали його "Табором смерті". "В Холодногорском концлагере, - писав О.І. Мєщанінов, - свирепствовал страшный голод, ежедневно отсюда вывозили по 150-200 трупов. Всех, кто пытался помочь пленным, подать кому-нибудь из них кусок хлеба, немецкие конвоиры расстреливали. Не забуду одного пожилого человека, узнавшего среди пленных, шедших по улице, своего родного сына. Отец приблизился, хотел передать ему сверток с едой, но немецкий солдат выстрелил в него и тяжело ранил. Мне пришлось его оперировать".
Олександр Іванович вирішив поговорити з комендантом табору майором Гембеком. Ось як пише про це сам професор: "Пошел с дочерьми я лично к коменданту лагеря – просил разрешения помогать нашим пленным, лечить раненых. Хотя он и ссылался, что Советский Союз не входит в Международный Красный Крест, но все-таки разрешил помогать питанием, а раненых позволил взять в 9-ю больницу.
Вот тут опять повезло: я познакомился с доктором Седовым К.Р., который был в плену, находился в лагере и заведовал санитарной частью в тюрьме – он начал доставлять нам раненых и пленных".
Мєщанінов смертельно ризикував собою і сім’єю, але все ж таки він домігся згоди на переправлення поранених до лікарні. Чому на це погодився комендант - сказати важко. Можливо через те, що лікар пообіцяв повертати до табору здорових людей, яких можна було потім використовувати на роботах, а можливо і через інші меркантильні причини.
Скоро стали поступати перші полонені. Сєдов направляв тих, хто був на межі смерті, тих, кому загрожувала розправа через якісь проступки. І майже всі поранені вижили завдяки догляду, піклуванню, продовольству і, в першу чергу, медичній допомозі, яку отримали у 9-й Холодногорській лікарні.
Постало питання, що робити з тими, хто одужав – не повертати ж їх назад у табір. Знаходили і тут вихід: одних зараховували у списки померлих, другим організовували втечу, третіх забезпечували підробленими документами і перепустками, четвертих вивозили в села або прилаштовували як родичів у сім’ї харків’ян.
Частину документів і перепусток для полонених допомагав діставати Юра Узуньян, молодий харків’янин, що влаштувався працювати у паспортний відділ Холодногорського магістрату.
На початку 1942 р. група колишніх полонених із 9-ї лікарні, забезпечена одягом і документами пробувала перейти лінію фронту, що проходила на той час зовсім близько від Харкова.
Спроба була невдалою, група була схоплена німцями. По документах вони вийшли на Узуньян, в січні 1942 р. Юра з двома товаришами був схоплений і розстріляний.
Влітку 1942 р. Мєщанінову вдалось одержати невелику ділянку землі біля с. Ку ряжанка і створити тут підсобне господарство. Комендант табору дозволив використовувати працю полонених, а вони втікали по одному з місця роботи, але одного разу втекли відразу 11 чоловік. Лише завдяки Сєдову К.Р. вдалось приховати від німців масову втечу. Смертельна небезпека чатувала на Олександра Івановича і персонал лікарні щоденно. Але ніхто не зрадив і не видав професора, хоча сотні людей знали про те, що діється в 9-й лікарні і допомагали їм.
В серпні 1942 р. німці звернули увагу на те, що велика кількість полонених не повертається з лікарні. Мєщанінов був попереджений, що несе персональну відповідальність за втечі, але справу лікування полонених він не припинив.
Олександр Іванович підказав жінкам, як підгодовувати полонених у таборі: вранці, коли їх гнали на роботу, натовп жінок із нашитими емблемами Червоного Хреста передавав полоненим приготовлені зарані пакунки із їжею. Німці спочатку намагались розігнати жінок, нацьковували на них собак.
Але Єлизаветі Олександрівні Мєщаніновій, яка досконало знала німецьку, вдалось домовитися з начальником охорони про дозвіл на передачу продовольства. Це теж рятувало людські життя.
В лютому 1942р. вдалося умовити коменданта відправити 60 полонених, що вже майже не рухались, по домівках у сільські райони Харківщини. Полонених розмістили по селах і майже всі вони вижили.
Значну допомогу Олександр Іванович і медперсонал лікарні надавали молоді, рятуючи від відправки на роботу до Німеччини. Рятували євреїв, перев’язуючи обличчя так, щоб німці по зовнішності не могли визначити національність. За 1941-1943 рр., до першого визволення Харкова, у 9-й лікарні врятувала більше 2 тис. полонених. Ніхто не рахував скільки було врятовано цивільних.
Медики не вважали себе ні партизанами, ні підпільниками – вони рятували людей за покликом душі і серця, виконуючи свій професійний і моральний обов’язок. В умовах дезорганізації і розгрому партійного підпілля, у Харкові виникла фактично підпільна організація, яка робила свою святу справу.
В післявоєнний період цей подвиг довго замовчувався, бо радянська пропаганда не вбачала «керівної ролі партії і комуністів» (в роки війни більшість медперсоналу 9-ї лікарні складали безпартійні).Правді, у 1945 році О.І. Мєщанінов був нагороджений орденом Трудового Червоного Прапора, авторитет його настільки був великим, що влади не посміла не нагородити.
Після нагородження навколо Олександра Івановича настала напружена тиша. Очевидно, для нього це було образливо, бо К.Р. Сєдов у листі від 25 липня 1956р. писав: «Дорогой Александр Иванович! Великая радость заставляет меня снова обращаться к Вам. Несколько дней назад я узнал, что имеется постановление ЦК КПСС и Совета Министров СССР об ошибках, допущенных в отношении к бывшим военнопленным и лицам, находившимся на оккупированной территории.
В этом постановлении говориться о всяческой популяризации людей, которые в тяжелое время плена или гитлеровской оккупации проявляли мужество и героизм.
Познакомившись с этим постановлением, я невольно вспомнил Вас и Ваших сотрудников. Именно Вы в эти годы, не смотря на свой преклонный возраст, проявили мужество, стойкость и геройство. Разрешите мне еще раз выразить Вам от лица тысячей военнопленных и от себя лично глубокую благодарность за Ваш самоотверженный труд в эти годы».
Олександр Іванович не мав визнання від влади, але був дійсно народним лікарем і мав подяку від народу. Уже після його смерті комісія у справах колишніх партизан почала видавати партизанські посвідчення, починаючи із родини Мєщанінових – Наталії Олександрівні, Єлизаветі і Марії були видані посвідчення під номерами "001", "002", "003". Найкращою відзнакою подвигу Мєщанінова була вдячність врятованих солдат і офіцерів, цивільного населення міста.
В 1954р., в день його 75-річчя, серед багатьох вітань було таке: «Лучшему из людей, врачу-бессребренику Александру Ивановичу Мещанинову от любящего населения Холодной Горы». Під привітанням стояли підписи декількох сотень харків’ян.
Помер О.І. Мєщанінов 1 січня 1965 року. Проводжали його в останню путь декілька тисяч людей. На фасаді 9-ї лікарні було встановлено бронзовий барельєф народного лікаря. До початку 90-х років там завжди лежали живі квіти.
У незалежній Україні барельєф вкрали, сквер стерли із карти Харкова, музей Олександра Івановича, навіть не музей, а стенд, опинився у 18-й виправній колонії Холодногорської в’язниці. Втішає те, що музей у приміщенні колишнього концтабору.
Наукова спадщина
Перші наукові праці О. Мещанінов опублікував ще до революції 1917 року. Згодом його статті систематично з'являлися у "Врачебном деле", "Новом хирургическом архиве", "Вестнике хирургии" та інших спеціалізованих часописах.
Під його керівництвом виконано чотири кандидатські і одна докторська дисертація, написано близько 100 наукових праць. Неодноразово обирався делегатом всесоюзних і республіканських з'їздів та конференцій лікарів.
Джерела, посилання та література
