Саме роменські приятелі Г.Ващенка (директор комерційного училища В.Александров – голова Роменського педагогічного товариства і проводир дворянства Герценвіц), а також відомий письменник В.Короленко врятували його від вірної смерті з рук білогвардійців, які вкрай неприхильно ставилися до “мазепинців”, за що і тримали педагога під арештом.

Зрештою, саме завдячуючи великому авторитету Григорія Григоровича серед земляків і громадськості, його копіткій наполегливій праці на користь українізації освіти справа національно-культурного відродження у краї мала суттєві успіхи. Якраз про це й піде мова на відповідно до хронології подій, починаючи з історичного екскурсу.

Суттєве значення для успіху українізації освіти на Роменщині мала психологічна готовність місцевої інтелігенції до її здійснення, наявність тут коренів національної ідеї, тривкої української традиції в громадському житті краю. З Роменщиною пов’язане організаційне оформлення першої націоналістичної організації – братства тарасівців. Їх програмовий документ був написаний у містечку Глинськ Роменського повіту.

В кінці ХІХ – на початку ХХ століття у м. Ромни функціонували товариства “Громада”, “Просвіта”, культурно-просвітницький гурток імені Івана Котляревського.

Починаючи з періоду національного ренесансу 1917 року кількість “просвіт” почала стрімко зростати, і незабаром вони виникли практично в кожному селі краю (ДАСО.-Ф.5600.–оп.1.-спр.22; ДАСО.-Ф.5600.–оп.1.- спр.254). Щоправда, не вдалося з’ясувати факти причетності Г.Ващенка до їх діяльності, хоча, очевидно, вони мали місце, що й потребує подальшого дослідження.

До всього, пам’ятаймо, що саме у Ромнах у 1918 році було відкрито перший пам’ятник Тарасу Шевченку, і це було знаковою подією. Цікаво, що відомий пізніше скульптор і кінорежисер Іван Петрович Кавалерідзе, як вдалося з’ясувати, в цей період працював учителем Котляревського училища в Ромнах. (ДАСО.-Ф.5600.-оп.1-Л.-спр.1)

Загалом, нагромадження значного позитивного досвіду сприяло успіхам українства у краї. Відразу після встановлення Центральної ради роменське земське й міське самоврядування прихильно поставилося до української влади.

Особливо важливою  була позиція місцевих органів щодо здійснення українізації освіти.

           

На фото: мітинг в Ромнах, березень 1917 р.

Ще у 1916 році місцеве земське зібрання на засіданні 15-16 липня, спираючись на побажання вчительства, прийняло постанову про необхідність провадження навчально-виховного процесу українською мовою. З огляду на цікавість документу і первинність його введення до наукового обігу, вважаємо за доцільне більш широко навести його положення.

Власне, мотивація цього рішення ґрунтувалася на суто прагматичних міркуваннях, констатації того, що “в местностях с украинским населением школа не достигает своего воспитательного значения вследствие отчужденности по языку и всему своему укладу”. (Что нам нужно? //Ромен. - 1916. - 10 грудня. - С.2).

На зібранні було вирішено наступне:

1. в початкових школах з українським населенням ввести українську мову, як засіб успішного проходження курсу;
2. вивчення російської мови як загальнодержавної, повинно починатися в якості обов’язкового предмету з третього року навчання,
3. навчальні посібники повинні бути пристосованими за мовою та змістом до умов місцевого життя,
4. для підготовки кадрів учителів у вчительських та педагогічних школах і педагогічному класі жіночої гімназії повинно бути введено навчання українській мові, літературі, географії, історії краю.

“Изучать русский язык нужно не для того, чтобы быть истинним великорусом, а надо изучать для того, чтобы знать его, не опасаясь знаниями искалечить детей”. (Там само. - С.3) Зазначимо, що це дійсно було винятковою проблемою для тогочасної школи. Адже згідно з цілеспрямованою політикою російського уряду в українські губернії спеціально присилали вчителів – великоросів за походженням.

Навчальна література була також була цілковито російськомовною. Все це призводило до суцільного непорозуміння між вчителем і учнями, спричинювалося до  значного рецидиву неграмотності  серед українського населення і формування стереотипу “затурканого, темного хохла”.

Отже, земська інтелігенція і вчительство краю з розумінням поставилися до однієї з провідних педагогічних проблем, ще в 1916 р. засвідчили свою готовність до здійснення українізації шкільництва і накреслило основні шляхи її вирішення. Тому ідеї національного ренесансу 1917-1918 рр. потрапили тут на підготований грунт.

Вже 27 березня 1917 р. до міської управи надійшла заява викладачів Романівського парафіяльного училища, в якій йшлося, що заклад відкритий на честь 300-річчя царювання дому Романових (звідси й назва – Романівське) і висловлено бажання перейменувати училище на Українське. Клопотання було вдоволено, і згідно з резолюцією міського голови Б.Чанишева училищу було присвоєно ім’я Т.Шевченка. (ДАСО.-Ф.997.-оп.1.-спр.1414.-арк.325)

Слід зауважити, якщо українські земства у більшості своїй охоче йшли на впровадження рідної мови в рідну школу (оскільки в селах збереглася автентична українська мова), то міські самоврядування, через русифікованість міст, реагували на це менш жваво. Однак Ромен належав до тих небагатьох міст, де українізація освіти відбувалася порівняно швидко і успішно. І в цьому значна заслуга належить саме Ващенку та його колегам-однодумцям.

Вже в травні 1917 р. група вчителів міських шкіл “атакувала” роменську шкільну комісію з вимогами активних дій щодо українізації освіти, заставши останню в ситуації теоретичної готовності, але практичної неспроможності через брак відповідних кадрів.

Першорядне завдання було очевидним – підготовка національних учительських кадрів, які б з нового навчального року розпочали реалізацію ідеї нової української школи. Передова громадськість, провідні вчені, педагоги, вся інтелектуальна еліта нації (С.Русова, М.Грушевський, М.Василенко, П.Зайцев, Г.Хоткевич, М.Сумцов, Д.Багалій, І.Огієнко, П.Дорошенко і багато інших) долучилася до плекання вчительства через систему курсів українознавства губернського та повітового рівнів. (Див.: Корж Л.В. Земські курси українознавства на Харківщині // Шлях освіти. – 1996. - №2. – С.43-45)

4 травня 1917 р. з дирекції Київського навчального округу надійшло повідомлення до міської управи м. Ромен: “Маючи на увазі передбачувані в кінці травня в Києві двохнедільні курси для осіб, здатних взяти на себе працю керівництва майбутніми літніми курсами для підготовки вчителів початкових шкіл до викладання українською мовою… чи немає серед місцевої інтелігенції осіб, котрі мають педагогічний досвід, володіють українською мовою і користуються авторитетом серед громадськості”. (ДАСО.-Ф.961.-оп.3.-спр.30.-арк.218) Заяви пропонувалося надсилати за адресою: Київ, вул. Велика Підвальна, 36, Українське товариство шкільної освіти.

Такою особою виявився якраз Григорій Ващенко. Йому було доручено завдання організації і проведення курсів українознавства в Ромни. З цією метою педагог терміново відбув до Києва. 29 травня 1917 р. надійшла телеграма-відповідь Г.Ващенка міському голові наступного змісту: “На курси можна 15 червня. Чи довіряєте запросити двох лекторів. Повідомте умови. Ващенко.” (ДАСО.-Ф.997.-оп.1.-спр.1414.-арк.224) Повідомлення рекомендувалося надсилати за адресою: Київ, вул. Єлисаветградська, 5.

30 травня 1917 р. на засіданні міська шкільна комісія ухвалила: надіслати попечителю Київського навчального округу звіт про бажаність запровадження викладання українською мовою в початкових народних училищах, а також про введення у вищих початкових училищах серед предметів навчання української мови, історії, географії; щодо організації перепідготовки вчителів повідомлялося, що Роменське земство передбачає влаштувати в м. Ромни курси з українізації і що міське врядування у витратах участі не приймає за браком коштів.

Також було ухвалено “запитати вчителів про кількість необхідних підручників і список їх надіслати відрядженому в Київ Григорію Григоровичу Ващенку, просячи його придбати книжки українською мовою для читання і по отриманню від Ващенка відповіді скликати негайно комісію”. (ДАСО.-Ф.997.-оп.1.-спр.1414.-арк.230 зв.-231) Член шкільної комісії А.А.Гоппе запропонував звернутися до губернської земської управи з проханням “оголосити конкурс на укладання підручників з історії та географії України, причому бажано, щоб міська дума зробила для цього належні асигнування”. З пропозицією комісія погодилася.

На виконання цих постанов міський голова Петро Петрович Огнєв звернувся до Ващенка листовно (друк. в перекладі зі збереженням авторського стилю – К.Л.):

“Ясновельможний пане Григорію Григоровичу!

Міська шкільна комісія, заклопотана постановкою шкільної справи в міських парафіяльних училищах міста на українських началах з майбутнього навчального року 1917-1918, на засіданні 30 травня ухвалила просити Вас довідатися, а якщо можна, то зробити замовлення підручників та інших посібників для шкіл з таким розрахунком, щоб вони були нами отримані до серпня місяця. Комісія разом з тим доручила викладачам парафіяльних училищ скласти список книг, необхідних для міських шкіл. Список цей вам надсилаємо, при чому просимо – на випадок чого із вказаних у списку назв у Києві не знайдеться, а виявиться що-небудь краще і для школи більш підходяще, то Ви можете замінити такі творами за власним розсудом.

У випадку, якщо прохання наше несвоєчасне і підручники можна замовити пізніше, то будьте ласкаві про це повідомити, маючи в той же час на увазі те, щоб школи наші до початку 1917-1918 навчального року не залишилися без підручників”. (ДАСО.-Ф.997.-оп.1.-спр.1414.-арк.234)

Список книг, який додавався до листа такий: “Граматика” Норця, “Читанка” Хуторного, “Веселка” Молодченка, “Дещо про світ Божий”, “Український задачник” (всього по 240 екземплярів), “Українська граматика”, “Український словник” (по 20 примірників), “Географія України”, “Історія України” (по 40 примірників); для учительської бібліотеки: “Досвітні огні. Український декламатор” Б.Грінченка (4 примірники) та дешеві видання для дитячого читання (1000 примірників). (ДАСО.-Ф.997.-оп.1.-спр.1414.-арк.235)

Цей список був складений завідувачами і вчителями Роменських парафіяльних училищ. (Там само.–арк.241) Група вчителів у складі М.Яхно, П.Шумейка, Г.Протаса, О.Ніколаєвої звернулися до міської шкільної комісії з клопотанням, де наполягали на запрошенні їх на засідання комісії. Вони мотивували це бажанням взяти активну участь у зміні характеру навчання з метою поступового введення в школах рідної української мови і “важливістю цієї святої і дорогої нам справи” (Там само.-арк.233) Загалом, у цей час спостерігалося небачене досі піднесення активності українського вчительства.

Німецький дослідник Г.Хіллліг, характеризуючи активну громадську роботу Г.Ващенка у період українських урядів відзначає важливість участі педагога в дискусії на Другому Загальноукраїнському педагогічному з’їзді у Києві (10-12 серпня 1917 року).

У рефераті відомої освітньої діячки Софії Русової під назвою “Націоналізація школи” вказано: “Ващенко пропонує започаткувати українську педагогічну академію і закликає слухачів до того, щоб проводити над учнями психологічні експерименти”. Г.Хілліг стверджує, що Ващенко “уже напередодні Жовтневої революції думав про організацію Національної Академії педагогічних наук, яка могла бути реалізованою лише в пострадянській Україні”.

Звідси випливає, що ця ідея народилася  у видатного педагога саме в роменський період, і значно пізніше, вже в Мюнхені вона знайде свій подальший розвиток у праці “Проект освіти у вільній Україні”.

В ній щодо вищого щабля системи шкільництва зазначено, що його увінчують науково-дослідні установи, в тому числі Академія наук та Академія педагогічних наук.

Влітку 1917 р. в Ромнах було влаштовано курси українознавства для народних учителів, в роботі яких взяли участь сільські й міські педагоги не тільки Роменського повіту, але й сусідніх.

Як повідомляється у спогадах Ващенка: “Курси відбувалися у залі Роменської духовної школи (на фото). Велика зала була повна слухачів.

Крім вчителів народних шкіл, тут були майже вчителі гімназії, хлоп’ячої та дівочої. Уважність аудиторії була надзвичайною”. (Г.Ващенко. До історії національних рухів у Полтаві і на Полтавщині в 1917-1924 рр. Спогади //Визвольний шлях.-1955.-№5.-С.77-78). Левина частка лекторської праці припала саме на Григорія Ващенка. Він згадував про це так: “Я рішуче готувався до кожної лекції з української мови, літератури, психології. Готуватися доводилось багато.

І, переконавшись, що курси українізації відіграли велику роль в розбудові української школи -= у всіх школах міста з початку навчального року навчання проводилося українською мовою. Теж саме можна сказати і про школи на селі.” (Г.Ващенко. Вказ. праця. - С.78)

Дійсно, результати курсів виявилися вельми суттєвими, хоча й не обійшлося без певних хиб. Для більш успішної українізації на прохання шкільної ради у січні 1918 р. було надіслано з  КНО книгу: “Матеріали з питань про викладання предметів українознавства в навчальних закладах”. (ДАСО.-Ф.961.-оп.3.-спр.30.-арк.36)

Наступного року повітова шкільна рада за підтримки вчительської спілки, намагаючись сприяти успішності процесу українізації у краї, завчасно (28 травня 1918 р.) створила українську зразкову школу у складі чотирьох груп при майбутніх педагогічних курсах. Учителювали в ній І.П.Андрієвський та Ф.Є.Шевченко. Школа існувала у період до початку курсів і під час їх роботи, що дозволило підсилити практичний бік справи. (ДАСО.-Ф.961.-оп.3.-спр.30.-арк.42)

Загалом, під час національно-визвольних змагань, попри об’єктивні труднощі,  здійснювався активний процес розвитку шкільництва.  Зокрема, вдалося встановити, що в цей період зросла кількість початкових шкіл у Ромнах (із чотирьох до семи, серед яких кращими були Шевченківське, Стешенківське і Котляревське – на честь славетних українських синів), а також почав діяти Народний університет, народний музей, єврейські та польська школи (з огляду на строкатий національний склад населення міста). У 1918 р. на Роменщині було відкрито українські гімназії (в селах Вовівка, Глинськ, Сміле, на базі яких невдовзі почали працювали трирічні педагогічні школи), Глинську керамічну школу та ряд вищих початкових училищ у великих селах краю.

Як свідчать архівні матеріали, великої шкоди українству краю завдали денікінці, ліквідуючи національні осередки, школи і товариства. 9 жовтня 1919 року до роменського земства надійшов грізний лист від Полтавського губернатора при Головнокомандуючому Збройних сил Півдня Росії: “Извещаю управу, что на постановление ея от 3 сентября с. г.  пункт І о ведении преподавания в городских школах на украинском язике, мною ... вносится протест”. (ДАСО.-Ф.997.-оп.2.-спр.90.-арк.14)

Однак місцева громадськість чинила опір українофобській політиці зайд, і навчальний процес продовжувався здійснюватися українською мовою. Мотивували це “новій владі” наявністю українських підручників, кваліфікованих викладачів.

Будучи комісаром освіти у краї, Ващенко виїздив по селах району, як він говорив, “щоб докладніше познайомитися з тим, що робилося на Роменщині у справі освіти”. (Г.Ващенко. Вказ. праця. - С.78) Зокрема, він згадує цікаву поїздку в село Хоминці Роменської округи, де він виявив багато палких українських патріотів, які працювали на благо освіти з великим захопленням.

Загалом, завдяки зусиллям прогресивної громадськості міста і окремих подвижників національної ідеї, темпи українізації у краї були вельми високими в порівнянні з іншими регіонами України.

Отже, дослідження генези національного шкільництва на Роменщині переконливо свідчить на користь того, що Григорій Ващенко – послідовний український патріот, провідник українського ренесансу в рідній школі. Сьогодні його ідеї, повернені на Батьківщину із тривалого забуття, знаходять палких прихильників і продовжувачів великої справи.

(прим. ДАСО – Державний архів Сумської області)

---

Григорій Григорович Ва́щенко (23 квітня1878, с. БогданівкаПрилуцького повітуПолтавської губернії (нині — Прилуцький районЧернігівської області — 2 травня1967)  — український педагог.

 

Зміст  1 Біографія 1.1 Дитинство 1.2 Освіта 2 Учительська діяльність 2.1 Літературно-художня творчість 3 Діяльність у роки Другої світової війни 4 Діяльність у еміграції 5 Г. Ващенко в незалежній Україні 6 Література про Григорія Ващенка 6.1 Роменський період (1912—1917) біографії Г. Ващенка 7 Вшанування 8 Використана література 9 Джерела

 

Біографія

Дитинство

Григорій Григорович Ващенко народився 23 квітня (13-го за старим стилем) 1878, — у с. БогданівкаПрилуцького повіту Полтавської губернії (нині — Прилуцький районЧернігівської області). У метричній книзі за цей рік, що збереглася у прилуцькому архіві, про його батьків зазначено: "Села Васьковец дворянин Григорий Иванович Ващенко и законная жена его Параскева Устинов(н)а, оба православные". Записано також про хрещення майбутнього педагога, що відбулося через 10 днів після народження; його хрещеними батьками були "дворянин Андрей Иванов Ващенко" та "колежского секретаря Костантина Ващенка жена София Яковлев(н)а". Згодом Г. Ващенко свідчив: "Батько мій походив зі старого козацького роду, що в кінці 18 ст. одержав звання дворянства".

Освіта

1888—1898 — вчиться у Роменській духовній школі та Полтавській духовній семінарії. "Моїми молодшими товаришами у семінарії були Симон Петлюра і Володимир Щепот’єв, що потім був професором і відомим ученим-літературознавцем, членом СВУ, засудженим 1930 р." "Серед семінаристів тоді панували українські національні настрої". Звинувативши інспектора семінарії архімандрита Агапіта в підтримці доносництва, був не допущений через його втручання до вступу в Київську духовну академію, а відтак розпочав трудовий шлях на учительській ниві.

Учительська діяльність

1898, жовтень — 1899, липень — учитель (за іншими даними — помічник учителя) Блотницької земської початкової школи у Прилуцькому повіті.

1899 — 1903 — вчиться на словесному відділі Московської духовної академії, де був активним членом українського гуртка, брав участь в організації шевченківських свят. Одержав ступінь кандидата богослов'я за працю "Учення Гартмана про світовий моральний лад'.

1903 — 1904 — учителює у Полтавській єпархіальній жіночій школі та вчительській школі на Шведській Могилі.

1904 — 1905, жовтень — викладач російської та церковонослов'янської мови в Кутаїському духовному училищі.

1905, жовтень — 1906 — викладач російської мовиПолтавського комерційного училища.

1906 — за опублікування у газеті "Полтавщина" інформації про урядові розправи над селянами "мені довелося у 1906 р. виїхати на північ у місто Тихвін". З жовтня 1906 по жовтень 1909 р. працював учителем російської та церковнослов'янської мови в Тихвінському духовному училищі. У жіночій гімназії цього ж міста в 1906—1908 рр. викладав цивільну історію, а в 1912—1913 рр. — російську літературу. З вересня 1911 по вересень 1912 р. — викладач російської мови в Тихвінському приватному реальному училищі. У названих навчальних закладах цього міста у різні роки викладав також історію Росії, грецьку мову.

1912, вересень — 1913, березень — вчителювання у духовному училищі в м. Тульчині на Поділлі, де викладав грецьку мову, російську мову та історію. Вів також уроки російської літератури в місцевому єпархіальному жіночому училищі.

З березня 1913 р. — викладач латинської мови в Роменському духовному училищі. В цьому ж навчальному році викладав російську мову в Роменському комерційному училищі. Вчителював також у жіночій гімназії цього міста.

1917 — після Лютневої революції найактивніше працює на ниві підготовки кадрів українського вчительства («читав лекції на курсах учителів у Прилуках, Ромні, Хоролі»). Переживає найбільшу радість з приводу проголошення української державності.

1917, серпень — у виступі на Другому Всеукраїнському вчительському з'їзді першим порушив питання про заснування української Академії Педагогічних наук.

1917, вересень — призначений викладачем педагогіки і психології (з 1918 р. — доцентом) Полтавського учительського інституту (невдовзі — ІНО). Паралельно — до літа1920 р. — директор учительської семінарії на Шведській Могилі. "В семінарії я чітко провадив українську національну лінію".

1919, серпень — був заарештований як український націоналіст у часі захоплення денікінцями Полтави. Від розстрілу, неминучість якого вже було вирішено, був порятований завдяки заступництву одного з впливових освітянських керівників та взятий "на поруки".

1919—1920 — редактор журналу "Українська культура".

1921—1923 — керівник організованого ним навчального закладу для підготовки українських учительських кадрів — трирічних педагогічних курсів ім. Б. Грінченка в с. БіликахКобеляцького повітуПолтавської губернії, куди було перенесено з Полтави згадану учительську семінарію. Це був "найактивніший період у моєму житті. Я поставив завдання зробити з учительської школи в Біликах справжню українську педагогічну школу, що готувала б народніх учителів-патріотів". "При школі був організований прекрасний хор і драматичний гурток", застосовувалась метода Монтесорі, були обладнані зразкові навчальні кабінети, проводились психологічні досліди, високо було поставлене трудове навчання. Попри великий успіх школи на виставці педагогічних навчальних закладів (влітку 1923 р.), Г. Ващенко став жертвою цькувань з боку політичних ортодоксів, зазнав судової погрози і змушений був залишити Білики. Фактично вже з 1922 р він — викладач факультету соцвихуПолтавського ІНО, а з 1923 р. — керівник педагогічної комісії цього закладу.

1925 — комісія народного комісаріату освіти УССР присвоює Г. Ващенку звання професора; він стає керівником кабінету соціальної педагогіки, невдовзі — завідувачем катедри педагогіки Полтавського ІНО.

1929 — публікує книгу "Загальні методи навчання" — "підручник для педвузів", згодом потрактований як "націоналістичний".

1933 — "В кінці 1933 р. я несподівано для себе був обвинувачений в буржуазному націоналізмі і, як "ворог народу", звільнений з інституту". Формально Г. Ващенку інкримінували «шкідництво» у формі … байдужості щодо реагування на "основоположні" партійні постанови з питань педагогіки. Відомі свідчення як про контакти педагога з особами, що проходили у сфабрикованій НКВД справі СВУ, так і про буцімто його членство в СВУ, що потребує додаткового вивчення. Звільняли Г. Ващенка під галас, що його увиразнює вже назва статті тодішнього ректора педінституту П. Койнаша "До кінця викрити рештки націоналістичної контрабанди в педінституті". "Більше як два з половиною роки я був без роботи". У "персональному листку", що зберігається в УВУ, завершення своєї праці в Полтавському педагогічному інституті педагог датує 1934 р.

1936 — «поїхав до Москви і з початку осени 1936 р. одержав посаду професора та керівника катедри педагогіки при Сталінградському педагогічному інституті», де й працював до 1940 р.

1940, вересень — домігся повернення до Полтавського педагогічного інституту на попередню посаду, а також обійняв посаду керівника аспірантської групи.

Літературно-художня творчість

Кінець 900 — початок 10-х рр. —

«

З 1907 до 1911 р. я працював на ниві українського письменства. За цей час видані мої три книжки

»

. Йдеться у цьому свідченні Г. Ващенка про його збірник "Пісня в кайданах", окремо видані п'єсу "Сліпий" та повість "До ґрунту" (під псевдонімом Г. Васьківський).

Є у його доробку і ряд оповідань. Літературно-художню творчість Г. Ващенка прихильно було оцінено в журналах “Літературно-науковий вісник”, "Українська хата", в газеті "Рада" (відгуки І. Франка, С. Єфремова, О. Пчілки). Але —

«

(…) я в 1911 р. під впливом творів Лесгафта відійшов від літератури і захопився питаннями психології й педагогіки»

»

Діяльність у роки Другої світової війни

1941—1943 — як редактор газети “Голос Полтавщини” (хоча своє прізвище на ній не позначав) перебуває на такому ж становищі, що й такі відомі редактори українських газет тодішньої окупаційної пори, як видатні письменники І. Багряний чи У. Самчук. Усі вони видавали газети не для фашистського окупанта, а для духовно-інформаційних потреб українського люду, що мусить, зрештою, звільнитися як від більшовизму, так і від німецького фашизму. Працює над темами "Освіта в Україні за часів більшовизму" та «Вплив большевизму на психіку українського народу».

Той факт, що, дізнавшись про здійснюване педагогом дослідження, окупаційні власті поінформували про нього райхміністерство виховання та навчання, як — саме в порядку інформації — пробували звернути увагу на нього й деяких інших ідеологічних інстанцій, відповідальних за наведення в Україні "німецького порядку", є зовсім зрозумілим і, всупереч політично-спекулятивним домаганням негативно наставлених до Г. Ващенка деяких дослідників, не може служити сам по собі якоюсь інкримінацією проти вченого.

Тим більше, що в цьому дослідженні, гостро викривальному стосовно більшовицьких настанов у галузі освіти, якесь вихваляння гітлерівського "орднунгу" в освіті та вихованні, звичайно, відсутнє.

1943 — разом з родиною виїздить з Полтави до Києва, а звідти "після великих біженських пригод" (у Галичині багато дізнався про героїчну боротьбу УПА, звитягою якої назавжди захопився), прибивається у 1945 р. до Німеччини. "В 1944 р. в Австрії почав працю над підручником з педагогіки".

Діяльність у еміграції

1945, вересень — обіймає посаду професора педагогіки та психології філософського факультету Українського Вільного Університету в Мюнхені (заява про це датована 4 вересня 1945 р.).

1946 — вихід друком у Мюнхені праці "Виховний ідеал".

1949, кінець року — обраний на посаду ректора Богословсько-педагогічної академії, створеної Українською автокефальною православною церквою у Мюнхені. Архівні дані засвідчують, що діяла Академія вже у Різдвяні дні 1950 р. Квітнем 1954 р датоване великоднє поздоровлення ректором цього закладу Г. Ващенком ректора Українського Вільного Університету І. Мірчука.

1952 — у Лондоні побачила світ перша частина праці "Виховання волі і характеру", що була написана у відповідь на запити української національно свідомої молоді (СУМівська молодь вбачала у Г. Ващенку свого ідейного наставника).

1955 — виступає у пресі проти канонізації сталінським режимом Антона Макаренка, значний внесок якого у трудове виховання, як і виховання безпритульних, Г. Ващенко ніколи, одначе, не заперечував (критика передовсім стосувалася космополітичності переконань педагога, котрий нищив у собі українця, як і певних авторитарних тенденцій його системи).

1957 — видає брошуру "Проект освіти в самостійній Україні" (1955) та другу частину книги "Виховання волі і характеру". Активно публікується в емігрантській українській пресі ("Авангард", "Визвольний шлях", "Український самостійник", "Шлях перемоги", "На варті" тощо).

1967, 2 травня — на 90-му році життя Г. Ващенко помер. 5 травня його було поховано на цвинтарі Вальдфрідгоф у Мюнхені.

 

Г. Ващенко в незалежній Україні

1994 — у Києві вийшла друком праця Г. Ващенка "Виховний ідеал" як перший том зібрання його творів.

1995, вересень — установчий Конгрес у Києві, що заснував Всеукраїнське педагогічне товариство ім. Г. Ващенка.

1997, листопад — другий Конгрес Всеукраїнського педагогічного товариства ім. Г. Ващенка у Києві. Вихід друком другого тому його педагогічної спадщини "Загальні методи навчання".

1999 — видання праці Г. Ващенка "Виховання волі і характеру" як третього тому його творів.

2000 — третій Конгрес Всеукраїнського педагогічного товариства ім. Г. Ващенка у Києві. Вихід друком четвертого тому його наукового доробку "Праці з педагогіки і психології".

2001 — Всеукраїнське педагогічне товариство ім. Г. Ващенка, зіткнувшись з фактами паплюження видатного педагога, справжня мета яких — "не пропустити" його до українського вчительства, очорнити, виступило з розвінчанням наклепницьких публікацій, що у 2000 р. вийшли у Мелітополі та Марбурзі (колективна стаття науковців "З приводу вироку "трійки", або як та для чого з лупою слона «досліджували» — газ. "Освіта Україна", 2001, № 1).

2003 — рік відзначення 125-річчя від дня народження Г. Ващенка, видання п'ятого тому його праць "Хвороби в галузі національної пам'яті" та проведення четвертого Конгресу Всеукраїнського педагогічного товариства, що носить ім'я великого українського педагога.

Хронологію життєпису уклав Анатолій Погрібний, професор, голова Всеукраїнського педагогічного Товариства ім. Г. Ващенка

Література про Григорія Ващенка

Григорій Ващенко: Віхи біографії // Освіта України. — 2003. — № 28-29 (15 квітня). — С.4-5.

Дейоркшир О. Спогади про Григорія Ващенка // Практична психологія та соціальна робота. — 2003. — № 2-3. — С.149-154.

Дічек Н. Григорій Ващенко як історик педагогіки // Шлях освіти. — 2003. — № 4. — С.47-51.

Дічек Н. Ідеолог патріотизму Григорій Ващенко // Педагогічна газета. — 2003. — № 3 (березень). — С.8.

Добрянський Б. Його гаслом було: "Служіння Богові та Україні" // Українська мова та л-ра (Шкільний світ). — 2003. — № 11. — С.17-18.

Коваль О. Григорій Ващенко — людина — педагог — державник // Практична психологія та соціальна робота. — 2003. — № 2-3. — С.145-149.

Корж Л. Ващенківські адреси: Ромни // Освіта. — 2003. — № 12 (12-19 березня). — С.9.

Роменський період (1912—1917) біографії Г. Ващенка

Погрібний А. Григорій Ващенко: віхи біографії: До ювілею видатного педагога // Освіта. — 2003. — № 12 (12-19 березня). — С.8.

Погрібний А. Педагогічні концепції видатного вченого — державника // Освіта України. — 2003. — № 28-29 (15 квітня). — С.4-5.

Про Григорія Ващенка // Рідна школа. — 2003. — № 6. — С.5.

Вшанування

На честь Г. Г. Ващенко в 2011 році названо одну з вулиць Києва, що знаходиться у Дарницькому районі.

Використана література

За матеріалами http://vashchenko.lviv.ua/textes/va_crono.html

Джерела

http://vashchenko.lviv.ua/

— Всеукраїнське педагогічне товариство ім. Григорія Ващенка