Понеділок, 15 листопада 2021 08:46

Артюх В'ячеслав. "Просвіти" Охтирського повіту в 1917-1922 рр.

В'ячеслав Артюх
Артюх В'ячеслав. "Просвіти" Охтирського повіту в 1917-1922 рр.

Після Лютневої революції 1917 р. на територіях, населених українським етносом масово розпочинають виникати такі культурно-просвітницькі громадські організації як «Просвіти». Відомий мовознавець Олекса Синявський писав тоді: «Просвіта» – «се найхарактерніша і найулюбленіша на Вкраїні дитина Революції». У своїй діяльності ці товариства об’єктивно зреалізовують двояку функцію: забезпечуючи певний рівень освіченості простого народу, вони, в той же час, привносять у його свідомість і українську ідею.

Перше в Охтирському повіті товариство «Просвіта» було засноване в м. Охтирка разом з Українською громадою у першій половині квітня 1917 р. Очолив його нотаріус Базилевський. Уже 16 квітня на першому Губернському з’їзді представників Українського народу в Харкові делегат від Охтирки Прийменко у своєму виступі повідомив про заснування та початки його діяльності [6, с. 2]. Робота Охтирськоі «Просвіти» у 1917 р. та її актив добре змальовані в оповіданні Б. Антоненка-Давидовича «Просвітяни» [2].

Також десь у квітні був створений осередок «Просвіти» й у с. Нижньовеселівка Кириківської волості. На початку травня в с. Янків Ріг (зараз – с. Іванівка) тієї ж Кириківської волості організація «Просвіти» була зініційована підпоручиком Вялківим, який прибув у відпустку з фронту. Місцева вчителька подарувала їй свою бібліотеку, просвітяни ж виписали для себе газети «Нова Рада» й «Рідне слово» [15, с. 3]. Очолив Раду товариства Демид Клименко. Становленню цього осередку «Просвіти» допомогла Охтирська Українська громада та полонені українці з Галичини, що перебували тоді в Охтирці.

1910 р. фото мяло. з архіву а.вюника 663x1024

Голова «Просвіти» с. Білка Охтирського повіту 1917 р. народний вчитель Я. А. Мяло. (З архіву А. В’юника).

Але організація просвітянських осередків,у порівнянні хоча б з тією ж Полтавською губернією, по селах повіту йшла слабо. До кінця червня були засновані ще «Просвіти» у Хухрі, Кириківці, Котельві та Тростянці. Тому, коли 24 червня 1917 р. в Охтирці відбувся Український повітовий з’їзд, на який прибули представники сіл, хуторів та партій і громадських організацій зі всієї Охтирщини, то на ньому спеціально було закликано створювати «Просвіти» по всіх селах повіту [17, с. 4]. Після цього 9 липня «Просвіта» була організована ще у с. Білка, де головою Ради був обраний народний учитель Я. А. Мяло, а на початку серпня у Боромлі. Головою цієї останньої став Д. Маликов. У жовтні було створено осередок «Просвіти» і в с. Угроїди на чолі з лісничим І. Вітком. Записалося до нього «40 душ». На загальних зборах тоді постановили «закласти книгозбірню, передплатити українські книжки та газети, закласти вечірню школу для дорослих (українською мовою), по святах улаштовувать читанки, а також заснувати артистичний гурток» [16, c. 2]. 13 листопада виникає «Просвіта» в с. Журавне. І також, як і в Янковому Розі, стараннями українізованого військовослужбовця Міщенка, який прибув з фронту на відпочинок. Записалося до неї більше 140 чоловік. А очолив – Л. Мороз [14, с. 4]. Крім того, у листопаді вже існувала «Просвіта» й у с. Самотоївка. Її Рада тоді прохала Харківську губернську земську управу надіслати для школи та бібліотеки підручники і книги українською мовою, а також інструкторів з українізації [13, с. 2]. Організатором «Просвіти» у слободі Краснопілля був Матвій Довгополюк. Тут вона виникла на основі українського гуртка, який був заснований ще до революції, у лютому 1916 р.

Просвітяни Охтирщини брали участь у загальноукраїнських та губернських з’їздах «Просвіт», на яких вирішувалися нагальні питання просвітянського руху. Рішення таких з’їздів активізували роботу осередків й на території повіту. Так, на першому Всеукраїнському з’їзді «Просвіт» у Києві 20–23 вересня 1917 р. Боромлянську «Просвіту» представляла Марфа Журавльова [21, арк. 68]. А на другому з’їзді «Просвіт» Слобожанщини, який відбувся у Харкові 19–20 листопада 1917 р. серед його 52 делегатів були від Боромлянської «Просвіти» Я. Лисенко та А. Сущий, а від Охтирської – Борис Давидів (Антоненко-Давидович) [1, с. 2].

журавльова

 Посвідчення делегата Першого Всеукраїнського з'їзду "Просвіт" у Києві (20-23 вересня 1917 р.) від Боромлянської "Просвіти" Марфи Журавльової.

Таким чином, на кінець 1917 р. у Охтирському повіті діяло близько 12 осередків товариства «Просвіта». Основними видами їх діяльності була постановка спектаклів, організація курсів з ліквідації неграмотності та бібліотечна діяльність. Також не потрібно забувати, що «Просвіти» розпочинали свою роботу у селах і хуторах часто, не маючи ні кадрів, ні матеріальної бази, ні приміщень. Вони могли покладатися лише на свої сили. І якщо створення осередків на хвилі масового ентузіазму та загального національного піднесення в 1917 р. було справою не такою вже й важкою, то наступна постійна їх діяльність – справа складніша. Тому деякі сільські «Просвіти» могли лише оголосили про початки свого функціонування, але розгорнути його в силу названих обставин в подальшому так і не змогли.

У 1918 р., після того, як до влади в Україні наприкінці квітня прийшов гетьман Павло Скоропадський, «Просвіти» повіту продовжили свою роботу.

У цей час осередки цього товариства долучаються до відкриття як українських початкових шкіл, так і гімназій. Так, Боромлянська «Просвіта» відіграла головну роль при відкритті української реальної школи в селі [19, арк. 4]. Правда, наступного, 1919 р. більшовики цю середню школу закрили за українську мову викладання в ній, а її директору К. Гревізірському прийшлося навіть втікати до Харкова [18, с. 83].

Фінансово «Просвіти» були організаціями небагатими й тому коштів з членських внесків та з прибутку від продажу квитків на свої вистави задля продовження своєї діяльності їм постійно не вистачало. І тут спонсорську допомогу «Просвітам» часто надавала місцева кооперація. За приклад може слугувати допомога коштами «Просвіті» с. Рясне для постановки нею спектаклів з боку сільського споживчого товариства [10, с. 4].

1558167032 prosvta 11

 Список членів Тростянецької "Просвіти" у 1918 р. (взято з сайту Анатолія Баглая "Історія Тростянеччини")

На листопад 1918 р. є дані про існування в Охтирському повіті 13 «Просвіт» (м. Охтирка, сл. Краснопіллля, сс. Боромля, Хухра, Білка, Котельва, Тростянець, Кириківка, Янків Ріг, Пархомівка, Нижньовеселівка, Рясне та х. Климентієве) [12, арк. 17зв.]. Знову ж, мова йде про зареєстровані осередки товариства, але це ще не означає, що всі вони проводили активну роботу з виконання своїх статутних завдань.

У 1919 р., за влади більшовиків та денікінців, «Просвіти» повіту фактично припинили свою роботу. З 1920 р. розпочинається відродження вже існуючих та заснування нових осередків цього товариства. До цієї справи долучилася команда молоді націонал-комуністичної спрямованості, що у 1920 р. прийшла до керівництва Охтирським повітовим відділом народної освіти (Борис Антоненко-Давидович, Юрій Самброс, Матвій Довгополюк та Григорій Сергієнко). Як пізніше свідчив Г. Сергієнко, вже на початку 1920 р. на колегії керівником відділу народної освіти Б. Антоненком-Давидовичем було поставлене питання про відновлення товариства «Просвіта» у повіті. І ця ідея була зреалізована [3, арк. 46зв.]. Ці ж люди займалися й дерусифікацією навчального процесу у школах повіту.

Після того, як більшовицькою партією у червні-липні 1920 р. був взятий курс на завоювання і совєтизацію «Просвіт» нові осередки виникали, маючи вже назву «Червоні Просвіти».

охтирська просвітаШтамп Охтирського товариства «Просвіта» ім. Я. Щоголіва. З оригіналу. Жовтень 1920 р.

25 липня 1920 р. відбулися збори Охтирської «Просвіти», на яких була прийнята резолюція «щоб всі Просвіти Охтирського повіту мали комуністичний напрямок» [11, c. 4]. Сама ж Охтирська «Просвіта» була названа іменем місцевого уродженця, поета-романтика Якова Щоголіва (1824–1898). Ось як пояснював у своїх спогадах необхідність совєтизації «Просвіт» керівник підвідділу позашкільної освіти Охтирського повітового відділу народної освіти Юрій Самброс: «Значною політичною кампанією було також перетворення «Просвіт» на «Червоні просвіти». Ми цим мали на оці дві мети: з одного боку – радянізували політичний зміст їхньої роботи, вичищаючи з них, наскільки, звичайно, це було здійсниме на практиці, старий ультранаціоналістичний та етнографічний зміст просвітянської роботи часів Центральної Ради (особливо в роботі їхніх драмгуртків і бібліотек), а, по-друге, й це, власне кажучи, нас особливо турбувало, – ми тим самим зберігали саме існування й мережу «Просвіт», бо їм загрожувала масова ліквідація з боку партійного комітету більшовиків, що почав надто вороже ставитися до них, як до джерел запідозрюваного ним скрізь потенціяльного націоналізму» [18, с. 133–134].

антоненко давидовичБорис Антоненко-Давидович (1899–1984) – письменник, активний діяч Тростянецької та Охтирської «Просвіт» у 1917-1918 рр. Організатор "Червоних Просвіт" на Охтирщині у 1920 р.

У цей час більшовики вже проводили чітку різницю між «старими» «Просвітами», заснованими в 1917 р. та «Просвітами», які почали виникати після 1920 р., коли вони остаточно закріпилися при владі. До перших вони ставилися з підозрою й недовірою. Для керівництва КП(б)У «старі» «Просвіти» продовжували залишатися пристанищем «петлюрівської інтелігенції» та «контрреволюції», провідниками «самовільної українізації», завоювати які більшовикам так остаточно і не вдалося. Обстеження Харківською губернською політосвітою становища на Охтирщині теж показало, що «Просвиты, когда они находились под руководством петлюровской интеллигенции работали в соответствующем духе. Ныне же после реорганизации они работают только в тех местах, где имеется коммунистическая и лояльная интеллигенция…» [9, арк. 40]. Тому вже у червні 1921 р. за український шовінізм і контреволюцію місцевою більшовицькою владою були закриті Охтирська та Краснопільська «Просвіти» [8, арк. 7–7зв.].

самбросЮрій (Георгій) Самброс (1894–1975) – відомий діяч народної освіти на Сумщині 20-х рр., учасник Тростянецької "Просвіти" у 1918 та 1921 рр. Організатор «Червоних Просвіт» на Охтирщині й Тростянеччині.

«Червоні Просвіти» ж були вже повністю вписані у нову совєтську реальність. Керівництво місцевих осередків було взяте на державне утримання, до складу їх правління були введені представники комнезамів чи комсомолу, до кожної сільської «Просвіти» повітовою політосвітою доводився план роботи, за виконання якої потрібно було звітуватися кожного місяця. Ще один приклад: у с. Литовки була організована 27 листопада 1921 р. «Червона Просвіта» і у зв’язку з тим, що до неї записалася лише молодь вона фактично виконувала функції комсомольської організації [5, с. 4]. І тому не дивно, що у с. Старо-Іванівка загальні збори місцевої «Просвіти» вже закінчуються співом «Інтернаціоналу» [4, c. 3], а весь прибуток від продажу квитків на концерт, що відбувся 11 грудня 1921 р. (а це 100 тис. крб.) в обов’язковому порядку перераховується нею на допомогу голодуючим.

У 1922 р. більшовицькою владою був взятий курс на поступову ліквідацію «Просвіт» та їх заміною на селянські будинки (сельбуди), як той новий тип культурницьких закладів, що повніше, ніж «Просвіти» відповідає вихованню селян на «совєтській платформі». Бо період їх двохрічного «завоювання» і пристосування до потреб більшовицького ідеологічного виховання привів нову владу до однозначного висновку: така організаційна форма як «Просвіта» не може забезпечити успішну більшовицьку просвітницьку політику на селі. Саме цього року ще існуючі на території Охтирського повіту «Просвіти»» остаточно зникають, вливаючись або у хати-читальні, або ж у сельбуди.

Література та використані джерела

  1. 2-й день з’їзду «Просвіт» Слобожанщини. Нова громада. 1917. 26 листопада.
  2. Антоненко-Давидович Б. Просвітяни // Б. Антоненко-Давидович. Синя волошка. Харків; К.: Книгоспілка, 1930. С. 116–133.
  3. ГДА УСБУ в СО. Спр. П-13667. Т. 1.
  4. Голос незаможника. 1921. 3 декабря.
  5. Голос незаможника. 1921. 21 декабря.
  6. Губернський український з’їзд в Харькові. Рідне слово. 1917. 22 квітня.
  7. Державний архів Харківської області (далі – ДАХО). Ф. Р-820. Оп. 1. Спр. 132.
  8. ДАХО. Ф. Р-820. Оп. 1. Спр. 138.
  9. ДАХО. Ф. Р-820. Оп. 1. Спр. 269.
  10. Жадановский П. Народный театр и кооперация. Кооперативный путь. Ахтырка, 1918. № 14. 1 августа.
  11. Известия Ахтырского Уездисполкома и Уездпарткома КП(Б)У. 1920. 28 июля.
  12. Інститут рукопису Національної бібліотеки України ім. В. Вернадського. Ф. 114. Спр. 457.
  13. Нова Громада. 1917. 26 листопада.
  14. Нова Громада. 1917. 2 грудня.
  15. Нова Рада. 1917. 27 мая.
  16. Нова Рада. 1917. 24 жовтня.
  17. Одкривайте просвіти! Голос села. 1917. 2 липня.
  18. Самброс Ю. Щаблі. Мій шлях до комунізму. Нью-Йорк: Сучасність, 1988. 417 с.
  19. Центральний державний архів вищих органів влади та управління України (далі – ЦДАВО України). Ф. 2201. Оп. 1. Спр. 594.
  20. ЦДАВО України. Ф. 2201. Оп. 2. Спр. 367.
  21. ЦДАВО України. Ф. 2581с. Оп. 1. Спр. 161.

ДОДАТКИ

№ 1

Допис голови Боромлянської «Просвіти» Охтирського повіту Д. Маликова до газети «Голос села» про заснування товариства

8 серпня 1917 року

В Боромлі заснувалася «Просвіта», записалось до неї поки що до 70 членів. Лично од себе я скажу, що я рад «Просвіті», рад способствувати її росту і розширенню. Без «Просвіти» нам не можна по людські жить. Дітям же нашим без неї буде ще гірше.

А тому, постараймося ж, товариші, внести в «Просвіту» і в Українську літературу все те найкраще, що ми можемо дати, постараймося ж, щоб на Україні наші читальні, наші бібліотеки ширились та росли, а з ними щоб і росла просвіта українського народу.

– «Так ну ж брати милі, брати дорогії,

Дайте хоч дітям цю млу як-небудь

Працею в «Просвітах» по світу розвієм

І нас добрим словом вони спомянуть!..»

Голова Боромлянської «Просвіти»

                                     Д. Маликов

Джерело: Голос села. 1917. № 2. 8 августа. С. 3.

 

№ 2

Інформація в харківській газеті «Нова громада» з проханням Ради Самотоївської «Просвіти» Охтирського повіту до Харківської губернської земської управи про допомогу у справі народної освіти й українізації

26 листопада 1917 року

Рада Самотоівськоі «Просвіти» звернулась до губернськоі земськоі управи з проханням прийти ім на поміч в справі освіти селян. Для цього треба:

  • Негайно прислати для шкіл та вечірних курсів підручників на украінській мові. Підручників ще не присилали зовсім.
  • Прислати для бібліотек, які «Просвіта» засновує вкупі з земством ріжних книжок на укр[аїнській] мові.
  • Прислати інструкторів по украінізаціі.

Джерело: Нова Громада. 1917. Ч. 14. 26 листопада. С. 2.

 

№ 3

Із протоколу допиту педагога Григорія Сергієнка з інформацією про Охтирську «Просвіту» 1917–1920 рр.

5 червня 1945 року

Допрос начат в 10 час. 20 мин.

Вопрос: Расскажите подробно, с какого времени Вы стали на путь к.р. националистической деятельности?

Ответ: На путь Украинской к.р. националистической деятельности я стал с 19-ти летнего возраста, в гор. Ахтырка. В июне-августе 1917 года, по окончании мужской гимназии я вступил в украинское националистическое общество «Просвита». Принимал активное участие в хоровом и драматическом кружках. «Просвитой» тогда руководил нотариус Базилевский. Выехав в гор. Харьков в августе 1917 года, для учебы в Университете, я был занят учебой. В 1918 году прибыв на каникулы в гор. Ахтырку, я принял участие в работе юношеского общества «Сич». Руководил этим обществом убежденный националист писатель Антоненко-Давыдович (репрессирован органами власти как активный украинский националист), с которым я поддерживал дружественные отношения еще во время учебы в мужской гимназии.

Общество «Сич» представляло собой юношескую организацию, ставившую перед собой задачу воспитания ее членов и агитацию среди населения за самостоятельность Украинского Государства и внедрение национальной розни между другими народами. Строилось общество «Сич» по принципу существовавших в то время таких же обществ в Галиции.

Антоненко-Давыдович выехал на учебу в гор. Харьков. На собрании общества «Сич» я был избран руководителем. Это было во время Центральной Рады на Украине. В начале 1919 года с приходом советской власти на Украину, члены общества «Сич», в том числе и я были задержаны недели на две и находились под стражей по приказанию Военного комиссара Красной Гвардии. После чего общество «Сич» распалось.

В начале 1920 года, работая заведующим школьного подотдела Ахтырского уездного отдела народного образования в тоже время являлся членом Коллегии. В состав Коллегии входили убежденные украинские националисты: Антоненко-Давыдович, работавший заведующим уездным отделом народного образования. Самброс Юрий Филиппович (в 1932–33 г.г. выехал в Свердловскую область), работал заведующим орг[анизационным] инструкторским подотделом уездного отдела народного образования. Довгополюк Матвей Лукич (репрессирован органами советской власти в 1937 году), работавший в уездном наробразе в должности заведующего профессионально-техническим образованием. Антоненко-Давыдович ставил перед Коллегией вопрос о возобновлении общества «Просвита». В результате его идея была осуществлена. Для прикрытия подлинных к.р. националистических намерений общество «Просвита» возобновило свою деятельность под вывеской «Красная Просвита».

В связи с этим в селах были открыты «Красные Просвиты», руководство общее взял на себя заведующий отделом политпросветработы уездного наробраза Карпенко Александр Тихонович (умер примерно в 1930 году). В то же время под руководством Самброса проводилась по школам «дерусификация» школ (украинизация).

В конце 1918 года в Ахтырке была организована «филия Украинского Национального союза» с центром в Киеве. Во главе ее стал Довгополюк. Это общество было организовано эсерами (неточно) в задачи которого входило поддержание петлюровцев в свержении власти гетьмана на Украине и изгнание немцев. Я вступил в члены украинского национального союза. Присутствовал на одном нелегальном и одном легальном собраниях на которых выдвигались требования предоставления места в народном доме для деятельности этой филии. В связи с тем, что Красная армия изгнала с Украины гетьмана и Петлюру, украинский национальный союз прекратил свое существование. […]

Джерело: ГДА УСБУ в СО. Спр. П-13667. Т. 1. Арк. 46, 46зв.

Оригінал. Рукопис.

Опубліковано: ОУН-УПА на Сумщині / упор. Г. М. Іванущенко. Суми, 2009. Т. 2. С. 90–91.

 

№ 4

Уривок зі спогадів Юрія Самброса з інформацією про Тростянецьку «Просвіту» 1918 р., її активістів та їхню подальшу долю

1957 рік

[...]

11. Між молотом і ковадлом громадянської війни

Смуга військових мандрів і політичної колотнечі змінилася для мене смугою відносного спокою. Увесь 1918 рік і більшу половину 1919 року я прожив у Тростянці, у батьків. Батько вже періодами тяжко нездужав (пістряк шлунка), але, коли легшало, продовжував працю й загалом заробляв ще досить, щоб уся сім’я могла задовільно годуватися.

Радянська влада, що заступила владу Центральної Ради, була мені цікава й вабила новиною своїх соціальних гасел та заходів, багатьом з яких я щиро співчував. Це був перший етап радянської влади на Україні. Вона ще була, так би мовити, м’якою, тобто ще толерантно ставилася до багатьох явищ тодішньої української дійсности з її багатьма рештками буржуазно-демократичних свобод, здобутих лютневою революцією. Широко розгорталися різні добровільні форми культурно-освітньої роботи серед населення, зокрема й самодіяльна робота українських «Просвіт». Останні, правда, влада лише «терпіла» (як «кубла» націоналізму!), але в усякому разі вони не підлягали ще прямим утискам, бо селянські маси й навіть робітництво ще валом ішло до «Просвіт», охоче брало участь у різних аматорських виставах, хорових співах, вечірках, святах (особливо традиційних Шевченкових) тощо.

Проте, на практиці, проводирі низових організацій більшовицької партії ставилися на місцях до українського національно-визвольного руху загалом вороже. Турботи про розвиток національної культури, навіть вживання літературної української мови вони вважали, – коли не вголос, то про себе, – контрреволюційною справою, що суперечить і заважає соціяльній революції.

Характеристичним щодо цього являється хоч би й такий тодішній факт, один із багатьох, як закриття більшовиками у селі Борімля (сусіднє коло Тростянця велике село) середньої школи («реальне училище») із українською викладовою мовою тільки за викладання тією сакраментальною «мовою». То була історично одна з перших цілком українських середніх шкіл того часу на слобожанській провінції. Директор її К. Гревізірський (пізніше – професор історії в Харківському інституті народної освіти) мусів сквапно покинути Борімлю, аби не зазнати особистих утисків. Я з ним пізніше зазнайомився у Харкові.

Щиро захоплюючися соціяльними гаслами й заходами молодої радянської влади, я в той же час обурювався з її фактичного українофобства. В цьому полягала нерозв’язна суперечність у моїх відношеннях до радвлади. Вона насторожувала мене й робила з мене в суто політичній роботі стороннього глядача, який співчутливо спостерігав та прихильно оцінював радянську політичну ситуацію й радянські реформи, а свою творчу активність віддавав лише національно-культурницькій діяльності. А оскільки в традиціях тодішньої української національно-культурницької роботи ще надто багато залишалося буржуазно-політичних тенденцій минулого, часів царату, – то ці традиції мимоволі все ще позначались і на мені...

Дуже багато часу й сил я віддавав тоді у Тростянці «Просвіті», що й справді розгорнула змістовну культурну роботу серед тростянецьких мешканців, місцевих селян і робітничої молоді цукроварні.

В активі «Просвіти» було чимало хороших, щирих людей.

Там я щиро потоваришував з Хомою Леонтійовичем Головченком. Він і його дружина Оксана брали постійну участь в аматорських виставах «Просвіти». Хома був типовим «хахлом» – трохи вайлуватий, трохи мовчазний (поки не вип’є), любив співати, гостинний, в міру хитруватий, собі на умі, іноді упертий і завжди внутрішньо-енергійний, напористий. Вельми позитивною рисою було його прагнення завжди йти вгору, перебувати серед освічених людей, бути самому культурним. Освіти ж зовсім не мав: дві чи три кляси початкової школи – ось увесь його ценз. Не зважаючи на це, він самотужки досить розвинув себе. Деякий час був завідувачем волосного відділу народної освіти, був директором агрономічної школи цукрового буряка, управителем одної з економій націоналізованих маєтків цукрозаводчика Кеніґа тощо.

За перших років революції, – як і безліч селян, – Хома трохи «есерствував», але тверезе клясове чуття змусило його скоро «полівіти», й пізніше він був активним співучасником становлення радянської влади в селі Тростянці, був у складі першого радянського Тростянецького ревкому. До комуністичної партії, проте, так і не вступив (більшовики скоса дивилися на його українство...), лишився позапартійним.

Вкупі з ним я багато пережив буденних радощів спільної громадської роботи, думок, життьових турбот і надій, особливо в подальших роках, у 1920–30, про що у мене мова буде далі.

Але в 1937–38 роках його, як і багатьох тоді, без будь-якої ними кинуто до в’язниці, а потім і заслано невідомо куди...

Найсумнішим у його долі було те, що через ув’язнення він зазнав страшного морально-політичного падіння. Про це в деталях теж мова буде далі. Тим часом скажу лише, що, перебуваючи під час ув’язнення в радянській тюрмі в патологічному переляку за своє життя, він обмовив багато невинних людей, несусвітні речі «свідчив» про своїх друзів – про Бориса, Матвія (про них мова буде далі), про мене та про інших інтимних друзів чи близьких знайомих, багато заподіяв лиха людям і тим назавжди спаскудив своє ім’я, честь і пам’ять про себе.

Ганебне вивершення Хоминого життя трудно пов’язується з усім тим хорошим, що за роки знайомства з ним було властиве його симпатичній, лагідній товариській істоті; його жалюгідне падіння суперечить усьому тому, що знаю про нього, як про ідейного учасника нашої творчої купки ентузіастів радянського будівництва на Охтирщині, до якої я й він належали й про що ще розкажу в подальших розділах цих спогадів.

Так безглуздо пішла в забуття ця колись хороша людина моєї доби, мого покоління...

Через «Просвіту» близько потоваришував я й з місцевим учителем-українцем Юрієм Івановичем Миргородським, дотепною, обережно-поміркованою на той час у своїх політичних орієнтаціях людиною. Він згодом став дуже близький нашій сім’ї, бував у нас вдома, дуже подобався моїй матері. З ним, розумним, насиченим природженим «хахлацьким» гумором і веселим, бувало легко, затишно й дружньо.

Коли доля закинула мене далеко від рідної України, я був зовсім загубив його. Проте багато років пізніше, я знову дуже зблизився з ним, хоч і лише листовно: під час вітчизняної війни він жив у Середній Азії, під Ташкентом. Тоді ми й заприятелювали знову. На ті часи він був уже битий життям і втомлений, але бризки гумору по-старому цвіли в його листах. Подробиці про його тамтешнє й подальше життя розкажу в окремому розділі.

Покищо скажу коротко, що, як і всі, у 1937 році він теж пізнав арешт, просидів у в’язниці рік, і згодом був випущений. Через ту в’язницю його родинне життя було знівечене: його дружина, хороша, лагідна Дуся, не знесла арешту чоловіка за тодішнього режиму цькування громадян та катування жахом і покінчила з собою, повісившися... Лишився син-підліток Богдан...

Хороше родинне життя, як квітку, байдуже розчавлено було чужими чобітьми спеціялістів тої доби в нищенню людей...

Коли замислюєшся над тою безоднею горя, повну по вінця чашу якого, – буцім то в ім’я комунізму й соціальної правди майбутнього, – дали випити тоді багатьом невинним людям керівники й провідники сліпого сталінського терору тих років, – вогонь шаленого гніву й прокляття мимоволі спалахує в душі кожного чесного радянця наших днів...

Листування з Юрком, миле, дружнє й хороше, довгі роки потім прикрашало нашу з ним стариковську дружбу. Про листування наше я хай ще розкажу в подальших розділах своїх спогадів.

Були серед просвітян і менш близькі мені, але просто хороші, з культурними інтересами люди, – селяни й робітники: Кость Савич, Надійка й Микола Коломаки, Володимир Залізняк та інші.

Було й двоє по-своєму оригінальних та талановитих хлопців, що, проте, в каламуті переоцінки моральних і соціальних вартостей не змогли знайти вірної стежки й потрапили на манівці, закінчивши навіть кар’єрою авантюрників: поштовий чиновник Михайло Канцімал і селянин Яків Пиво.

Останній мав не абиякий природний розум і хист промовця, але попався на конокрадстві, вчиненому, як базікали язикаті люди, буцім то порядком партійної експропріації: в інтересах партії «укапістів», до якої Пиво належав. Скоро після цього він зник без сліду. Ходили чутки, що його ЧК таємно розстріляло як експропріятора-укапіста. Канцімал же ніяким експропріятором не був, а, бувши поштовим чиновником, якось негаразд повівся з поштовими грішми, сидів у в’язниці й вийшов з неї уже зі зламаною психікою, кудись повіявся і на довгий час зник. Пізніше, після війни 1941–45 років, як мені писав Ю. Миргородський, Канцімал працював на пошті в місті Лебедині, коло Сум, але жадних зносин з ним я не мав і ніколи його вже не бачив. А людина він у згадувані часи був хороша...

Саме за цих тростянецьких часів мушу відзначити важливу ролю товариства «Просвіта» в формуванні моєї любови й звички до громадської праці.

Моя діяльність в «Просвіті» по суті була для мене школою подальшої практичної громадськости, школою, що розпочалася ще в студентських харківських гуртках, а потім мала своє продовження в Серпуховській гарнізонній громаді. З цього погляду вона мала важливе суб’єктивне значення, як подальший етап мого громадського зросту й зрілости. Мені тут доводилося часто виступати прилюдно на зборах чи з доповідями, наприклад, в тростянецькому театрі на Шевченкові свята, іноді з серйозними рефератами для вчителів тощо, й зажити слави серйозного доповідача. [...]

Самброс Юрій. Щаблі. Мій шлях до комунізму. [Б. м.]: Сучасність, 1988. С. 82–87.

 

№ 5

Повідомлення в охтирській газеті «Голос незаможника» про загальні збори совєтизованої «Просвіти» с. Старо-Іванівка та прийняті на них рішення

3 грудня 1921 року

У неділю 27 листопаду в помешканні б[увшої] земськоі школи відбулися загальні збори членів місцевоі «Просвіти».

Ухвалено підвищити діяльність т-ва і розбить роботу на три відділи: дитячий, юнацький і дорослий, для чого зорганізувати нові секціі. Просвітянську бібліотеку вирішено злити з книгозбірнею «Хати-Читальні». Висловлювалось бажання про організацію драматичноі, співочоі і музичноі секцій, а також про улаштування лекцій практичного характеру, для чого доручено правлінню звернутись в Охтирку за лекторами агрономами та ветеринарами, а також за чарівним ліхтарем. На зборах були голова місцевого комнезаму та сельвиконкому, котрий зробив доклад про організацію сельбудинку. З огляду на неможливість зорганізувати селянський будинок, вирішено пристати на пропозиціі голови голови комнезаму розвинути як найбільше діяльність «Просвіти». Голова сельвиконкому закликав присутніх гостей вступати в члени т-ва і поставити роботу серйозно і розумно. На неділю 4-XII призначено улаштувати «просвітянський день допомоги голодним».

Збори закрилися співом Інтернаціоналу.

Джерело: Голос незаможника. 1921. № 16. 3 декабря. С. 3.

Новини

Українські прикордонники "дали прикурити" російським агресорам [Відео]

24-06-2022

На ділянці україно-російського кордону між Сумською та Бєлгородською областю біля села Попівка Великописарівського району військовослужбовцями оперативно-тактичного угруповання "Суми" було знищено...

Втрата в Білопільській громаді

21-06-2022

І знову смерть... Наша громада втрптила ще одного свого кращого сина. Вчора вночі, в зоні проведення бойових дій , від...

Рашисти здійснили мінометний обстріл Сумської області, зафіксовано 13 вибухів (фото)

19-06-2022

У ніч на 19 червня, окупанти обстріляли населені пункти Сумської області з мінометів. Обстріл вівся з території держави-окупанта. Про це повідомляє пресслужба Оперативного командування...

РФ атакувала Сумську область: є загиблі

16-06-2022

Російські окупанти в ніч з 15 на 16 червня завдали ракетного авіаудару по Садівській громаді Сумської області ворог. Про це повідомив керівник...

Ворожа авіація знову завдала ракетного удару по Сумщині: пролунали вибухи

04-06-2022

Окупанти близько 4 ранку завдали кілька ракетних ударів по Сумщині з літаків. Повідомляють про вибухи на околицях прикордонних районів. Прикордонники кажуть...

Загинула за Україну

03-06-2022

Боронячи країну загинула колишня студентка Лебединського фахового медичного коледжу імені професора М.І.Ситенка Євгенія СемененкоЄвгенія закінчила коледж у 2017 році, і...