Розвідка сумського журналіста Григорія Хвостенка про репресовану сталінським режимом оперну співачку, уродженку міста Суми, Катерину Оловейникову.

Репресії 30 років минулого століття проти українського народу принесли страхітливі втрати. Комуністична система лише за десяток років знищила українців більше, ніж забрали в нашого народу всі війни XX століття. Знищувалися, чи насильно усувалися від нормального розвитку народу кращі сини і доньки нації. Ми не можемо поіменно згадати мільйони їхніх прізвищ, хоча б тому, що не всі їх знаємо, злочинна влада вміла приховувати свої злочини. Але найяскравіших особистостей, що стали жертвами репресій, пам’ятати мусимо. І тут вже слово за дослідниками, особливо краєзнавцями.

Наприклад, що ми сьогодні знаємо про уродженку Сум, примадонну Харківської опери Катерину Оловейникову (1906 р.н.), ні слова немає про неї в Енциклопедичному довіднику «Сумщина в іменах» (2003 р.). Цією публікацією спокутуємо ще один борг перед ім’ям славної землячки: торік минуло 100-річчя з дня народження «сумського Соловейка», а жодна газета міста на цю дату так і не відгукнулася…

Ще з дитинства її називали «соловейком» – спершу за красивий голос, а потім і за незвичайну дівочу вроду. Як не дивно, змалку дівча мріяло стати телефоністкою: тоді і ріднім місті над Пслом повним ходом йшла телефонізація установ та квартир. Катя довго пам’ятала, як у третьому класі їх повели на екскурсію на телефонну станцію і там, зокрема, перед школярами виступив і старий революціонер Антон Щербак – жива легенда Сум, його ім’ям навіть вулицю в місті назвали! – і говорив, що зв’язок – це найсуттєвіше, що має людство. А ще там був і сумський поет та драматург Василь Алешко. Читав красивого вірша про дівчину-телефоністку, і Катруся вже бачила себе на місці героїні тих віршованих рядків.

Закінчивши в рідних Сумах школу, Катерина Оловейникова подалася до Харкова, без труднощів вступила до консерваторії – старенький тямущий вчитель таки дав добрі ази вокалу і засади нотного письма; та все ж, насамперед, екзаменаторів уразив голос абітурієнтки: красивий, соковитий, багатий. Та й зовнішність: яскрава, виклична врода. Оловейникову швидко помітили, ще й консерваторію не закінчила, а вже, у 20 років стала солісткою Харківської державної опери (нині Харківський державний театр опери та балету імені М. Лисенка). Наставники молодої співачки – Марія Литвиненко-Вольгемут та Іван Паторжинський – пророкують Катерині велике майбутнє. («Матимемо свою, слобожанську Крушельницьку», – говорив, зокрема, Паторжинський).

По закінченню консерваторії наша землячка повністю віддається оперній сцені. Й дуже швидко стала улюбленицею публіки тодішньої столиці України. Шанувальники співу йшли не просто на оперу – «на Оловейникову». Чи то виступала вона в ролі Джільди («Ріголетто»), чи Віолетти («Травіата»), чи Наталки («Наталка Полтавка») – в театрі завжди був аншлаг. Молоду співачку помітили і в Москві, Катя стала там часто виступати на святкових концертах, особливо гаряче аплодували, коли виконувала українські народні пісні. Ну, а коли вже виступала в ролі своєї улюбленої Віолетти, соковитою українською мовою – зал, без перебільшення, шаленів.

1929 Катерина Оловейникова, на прохання земляків, відвідала з концертом рідні Суми. Співала не лише в концертних залах – її без співу не пропускали на вулицях, площах… Хіба думалося тоді, що то – передостанній приїзд на малу батьківщину (востаннє наше місто К. Оловейникова відвідала після весілля разом з чоловіком)?

Мистецьке життя Харкова кінця 20-х років просто вирувало. На його гребені піднімалися дужі, першокласні таланти: режисер Лесь Курбас і драматург Микола Куліш, поети Володимир Сосюра й Павло Тичина, художники Анатоль Петрицький і група «бойчукістів» – і в цій когорті нового, національного мистецтва і вона, примадонна опери Оловейникова. Звичайно ж, мала безліч прихильників, та руку й серце віддала скромному юнакові, уродженцеві села Грушки з Вінниччини Пимонові Чернюку.

З листа К. Оловейникової: «На той час Пимон мав 30 років і вже очолював відділ Харківського міськкому партії. Вважався талановитим партійним працівником, його любили трудящі міста, добре знав не лише українську мову, а й історію, мистецтво України. Заочно закінчував навчання в Харківському інженерному інституті. Ми так кохали одне одного, такі мали світлі, високі плани на майбутнє. Звичайно ж, не закривали очей на те, що коїлося навколо. Самогубство Миколи Хвильового і Скрипника (обох я й Пимон добре знали), арешт «ворогів народу», яких ми з чоловіком ворогами назвати не могли – все це нервувало, насторожувало. Та інстинктивно тягнулися до світлих моментів, Запросили мене на роботу в Ленінградську оперу – приємно, хоча ж України я не покину; пропонують кількамісячні гастролі в Італію – поїхала, але ж як без Пимона… А чоловік почав ставати похмурим все більше і більше. Якось перебрав мої книги, попросив комусь віддати чи заховати томики Куліша, Вишні, Хвильового, Косинки з теплими дарчими написами на моє ім’я. Моє серце стискалося. Я інстинктивно чекала біди» і

За Пимоном прийшли вночі 1 жовтня 1937 року. Увірвалися в квартиру – в шкіряних плащах, у капелюхах – схопили за руки, ніби карного злочинця, нічого не пояснюючи, повели. Обшукали всю квартиру, забрали якісь документи, записки, книги. Лише вранці Оловейниковій крізь зуби пояснили, що чоловіка арештували за «контрреволюційну діяльність». Більше Катерина його не бачила. Під осінніми дощами простоювала у черзі до слідчого ізолятора, що на Холодній Горі – ні побачень, ні передач не дозволяли. Більше того: помітила за собою стеження. Невідомі супроводжували її з дому до Холодної Гори, до театру й додому. Змарніла, з’явилася перша сивина. Красуня ще не розуміла, до чого все йдеться. Хоча друзі її постійно попереджували.

«Тобі негайно слід виїхати з міста, – прямо заявив директор театру. – Хоч би у Ленінград, там робота буде, там, може, й не дістануть». «Поки не пізно – їдь до Італії, – наполягав Паторжинський. – Зайди в італійське посольство – й ні кроку на вулицю». Та молода жінка не усвідомлювала серйозності ситуації.

З листа К. Оловейникової. «Мов зараз бачу свій останній спектакль на харківській сцені. Грала свою Віолетту, зал переповнений, навіть додаткові стільці. Грала механічно, мов у тумані, у трансі. В антракті до гримерної забіг головний адміністратор, обличчя – мов крейда: «Ти знаєш, в залі всі працівники НКВС міста – у формі, жодного цивільного костюма». А мені все байдуже. Зіграла спектакль, зайшла за лаштунки, а там мене вже чекають двоє здоровил у тій же формі… Отак через два місяці після арешту чоловіка опинилася на Холодній Горі і я, «дружина учасника антирадянської терористичної організації правих».

Півтора місяця Катерина провела в камері без викликів, без пояснень, марно стукала у двері, вимагаючи слідчого – на стук охоронці не реагували. Лише 31 січня 1938 року викликали на перший і останній допит. Намагалися вибити зізнання про антирадянську діяльність чоловіка, про шпигунство – інакше, сказали, розстріляють. Як свідчить протокол допиту у справі К.О. Оловейникової, що нині знаходиться в Державному архіві Харківської області, вона відкинула всі звинувачення. Її ще два місяці тримали в камері. Не зламали. Постановою «Особливої наради» 26 березня 1938 року відправили у виправно-трудовий табір на вісім років. З групою жінок загнали в машину, відвезли на залізницю, мов худобу повантажили у товарні вагони, міцно гримнули засуви. Поїзд мчав у безвість, у голові Катерини Олександрівни билася думка: «Де ти зараз, Пимоне?» Вона тоді ще не знала, що чоловіка вже немає серед живих…

З листа О. Оловейникової: «Десяток років тому, вже тут, у Москві, я зустріла товариша чоловіка, разом працювали, його свого часу теж репресували, ледве вижив у таборах. Довго бесідували із земляком, згадували, ділилися пережитим. Він і каже: «Енкаведистам не Пимон був потрібен, а ти. Чернюка взяли для того, щоб мати привід «накрити» його дружину, «українського Соловейка», славу національної опери. Вони розуміли, що тебе не приручити, як Корнійчука не зламати, як Тичини – отож слід з тобою чинити як з Курбасом, Кулішем, Зеровим, Вишнею. Іншими виразниками української культури, яку Сталін наказав знищувати, а потім – і весь наш народ…». Я довго думала над тими словами. І схилялася до думки: а це ж правда, жахлива, але правда…

…Ви дивуєтесь, що я вам пишу, як ви говорите, такою гарною і добірною українською мовою. А що тут дивного? Виросла я в Сумах, де в часи мого дитинства володіння українською було ознакою високої культури й інтелігентності, в Харкові теж мала винятково україномовне оточення – від театру до сім’ї. Ну а в Картаборі… Там майже половину становили жінки з України. І, що цікаво, навіть росіянки, навіть – уявіть! – єврейки, які народилися на Україні, в таборі між собою спілкувалися по-українськи. Наче мстилися своїм катам. Наче чинили внутрішній опір системі. Яка заповзялася їхні душі з’їсти живцем…».

У таборі, між іншим, Оловейникова зустріла немало відомих представників жіноцтва з усього Союзу: видатні письменниці, лікарі, художниці, музиканти. її подругами стали артистки Тетяна Окуневська, Оксана Кузьміна, Любов Плісецька-Головня, балерина Рахіль Мессерер, художниця Марія Мисліна – дружина письменника Бориса Пильника, лікар Євгенія Весник (мати актора Є. Весника). Підтримували морально одна одну – коли, в холоднечу, виганяли на виготовлення саману, коли, на холоді, змушували босоніж місити глину, перемішуючи її з соломою…

Катерина Олександрівна захворіла, в неї опухли ноги, табірні медики запідозрили туберкульоз, і якби не подруги по ув’язненню – чи й одужала б… Зненацька трохи та пощастило Оловейниковій. Начальство концтабору замислило створити культбригаду. Згадали про колишню харківську примадонну. Серед зими, у лютий мороз, за тридцять кілометрів їх з колишньою акторкою Московського театру-оперети М. Лер – повезли в Долинку, де формувалася бригада. В Долинці Оловейникова злягла, та тут був нормальний лікарський догляд. Поставили на ноги. Призначили завідуючою художньою частиною. Треба було з різних людей створити єдину трупу. Це неймовірно важко, але це вже – щось близьке до «того» світу, до колишньої улюбленої роботи.

Жили вже не в зонах, а при клубі. Поставили оперету «Маріца», в головній ролі – сама К. Оловейникова. Та все ж це була неволя: у клуб ходили строєм, оточені охоронцями, працювали під наглядом, дисципліна – та, що і в зоні, але хоч саману босими ногами більше не місити… А час повільно та спливав. І нарешті…

«Довідка № 258065

Видана громадянці Оловейниковій К.О. 1906 року народження – м. Суми Харківської області, громадянці СРСР, українці, засудженій у справі НКВС СРСР по статті – член сім’ї зрадника батьківщини до позбавлення волі на 8 років, в тому, що вона відбувала покарання з 11 грудня 1937 року по 11 грудня 1945 року. Відбувши строк покарання, виїжджає з Картабору.

Начальник управління Картабору НКВС (підпис) 11 грудня 1945 року».

З табору, на волю, К. Оловейникова вийшла ще із саморобною, любовно оформленою грамотою:

«Соловейкові Катерині Олександрівні. Сьогодні, напередодні Вашого звільнення, колектив культбригади і художньої самодіяльності 19 відділення у моїй особі глибоко і сердечно дякує за ту художню роботу, яку ви проводили в колективі, віддаючи всі свої сили І знання як в’язням, так і всім нам.

Світлою стороною були для мене дні спільної роботи з Вами. Надовго у нас в пам’яті залишиться Ваш чудовий, незабутній образ Маріци.

Катерино Олександрівно, проводжаючи в нове життя, бажаємо Вам спіймати того синього птаха, що щастям називається, і від усієї душі бажаємо здоров’я і ще більшого розвитку Вашого прекрасного таланту.

Щасливої вам дороги!

Художній керівник Картабору НКВС Роланд Талер».

Але в «новому житті» все лишилося по-старому, й того синього птаха щастя виявилося не впіймати в цій проклятій Богом країні. Спробувала влаштуватися в театр Караганди, дирекція була начувана про харків’янку Оловейникову, з радістю б, але… Під час розмови в кабінет директора ввірвалася міліція, безцеремонно виставили Катерину Олександрівну на вулицю. Тавро дружини репресованого продовжувало міцно сидіти на актрисі. Мусила в тій Караганді працювати на випадкових роботах, аби якось вдягтися, прогодуватися. Табірні й післятабірні знегоди, звичайно ж, назавжди позначилися на характері, ввійшли в усе єство, невикорінно.

З листа К. Оловейникової: «Це ви добре придумали – передавати свої листи, а мої вам через вашого двоюрідного брата. Не довіряю пошті, хай вона лусне! Розумію все – на дворі 1990-й, багато чого змінилося, та все ж… Торік до мене приїздив мистецтвознавець з Харкова, прізвище його – Субота, гарна й мила людина, про мою одіссею все розпитував. Розповідала не все, та й то з острахом – як понівечила, як покалічила мене тоталітарна система. Хоч і пережила її, вистояла, але якою ціною. І скільки таких от, як і я, надломлених і старих, думають про Україну свою далеку, та й плачуть…»

Ні, не справедлива до себе Катерина Олександрівна. Навіть вийшовши з театру, продовжувала обстоювати власну гідність. Писала у високі кабінети, доводила, що засуджена несправедливо, вимагала розібратися. Добилася свого ж в 1956-у. Повідомленням Військового трибуналу Київського військового округу від 12 травня №363/0-56 постанову НКВС стосовно пред’явленого Оловейниковій вироку відмінено, справу по ній припинено «за відсутністю в її діях злочину». Оловейниковій ішов 50-ий рік…

Одержує невелику квартиру в багатоповерхівці неподалік станції метро «Проспект Вернадського». Мріє з часом обміняти московську квартиру на харківську чи сумську. До кінця життя переймається тривогами рідної землі.

З листа К. Оловейникової. «Я вражена вашою інформацією, що в наших Сумах немає жодної української школи. (Лист від 1991 р. – Гр. Хв.). Що ж вони, Іроди, наробили! Отак занапастити цілий народ! Адже все, що є неукраїнського на українській землі – мистецтво, літератури, освіта, газети, театр – воно низькопробне і вторинне, бездуховне і калічне, бо ж не має кореневого фундаменту, міцної національної основи. Мистецтво, культура – лише національні, а чуже ніколи не зросте на не своєму ґрунті. Обернеться духовним каліцтвом і носіїв такої «культури», і їх нащадків, і занедбаності краю, в якому розперезалися чужинці. Повірте мені, моєму досвідові – людському і мистецькому… Ох, болить, болить серце за Суми».

Джерело: Суми і сумчани. – 2007. – № 44 (2 листопада). – С. 13.