В історії культурного життя м. Суми помітне місце посідає діяльність діючого в 1860–1870-х роках аматорського театру Михайла Бабичєва (Бабича). Його минулим вже неодноразово цікавилися краєзнавці. Зокрема, осередку театрального життя на початку пореформеної епохи в Сумах присвячені як окремі публікації [6; 8], так і частини наукових і науково-популярних доробків [1; 5; 7]. Стисло видовищно-театралізовану діяльність закладу описав і український мистецтвознавець О. Казимиров [4], котрий спирався на повідомлення про сумські вистави в газеті «Харьковские губернские ведомости» [9], а також на спогади кореспондента «Южный край» і етнографа П. А. Чугуєвця (1855–1895) [10]. Власне, публікація останніх нині є основним джерелом до вивчення аматорського театру м. Суми. Автор даної розвідки до переліку названих джерел також уводить до наукового обігу рішення Сумської міської думи, що стосувалися долі приміщення закладу Бабичєва [2; 3].

Зібрані матеріали, на мій погляд, дозволяють з більшою повнотою розкриття реалізувати мету наукового дослідження – схарактеризувати особливості функціонування театру Бабичєва, а також з’ясувати роль його фундатора в організації мистецького життя м. Суми.

У ХІХ ст. Суми були значним комерційним центром, що привертав увагу не лише купців, але й заїжджі театральні трупи, які розраховували на заробіток у велелюдному ярмарковому середовищі. Знайомство з їхньої творчістю, захоплення театральним мистецтвом місцевої публіки лельом-полельом підводило частину поціновувачів Мельпомени до закономірного питання про можливість влаштування власної трупи. «Особистістю цікавою й типовою», за висловом П. А. Чугуєвця, котра взялася до її організації, став містянин Михайло Федорович Бабичєв (? – 1875). «Типовою» особистістю він був у тому сенсі, що первісно ніщо в його житті не передбачало надзвичайного, – сум’янин гендлював на місцевих ярмарках «залізним товаром». Вочевидь, не міг Бабичєв похвалитися й освітою. Утім, «цікавою» персоною його робило щире, навіть до навіженості, захоплення драматичним мистецтвом, із яким він познайомився під час ярмаркових відряджень [10, с. 271].

Припустимо, надихнутися ідеєю створення власного театру сумський крамар міг завдяки спілкуванню з відомим кримським антрепренером, драматургом і купцем Данилою Жураковським (? – 1867). Останній довгий час роз’їжджав південними містами, поки не залишився в Севастополі, де 1842 року на Фонтанній площі (нині – Ушакова) за фінансової допомоги морських офіцерів і небайдужих до справи мистецтва севастопольців побудував двоповерховий стаціонарний театр. Звідси трупа Жураковського, що мала в своєму репертуарі п’єси як російською, так і українською мовами, регулярної виїжджала на гастролі. У тому числі, вона виступала й в Сумах, де ставила спектаклі в погано облаштованому сараї поміщика Д. І. Кондратьєва. «Муки» публіки та акторів при цьому наштовхували на думку про облаштування особливого приміщення для видовищних завдань. Тож, коли Бабичєв після смерті свого батька отримав право вільно розпоряджатися капіталом родини, він і переключився з торгівлі скобяними виробами на нове заняття [5; 6; 10, с. 272].

У історичній літературі дискусійним питанням є версії щодо місця розташування театру. О. Казимиров і П. Сапухін «розміщували» його «на центральному майдані» / «на базарній площі» [4, с. 70; 8]. Журнал засідання Сумської міської думи від 13 лютого 1873 р. достовірно фіксує інше місце його знаходження – «на горі, на міській пустці», де планувалося побудувати приміщення Сумської жіночої гімназії [2]. Нині тут міститься корпус № 1 Навчально-наукового інституту бізнес-технологій «УАБС» Сумського державного університету. Утім, ситуацію заплутує публікація в «Харківських губернських відомостях» за 1872 рік, що вказує на існування в Сумах одразу «двох споруд, спеціально побудованих для театру», де «подорожні трупи, драматичні, еквілібристичні й навіть балетні, завжди знаходять готове й зручне приміщення для своїх вистав» [9]. Вірогідно тут мова йде водночас про будівлі на Базарній площі й на вул. Великій Московській (Соборній). При цьому перше навряд чи належало Бабичєву. Сумнівне, що він спочатку звів / прилаштував одне приміщення, а потім побудував більше зручне нове. Водночас, повністю виключати версію з переїздом театру з одного місця на інше не слід.

Час заснування театру достеменно невідомий. Краєзнавці найчастіше називають 1865 рік в якості вірогідного початку його діяльності. О. Казимиров указав 1864 р. – час завершення будівництва театру, тоді як перші вистави в ньому («Сватання на Гончарівці», «Весілля Кречинського», «Кар’єра», «Мотя», «Жених з Ножової лінії», «Одруження», «Багато галасу з дрібниць») відбулися вже наступного року [4, с. 70]. Утім, достовірних свідчень, які б мали підтвердити чи спростувати ці припущення немає. П. А. Чугуєвець указував, що повністю захоплювався драматичною справою Бабичєв останні десять років свого життя [10, с. 274]. Отже, орієнтовно Бабичєв побудував театр в середині 1860-х років і, скоріше за все, як і зазначалося мною вище, одразу на Великій Московській вулиці.

На жаль, нам невідомі світлини чи малюнки з виглядом театру. За словами Чугуєвця, ззовні дерев’яна споруда нагадувала кажана, а «всередині була теплою та зручною» [10, с. 274]. Тобто, приміщення опалювалося й використовувалося в холодну пору року, а отже театр діяв як стаціонарна установа. Приязної атмосфери в ньому додавав діючий на втіху публіки буфет, де час від часу горілку клієнтам наливав і сам власник закладу [10, с. 273–274]. Через це навряд чи можна погодитися з тією думкою, що театр існував за принципом l’art pour l’art, а суми з проданих квитків окупали лише костюми й ремонт споруди, витрачалися на благодійні цілі, тоді як власник і актори працювали задарма [4, с. 70; 8; 7, с. 89]. Той самий Чугуєвець свідчив зворотне: «Доходи від нього [театру – авт.] Михайло Федорович отримував не менше, аніж від своєї колишньої торгівлі» [10, с. 274].

З відкриттям закладу Бабичєва «почалися правильні наїзди організованих труп». Серед них траплялися й відомі актори свого часу – трагік Микола Рибаков (1811–1876), драматург і перекладач Олександр Толчьонов (? – 1888), драматичний актор Федір Горєв (Васильєв, 1850–1909) [6; 10, с. 272]. Разом із тим, однодумці Бабичєва, як вважається, при підтримці наглядача повітового училища П. Г. Андреєва створили власну трупу (П. Сапухін припускав, що гурток акторів-любителів склався ще в 1850-ті роки), силами якої ставилися комедії «Ліс» О. М. Островського, «Одруження» М. В. Гоголя, «Сватання на Гончарівці» Г. Ф. Квитки-Основ’яненка, «Наталка Полтавка» І. П. Котляревського, «Весілля Кречинського» О. В. Сухово-Кобиліна, «Жених з Ножової вулиці» О. І. Красовського, водевілі «Мотя» К. А. Тарновського й «Багата галасу з дрібниць» О. О. Яблочкіна, драма «Слизький шлях» Є. Є. Корольова тощо [4, с. 70; 8; 9].

Для інформування містян про гастролі приїжджих труп та про власні постановки заклад Бабичєва розклеював спочатку мальовані, а потім і друковані афіши. Судячи з відгуку в «Харківських губернських відомостей», вистави сумських аматорів користувалися успіхом у провінційної публіки. Так, у сезоні 1871/72 року ставилися «Ліс» і «Слизький шлях» і «обидві ці п’єси, як відомо, доволі складі у виконанні – повідомляв кореспондент губернської газети, – йшли вельми вдало на сумській сцені». При цьому аматори демонстрували краще знання ролей, ніж «звичайні актори», добре знання театру, мали «прийоми досвідчених акторів», а «саме виконання п’єс ні в чому не порушувало загальної постановки кожної сцени». Одна з провідних акторок трупи нівроку «викликала непідробне захоплення публіки». Стаття завершується подякою сумським гуртківцям «за чудову і розумні розвагу, яку вони надали мешканцям провінційної глухомані» [9].

Не задовольняючись п’єсами українських і російських драматургів, Бабичєв приступив до творення власних комедій. З легкої руки самородка з’явилися «схвалені цензурним комітетом до вистави» п’єси «Гусар, або цікава новина – трагедія чи малоросійська комедія в 5 діях з епілогом і прологом», «Набивачі, або знайшов батька в скрині» на два акти, «Не розгледів із ким перевінчався – малоросійська комедія», «Чумак, або бойка дівчина – малоросійська комедія» (обидві п’єси в трьох діях). Крім того, Бабичєв написав і кілька оповідань з українського побуту. «Не пив, не їв, а все творив для театру, чи мріяв про театр», – відгукувався про раптове натхнення, що спало на сумського Менандра, П. Чугуєвець [10, с. 274].

Прикметне, що напружене творче життя відбилося на різкій зміні поведінки Бабичєва. Людина, котра за висловом її родичів «зовсім із глузду з’їхала», дійсно час від часу з’являлася на публіці у нездоровому вигляді. «Коли я побачив Михайла Федоровича біля театру, де він на всю вулицю декламував свою «трагедію чи малоросійську комедію», я сприйняв його за божевільного. Очі іскрилися… Донедавна його маленька, скромна фігурка з косим оком набула героїчної, ангажованої пози. Один-в-один гоголівський Поприщин, який вигукував: сьогодні день величного торжества!», – ділився враженнями з натури П. Чугуєвець [10, с. 273]. Неважко собі уявити, що в провінційних Сумах екзальтований і епатажний Бабичєв став популярним об’єктом глузувань: «над ним усе місто насміхалося самим примітивним, грубо-цинічним чином». Утім, сам «театроман» ще більше змушував говорити про себе, коли містяни побачили афішу «Гусара», в якій обіцялося виконання головної ролі «самим автором М. Ф. Бабичем». І хоча публіки на виставі зібралося чимало, старання автора були оцінені самим брутальним способом – в обличчя «гусару» кидалися «і букети, і солоні огірки» [10, с. 273].

При всій трагікомічності ситуації, комерційний успіх вистави, вочевидь, окупив витрати на рекламу, реквізит, транспорт тощо. Обструкція спектаклю, скоріше за все, викликалася самою постаттю Бабичєва, яку звикли піддавати кпинам за дивакуватість сум’яни. Водночас самі п’єси Бабичєва навряд чи можна визнати відвертою «шляпою», оскільки написані вони були на злободенні теми, відбивали зміни, що відбувалися в суспільстві в роки реформ і до того ж звучали зі сцени звичною народною мовою. Звісно, якість цих творів потребує мистецтвознавчого аналізу, який ускладнений недоступністю рукописів, що нині перебувають у фондах Санкт-Петербурзької державної Театральної бібліотеки.

Театральна історія міста на час перервалася в 1875 р. рішенням міської влади передати ділянку, яку займав театр, для будівництва Сумської жіночої гімназії без грошового відшкодування його власникові [3]. Підставою для цього стало те, що придбання землі під забудову у свій час Бабичєвим не було оформлено належним чином. Скоріше за все, відносно розміщення закладу існувала лише певна усна домовленість між його забудовником і містом. За спогадами П. Чугуєвця, Бабичєву стало зле в день коли робітники приступили до розбору будівлі театру, а через три дні він помер [10, с. 274]. Точна дата кончини невідома. Враховуючи описані обставини заглади, вона наступила не пізніше весни 1876 р., коли відбулася закладка корпусу гімназії. Так збулося пророцтво театрального самородка, звернене до себе: «не буде театру – не буде мене».

Попри коротку історію існування «театру Бабичєва», він залишив по себе значний культурний слід в житті повітового міста. Сама біографія Михайла Федоровича – приклад людини творчого захоплення, яка зуміла прищепити містянам стійку потребу в сценічному мистецтві. Відсутність до 1910 р. «зимового» театру сприймалося громадськістю як негативний чинник в існуванні столиці «цукрового королівства» і, припустимо, примушувало ностальгувати старше покоління за закладом Бабича. Нарешті, залучення ним ініціативних і творчих людей на помости породило аматорську сцену, з якої вже походили далекі нащадки «театру Бабичева» – Сумський малоросійський гурток любителів драматичного та музичного мистецтв і місцеве товариство мистецтв і літератури, – а також сприяло появі кількох поколінь професійних акторів-уродженців Сум. На мою думку, саме в «театрі Бабичєва» і слід вишукувати витоки нині діючих міських театрів.

Джерела та література

1. Довжинець І. Г. Суми. Середовище музичної класики: монографія. Суми: Триторія, 2020. 416 с.
2. Журнал Сумской городской думы. Заседание 13 февраля 1873 г. Харьковские губернские ведомости. 1873. № 41. С. 1.
3. Журнал Сумской городской думы. Заседание 5 февраля 1875 г. Харьковские губернские ведомости. 1875. № 46. С. 1.
4. Казимиров О. Український аматорський театр. Дожовтневий період. К.: Мистецтво, 1965. 136 с.
5. Кудинов Д. Мельпомена на просторах Слобожанщины. Ваш шанс. 2009. № 30. С. 23А.
6. Кудинов Д. Театромания Михаила Бабичева. Ваш шанс. 2019. № 27. С. 17А.
7. Манько М. О. Суми та сумчани у документах сучасників. Книга перша (1655–1919). Суми: ВВП «Мрія-1» ТОВ, 2005. 388 с.
8. Сапухін П. Перший театр у Сумах. Ленінська правда. 1970. № 53. С. 4.
9. Сумы. Мы получили следующее известие о спектаклях любителей театра в г. Сумах. Харьковские губернские ведомости. 1872. № 10. С. 2.
10. Чугуевец П. А. Из украинского уголка. Повести и рассказы. Харьков: Тов-во «Печатня С. П. Яковлева», 1891. 298 с.

Опубліковано: Історико-краєзнавчі дослідження: традиції та інновації: матеріали VІ Міжнародної наукової конференції (Суми, 8–9 грудня 2023 р.). У 2 ч. Ч. 1. Суми: ФОП Цьома С.П., 2024. С. 156–161.