У нашому уявленні українці тільки й робили, що страждали. Коли їм це набридало, вони повставали: чергові гайдамаки брали чергову Умань, героїчно різали “ворогів і зрадників” (часто – цілими сім’ями). Але тут влада підганяла війська і садила народних месників на палі, а решта населення продовжувала страждати. Таке життя тривало до 1991 року, коли Україна стала незалежною, але українці все одно продовжують страждати.
Над міфотворчістю розмірковував: Євген Лакінський, http://texty.org.ua
Але століттями ми жили, кохали, будували, торгували, сіяли. Українці ставали міністрами і маршалами, винахідниками і бізнесменами, письменниками і громадськими діячами, та й просто добре працювали. Нам є чим пишатися.
Відомо, що реальність неможливо точно передати за допомогою слів. Будь-який опис реальної ситуації буде неповний та суб’єктивний. Це особливо добре видно на прикладі підручників з історії: залежно від політичних переконань автора, ті самі факти можна інтерпретувати абсолютно по різному.
У більшості випадків автор підсвідомо “підганяє” реальність під свою концепцію: відповідно, активно висвітлюються “зручні” факти; а “незручні” подаються, як другорядні чи непевні, або ж про них взагалі не згадують.
Прикладів занадто багато, щоб їх цитувати, але достатньо лише порівняти українські, радянські, польські та російські підручники історії.
Зрозуміло, що в ідеалі треба якомога наближати історичні міфи до реальності – інакше вони виглядатимуть просто смішно (як історія, що Ісус Христос був галичанином). Але навіть якщо спиратися на перевірені факти, все одно багато що залежить від загальної концепції.
Отже, з низки можливих інтерпретацій реальності (історичних міфів) варто обрати найкорисніші і найпрактичніші.
Страждання
Міф має бути позитивний. На приклад, домінуючий український міф – “історія поразок і страждання”: уся історія України складалася з окупацій, пригнічення і кривавих повстань… які закінчувалися ще кривавішими поразками.
Виходить, що українці тільки й робили, що страждали. Коли їм це набридало, вони повставали: чергові гайдамаки брали чергову Умань, героїчно різали “ворогів і зрадників” (часто – цілими сім’ями). Але тут влада підганяла війська і садила народних месників на палі, а решта населення продовжувала страждати. Таке життя тривало до 1991 року, коли Україна стала незалежною, але українці все одно продовжують страждати.
Такий міф привабить хіба що мазохіста. Мало-мальськи оптимістичній людині просто не хочеться вписуватися у цю концепцію. Хіба хочеться почувати себе постійним страждальцем та невдахою, що тільки й мріє комусь помститися?
Не хочу здатися Зрадником Нації, але протягом останніх століть, українці займалися не тільки стражданнями і різаниною. В них було багато інших, не менш цікавих справ. Та й не всі українці були бідними страждальцями…
Ну з чим, на приклад, асоціюється 17 століття? З Хмельниччиною, козаччиною, громадянськими війнами, фатальним союзом з Москвою.
Але було нормальне життя
Але у романі Валерія Шевчука “Срібне молоко” постає зовсім інше життя. Молодий дяк – поет і донжуан – мандрує Україною. Він наймається учителем до сільських шкіл… але довго ніде не затримується: якось так виходить, що усюди він поринає у романи з місцевими жінками – і йому доводиться шукати нову працю.
Через ті романи періодично потрапляє до судів різного рівня, але завжди викручується. Від Житомиру (який ще під Польщею) він доходить до вже вільної Гетьманщини, але у романі – жодного слова про політику. Усюди – мирне і більш-менш забезпечене життя.
Люди живуть, займаються коханням, віддають дітей до шкіл. Є закони і адекватна судова система: на Житомирщині вона трохи інша ніж на Гетьманщині, але й там і там вислуховують свідків, всебічно розглядають справу, а звинувачуваний (навіть бідний мандрівний дяк) має певні права.
Це нормальна країна, нормальне життя, нормальні люди. В такій країні хочеться жити, нею хочеться пишатися, з неї не хочеться виїздити.
Це – вигадка письменника? Ні. Книжка у значній мірі базована на історичних документах, зокрема на судових звітах. З описів судових справ можна скласти уяву про тодішній побут, норми поведінки, мораль і рівень життя. Виявляється – була-таки нормальна Україна.
Інший доказ – творчість Климентія Зіновіїва. Був такий український поет-мораліст 17-го століття. Таке враження, що ходив він тогочасною Україною і критикував усе, що бачить: побачить кота – критикує кота, побачить, що хтось вживає мило – критикує мило. Деякі з його віршів тепер здаються смішними.
Але попри все – це свідчення про тогочасне життя і побут, у всіх його проявах: від лазень до шинків, від сімейних відносин до ставлення до домашніх тварин. Висновок – той самий: в мас була нормальна країна із нормальним життям (тільки що не незалежна – але й Чехія тоді не була незалежною, та й Італія була поділена на частини).
Чому б не будувати ідентичність саме на цьому?
Замки і шляхта
Або, чому не пригадати, що й в Україні була своя аристократія і свої замки? Чим ми, зрештою, гірші від білорусів?
Ще у 1950-1970-ті, білоруський письменник Уладзімер Караткевіч написав низку історичних романів. У найвідоміших (http://uladzimir-karatkevich.com/bibl/bel/apovest/dpks.html”;Дзікае паляваньне караля Стаха” і “Чорны замак Альшанскі” дія відбувається у старовинних білоруських замках, повних легенд, таємниць і ледь не привидів.
Герої постійно пригадують про події 15-16 століття, про білоруську аристократію того часу, її подвиги, її зради, читають давні книжки, писані старою білоруською…
В Білорусі кепська ситуація з мовою і національною ідентичністю, але національно свідомій молоді є, принаймні, чим надихатися.
Ось, наприклад, уривок пісні молодої рок-групи “РОКАШ”:
“Зноў патанула ў снезе зямля
Халодны змрок над замкавай вежай
Паміж святлом і цемрай бязмежнай
Наше каханне з ільду крышталя”
Замок, сніг, таємниця, неземне кохання – що може бути краще?
В Україні теж були і замки, і шляхта, і таємниці і (впевнений) наші українські привиди. Біда у тому, що на початку 17-го століття більшість наших д’Артаньянів, Арамісів та Донів Кіхотів перейшли у католицьку віру – а отже були записані у категорію “вороженьків” і, ще гірше, чужинців-окупантів.
Цікаво, що одним з головних супротивників Хмельницького був український князь Вишневецький, нащадок знаменитого Байди Вишневецького. А ще на боці поляків бився, на приклад, князь Корецький і море інших етнічних українців.
Звісно, тоді була війна. Але тепер, за 350 років, можна собі дозволити не записувати у інопланетяни абсолютно всіх супротивників Богдана. Зрештою, й вони чимала зробили для України. І у тому, що Хмельницькому взагалі було що визволяти, є частина й їхньої заслуги.
Міф про старовинні замки значно привабливіший від міфу про вічно пригноблених селян-страждальців.
Звісно, це теж міф: справжнє життя у замках не було аж так романтичним. За нашими мірками, воно було а) нудне (єдина розвага – полювання), б) незручне (зимою там було просто холодно), в) брудне (панство милося мало і рідко чистило зуби).
Але у 19-му столітті романтики створили замкам чарівний імідж: Прадавні Стіни зберігають Таємниці Минулого; Духи Предків блукають Закинутими Вежами і Підземеллями; колись тут Чарівні Панни кохали Благородних Лицарів, і те Кохання проходить крізь Віки…
Це вже стало стереотипом. Не обов’язково ж вигадувати щось неземне. Достатньо розповісти про цілком реальні речі: про Луцький, Корецький та інші замки, про аристократів 15-го, 16-го та 17-го століття (а чому б не 18-го чи 19-го? Що вони – усі українофоби? А Гоголь? А той-таки Скоропадський?)
Козацтво
Знов-таки, як ставитися до козацтва? Багато хто його уявляє так: “… горілка, замаслені пики, приклеєні вуса й між матюками вигуки “гей-гей”… Ось такий образ дуже довго і вперто витворювався й міцно постав у радянській історичній традиції – зображення козацтва запорозького як банди”. Це – слова українського режисера Олеся Саніна.
Сам він спробував зламати стереотип: показати козаків не гопниками, а нормальними людьми. Його фільм “Мамай” – гарний, романтичний, екзистенціальній. Одна біда – настільки повільний, що витримає його лише естет. Попри цей недолік, “Мамай” викликає гордість за Україну і предків (а не сором і не жалість).
Чому б не взяти за основу таку версію історії (тільки додати динамізму).
Якщо казати, що Україна тільки те й робила, що невдало намагалася звільнитися, то це – оборонна позиція. Виходить, що саме існування країни і нації ставиться під сумнів.
Треба навпаки наголошувати, що Україна була, є і буде. І що крім невдалих повстань, було ще нормальне повсякденне життя.
