“…Змалку марив грозовими образами козаччини”, – щиро зізнавався уже зрілий і відомий український поет Володимир Сосюра. Те, що він пішов “тоді до Петлюри, як громами в степах загуло” і зі зброєю в руках боронив незалежність Української Народної Республіки (УНР), вважалося великим гріхом поета-громадянина перед радянською владою.
До речі, ця ж сама влада замовчувала той факт, що офіцерами-петлюрівцями у свій час були такі відомі українські письменники, як Петро Панч, Андрій Головко, Павло Тичина, Олександр Довженко… Останній навіть був свого часу засуджений чекістами до розстрілу за те, що в офіцерській школі викладав “найголовніші предмети”: історію України та етику.
Так і Сосюра – на початку зими 1918 року стає бійцем Мазепівського полку армії УНР. Тоді, за “Третьою Ротою”, – у молодого бійця Сосюри був такий вигляд: “…Сумне обличчя козака, в лохматій шапці, обірваній шинелі, з німецьким багнетом за поясом і жовтих штиблетах з німецького офіцера”.
Коли Червона армія підійшла зовсім близько, мазепівці перебазувалися до Полтави. Спочинку козакам не було. Невдовзі знову прийняли бій від червоних – “7-го советского полка”. І Володимир Сосюра знову закрутився у вогненному вирі боїв: “Я пік пальці об гаряче од стрільби дуло моєї рушниці”.
У військовому підрозділі (полку), де служив Сосюра, всі розмовляли рідною, українською мовою. “Нас обурювало, що за те, що ми говоримо своєю мовою, взивали буржуазними лакеями”, – згадував опісля поет, як і те, що “полк був самим бойовим з усієї петлюрівської армії, і більшовики завжди не витримували нашої штикової атаки”.
Окремою незнаною сторінкою біографії знаного поета була його служба в 3-му Гайдамацькому полку – залишку колись славетного Гайдамацького коша Слобідської України. До речі, у “покаянній” заяві до Спілки письменників 1949 року Сосюра зазначає: “У 1918 році після проскурівського погрому, який вчинив 3-й гайдамацький полк, козаком якого я був, на гроші Волоха (командира полку) було надруковано й видано першу збірку моїх поезій “Пісні крові”, де на обкладинці було моє справжнє прізвище Сосюра, бо так підписувався мій батько, а дід навіть “Сосюр” (мав французьке походження – авт.). Отже, теперішнє моє прізвище “Сосюра” – не є маскування».
Поезія В.Сосюри, писана в 20-і роки, під час перевидань зазнавала редагування чи вимушених авторських переробок. Чимало його творів взагалі не включали у найповніші видання (чотиритомник, десятитомник).
Але минули роки і десятиріччя. Забулося й зникло все вимушено – кон’юнктурне. І з нами назавжди залишилися вірші, написані кров’ю серця поета Володимира Сосюри, козака армії Української Народної Республіки.
***
То не вітер віє із тьми-домовини,
То не сови будять помертвілий край.
Чути плач і стогін з милої Вкраїни…
Знов москаль мордує мій коханий край
Плаче місяць в травах, дощ хатини мочить
Стогне вітер в ставнях, криші розгорта.
І в сльозах кривавих мої думи й ночі,
І в сльозах кривавих воля золота…
Гей, ти, край зелений! Гей, багнет блискучий…
Вже в cвій край холодний утіка москаль.
Скоро встане сонце, і загинуть тучі,
Як загине в серці днів моїх печаль
1918, газета “Український козак”*
***
І пішов я тоді до Петлюри,
як громами в степах загуло.
Скільки нас отаких попід мури
Од червоної кулі лягло.
Ми пройшли золотими ланами,
крізь огонь і синяву пройшли,
та навіки, навіки за нами
оселедець, погони і шлик.
Може, серце порвали – не знаю;
може, серце порвали в бою…
Як заграють: „Ви жертвою палі…” –
головою об мури я б’юсь…
І підходе товариш до мене,
мов дитину, під руки бере…
О моя революція, нене,
може, син твій од болю умре!
1924
* Друкований орган армії УНР. Вірш наведено у розвідці С. Кальченка „Феномен таланту, або захалявна творчість Володимира Сосюри” (Володимир Сосюра. Розстріляне безсмертя. – Київ, „Український письменник”, 2001.- 319 с.)
