З перших днів нападу Німеччини на Радянський Союз в червні 1941 р. постала нагальна необхідність організації спротиву ворожому запіллі.

Згідно п. 5 Директиви Раднаркому СРСР і ЦК ВКП(б) від 29.06.1941 р., партійним і радянським органам наказувалося: “В занятых врагом районах создавать партизанские отряды и диверсионные группы для борьбы с частями вражеской армии” [1]. Ще категоричнішою була Постанова ЦК ВКП(б) від 18.07.1941 р. “Об организации борьбы в тылу германских войск”, котра вимагала від партійних органів усіх рівнів захоплених областей і районів і таких, що перебувають під загрозою захоплення ворогом, організувати підпільні комуністичні осередки і керувати партизанським рухом і диверсійною боротьбою з німецькими окупантами. На виконання цих вимог Сумським міськомом КП(б)У протягом серпня-вересня 1941 р. формується партійне підпілля у складі 18 осіб на чолі із завідуючим міським відділом народної освіти, а тепер 1-м секретарем підпільного міському І.Х. Бугарою. Основу його контингенту складали рядові члени КП(б)У та ЛКСМУ, інженерно-технічний персонал і робітники, з певних причин не призвані до РСЧА. Але в ніч з 9 на 10 жовтня 1941 р. напередодні приходу німців Бугара самовільно направився в радянський тил [2]. Ті підпільники, що залишилися в Сумах, так і не виконали свого завдання: частина з них “залягла на дно”, кілька чоловік, у т.ч. Проценко та Тихончук, були страчені німцями і лише одиниці намагалися діяти ескпромтом. У 1946 р. Бугара пояснював невдачі Сумського підпілля наступним чином: “…в вопросе подборки кадров для подпольной работы было много неосторожности и торопливости, а фактически подпольной партийной организации не создано. С оставленными товарищами подготовительной работы не проведено, инструктивные указания не даны” [3].

Тема ж цієї статті – доля одного з тих 17-ти підпільників,залишених напризволяще, – Дубровського Федора Михайловича, яку піднімає із забуття його син Микола Федорович іще з 60-х років минулого століття. За його словами, до того часу мати категорично забороняла йому цим займатися, оскільки боялася помсти ворогів родини, що ще залишалися у с. Черванівка Білопільського району, де мешкала родина Дубровських. Однак пам’ять тоді дев’ятирічного хлопця зберегла багато побаченого і почутого з тих далеких часів. І коли М.Ф. Дубровський дізнався про існування у Сумах вулиці ім. Дубровського, котра отримала назву ще у 1957 році, то зробив для себе висновок, що тодішня влада таким чином віддячили саме його батьку за численні подвиги у роки війни. Здавалося б, тепер залишалося лише додати до назви вулиці ініціали «Ф.М.», і все стане на місце… Однак управління архітектури і містобудування Сумської міськради, котре переймається цим питанням, присвоєння прізвищ вулицям з 2007 р. здійснює тільки через міжвідомчу комісію з топоніміки при наявності відповідного обґрунтування. Остання обставина і стала на заваді втілення в життя синівських почуттів до пам’яті загиблого батька – потрібна доказова база.

Як вже зазначалося, нинішня вулиця Дубровського була перейменована рішенням Сумського міськвиконкому від 5 липня 1957 р. з 3-ї Нової за звичаєм тих часів – без ініціалів особи, котру вшановували, та будь-яких пояснень [4]. Відомий сумський архітектор Анатолій Іванович Дейнека, котрий в післявоєнний час щойно прибув до Сум за розподілом ВНЗу, розповідав автору, що з огляду на постійну необхідність здавати проектну документацію містобудування в терміновому порядку. Питання назв вулиць тоді вирішувалося часто поспіхом самим проектантом. Звідсіля і чисельні повтори в назвах вулиць: «Паркові» (від 1-ї до 3-ї), «Продольні» (від 1-ї до 7-ї)…

***

Перше офіційне свідчення того, що Федір Михайлович за антифашистську діяльність був німецькою владою страчений, Микола Федорович отримав ще у 1953 р. Тоді місце, дата і обставини загибелі не були вказані [5]. А в подальшому і до останнього часу на багаторазові звернення у різні інстанції син одержував майже однакові скупі відповіді стосовно долі батька: «…с начала ВОв был оставлен в тылу врага для подпольной и диверсионной работы. Погиб от рук фашистских захватчиков… Секретарь В. Гузенко 11.11.1985 г.» [6]. Або: «…в дополнительных списках патриотов-одиночек, действовавших на территории Белопольского р-на… значится Дубровский Федор Михайлович, 1913 г.р., был оставлен на оккупированной территории по заданию райкома партии. Замучен полицаями, живьем закопан  в земле (дата не указана)» 20.05.2002[7]. Останнім зверненням до Сумського облархіву був депутатський запит депутата Верховної Ради АР Крим Е. Фікса в середині 2009 р.: «По мнению заявителя [М.Ф. Дубровського – В.Б.] существующая в г. Сумы улица Дубровского названа в честь его отца, но никаких документальных подтверждений этого нет. Убедительно прошу помочь установить, в честь кого и когда была названа эта улица» [8], На що ДАСО тоді ж відповів, як і всі інстанції до цього, вже нам відоме.

 В останні часи у різних ЗМІ ім’я нашого героя оприлюднюється все частіше. А невдовзі вийшла цікава брошура В. Настіної «Сонце над берегами. Партизанськими стежками родини Дубровських» [9]. Як пише автор, вона описує достовірні події і реальні персонажі Сумщини у роки окупації. Звичайно, у цих художньо-публіцистичних виданнях, що пересказують спомини хлопця, не обов’язково посилатися на підтверджуючі документи, втім на деякі розбіжності з архівними даними – цілком тут природні з огляду на термін часу – все ж слід звернути увагу.

Виявляється, вже на другий день окупації міста патріоти почали знищувати ворога, та ще й як! На стор. 6 «Сонця над берегами» читаємо: «Федору Дубровському…за оперативними даними стало відомо, що в місті у пересувному штабі на колесах групою вищого командування з Берліна …доробляється план захоплення Харкова. Шукали його всі підпільники…12 жовтня [Суми окупували 10 жовтня – В.Б.] 1941 року підпільники оточили автомобіль і знешкодили охорону. Федір Дубровський заклав вибухівку. Від вибуху вісім штабних офіцерів і кілька німецьких солдатів загинуло. Був знищений план наступу на Харків». Партія регіонів, прийшовши до влади, повірила у реальність легенди та на цьому місті поставила пам’ятний знак.

Чимало бойових епізодів діяльності Ф. Дубровського наводиться газетою «Білопільщина» [10] (хоча та про підрив штабу чомусь не згадується): «Федір Михайлович особисто брав участь у збройних нападах на німецькі автомобілі…». Нарис «Сонце над берегами» суттєво доповнює ці події: «За архівними документами  тільки в жовтні 1941 року Федір Дубровський здійснив шість операцій: знищено два легкових і п’ять вантажних автомобілів, один з них – з боєприпасами, вбито більше чотирнадцяти офіцерів і двадцять солдатів німецької армії” [11]. Цікаво, що тоді ж такі самі досягнення «История городов и сел УССР. Сумская область», стор 114, приписує тільки міському партизанському загону під керівництвом Івана Берднікова. Але ці дані спростовує у пояснювальній записці колишній комісар цього загону Д. Шабаль: було «разбито две немецкие автомашины» [12]. «Білопільщина» повідомляє і про особисту участь Федора Михайловича у підриві трансформаторної станції у Сумах (до книги В. Настіної інформація про цю акцію, на жаль, не ввійшла…)

«Весною 1942 року в Сумах було підірвано німецьку нафтобазу» [13]. Про це повідомляє і облрадіо у передачі «Імені підпільника Дубровського», грудень 2010 р.: «Після жорстокої розправи німців над Софією Тихончук у грудні 41-го Дубровський за наказом радянської влади очолив диверсійну групу, що діяла на території міста. 7 березня 1942 р. ця група партизан підірвала нафтобазу». Виходить, грубо помилявся невдовзі після війни, підсумовуючи бойову діяльність комуністів, секретар Сумського МК КП(б)У І. Голуб: «С декабря 1941 г. Сумский горком партії с расстрелом Проценко [2-го секретаря підпільного міськкому КП(б)У – В.Б.] прекратил свою деятельность» [14]. Невже ці вражаючі епізоди зі знищенням штабу, нафтобази, трансформаторної станції чомусь пройшли поза увагою підпільного міського керівництва, хоча воно ще діяло (чи вже не діяло?) і не залишили ніякого сліду в історичних документах?!

Після підриву нафтобази Федір Михайлович із сім’єю перебирається до рідного с. Черванівка Білопільського району, де боротьба партизана продовжується. Ось як описується в «Сонці над берегами» одна з гучних бойових операцій, безпосереднім свідком якої був підліток Микола,: «…і партизани почали розробляти план проникнення на вузлову станцію Ворожба [за 15 км. від с. Черванівка – В.Б.], де були сконцентровані великі сили фашистів…Для конспірації організували [псевдо – В.Б.]весільний кортеж…Поверталися назад…через сортувальні майданчики залізничної станції. Розпочалася стрілянина. Бій тривав близько двох годин, в якому партизани підірвали кілька вагонів з танками та іншою бронетехнікою. Загинуло багато німців, але зазнали втрат і партизани” [15]. Оце масштаб «патріота-одинака»(!), як сказано про Ф. Дубровського в архівній довідці 2002 р., наведеній вище. Не могло це дійство не залишити сліду в звітах штабів і наших, і ворога, адже батько, як  неодноразово казав Микола Федорович, мав тісні зв’язки з Ковпаком. Далі – з газети «Білопільщина»: «…у квітні 1943 року диверсійна група поверталася із завдання зі станції Ворожба. У Черванівці їх чекали поліцаї. [Вони] стали переслідувати… групу, застрелили одного партизана, Федора Дубровського двічі поранили. Знесиленого чоловіка забрали до лікарні с. Москаленки…а звідти до поліції м.Білопілля. Після жорстоких катувань поліцаї закопали Ф. Дубровського в могилі живцем» [16].

З приводу арешту Федора Михайловича ознайомимося з архівно-кримінальною справою колишнього поліцейського П.В. Слюсаря. У протоколі допиту читаємо: «В апреле 1943 г. я действительно приезжал на квартиру Дубровского [у с. Черванивка – В.Б.] с нач. участка Тетерей и еще двумя полицейскими. Его застали дома, он лежал на койке. Жена Дубровского приготовила нам позавтракать, мы сели за стол, а он в этот момент убежал за село в поле. Все вскочили, побежали его ловить. Я пошел запрягать лошадь, в это время по дороге уже вели пойманного Дубровского. Полицейский Евреинов начал на него кричать. При этом ткнул автоматом в бок. Произошел выстрел и ранение Дубровского. Начальник сказал, чтобы я отвез его в штаб полиции…». Спочатку Федора Михайловича завезли до лікарні с. Москаленки для надання медичної допомоги. Згідно протоколу допиту, після здачі Дубровського до поліційної дільниці м. Білопілля Слюсар повернувся додому і про подальшу долю арештованого нічого не знав. Проте дружина Федора Михайловича неодноразово запитувала Слюсаря: «Де ти дів мого Федора?» На що одного разу він роздратовано відповів: «Закопав живим в землю». А ще він не раз казав, що «Федір сам собі вирив яму» [17]. Саме ці явно алегоричні висловлювання поліцая не дуже прискіплива редакційна група обласних томів «Книги Пам’яті України» і «Книги Скорботи України» сприйняла за чисту монету. І з цього часу версія середньовічної жорстокості загибелі Ф.М. Дубровського широко розповсюджилась по різним ЗМІ. В дійсності ж, наведені інакомовності Слюсаря на побутовому рівні сприймаються не інакше, як «відчепись», «не приставай» – у першому випадку, та «Федір сам винен у скоєному» – у другому. Інших свідчень про ситуацію загибелі героя в Сумських архівах немає.

Наприкінці 1943 р., після звільнення Сумщини, про звитяги свого чоловіка свідчила у Білопільскому РВ НКВС і Анастасія Артемівна Дубровська: «В момент нашествия немцев моего мужа обком партии оставил в г. Сумы по какому-то заданию. Со слов моего мужа он был партизаном и его помощь Родине выражалась по выводу военнопленных из плена» [18]. Чому ж іще по свіжих слідах – ні слова про нелюдську страту чоловіка?

На жаль недостатню уважність виявили упорядники названих вище меморіальних книг (зрештою, лише загиблих у лавах РСЧА уродженців області нараховується 161 тис. осіб). Так, у обласному томі «Книги Пам’яті України» по м. Суми зазначено: «Дубровський Федір Михайлович, 1907 р. росіянин, технік-будівельник. Боець сумського партизанського загону [? – В.Б.] з вересня 1941 р. Страчений окупантами у в’язниці в 1942 р.» [19]. Натомість у «Книзі Скорботи», покликаній вшанувати пам’ять загиблих цивільних мешканців, вже по Білопільському району читаємо: «Дубровський Ф.М., 1913 р., с. Черванівка, українець, колгоспник, член ВКП(б). У 1942 р. після жорстоких катувань поліцаями живим закопаний в землю» [20]. Разючі розбіжності!

22 вересня 2010 р. у День Партизанської слави на вул. Дубровського у Сумах відкрили гранітну стелу з портретом диверсанта і написом «Вулиця носить ім’я організатора, активного учасника підпільного партизанського руху… Дубровського Федора Михайловича». У «відновленні справедливості», як назвав цю подію Микола Федорович, щиро прийняли участь сумські підприємці та меценати, а новина швидко розлетілася через пресу і радіо по місту. Однак, на мій запит, чи вулиця дійсно вже не анонімна, управління архітектури і містобудування м. Суми відреагувало по-свойому: «Управління не несе відповідальність щодо достовірності інформації в будь-яких друкованих виданнях… Управління не володіє документацією щодо найменування вулиці Дубровського. За інформацією з цього питання рекомендуємо Вам звернутися до облархіву і краєзнавців» ²¹.

Як бачимо, не визнала «архітектура» перейменування вулиці у проведений спосіб. (Дивно, адже ескіз стели з написом узгоджується з управлінням)…Що ж далі? Свій потенціал облархів у цьому питанні, мабуть, вичерпав, залишились-краєзнавці. В одному з листів до Президента України Микола Федорович прохав його допомогти  установити меморіальну дошку своєму батьку. А ще – “доручити дослідити і розібратися у цьому питанні [підкреслено мною – В.Б.] журналістам». І якщо добродійники з пам’ятною стелою зробили все необхідне, то до «цього питання» так ніхто ще не дослухався, хоча починати треба було якраз із нього. Бо є ризик опинитися у глухому куті. Саме цю місію: знайти документи і підтвердити героїчні вчинки підпільника-диверсанта, себто перетворити підліткові спомини сина нашого героя у факти, зможуть і повинні взяти на себе ветеранські організації, а головним чином – фахові історики та краєзнавці. Лише тоді подані до управління архітектури зібрані матеріали допоможуть дійсно  відновити історичну справедливість (адже інших претендентів у Сумах на назву цієї вулиці немає) та вшанувати пам’ять полеглого підпільника.