Два спогади про концтабори ХХ століття: німецькі і російські. Першу книгу “Ми українці” про членів ОУН – в’язнів німецьких фабрик смерті подарував мені ще влітку 1999 року сл.пам. Володимир Леник – близький співробітник Степана Бандери. У минулому він теж був в’язнем концтабору Дахау. Пам’ятаю, що для нас: студентів Українського Вільного Університету в Мюнхені та книга і поїздка до Дахау були відкриттям. А неприємним відкриттям було те, що кожна нація мала тут свій пам’ятник, крім українців… Бо в комітеті колишніх в’язнів Дахау переважали члени лівих партій. І уміла рука закулісних ляльководів настроювала цих, вже старих людей проти увічнення жертв-українців, як представників окремого народу(!). Така правда…

Нині пана Леника вже немає. Ту рідкісну книгу в мене на Сумщині швидко “зачитали” але новий екземпляр несподівано знайшовся в бібліотеці Української Інформаційної Служби в Лондоні.

Друга книга видана на Сумщині і розповідає теж про українців, але в’язнів ГУЛАГу. Особливих відмінностей мало. Дві імперіалістичні системи перемелювали своїх жертв наче проводячи змагання на “продуктивність”. Про специфіку каральних систем обох режимів читайте у наступних публікаціях Сумського історичного порталу.

“Сумне минуле не повинно стати нашим майбутнім” – банально, але актуально, як ніколи.