Григорій Антонович Нудьга (21 січня 1913 — 14 березня 1994), відомий український письменник, фольклорист, літературознавець, історик української літератури, народився в селі Артюхівка Роменського району. У 1945–1951 роках був репресований за статтею 54, п. 10 (антирадянська агітація). Частину терміну ув’язнення відбував на Колимі.

З 1957 року він почав працювати у Львівському відділенні Інституту літератури Академії наук УРСР молодшим науковим співробітником відділу літератури. Хоча у 1967 році Г. Нудьга офіційно реабілітований, ім’я вченого з чорного списку не викреслювали.

Над ним продовжувалася постійна “опіка” та пов’язані з нею гласне і негласне стеження. Незважаючи на великий творчий доробок і поважний авторитет у науковому світі йому такі не вдалося піднятися вище посади молодшого наукового співробітника. У 1973 році Нудьга був відправлений на пенсію. У 1994 році висувався на здобуття Державної премії імені Тараса Шевченка.

Подаємо деяікі автобіографічні матеріали та документи до біографії цього відомого вченого.

МАТЕРІАЛИ ДО БІОГРАФІЇ ГРИГОРІЯ НУДЬГИ

МАЛА АВТОБІОГРАФІЯ

Нудьги Григорія Антоновича

Лютий 1989 року

Село Артюхівка Роменського району Сумської області, де 8 (21) січня 1913 року я народився, належало до Полтавської губернії Роменського повіту Глинської волості. Глинськ, де народилася мати Івана Грозного, в ті часи ще йменували «позаштатним містом», в ньому було до революції «городское училище», до якого я й пішов, провчившись у своєму селі три роки. До Глинська від мого села три кілометри, як важко їх було мені щодня долати, вставав дуже рано, щоб не запізнитися (і все ж запізнювався), особливо взимку, коли були хуртовини й морози. Взимку, коли були великі хуртовини, мати вечором (вертався додому пізно) ставила на південному вікні (з боку Глинська) каганець, щоб я на нього орієнтувався, як на маяк. Восени й весною теж було важко — болото, часто приносив додому в руках відірвані багном підошви від чобіт з підборами. А вчитися хотілося, мучився, а все-таки ходив. Чотири роки боролася родина і я за те, щоб закінчити у 1928 році тоді дуже популярну школу, бо 7-річка тоді вважалася як тепер технікум — велика освіта. Після неї були профшколи, а далі інститути. Мені хотілося після

140

семирічки вступити до Гадяцького педтехнікуму (учитель у ті часи для всіх нас був майже богом). Але грошей не було, щоб їхати до міста за 80 км. Школа дала мені рекомендацію до електротехнічного технікуму в Київ (мав нахил до фізики), але то була нездійсненна мрія. Я все-таки мріяв про учителя й літературу, бо уже в 7-річці учитель української мови І. А. Плужник хвалив мої примітивні оповідання й вірші. Але ж у хаті були злидні й вони диктували все. Я пішов пішки в село Жабки (тепер Луценки) до сільськогосподарської профшколи. Там взимку училися, працювали на свинофермі, а весною й восени — працювали на полях хутора Сокільник та ще якомусь. Усе робили, важко, як справжні селяни. Пам’ятаю, коні були великі, я не міг дістати, щоб одягнути хомута, і привчив їх нахиляти голову, щоб я одягнув хомут. Отак привчали й селян. Найважче мені було чергувати на свинофермі, чистити гній вилами, бо я був не такий сильний, як інші. Стипендій майже не було, мали давати їх з прибутків господарства школи, але не давали. Не знаю, як мені все ж таки дали — 10 крб. на місяць. Жив у гуртожитку. Іноді привозили їжі з дому — до мого села було, мабуть, з 40 кілометрів. Я ходив пішки додому. Минув рік, а Гадяч мене манив, там були завжди конкурсні вступні іспити. І все ж я у 1929 р. склав вступні іспити і опинився в місті, про яке читав і знав, що воно має славну історію. Тут була зовсім інша обстановка, тут ми працювали тільки іноді в саду, а то вчилися, викладачі були досить кваліфіковані, а найважливіше — була гарна бібліотека. Давня. У Глинську також була гарна бібліотека, укомплектована ще до революції та й новими виданнями, але тут я побачив те, що мені дух перехопило. Море книг. Мав я стипендію, ходив постійно до кіно. У технікумі працював літгурток, тут були уже хлопці, які друкували свої вірші в журналах, а в гуртожитку йшли постійні суперечки про літературу. Тут я зустрівся з Сукачовим, потім з відомим критиком Л. Новиченком, П. Стендиком (тепер редактор райгазети), тут вперше побачив Остапа Вишню, а викладач Шафіро (згодом з ним я написав книжечку для учнів) дав мені прочитати свою повість, яка друкувалася, здається, в

141

«Новом мире». Але найважливіше — у музеї я побачив рукописи Лесі Українки, Олени Пчілки, Драгоманова та інших письменників. Директор музею залучив мене до праці в музеї, і я вперше в житті відчув приємність від праці над рукописами. Тоді ж я й надрукував перші статті про рукописи цього музею, а також вірші, оповідання та нариси. До цього я в своєму селі знав тільки приятеля Т. Шевченка Г. Вашкевича, тепер я побачив і познайомився з живими літераторами, з яких деякі згодом зайняли поважне місце в нашій літературі. Тут я відчув смак літературної творчості. Багато дали літературні диспути, у яких брали участь і літератори з Харкова та Полтави. Ще досі пам’ятаю пристрасні виступи на диспутах Гелевері, Шаповала, Кугукала (тепер науковий працівник АН у Києві). Писати вірші соромився, ходив у садок біля гуртожитку, залазив у кущі смородини і писав. Трохи посмілішав, коли дещо надрукували. Недавно газети надрукували мій акварельний малюнок хати Драгоманових, де жив Михайло, Леся Українка, Олена Пчілка, Ольга Кобилянська та інші діячі культури й літератури. Будинок цей з чиєїсь волі ще до війни знесено, експонати музею не знаю де, тепер мій малюнок став цінним документом історії, бо чи не єдиний з того часу.

Те, що я мав уже освіту (один рік технікуму), та й те, що потрібні були кадри — я потрапив до тих студентів, яким дали випускні дипломи за два роки. Мене призначили учителем української мови й літератури до української школи в Казахстані (разом з П. Рахубовським), але я чомусь не поїхав, а він працював ледве не до Вітчизняної війни. Друге призначення одержав у Молдавію в українську школу, їздив туди, але це був 1931 р., родина просила до свого села, щоб рятувати, а тут 1932 р., і я лишився в своєму селі Артюхівці викладачем укр[аїнської] мови та літератури в 7-річній школі. Дітей було в селі до 400, тепер з півсотні, один учитель веде два класи по 8 учнів. Отак збідніло село населенням за 40 років розквіту.

У 1932 році в с. Артюхівці я потрапив у потік смерті, викликаної штучно створеним голодом. Про це я написав спеціальні спогади, а тут скажу лишень кілька слів про драматизм

142

того часу і як це відбилося на моїй долі. Перед новим роком, десь у листопаді чи на початку грудня, я по своїй юнацькій наївності вирішив, що хліб викачують з села місцеві функціонери, численні уповноважені — вирішив організувати до «вищого» начальства делегацію селян і розповісти про початок голоду на селі та подати петицію з детальними розрахунками, скільки село має орної землі, скільки сіє, скільки збирає, і довести, що плани, з якими виступають уповноважені, не можна виконати й за 5 років, а якщо так буде йти заготівля, то голод поглине все село. Прийняв нас бувший голова Роменського окрвиконкому (тоді райони творилися на базі округ) Білий, у якого на грудях був прапорець «ЦИК» ( Центральный исполнительный комитет ) і «ВУЦВК» (Всеукраїнський центральний виконавчий комітет). Вислухав, прочитав усе, подумав, а тоді сказав: «Їдьте додому, виконуйте плани і не говоріть, що були в мене». Поїхали, раді, що не «заперли» нас у міліцію. У селі уповноважені довідалися про делегацію, почалось гоніння на делегатів, а вони пояснили, що то їх підговорив їхати учитель. Мене почали «тягати», добув до весни 1933 року й виїхав з села на навчання, оголосивши всім, що їду в Москву. Цей «хвіст», здається мені, ходив за мною ще довго. У 1933 році в червні, коли голод притихав, помер мій батько. Уже їли ми картоплю.

І ось я вибрав дорогу до Харківського тільки поновленого університету.

Голод 1933 року справив на мене страшне враження, і я тоді дав обіцянку не писати нічого про «щасливе колгоспне життя». Про це признався своїй знайомій піонервожатій О. Р. (вона й тепер жива). Як це відлунилося у майбутньому — кілька слів. У 1957 році я працював уже у Львові в Академії наук. Кличуть до телефону. Слухаю. «Зайдіть у Міську прокуратуру в таку-то кімнату». Виклик не дуже приємний, іду. Читаю на дверях: «Заступник прокурора…» В чому справа? Відкриваю двері, з-за стола встає натоптана жінка, щось знайоме в обличчі… «Не пізнаєте?» Дивлюся — очам не вірю: колишня піонервожата… Говорили довго, і раптом вона питає, чи дотримався

143

я своєї обіцянки не писати про щасливе колгоспне село? Я сказав прямо, що перейшов на історію літератури й критику, а нарисів, оповідань, віршів про… не пишу. Сказав і подумав: «А як вона тепер думає про все те…» Виявилося, що хвилювався я даремно. Вона була також критично настроєна, багато роз повіла мені того, що я й не знав ні про дійсність, ні про прокуратуру. Пішов додому заспокоєний. Це було за Хрущова…

Харків привітав мене не зовсім прихильно. Мене зараховано було студентом, але без надання гуртожитку. Прийняли мене по курії селян, а це значить третє чи четверте місце: першими йшли робітники, другими — звільнені з армії, третіми — діти працівників, посланих з міста на село, ще хтось, а вже потім ішли селяни — дрібнобуржуазна маса. Якось я й інші випросили місце в залишених будівельниками бараках на Холодній Горі. У сосновому ліску біля Нової Баварії. Їздити було дуже далеко. Витримав рік чи й менше, дали місце на Толкачівці. Тут жив з Вирганом, Дмитруком, здається, з Трипільським… Звідци ходили часто у клуб письменників, діставши перепустки через Плахтіна. Восени 1933 р. багато чув про Харків у часи голоду. Ще й тепер голодували: хліба на картку одержували, здається, 300 грамів. Рятувало мене те, що працював у великій їдальні учителем по ліквідації неписьменності серед робітників і головно жінок їдальні. Мав безплатні обіди, а іноді й вечері. Вижив. Посилав ще іноді посилочки й матері та сестрам.

Восени 1933 р. відразу побував на могилі М. Хвильового, замалював її вигляд. Тепер її немає, мій малюнок чи не єдиний документ. Тоді ж надрукував свої перші статті й літературознавчі нариси в центральних журналах, а разом з Й. Шафіро — книжечку для дітей, був радий.

Тоді ж при різних нагодах познайомився з кількома письмен никами, бував у них вдома. Пелена таємничості з літературного світу й процесу спала, все набрало реального ґрунту. Побачив і керівників республіки. Їх тоді, як не дивно, іменували «вождями українського народу» (Косіор, Постишев, не пам’ятаю, чи й Петровського). Ще в 1932 р., коли я був на нараді по пла-

144

нуванню культури п’ятирічки, коротенько познайомився з М. Скрипником, перекинувся кількома словами. Мій кругозір і коло знайомих поширилися. Особливо багато давали відвідини літературних вечорів у Будинку Блакитного, куди мав постійну перепустку. Відкриттям були виступи Семенка, захоплювалися «Несподіваною матір’ю» Первомайського («А сонце було за горою, а воно мені до смаку»). «Сонце до смаку» було нове. А найбільше був вражений виступом Тичини, який аналізував вірш якогось поета зовсім не так, як ми: все було розподілено не за складами й стопами, а за музичними елементами: четвірки, вісьмірки, паузи і т. д. А висновок: у рядку не вистачає одної вісьмірки. Пізніше я довідався, що такими засобами користувався Ф. Корш, аналізуючи вірші, та ще, здається, Загул. Коли пізніше я говорив з Павлом Григоровичем, уже в Києві, я запитав, чи ця доповідь у нього збереглася, він ствердив, що так, але й досі вона не надрукована. Чи не загинула в часи війни? Перші враження від Харкова й культурного середовища були багаті й глибокі. Увесь Харків (вулиця, установи, на заводах, на лекціях — де тільки я бував) говорив виключно українською добротною мовою, а розмов про те, що ця мова недосконала, — ніде не було чути. Театр «Березіль» я відвідував часто, і завжди було людей повно, особливо на постановках типу «Гайдамаки» чи інші театральні постановки на українські теми. До опери мені знайомий з Укрпрофради дав перепустку на всю зиму, до того я не бачив багатьох класичних опер і тепер ходив під їх враженням і в університеті, хоч і жилося тоді надголодь.

У Харкові тоді я зіткнувся з несподіваним: на літературних вечорах у клубі Блакитного ще велися суперечки, в яких можна було почути, що народна пісня — примітив, застаріла селянська культура, що й Шевченко не може задовольнити наш машиновий бурхливий вік, чув я тоді й перефразовані вислови італійських футуристів, що ніяке тепло жінки не може замінити тепло мотора в цеху заводу. За Семенком ми ходили по п’ятах, щоб щось почути незвичайне. Згодом все це охололо. Гаряче сприймали виступи Сосюри, він якось мало

145

коли декларував щось, а читав вірші зі збірок, які студентки на ніч клали собі під подушки. Тичину слухали чомусь рідко. Якщо матиму час і здоров’я — то згодом напишу спеціальні спогади про літературний Харків.

На літературному факультеті (приміщення було на Раднаркомівській) всі ми з інтересом слухали давно читаного й попу лярного В. Коряка, його лекції тоді ще були не дуже «офіційні», досить того, що докладно подавав про творчість Маланюка, Чупринки, взагалі закордонну укр[аїнську] літературу, одначе все частіше цитував Маркса. З мовознавців — цікаво читав лекції Л. Булаховський, який іронізував спочатку, що у мене важко піддається редукування звуків, що я таки окаю. Пізніше ми з ним стали добрими знайомими. Великою пошаною користувався М. Наконечний, прекрасний знавець української мови, особливо української орфоепії. Я з ним часто розмовляв один на один, і то були великі моменти збагачення. Ефектно, як Артемовський, читав європейську літературу проф[есор] Розенберг. Здається, в Харкові почала нам читати історію України Мірза-Авакянц. Прекрасно знала і прекрасно читала. Мало, але прекрасно читав мову Тимченко.

На зборах, на лекціях тоді тільки й говорили про ворогів нашої держави, які роблять у нас голод, шкодять на заводах, в культурі, де тільки можна. Всі були як наелектризовані ворожою діяльністю таємних агентів і шпигунів. Коли з’явилося повідомлення про розстріл 28 письменників та діячів культури — усі були приголомшені і вірили, що справді позбулися великих ворогів. Всього кілька моїх друзів мали якісь сумніви, однак говорили натяками. Усі розмовляли між собою обережно, стримано й намагалися обходити «політику». Мали ми тоді зустрічі з Радеком, Семашком, ще якимись діячами, однак усе тільки затемнювалося, а не прояснювалось. Серед нас виростали як письменники Собко, Муратов, болгарин Марков (тепер директор Інст[итуту] слов’янознавства, був заарештований), грецький поет, не пригадаю прізвища. Вони писали все на високій ноті, як і всі тодішні письменники. Ростем… боремося… міцнієм… Радек, якого зустрічати від імені студентів

146

доручили групі, в якій був і я, говорив майже виключно про міжнародні відносини.

З тих часів збереглися у пам’яті вистави за участю Бучми, особливо запам’ятався «Невідомий батальйон» і момент, як Бучма передає друзям ножик.

Тим часом у 1934 р. стало відомо, що столицю переносять до Києва, а згодом заговорили, що й частину університету також буде перенесено до Київського університету, зокрема філологічний факультет. Перевели не всіх, частину, до числа переведених потрапив і я. І ось 1935 р. ми вже в Києві. Перенесено сюди було й частину філфаку з Дніпропетровська. Факультет зміцнів, особливо український відділ. З студентами сюди переїхало й багато професорів.

У Києві зосередилися найкращі наукові сили з усіх галузей науки. На філологічному факультеті працювали тепер проф[есори] Грунський, Родзевич, Савченко, Маслов, Попов, Якубський, згодом Булаховський, Білецький… Усі жаліли, що не довелося слухати Зерова. Читав курси Дорошкевич, Шамрай, Назаревський, тоді ще молодий Кирилюк… Я був на практиці в селі Черепівці, звідки родом проф[есор] Попов, і це сприяло нашому зближенню. Більшість професорів та викладачів були вихованцями дореволюційного університету, дехто вийшов з семінару Перетца. Лекції були дуже цікавими, слухали з задоволенням. У 1937 р. багатьох їх не стало. Були цікаві й зустрічі з письменниками, на збори до яких ходили й ми. Тут я написав свою першу велику роботу (4 друк. арк.), яку прорецензував і порекомендував до друку О. Білецький.

Окрім лекцій, велику впливову силу на нас мала Центральна наукова бібліотека. І тепер згадую про неї, як про свою рідну хату, де в думках і душі робилися незбагненні повороти. Про це варто написати окремо.

Київ був містом, у якому зародилися і прищепилися найкращі риси духовності. Але в ньому сталися й драматичні потрясіння. У 1936 році мене, ще студента, але уже маючого друковані праці, запросили на посаду лаборанта, а швидко провели молодшим науковим співробітником новоствореного

147

Інститут фольклору. Запросив А. Хвиля, директор Інституту, начальник управління в справах мистецтв і, здається, ще був секретарем ЦК по ідеології. Лист його ще й тепер зберігається десь у моєму архіві. Працював я в другу зміну, Хвиля приходив часто з Микитенком (і я близько з ним познайомився), Шумським, Л. Ревуцьким, композ[итором] Верховинцем та іншими. Працювали зі мною Д. Ревуцький, М. Грінченко. Верьовка, В. Харків, Гайдай (батько співачки) та ін. Згодом прийшов Ю. Соколов. Був весь час П. Попов. Згодом на час експедицій приходили брати Майбороди з консерваторії.

Приємно тепер згадувати про спілкування з Д. Ревуцьким (учитель Рильського), М. Грінченком, В. Верховинцем (коротко) і особливо Верьовкою. Але і тут у ті роки була напруга підозрілості й шукання ворогів та націоналістів. Якось директор А. Хвиля попросив мене підібрати на факультеті здібних студентів, яких зарахують лаборантами з перспективою на наукові посади. Я жив у одній кімнаті з Д. Кушнаренком й І. Грицутенком. Їх і порекомендував. Зарахували. Працювали ми тут у другу зміну. Був 1936 р. Але ось надходить страшний 1937 р. А. Хвилю (кол[ишнього] боротьбіста) заарештували. Директором призначили Теличку, інженера по ремонту паровозів. Тоді все могло бути. У Інституті збори тяглися тиждень, усіх допікали: як могли прогледіти такого страшного ворога, ніхто не сигналізував. Мої висуванці, яких я порекомендував на роботу, відразу виступили й заявили, що я «любимчик» Хвилі і мені не місце в Академії наук. Через кілька днів газета «Київська правда» (десь перед новим 1938 р.) надрукувала величезну статтю: «Викорінити рештки буржуазних націоналістів в Академії наук». Поруч багатьох заслужених діячів науки два чи три абзаци присвячені й Нудьзі. Підпис під статтею: Д. Кушнаренко, Ів. Грицутенко. Обидва вони живі. Грицутенко — професор Львівського університету. Отак віддячили мені за добро. Після реабілітації Хвилі й мене обидва приїздили до мене, але ні один не вибачився.

Стаття подіяла. Мене звільнили з роботи, я зайнявся підго-

148

товкою до випускних іспитів в університеті, але до НКВД тягали кілька разів. Врятував лютневий пленум 1938 року, на якому було трохи загальмовано політичні репресії. Однак все не закінчилося. Я був рекомендований кафедрою до аспірантури, склав усі іспити на 5, зарахований, побув пів року і був відчислений. Я опинився за Києвом. Поїхав до Полтави. У Полтавському педінституті було «порожньо»: майже всіх літераторів та й інших викладачів пересаджали. Вільних місць «повно». Нарком освіти Редько, який знав мене по статтях, призначив, власне, дозволив мене зарахувати викладачем української літератури.

У Києві у мене були щирі друзі — М. Русанівський, зам. декана, А. Іщук, Луговиц та ін., з якими жаль було розлучатися. Ближче познайомився і з Рильським, Тичиною, Ле, Панчем, Куликом (приїздив до мене в село).

Скажу, що не з усіма ними було легко зустрічатися й вести розмови. Найприродніше я почував себе з Рильським. Не виділялася ні вікова різниця, ні розумова, до того ж я думав, що він, як «неокласик», байдужий до української пісні, аж виявилося, що він більше до неї прихильний і обізнаний, як будь-хто. Важко мені було розмовляти з Тичиною: людина дуже тонкої психологічної вдачі, чулий надто не тільки до слова, а й незначної інтонації, перше, ніж промовити щось, я думав, чи не викличу якоїсь неприємної реакції. А проте пізніше ми з ним заговорилися про двадцяті роки аж до другої години ночі, і я себе сварив за це. Легко й просто було розмовляти з Сосюрою. Боявся я розмовляти з Ол. Білецьким. І признався йому якось про це, коли він запросив до себе. Він так багато знав, така була для мене «ходяча академія», що я перед ним докоряв [ собі ], що такий неук. Приходив додому й принижував себе, як міг. Тільки після того, як, було, поговорю з колегами і побачу, що дещо є і [ в ] мене, порівняно з ними, ставало легше. Петро Панч, Іван Ле та інші, які згодом бували у мене і у Львові, були простими, доступними для мене розмовниками. Теж Бажан. От лише з Корнійчуком не міг бодай трішки зблизитися.

Познайомився тоді й з Панасом Любченком (приятель

149

Хвилі), його дружина Крупейнік читала в нас історію. Я та інші з нею зафотографувалися; коли цю родину було знищено — мене примушували фото знищити. Я все ж таки зберіг, хоча багато дечого з автографів, книжок, документів, листів, записок — понищив. За цим слідкував у кімнаті З. (живий).

До Києва я якось запросив свою маму, пішов з нею в оперу, в партер; там вона як побачила все — сказала: «Рай» — і голосно розплакалася. Сусіди дивилися більшість співчутливо. Все життя в селі розповідала про Київську оперу. Театр ім. Франка вразив її виставою, але ефект залу був не той. Велике враження мала від Софії і особливо від Лаври, та все бідкалася, що ні разу не приходила сюди пішки з своїми односельчанами.

Ходили й на Бессарабку, я показував їй місце (крамниці), де у 1933 році, в часи голоду, був «Торгсін» і я продав за три чи чотири хлібини її давні золоті сережки. Рятувалися від голодної смерті.

Але розлука з Києвом була сумною. Усе було розгромлене, усі ховалися в темні куточки, не знали, що з нами буде, бо ж усі ми спілкувалися з багатьма «ворогами народу». Перед виїздом із Києва я зустрів на Хрещатику Галину Радченко, дочку радянського консула у Львові. Його було відкликано, послали директором радгоспу, а Галину за те, що жила у Львові, зустрічалася з Козланюком, Гаврилюком, Тудором та іншими націоналістами — виключили з університету. Жила вона десь на Курщи [ ? ]. Коли я пізніше про це розповів Козланюку, він сказав: «Добре, що не поїхав, був би де й Крушельницькі».

Здається у Києві вперше почув спів Козловського (чи в Харкові?). Познайомився через Хвилю з Дінцем, бувала у нас в інституті й Петрусенко, дуже симпатична, типова українська жінка, з нею приємно було говорити, однак зустрічав її рідко.

Не пригадую хто, але оформляли кімнати нашого Інституту народні художниці. До Інституту приїздили ще старої генерації сліпі кобзарі. Враження були незабутні.

І ось під новий рік я їду до Полтави. Мені запропонували здавати кандидатські іспити і подавати до захисту дисертацію — ніби вибачаючись за відлучення від дальшого навчання в аспірантурі.

150

Приїхав 1 січня 1939 р. і потрапив на новорічний бал. Було людно й весело, та ось у найпіднесенішу часину найкраща дівчина, що була в центрі уваги балу, раптом упала й знепритомніла… Я чомусь прийняв [ це ] як нещасливу прикмету мого майбутнього у Полтаві.

У Києві життя наше проходило між двома полюсними силами: почували і природно хотіли бути самими собою як українці. Велике тяжіння до правди, історії свого народу, пісні і мови… Хотілося бути від природи, а не від якихось побуджень українцями, як і всі народи — французи, англійці, італійці. Це ж так природно, як дихати, так звичайно…

Одночасно у 1937 р. настає такий час, що всі почали боятися найприроднішого — бути самими собою, страшатися своєї думки, мови, душі…

У Полтаві було те ж саме, тільки те, що я був новою людиною — не мав ще однодумців чи бодай таких, що думали в цьому напрямку, — все було зі мною в маленькій кімнатці, до якої, правда, поселився ще один молодий викладач фізики родом з Кіровоградщини. Душевна самотність, вимушена, тривала й тут.

Страхи 1937 року паралізували духовне життя й Полтави, інтелігенція якої потрапила за ґрати: Капельгородський, Г. Коваленко, Верховинець, професори й викладачі вищих шкіл.

Я познайомився з родиною Короленко (дочкою Софією), дружиною та сином Мирного і поставив питання на засіданні кафедри про клопотання створити музей Мирного. Про це я написав коротенькі спогади, які додаю. Кафедра української літератури була невелика — десь близько семи чоловік: К. Козубенко, дуже порядна людина, вихованець 20-х років, П. Падалка, молодий викладач, кінчив аспірантуру, але не захистив дисертації, Марусенко — дружина якогось начальника, Дениско — аспірант і ще хтось — не пригадаю. Люди різні, ансамбль тільки мав створитися. Я за рік підготував і екстерном здав у Києві кандидатські іспити. Написав дисертацію. У педінституті була багата бібліотека, де я вільно користувався і спецфондом. До мене приїздили і були в моїй хаті чимало кобзарів

151

(П. Гудзь, Кушнерик, Мовчан та ін.). Зібрали ми навіть конференцію кобзарів і свято кобзарства.

Коли почалися фінські події — значну частину приміщень інституту забрали під шпиталь. Аж не вірилося, що така маленька країна, як Фінляндія, могла так героїчно боронитися і завдати нашій країні стільки жертв. Коли прорвали лінію Маннергейма — Фінляндія оголосила, що все населення до єдиної душі перейде до Швеції, яка дала на це згоду. Було щось подібне до героїзму Авганців. Ми вже створили Карело-Фінську республіку, уже був і вождь — Куусінен, але все тріснуло, бо народ був на диво єдиним. Набагато легше проходили військові події у Західній Україні, Буковині, Литві, Латвії, Естонії…

Але у повітрі пахло порохом, хоча преса й друкувала статті, у яких запевнялося, ніби Росія й Німеччина не мали ніколи ворожих взаємин, були завжди в мирі, а Англія завжди провокувала між нами війни.

Весною мене й багатьох інших молодих командирів забрали на перепідготовку. Готувалися до рішучого спротиву. Вістка про війну застала нас у Яреських лісах, у таборах. Сталося так: готувалися до маневрів. Генерал Березін призначив мене й інших командирів у групу спостерігачів. У неділю 22 червня мали виступити. Рано підняли нас по «тривозі». Зібралися в штабі. Увійшов стривожений генерал і сказав: «Почалася війна з Німеччиною. Уже бомбили наші міста». Ми все це сприйняли як вступ до маневрів… та згодом тільки переконалися, що це правда.

Через кілька днів нашу 25 Чапаївську дивізію відправили на Західний фронт, з неї виділилося кілька менших частин. Я потрапив у 95 батальйон забезпечення, приписали до 6 армії. Незабаром вона була розгромлена, відійшла на нове формування. Ми зайняли оборону як бойова частина між Дніпром і Кобиляками…

Не буду розповідати усіх військових пригод, це, можливо, зроблю окремо. Відступали ми аж за Дінець, потім наступали ледве не до Полтави, щоб рятувати Москву… Влітку 1942 року

152

нас, велику армію, оточили під Харковом, вірніше за Харковом, я вже був у 975 полку… І ось я полонений. На Холодній Горі в дворі тюрми. Раз на кілька днів їмо баланду з кінськими маслаками. Про кінське м’ясо мріємо… Вивезли до Полтави… Ходили на роботу, ще не списані в списки полонених. З деревообробного заводу пощастило вислизнути додому… Жандармерія (польова). Полтава була прифронтова (і то щастя), але мене врятувало те, що в армію взяли не з дому і не відібрали пашпорта, а з полку, де був на перепідготовці. Я показав пашпорт і пояснив, що «був на окопах». Відпустили, згодом ще раз забрали, просидів 2 тижні, пощастило вирватися, виїхав з Полтави до села Зінці. Коли наблизився фронт — повезли на захід, але по дорозі з ешелону пощастило вирватися… Надійшли радянські війська. Перевірка, тримали довго в погрібі. Відпустили, як колишнього працівника Академії наук відкликали (дали броню) до філіалу АН у Львові. Війна наближалася до кінця, наукових працівників демобілізували…

І ось я в[иконувач] о[бов’язків] старшого наукового співробітника Львівського відділення АН УРСР. Працюю разом з М. Возняком (зав[ідувач] відділом), Ф. Колессою, В. Щуратом, І. Свєнцицьким, І. Крип’якевичем, О. Степанів, Кордубою, Роздольським та багатьма старшими й молодшими спеціалістами різних галузей науки й культури. Засідання й конференції були дуже повчальними. Любив слухати, як Возняк завжди закликав займатися ділом, а не голим теоретизуванням, як важливо знати джерела нашої культури і виявляти та публікувати. Пам’ятаю, як на зборах загальних «проробляли» старших науковців за те, що при Польщі писали про становище в Україні. Тоді Кордуба, щоб виправдатись, сказав: «Так нас інформували, так ми й писали». І тільки одна мужня жінка О. Степанів сказала: «А хіба то не правда?» Померла вона, здається, на засланні чи повернувшись. Мужністю її захоплювалися всі. Крип’якевича критикував Гудзій, згодом через мене передавав Івану Петровичу каяття.

У цей час я поновив дисертацію, підготовану ще до війни в Полтаві, обговорили на відділі, Ф. Колесса написав першу ре-

153

цензію, і я мав її (дисертацію) захищати в Києві. Поїхав у Інститут літератури, дав О. Білецькому, він дещо порадив, я поправив, передали на відділ для обговорення й рекомендації. Роботу «Пісні українських поетів першої половини ХІХ ст. в українському фольклорі» обговорили й рекомендували для друку. Призначили день захисту. Мав захищати з дружиною наркома освіти України. Тим часом у Львові дружина народила сина, вирішив поїхати на неділю, побачити, у понеділок повернутися на захист. Узяв квиток, поїхав на вокзал, і раптом перед входом у приміщення вокзалу мене зупиняють троє невідомих осіб. Один (з побитим віспою обличчям) заявив, що він прокурор, двоє явно виглядали молодчиками НКВД. Попросили (власне, наказали) сісти в машину і їхати з ними. Приїхали до прийомної НКВД на вулиці Володимирській. Лишили мене одного в прийомній (на протилежному боці головного будинку цієї похмурої установи), самі кудись зникли. Я хотів спати — 9 та 10 травня Київ (і я) святкували перемогу, не спали. Ліг на лавку й задрімав. Раптом якийсь чин штовхає: «Што это за ночлежник ?» Тоді з-за дерев’яної ширми вийшов лейтенант і сказав: «Это задержанный нами». Я зрозумів, що мене лишили одного в прийомній і слідкували, що буду робити.

Повели в будинок, і там відбулося найганебніше, що могло бути тільки у нашій «найдемократичнішій» державі: ордеру на арешт мені не пред’явили, говорили (чоловік п’ять) криком, погрожуючи кулаками мені як великому ворогу народу, що мене зітруть у порох… Роздягнули повністю, заглянули брутально у всі відтулини організму, наказали одягнутись і повели мене в глибоке підземелля, розташоване з боку двора. Тут у стіні було, мабуть, з 10 «мішків» — ніш, розміром приблизно 60 см ширини, можливо, з 80 см глибини і з 1,5 м висоти. Поперек ніші була лавочка для сидіння. У дверях були круглі вічка, зашклені товстим шклом. Побіля дверей ходив нечутно в повстяних тапочках у сірій не то піжамі, не то халаті — казах. Доглядач. Йому мене й передали, щось наказавши. Охоронець відчинив двері порожнього «мішка», наказав туди зайти:

154

«Стой или сиди, но спай нелзя…» Коли я потім спирався на стіну й дрімав — він стукав у двері і наказував: «Спай нелзя!»

Промучився отак ніч. Протестувати й скаржитись було нікому. І добре, бо другого дня я довідався від партизана з Остра, що він бив кулаками у двері і вимагав пояснити, за що його без спеціального рішення посадили в «мішок» — прийшли три здоровили, витягли з «мішка» і так побили, що ребра потріскалися, а в загальну камеру його втягнули, як лантух з просом. Не знаю, чи після такого протесту він видужав. Від сваволі не було ніякісінького захисту. Могли вбити в підземеллі, і ніхто не буде знати про твою долю. Перемога народу над фашизмом дала право НКВД безконтрольно, ніби навмисне, знущатися над переможцями. Ніби хтось був цим дуже невдоволений. У камерах були майже всі військові, особливо ті, що були в полоні. Були й партизани. Усім нам говорили: «За службу спасибо, а за неясное — придется пойти в Сибирь». Усі ми сприймали це як належне, бо не було жодного випадку, щоб хтось опротестував таку безапеляційність звинувачення і досягнув виправдання й звільнення. «Советская власть в суде не делает ошибок. Посадили — значит было за что». І сиділи. У камерах, де можна було сісти 20 чоловікам, сиділо й спало 100. По черзі займали місце для спання і то «бочком», як оселедці в бочці.

У НКВД на Володимирській тримали недовго, потрібні були місця для новоприбулих. Мені спочатку приписали військову статтю, не пригадую, яку, але за полон. Одначе тоді ж з’ясувалося, що оточення й полон під Харковом визнано урядом за державно виправдане явище (все робилося, щоб відвернути удар на Москву). Військова стаття відпала. Попробували застосувати якусь статтю, пов’язану з націоналізмом, — відпала. Тоді мені приписали універсальну, легку для прокурора й слідчого — 54, п. 10, «антисоветская агитация». Так з нею я й ходив усюди. Але вже тоді я зрозумів, що це була тактика залякати, щоб зробити з мене зрадника. У процесі допиту слідчий прямо сказав: «Вы живете во Львове, там у нас острая борьба з а советскую власть. Вы нам должны помочь выявлять врагов…»

155

Я не стримався і майже скрикнув: «То ви хочете, щоб я продавав своїх колег? Цього ніколи не буде…» «Смотрите, ведь у вас свобода, диссертация, карьера… Подумайте».

Моя позиція їм надто була несподіваною й «дерзкою»… Мене відправили до Полтави, де я жив кілька місяців під окупацією. Тримали спочатку в камері смертників на Кобиляцькій — був хворий, мав температуру, й у загальні камери не приймали. Доглядач, що приносив мені «баланду», якось, оглянувшись, запитав: «За що ж вас аж на смерть?» Коли ж довідався, що просто хворий, — полегшено зітхнув. Був фронтовик. Потім перевели у підземелля теперішнього КДБ. В камерах була вода по кісточки, швидко захворювали на туберкульоз. Усі просилися, аби їх скоріше осудила трійка і вислали до табору на роботу — все-таки на свіжому повітрі. Було кілька, що протестували, та після зими — погоджувалися на все. Мене на допиті (я не признався, що вів антирадянську агітацію) тільки раз хотіли побити, зупинив усе майор Пузанов. Застосували гірше від кулака — не давали спати: вдень у камері не можна було й прилягти, а вночі викликали на допит, саджали посеред кімнати на табуретку, пропонували підписать протокол, а коли відмовлявся — слідчий брав книжку, якісь папери й читав мені — треба було сидіти без руху рівно, а коли опускав голову й засинав — штовхали під боки. Коли один слідчий утомиться — йде спати, на зміну йому приходить інший, мовчки чатує мою муку. Були серед них і дивні люди, особливо ті, що прийшли з фронту. Якось один слідчий десь о 4 чи 5 годині ночі висунув шухляду з стола й показав мені мовчки на розгорнутий папірець. Дещо встиг прочитати: донос на мене, головне, я довідався, хто.

Нарешті муки закінчилися. Я в черзі до трійки. Справи розглядають 15-20 хвилин. Якийсь сержант чи лейтенант та ще двоє біля нього. Незважаючи ні на які опори — вирок: 10 років місцевих таборів загального режиму, поразка прав на три роки, конфіскація майна. Це було 8 серпня 1945 року в Полтаві.

Швидко нас формують у бригади на будівництво, і я зрозумів, що всі оті трійки — тільки форма. Сталін, партія, держава

156

забезпечувала собі безплатну, рабську силу. Відвоювали, а тепер відбудовуйте. І там, і тут ви тільки наша рабська сила, а не громадяни країни, що перемогла. Було дуже образливо, але що зробиш: сила, зброя.

І ось нас вивели з вогких підземель, щоб вивести на будови. Майор з жирним животом і кров’ю налитою потилицею читає прізвища, попередивши: «Хто має великий термін ув’язнення — наліво, «малосрочники» — направо виходь!» Викликали мене. Я пішов наліво (10 років!). Майор подивився в список і раптом запитав: «Сколько имеешь?» «Десять», — відказую. «Так какого ж ты х… сюда идешь ? Ты ж малосрочник». Я перейшов направо, одержавши налисника. Став і думаю: «Боже! Десять років — малий термін. Та в двадцятих роках більше десяти не давали, більше — уже був розстріл. А тут — «малосрочник».

Повели мене з іншими на будівництво маслозаводу — «Масложирстрой». Тих, кому 15, 20, 25 — не знаю куди, їх було багато.

Рідня моя була далеко, передач з дому майже не було, я голодував, зробився як ниточка, не міг на ногах стояти. Коли привели в табір на будівництво — лікар і начальник сказали лежати кілька днів на сонці під бараком, доки зможу ходити. Нормально. Писати додому тепер дозволили, здається, раз на місяць, але побачень не дозволялося, хіба через колючий дріт. Але мої кості, почорнілу шкіру (пелагрик) все ж таки огрівало сонце, і я був майже щасливий: не помер, як померли інші. Табір, порівнюючи з підземеллями НКВД, був ледве не раєм. От як усе було продумано й улаштовано: спочатку майже смертельне, а далі маленьке полегшення, і то добре.

Днів десять чи й більше я лежав під бараком і чекав, чи видужаю, чи вмру. У таборі виявилося кілька моїх студентів з педінституту. Вони мене водили спочатку до їдальні, далі став ходити сам, аж ось нарядчик наказав виходити на роботу в робочу зону, теж обнесену колючим дротом, а на ланцюгах бігали величезні пси. Послали мене спочатку переписувати папери у плановому відділі. Але тут довго не був. Далі носив

157

носилками кам’яні брили й цеглу. Було так важко, що у мене ззаду почала вилазити кишка і текти кров. Трошки дали передихнути — помагав інженеру-геодезисту носити інструменти, робив (тесав) кілочки.

Начальником ОЛПу ( Отдельного лагерного пункта ) був осетин Дзобаєв. Людина різка по-кавказькому, але в таборі був мало. Його заступник капітан Зацеркляний з Кобеляк — був просто садист. Коли вели нас до «жилой зоны» з роботи — він брав велику палицю і всякого, хто після важкої роботи не міг поспішити за іншими, — бив по спині, по голові, по ногах, як пса. Де в нього бралася така жорстокість? Тому я завжди намагався стати всередину. Коли він бив когось, як тварину (гірше), вся свита наглядачів реготала, викрикувала: «Давай, давай!» Була тільки одна наглядачка жіночої зони молоденька Ліда, яка дивилася на цю дикість майже з сльозами на очах. Спокійно, але почувалося, несхвально дивився на це Васильченко.

Коли я в таборі сказав наглядачам, за що мене осудили аж на 10 років (1. «Клевета на тов[арища] Сталина, будто бы он уничтожает национальные культуры и традиции»; 2. «Извращал украинский язык в националистическом духе»; 3. «Говорил, что в творчестве Шевченко превышают национальные мотивы над социальными»), ніхто цьому не вірив, бігли до моєї справи, читали й тільки тоді пересвідчувалися, що правда. Навіть серед них були такі, що говорили: «Та хіба можна так поводитися з своїми громадянами та ще й тими, що воювали?» Але [ це ] була правда. Потрібна була рабська сила, даремні робочі руки, які у нас не вважалися за людські, а за тваринні, ще гірше, бо коней жаліли, а нас нищили голодом, холодом, стріляли, як кролів. Недаремно начальник «надзорслужбы», здається, Звєрєв кричав завжди до нас: «Ей, ви, братци кролікі». Нізащо він застрелив одного в’язня, був засуджений на три роки і спочатку поселений у нашу (для нього свою) колонію чи, як звали, «табірний пункт (ОЛП-2)», але швидко вивезли, боялися за його життя.

Будували ми завод побіля Київського вокзалу («Масложирстрой»), режим був досить жорстокий, хоч ми були всі вже

158

засуджені, — побачення нікому не дозволялося, бачили своїх рідних тільки, як вони ходили недалеко від табірної зони понад залізницею. Зупинятися їм було не можна — попереджали, далі стріляли. Окрім вартових на «вишках», кругом між першою й другою сіткою колючого дроту бігало щось із 10 собак. Недалеко від нас на околиці Полтави був табір німецьких полонених. Щодня на роботу вони йшли з веселими піснями. Були вони в набагато кращому становищі, і ми всі запитували один одного: «Чому ж це народ, який переміг, тепер у гіршому становищі від наших ворогів, його не вважають за народ?» Були серед нас здебільшого «малосрочники» (до 10 років) за агітацію, але було багато засуджених за колоски (збирали на колгоспному полі колоски після зібраного врожаю), були й «указники» (указ від 7/8 за крадіжку колгоспного добра). Зі мною в бригаді працювали жінки-«указниці», бо найбільше їх судили. Чоловіки не вернулися з фронту, вони годували дітей, йдучи з роботи, з колгоспного поля несли кілька колосків, їх ловили й судили, переважно по 8 років. Жінки з Диканського району, які працювали зі мною в бригаді, потрапили до табору ось як: були у них корови, коней не було в колгоспі, на полі все робили коровами: орали, возили і т. ін. Дві жінки спрягалися своїми коровами, вдома годувати нічим, їдучи з поля, поклали на віз 4 снопи вівса чи ячменю — не пригадую. Їх зупинили, склали акт, осудили на 8 років, а вдома лишилися діти самі. Ось їхня доля найціннішого капіталу, переможців, що втратили чоловіків. Годували так, щоб тільки не мерли, щось робили. Баланда, каша перлова ложечка, кусочок цукру, а хліба залежно від виробітку: від 200 до 600 грамів. Більшість виробляла 300-400 грамів, норми були великі. Норму на 600 грамів хліба я не виробив ні разу, та й інші не виробляли. Голодували, мріяли колись наїстися хоч картоплі, не то що хліба. А працювали дуже тяжко. Якщо вимагало начальство, то й по 12 годин на добу.

Робота й думка про їжу — було для нас змістом життя — страшного, підневільного, коли ступити кроку без дозволу було неможливо. Бараки на ніч замикалися, а нас було у них

159

сотні, спали на нарах двоярусних. Писати було неможливо, не дозволялося. Я пробував робить нотатки табірного життя, ховав їх у подушку, матрац… всюди знаходили, забирали без ніяких розмов і будь-яких актів, а мене переводили на якусь тяжку працю без будь-яких пояснень. У таборі господарював «кум» — оперуповноважений ЧК. У кожному бараку було повно його шпигунів, переважно днювальні та старости. Не встигнеш слово сказати — як уже знає і кличе до себе. Оперуповноважений був маленький, здається Грінберг чи щось подібне, але жорстокий. І лист [ один раз ] на місяць можна було слати через цензора.

Якось начальник «культурно-воспитательной части» Михайловська (загалом добра жінка) дозволила нам поставити у їдальні виставу. Принесла Франка «Украдене щастя». Чому такий вибір — не знаю. Я був режисером. Такої реакції публіки на постановку я ще ніде й ніколи не бачив і не чув. Коли невинного Миколу забирали в тюрму, зал шаленів, вигукував «вранье» і ще щось. Коли зайшов жандарм до Миколи в хату — розбурхані глядачі кричали: «Бери топор, руби». А коли дій шло до того, що Микола Задорожний розповідає, як відчинили двері камери і сказали: «Йди додому, ти невинний…», запанувала тиша, в’язні плакали. До Анни, коли вона впала над трупом жандарма, кричали: «Потаскуха, курва… Рубай ее».

Виставу дивилися з великою увагою навіть злодії, блатні, ті, які до театру й літератури були завжди байдужі. Її повторили двічі. Потім начальник Дзобаєв сказав «нельзя». Коли я про це детально пізніше розповідав М. Возняку, він так розхвилювався, що схопив мене за руку і попросив: «Обов’язково напишіть про це спогади, детальні». Колись, може, й напишу.

Я писав десятки протестів, прохань переглянути справу — навіть не відповідали. Аж ось на початку 1947 р., коли ми на вул. Пушкінській відбудовували будинок НКВД, приїздить до мене на роботу прокурор і повідомляє, що академіки М. Рильський, Ф. Колесса, В. Щурат і П. Попов звернулися до відповідних органів, аби було переглянуто мою справу. Справу переглянуто, прокурор зробив і мені допит, сказав, що я піду

160

на волю, — та й поїхав. Другого дня мене викликає «кум» оперуповноважений і говорить: «Ось ви йдете на волю, у Львов. Ви повинні допомогти нам побороти тамтешніх націоналістів, ворогів, отже, будемо з вами в цьому співпрацювати…» «Як, — запитав я, — за моє законне звільнення я повинен стати донощиком на тих, хто клопочеться про мою волю? Невже ви мене вважаєте за негідника?…»

Розмова загострилася. Закінчилася тим, що «кум» сказав: «Ну, дивіться, подумайте і приходьте до мене…»

Жду я звільнення, а його немає. Якось несу 20 кілограмів фарби для фарбування електростанції. Важко, згинаюсь, сідаю відпочить, аж тут «кум». Сів зо мною на камені й запитує: «Ну, надумали?» Я відповів, що на таку волю, незаконну, не можу погодитись: «Мене звільняють, а ваші вимоги аморальні…» «Ну, пеняйте на себе,» — сказав і пішов. Через кілька днів з Києва йшов великий ешелон в’язнів на Колиму, мене та ще одного великого злодія з Полтавського табору кинули до вагона, і я поїхав туди, [ де ] «Макар телят не пас». Це було на початку червня 1947 року. Їхали в страшних муках 2 місяці. Без води, на кількох денних сухариках та пів оселедчика, вагони були заґратовані, нари двоповерхові, у нас все забрали, не було чого послати на дошки. Коли йшов дощ — по черзі виставляли долоні, пили дощову воду, що капала з даху вагона. Це було щастя. Людей у вагоні було так багато, що спати, лежа ти можна було тільки боком, притиснувшись один до одного.

Нарешті у серпні прибули у бухту Ваніно. Тут табір на десятки тисяч людей. Він ще не відбудований: було велике повстання в’язнів, переважно вояків, фронтовиків, викликали війська, й вони розстрілювали кожного, хто не лежав, ішов або біг. Трупи вивозили кілька днів. Озброєні саморобними списами невільники захопили варту, здобули зброю і кілька днів були господарями табору, оточеного військами. Тепер тут режим був дуже суворий. Ходити по табору було не можна. Було нас тисяч 30 чи 40, і кожен сидів тільки у відведеному секторі. Людей було так багато, що годували круглу добу. Нашому сектору обід міг припасти о 3 годині ночі. Тут я зустрів

161

єпископа з Перемишля. Він читав усе біблію вдень, а коли лягав спати — її злодії крали у нього, приносили вдень і вимагали за неї пайку хліба. Він віддавав. Так повторювалося довго, нарешті він умер з голоду. З табору в братські могили вивозили сотні мертвих щодня. Такого смертного жаху я не бачив навіть на фронті…

З сопок, на яких ми спали, в ясні дні було видно береги Сахаліна. Ми знали, що нас повезуть на Колиму. Між Ваніно й Магаданом курсували регулярно 6 великих кораблів, обладнаних для перевозки рабів-невільників, брали за один раз найменше 12-15 або й більше тисяч в’язнів, робили за сезон 6 рейсів, отже, перевозили тільки з цього порту на Колиму найменше пів мільйона рабів. А з Находки, Владивостоку! Всього мільйона півтора! Виживало їх, як я сам підраховував на місці, — тільки 25 відсотків. Решта гинули за «метал». Коли на ООН Молотову поставили вимогу звільнити 20 мільйонів в’язнів — він сказав, що це неправда, такої кількості немає. Раптом при Хрущові було звільнено 20 мільйонів. То була правда.

Нарешті наш сектор оголошено етапним. Збираємося, з собаками, автоматами й палицями великою колоною ведуть у порт. Вантажать на «Чукотку». Це найменший корабель для невільників, бере понад 12 тисяч. Найбільше брала прославлена «Джурма». По дорозі до судна стоять понад дорогою один побіля одного автоматники, собаки. Наша колона на кілька кілометрів. Зупиняємось побіля трапу. Тут найбільше охоронників з палицями. Дивитися навкруги не можна, б’ють по голові. Чому — не знаю. Дають палицею кожному по плечах (щоб скоріше йшов по трапу на палубу), біжимо, щоб не мати зайвих ударів. На палубі з двох боків такі ж молодці заганяють поскоріше вниз, де вся середина судна була помережана нарами, під якими стоять було не можна, тільки сидіти. Таких нар було, мабуть, ярусів з 20. Їсти водили на палубу під автоматами — боялися бунту. Ніби були повстання колись. Плили до Нагаєво (через гору Магадан) два тижні. Багато померло. Скидали в море, як непотрібні чурбани. На судні побачив «короля» злодіїв, навколо якого завжди була варта з 10 осіб. На

163

голові стрічка й перо, на шиї намисто, у вухах серги. Йому дозволяли навіть прогулянки на палубі. У сахалінському порту Александрія мені пощастило бути на палубі, коли наш пароплав стояв на рейді. Вперше побачив зблизька Сахалін.

Десь наприкінці серпня ми прибули до бухти Нагаєво. Велике природне заокруглення, понад берегом портові споруди ще зовсім невеликі — порт будується. Кілька кораблів. Навколо порту — гірське підвищення, за горою нове місто Магадан. Уже холодно. З пересильного табору один раз мене й інших «бранців» водили на роботу на «вузькоколейку». Тяглася вона десь у сопки на північ. У цій місцевості було тоді ще багато ягід (чи брусніка, чи не знаю, які). Їли ми, як велику лакомину. Швидко нас порозвозили по таборах. Загалом тут більшість працює нашого брата-раба у норах — на золотих копальнях, але наше щастя — привезли нас восени, копальні швидко будуть закриті на зимовий час, нас розвезли по таборам, які містилися навколо траси Магадан — Колима й далі на Сусуман в напрямку до Льодового океану. Я опинився в маленькому поселенні Атка, від Магадану десь кілометрів 20 до 30, недалеко М’якітя, де був центр табору. У міжгірській долині тут були майстри по ремонту Даймондів — великих американських машин, що обслуговували трасу. У долині побіля поселення — табір, обнесений колючим дротом, на «вишках» — вартові, побіля табору — казарми для охоронців, будиночки для начальства, для собак. У таборі 6 великих бараків (довгі, жило по 100 чол[овік] і більше), барак для їдальні, будинок для «надзорслужбы», баня, майстерня. Табір розбудовувався, і ми найперше почали будувати собі «тюрму» («каменщик, каменщик, что ты там строишь?» повторював собі в голові). Перша робота моя — копати ями для стовпів і колючого дроту. Норму оголосили: 0,6 куб. метра. Я зрадів. Це ж у нас так мало. Але тут вічна мерзлота, весною розтає і так тримається десь 20 до 30 см поверхні. Навколо нас на сопках дерев немає, тут перехідна зона від тайги до тундри. Ростуть кущі стланніка, шпилькова рослина, тутешня сосна. Недалеко від нас полюс холоду. Коли наступають морози — ця дивовижна рослина (кущі досить

163

товсті) лягає на землю (тому й «стланник»), її присипає сніг, не вимерзає, а з теплом вона знову підводиться; між кущами якісь дикі ягоди, їх взимку їдять білі куропатви. Живуть різні звірі. Найбільше дикі олені. Місцеве населення їздило на собаках і оленях. Узимку робили всі на автобазі, на різних роботах в поселенні й таборі й чекали з ляком весни — бо 75 відсотків в’язнів забирали у нори (підземелля) добувати золото (тут ніхто не говорив «золото» — «метал»). Норма на кожного було видобути денно 14 грамів золота, якщо не видобув — до бараку не пускають, не дають хліба, через 2-3 години будять і під землю. Хто не міг робити, безсилий — саботажник, стріляли прямо на дорозі. Десь у 1958 чи 1959 р. це свавілля припинилося. Мерли самі без їжі й сну та холоду. Кожний, ідучи до бараку, повинен нести з собою паличку або хоч тріску — протопити барак.

Мені пощастило. У той день, коли відбирали в’язнів до золотого «підземелля», мене начальник табору послав з машиною і охоронцем як вантажника за матеріалами для табору досить далеко. Поїздка забрала днів 4 чи 5. Коли повернувся — «золоті бригади» уже від’їхали. Я щасливо зітхнув. Почав працювати вантажником (які тільки важкі мішки з різним вантажем, бочки, дерево довелося носити — думав умру), але ж був на свіжому повітрі, не під землею. Усе довелося робити, навіть теслярувати й малярувати. Восени з 1000 посланих у підземелля живими повернулося до 300 чол[овік]. Одна чверть.

Тут уже був свій фольклор:

Колыма, ты, Колыма,

Дивная планета,

Десять месяцев зима,

Остальное лето.

Або:

Я живу край Охотского моря,

Где кончается Дальний Восток…

Тут скачуть, тут плачуть,

Тут трупами кормят собак…

164

Багато записував, але все повідбирали. Треба було все відновляти по свіжих слідах. Тепер важко. Як шкода.

У таборі було найбільше українців, чомусь з Правобережжя, військових, було, здається, два євреї, білоруси та естонці. Начальник табору був також українець з Київщини. Не проявляв жорстокості, прийшов з фронту. Взагалі поповнення наглядачів та охоронців за рахунок фронтовиків ми вважали добром: вони не були такі жорстокі, як кадрові службісти табору. Пригадую такий факт. Я в поті чола копаю вічну мерзлоту та ще й з галькою — яму. Приходить начальник КВЧ ( Культурно-воспитательной части ), розпитує, по якій статті. «За що, — кажу, — за агітацію». Він не вірить. «То перевірте», — кажу. Наші справи були у М’якіті. Другого дня він їде, читає мою справу. Через кілька днів я знову копаю яму. Приходить, уже не такий войовничий. Говорить, що прочитав мою справу й дуже здивувався: «Як? За такі речі давати 10 років?» Він думав, що я розстрілював євреїв. (Виявилося, що він був єврей з Вінниці). Щоб ніхто не бачив — дав мені дві жмені кедрових горіхів і пішов. Культурно-виховна частина мала у нас дуже мало роботи. Клубу не було, в бараці був маленький червоний куток, де лежали кілька місцевих газет, іноді й центральні, книжок не було, але у в’язнів були свої. Згодом мені переслали «Кобзар». Радіо не було. Ми пошепки переказували те, що чули від «вольнонаемных», а це були здебільшого звільненні колишні в’язні, яких не пустили на батьківщину. Були серед них і мої земляки, здебільшого 37 років. У таборі з 1937 року було чоловік з 5. Пам’ятаю, до одного приїхав з армії весь в орденах син. Для нас була це велика подія, бо побачень тут не дозволялося нікому. Весною і влітку нас охороняли дуже пильно, восени і взимку — не дуже. Зима там така страшна, що вигонь з табору — не підуть. Якось троє втекли. Блукали по сопках… З’їли два одного, потім один ще одного і зрештою повернувся до табору. Страшно виглядав. Побіля табору в долині було кладовище вимерлих. Величезне. Хрестів, звичайно, не було, біля померлого ставили дошку з номером. Прізвищ там не було, номери, хоча в таборі були списки. Мій № був

165

160 тисяч і ще кілька сот зверху. Забув. Мені говорили звільнені, ніби там похований і якийсь український поет (курносий). Я думав, що то був Загул. Одного разу нас послали ламати гілки стланника для того, щоб варити напій проти цинги. Я пішов у напрямку поховань. Що ж там побачив? Долина, завалена галькою, видалась мені полем після давнього бою. Глибоких ям для померлих мучеників не копали, прикидали груди й голову галькою, а руки й ноги стирчали, як гілки дерев. Глянув — страшно стало. Таке бачив тільки на фронті, але в штабелях. Ховали глибоко. М’ясо або об’їли звірі, птиці, або обгнило, а кістки кричали до мене, особливо страшно було дивитись туди, де виднілися й голови з вишкіреними зубами, ніби погрожуючи когось загризти. Я присів. З сусідньої долини вийшло велике стадо диких оленів. Тут, видно, була їхня протоптана дорога. Ішли один за одним довгим рядом. Попереду велетень — великорогий вожак. Дійшов до скелетів, понюхав у повітрі, на хвилинку зупинився, тоді повернув правіше попід сопкою і повів стадо в обхід людським кісткам. Не наважилися дикі тварини топтатися по людських кістках. Було дуже повчально. І тепер часто це пригадую.

У таборі у нас не було ніякої зелені, тільки під бараками сіяли овес, він не визрівав, але всі ми на нього милувалися.

Начальником «Дальстроя», до якого входили табори, був великий сатрап. Основна сила була в’язні. Були голодні, холодні, мерли, стріляли. План видобутку золота з року в рік не виконували… Нарешті на його місце приїхав генерал Петренко з Чернігівщини. Об’їхав усі поселення, був і в нас. Перед вільнонайманими виступив і сказав: «Заключенные тоже люди. Нужно им создать элементарные условия и будет план …» Пройшли великі переміни, за роботу стали платити нам більше, а найважливіше — ввели «зачетну систему». Виробив 300 відсотків норми — вважається: відбув за день три дні. Там, де нас вантажило два, я став вантажити один, часто вигонив і «три дні». У 1951 році термін мого ув’язнення скоротився на 4 роки, і у жовтні 1951 року я вийшов на волю, але додому не пускали, хоча й видали дозвіл на виїзд. Мав я трохи заробле-

166

них грошей і за їх допомогою все-таки пробився на пароплав «Дзержинський» (чи не забув назву?). Це була велика перемога, бо хоч і не було спеціального рішення не пускати мене в Україну, а практично це робилося з усіма. Навіть був указ: тих, хто погоджується залишитися на Колимі, звільняли з табору, поселявся вільним у поселенні, будував хибару, але додому ніколи не мав права переселятися. Море уже замерзло побіля берегів на 200 км, але біля Магадану ще стояв один пароплав «Дзержинський» (?) і льодокіл. У листопаді мав відійти, на нього я й видобув пропуск. Чекав у Магадані у хаті земляка, «колонізованого» за згаданим указом. Було холодно, морози.

Тут, можливо, й не на місці, згадаю, що навколо нас лісу не було, дрова ми возили за кількасот кілометрів з долини «Талої», де витікають гарячі джерела, і в долині, між горами, теплий мікроклімат, ростуть навіть не дуже товсті хвойні дерева. Там ми заготовляли, возили до себе в табір. Про Колимські табори напишу, як живий буду, окремо спогади детальніше. І про тих доглядачів, що особливо ретельно нас мучили, як, напр[иклад], Кононов.

Відплиття з бухти Нагаєво було призначено у понеділок. Був мороз, хурделиця, ледве втримувалися на трапі, перевіряли пропуски з 8 чол[овік] на 3 постах. Нарешті посідали на нарах, в центрі «живота» пароплава, де було найтепліше. Їхали переважно «відбувші», але були й «цивільні», у відпустку, навіть жінки з дітьми. Навколо пароплава льодолом поламав кригу (метрову), чекали виходу в море, куди нас виведе цей же льодокіл і повернеться назад у порт, де вже не було жодного судна. Чекаємо день, ніч, а ми стоїмо біля берега. Виявляється, капітан, незважаючи на накази, не відпливає, бо був понеділок, важкий день. О 0 год[ині] 22 хвилини вівторка відпливли. Я зрадів, бо все здавалося, що хтось прийде й висадить назад на колимський берег. У морі вже не викинуть. Пливли до бухти Находка біля Владивостока. Але передчуття капітана були недаремні. Коли відпливли від порту десь за 200 км, раптом пароплав почав давати безперервними гудками СОС. Ми всі переполошились, вискочив я на палубу: вітер, сніг, мороз,

167

хвиля, на щастя, невелика… але вся середина пароплава горіла, дим окутав корпус корабля, по палубі бігали матроси, були протягнуті пожежні шланги, побіля мене пронесли обгорілого матроса. А пароплав видавав страшні безперервні гудки, які роздирали груди, наводили неймовірний страх. Я подивився на море. Навколо плавали величезні крижини, на них лежали нерпи, вусаті моржі, здається, тюлені. Перше, що подумав, куди доведеться стрибати, хоча то були марні думки: у цій воді на кризі більше 15 хвилин, говорили нам, ніхто не протримається. Середина пароплава майже уся вигоріла, нас зігнали у носову частину корабля. Там я відчув, як себе почуває людина перед тим, як має піти на дно. Стихія — страшна справа, її нічим не зупиниш, не вблагаєш, почуваєш себе таким безпорадним, що не піддається уяві на землі. А гудки гули страшно. Наступав вечір, а ми горіли. Усе було в диму. Рятуючи пароплав — загинуло 5 матросів. Вода в шлангах замерзала, важко було гасити.

А пароплав смертельно ревів, здавалось востаннє — ще хвилинку і він піде з нами на дно. Усі ми спочатку бігали по кутках корпусу пароплава, гадаючи, що десь можна знайти таке місце, що не потоне, і я врятуюся. Моржі й нерпи дивилися на нас, коли [ ми ], тримаючись за поручні, оглядали крижане море. Ховалися в черево пароплава, а він страшно ревів. Моторошно було, ніби уже на тому світі. Коли б усе було раптово — таких переживань не було б коли відчути… Далі усі якось безпорадно збилися в один відсік і чекали… Нарешті нам повідомили: «Заспокойтесь, нас почули, до нас іде два військові есмінці прикордонної охорони». Паніка трохи спала, але коли підійдуть, коли підемо на дно? Раптом гудки замовкли. Я відкрив ляду палуби й побачив на горизонті з одного й з другого боку силуети військових кораблів. Ніхто не вірив, усі прагнули побачити. Коли переконались — жінки почали плакати, чоловіки мовчки сиділи хто на чому. Хвиля була мала, есмінці підійшли близько, почали спільно гасити пожежу. Ми всі мовчки сиділи в трюмах. Слухали гуркіт, голоси команд. Минуло кілька годин. Ми не відважувалися виглянути, всі

168

поробилися в’ялі, як варена картопля. Якась дівчинка відважилась виглянути на палубу і раптом прибігла до мами з криком: «Мама, не волнуйся, мы уже догораем !» На дитячій мові це означало: «Пожежа кінчається». Дехто з нас навіть усміхнувся. Полегшено зітхнули… Усе життя цей момент пам’ятаю і згадую. Потім на пароплав з есмінців були перевантажені якісь машини, велику динамо, ще щось… Не знаю, скільки часу стояли на місці, але згодом дуже поволі пішли своїм ходом. Есмінці спочатку супроводжували, з вигорілої середини корабля безперервно йшов пар. Нарешті все заспокоїлося. Їли сухарі з водою, але які були раді. Кухня (від якої почалася пожежа) вся згоріла, ресторан і столові вигоріли, уціліли перед і зад. Не плили, а, казали, «тьопали». Біля Сахаліна вперше я побачив на горизонті ще якогось пароплава. У протоці Лаперуза знову сталася пригода: лежав на нарах, спав уночі, раптом страшний удар стрепехнув усім тілом пароплава. Зсунувся з нар. Вискочили на палубу: «Що сталося?» Ніхто нічого не знає. Згодом оголосили: корабель боком зачепив підводну скалу, але, на щастя, пролому не сталося, значить, нас не заллє. Зате ми ранком стояли й спостерігали з одного боку (правого) наш берег, а з другого — японський, побіля якого стояло безліч маленьких суденець, на яких були грядки, ще щось.

Від Магадана до Находки ми «тьопали» щось більше трьох тижнів, але дійшли своїм ходом (деякі машини нам дали есмінці). У Находці знали про нашу біду і давно чекали. Коли ми підходили до берега — нас зустрічало багато людей. Виходили по трапу, обнімалися, плакали. Мене, звичайно, ніхто не зустрі чав, я радів сам. Коли став на землю — не вірилося, що живий, і не тільки тому, що не потонув у холодному морі, а й тому, що пережив Колиму. Тих почуттів передати словами не можна.

Був грудень. Хотілося доїхати додому до нового року. Кругом повно злодіїв, бандитів, можна й не доїхати. Об’єднуюся з одним злодієм, що їхав до Тюмені, дуже хотів побачити «мать родную» — було навіть виписано на його спині. Спільно їдемо до Владивостоку, щоб там купити квитки до-

169

дому. У Владивостоці побули днів два і вирвалися: він придбав квиток до Тюмені, а я до Свердловська — до Москви не було. І ось ми в дорозі. На кожній станції найдешевше можна купити картоплю, оладки. Ними й живимося. Нарешті я в Свердловську, дістаю квиток до Москви тільки тому, що мав транзитний з Владивостоку до Львова. 30 грудня я в Москві. Явно не потраплю на новий рік до Львова. Людей за квитками сотні. Мені тільки закомпостувати, а оскільки мені в Москві більше 24 годин не можна бути — мені дають квиток без черги. І тоді я пішов на «комерцію». Продав [ ши ] по собівартості залізничний квиток до Львова, я поїхав в аеропорт з надією, що там перед відльотом знайдеться вільне місце. І знайшлося. Рано літак відлетів з Москви, в середині дня я був у Львові. Знову не вірилося, що вдома, що живий. Хоч дома мене радощі не чекали […], а все-таки був вдома. У Львові більше 24 годин бути не дозволяли. Ніхто не сподівався, що повернуся […]. Мені дозволили прописатися у Перемишлянах. Прописався, а згодом довідався, що можна прописатися і у Винниках — це найближче до Львова. Сюди я й переїхав на початку 1952 року. Звільнено мене було у жовтні 1951 року, а на початку 1952 року я був уже під Львовом.

У Винниках прописувати не хотіли: не дозволялося жити в обласних містах, та ще й позбавлення виборчих прав на 3 роки. Але старенький начальник міліції йшов на пенсію, махнув рукою і дозволив.

Знайти квартиру, господаря, який погодився б прописати «бувшого», виявилося складніше. Окрім усіх клопотів — ще й підозріння, чи не маєш спільних поглядів з прибувшим з Колими. Погодився один, у якого пів хати було порожньо, а сам він переселенець з Польщі, не мав ще таких страхів, як тубільці. Згодом я довідався, що йому доручили слідкувати за мною, повідомляти про всяку відсутність у хаті. Коли я поїхав до матері й сестер на Сумщину — не встиг прибути на станцію Ромни, а мене вже чекала машина Глинського НКВД. Не чинили нічого, але самі відвезли до мого села й доручили начальству слідкувати за мною пильно, бо побіля двору хтось

170

стояв постійно. Не ходив нікуди, а до мене приходили о 2-3 годині ночі, коли всі спали.

Влаштувався я на працю обліковцем на Винниківській швейній фабриці на 400 (тепер 40) карбованців на місяць. Спав у «спіжарці», де колись зберігали картоплю, на ящиках, матрацу не було — солома, укривався теплим ватним пальтом, але був щасливим: на волі. Рідня тепер була до мене байдужою: бідака та ще й піднадзорний; дружина, коли я приїхав, відкрила двері до квартири, скрикнула: «Нудьга приїхав!» — і побігла до сестри. В інтонації голосу був не то розпач, не то запитання: «Що ж тепер буде?» Мене не ждали, а я не писав, що приїду, бо не був певний. Директор фабрики прийняв якось прихильно: як же, колишній науковий працівник АН тепер у нього обліковцем! Звільнили мене дотерміново «по зачетам». Я мав надію, що моя невинність тепер буде легко доведеною і з мене знімуть судимість і обмеження в правах. Поїхав до Москви з скаргою до Президії Верховної ради, у прийомній попав до сестри Молотова… думав, ось тут правда… А через місяць мав стандартну картку: «Пересмотру не подлежит. Нет оснований». Сталінські ножі ще різали все, що було живе. Написав другу скаргу з характеристикою фабричного комітету. Ніби упала у воду. Вирішив кинути науку й літературу, стати робітником, але відраджував акад[емік] Возняк. Згодом з Києва приїхало два письменники (знайомі) і підтримували надію на реабілітацію. Один з них ще живий. Як я їм був вдячний. Їздив до Львова у вільний час (акад[емік] Возняк брав у спецфонді потрібні мені видання) і працював над літературою. Удосконалював дисертацію, підготував кілька статей, пізніше опублікованих у різних виданнях. Але ще хитався між думками — покинути науку чи все-таки працювати бодай і в умовах найбільших злиднів.

І ось 1953 рік. Заходжу в цех нашої фабрики, аж усі робітники, власне, робітниці весело танцюють, узявшись попарно за руки. Настрій у всіх збуджений, веселий. Запитую, у чому справа, відповідають: «У нас обідній перерив!»

171

Пішов у контору і там довідався: помер Сталін. Зрозумів, чому танцюють. Другого дня бригадирів викликали до НКВД. «Чому танцювали, адже помер «батько»?» «А ми не знали» (Злукавили, добре знали, тому й танцювали). Грім пройшов, не покарали нікого. Але усі легко зітхнули, хоча була одна родом з Орловщини, яка плакала.

У мене прокинулися надії на реабілітацію. Скарга моя була в Президії Верховної ради, але про неї нічого не чуть. Минув 1953 рік, і ось мені надходить лист з Президії з проханням наді слати додатково різні документи. Прокинулася надія. Послав. Під кінець 1954 року спецфельдєгер привозить мені пакет під кількома сургучами. Читаю витяг з протоколу засідання Президії Верховної ради, підписаний секретарем Пеговим: судимість і всі обмеження, звинувачення знімаються. Одержую новий пашпорт, їду до Львова, щоб відновитися на роботі. У АН місця немає, не знаю, хто порекомендував мене зав [ ідувачем ] відділом у журнал «Жовтень». Головний редактор Ю. Мельничук покликав на розмову. Дзвонив до Києва. Нарешті сталося небувале: у журналі став зав [ ідувачем ] відділом безпартійний та ще й «бувший». Пам’ятаю, як мене тоді інструктував вести справи відділу критики зас[тупник] редактора Петро Інгульський: «Нового нічого не давати, намагатися все вести так, як і в інших журналів. За нове б’ють, за відставання б’ють. Роби так, як у всіх, — серединку».

Був він великий аматор випити, кожен автор повинен був повести його в ресторан. До мене ставився якось неприхильно. Був я якось у Києві у відрядженні. Назад не було ніяких квитків, окрім [ у ] м’яких вагонах. Головного не було, здаю звіт Інгульському. Подивився на квиток у м’якому вагоні й написав: «Не оплатити. Нудьга забув, що ще недавно його возили в коров’ячих вагонах». Усі обурились, навіть Мельничук.

Але факт цей дав мені зрозуміти, що багато «партперсон» дивляться на мене неприхильно. Подібне було й з П. Малим, П. Ящуком, а особливо неприхильно ставився до мене помічник першого секретаря обкому Маланчук, навіть докоряв Мельничуку, що зарахував на роботу. Та події котилися не за

172

їх бажанням. Велике враження на всю бюрократію зробив ХХ з’їзд і лист про злочини Сталіна. Мене залишили на роботі. Поїхав до ВАКу в справі дисертації. Відповіли: «На якій стадії все зупинилося, з тої й починати». Отже, у Києві оголосили про захист мною дисертації. Пройшло усе добре. Ф. Колесса уже вмер, замість нього став П. Попов.

Минуло 3 роки журналістської роботи, і ось у Інституті суспільних наук АН УРСР у Львові звільнилося місце молодшого наукового працівника, і мене туди було зараховано, хоч мали б зарахувати на посаду старшого наукового співробітника, але обком, персонально Маланчук, не дозволив. Здається, був проти й Чернишов — відділ ідеології.

Старих кадрів у Інституті уже не було, був тільки директор І. Крип’якевич.

Знайти квартиру у Львові не було можливості [ … ]. І тут нова біда. У вересні 1955 року помер мій десятилітній син, який народився в день мого арешту. Почалось моє багаторічне гірке родинне життя. Та й громадське не було кращим. Мені ходу не було, можна було публікувати тільки маленькі, актуальні статейки, аби «доказати лояльність до влади» — говорили мені зовсім прямо при тому, коли я ставив питання про моє принизливе становище. Я підтримував своє існування складанням різних антологій та збірників. У плані біля них не друкувалися упорядник та хто він. Так і жив. Познайомився з ректором університету Лазаренком, той хотів зарахувати до викладачів філологічного факультету, але спецчастина рішуче заперечила. Від мене вимагали виступати проти націоналістів, сказав, що не маю публіцистичного хисту, але явно не повірили, і в обкомі Маланчук прямо сказав:

— У вас роботи не зв’язані з революцією і новим світом.

— Напишу, — сказав я, — про українську революційну пісню.

І написав, але не надрукували. Вона дуже подібна до постановок питань про політичну пісню України в роботах Драгоманова, на якого покликався я.

І так у 1957 р. я уже був молодшим науковим співробітником Інституту суспільних наук АН УРСР. Старшим мене не

173

дозволяли проводити «дяді» з обкому партії та ще якоїсь установи. Протягом тридцяти років багато разів ставилося питання на наукових радах, щоб провести по конкурсу старшим, але все без успіху. Коли одного разу наукова рада все ж таки не послухалася «свышестоящих» і винесла рішення провести старшим — на другий день і рішення відмінили, і раду розформували. Разів 5 подавав на конкурс — все відмовляли. Так я й вийшов на пенсію молодшим. Рідкісний факт: у 1936 р. мене кваліфікували молодшим науковим співробітником АН, проробив майже 40 років, і не дозволили надати старшого, хоч мав уже кілька друкованих монографій і до 300 публікацій, які були ученими сприйняті як досягнення. Більше того: у 1972 р. після усунення Шелеста, коли розгулявся Брежнєв, мене тричі звільняли з роботи навіть молодшого, але завжди невдало (то без згоди профспілки, то неправильно кваліфікували причину, то ще щось), і мене поновляли то облпрофрада, то президент Патон. Зрештою оголосили, що поставлять питання про моє звільнення на відділі, аби працівники мене «скоротили». Вони відмовилися голосувати за це. Їм пригрозили: будемо звільняти тих, хто не проголосує проти Нудьги. М. Родько тоді сказав мені: «Становище безвихідне, подавайте заяву на звільнення». І я подав. Дали мені пенсію 96 крб. От і живу.

У 60-х роках Маланчук заявив мені, що у мене реабілітація часів Хрущова, а тепер це не важливо. Я подав до суду, аби мені видали нову довідку. Суд ще раз розглянув справу, і я одержав нове підтвердження: «Нудьга повністю реабілітований». Стаж перебування на Колимі записали в трудову книжку як науковий стаж, одержав усі компенсації, окрім фактичного рівноправ’я. Все, що я говорив (невинне) в Інституті, доносчики (їх тепер знаю) передавали в обком, а звідти в КДБ. Особливо старався П. Малий, Д., Я., М. Ф.

Тільки тепер довідався, що доносили ще й тому, що заздрили моїм роботам. Я працював, вони п’янствували, ще й заздрили, коли мені доручали редагувати видання Інституту. Але робота в Інституті за часів І. Крип’якевича — була найпродуктивнішою для всіх і пригадується з приємністю.

Лютий 1989 р.

174

ЦАР-ГОЛОД

Оці ескізні спогади про голод 1932-1933 років я не писав, а сів і надрукував без будь-яких чорнових записів. Надрукував поспішно в червні-серпні 1988 року. Був хворий (після інсульту) і поспішав хоч щось, хоч слово сказати про ті страшні роки; боявся померти, не повівши дітям про бачене й пережите. Отже — це тільки початкові тези, їх маю в майбутньому (як живий буду) доповнювати й уточнювати та відповідно редагувати, удокументовувати, бо при друкуванні про стиль не думав, — скоріше б сказати про те, що зринало в пам’яті.

Спогади побудовані на тому, що я сам бачив, пережив, якщо будуть колись опубліковані документи, — вони підтвердять мою розповідь, велику й гірку правду життя. А поки що ті товариші, які щось уже опублікували, говорять про те ж, що і я: про трагедію українського народу, коли голодною смертю, при великому врожаї на Україні, загинуло більше, ніж за 4 роки другої світової війни.

Це — історія, а вона — найкращий учитель. Учімось у неї, вірмо їй. Не намагайтесь учить історію примітивними агітаційними засобами, бо це призведе до нових подібних трагедій, можливо ще страшніших.

Уривки спогадів я показував своїм односельчанам, нащадкам померлих. Дехто попросив не називати справжніх їхніх прізвищ, особливо тих, хто носив із скотомогильників кишки, варив і так рятував дітей. Я їх розумію. Багато осіб я називаю тільки по йменню або по-вуличному, або й упускаю інколи прізвища; а деякі імена вже забув. Але факти — ні. І коли виявиться, що було щось не так, — хай поправлять, буду тільки радий. Можливо, розповідь трохи емоційна — не прогнівайтеся, бо хіба про все це можна говорити спокійно? Я пережив: 1933, 1937, війну, фронт, полон, німецькі табори, Колиму, — це ж не забудеш!

Автор

177

Присвячую моєму батькові Антонові Левковичу,

якого скосив голод 1933 року.

Неначе цвяшок, в серце вбитий,

Оцю Марину я ношу.

Давно б списать несамовиту,

Так що ж? Сказали б, що брешу,

Що на панів, бачиш, сердитий,

То все такеє і пишу

Про їх собачії звичаї…

І звір того не зробить дивний,

Що ви, б’ючи поклони,

З братами дієте… Закони

Катами писані за вас,

Та вам байдуже…

Тарас Шевченко, «Марина»

Ще в дитинстві пізнав, а будучи школярем, ще й прочитав у М. Некрасова, В. Стефаника, Б. Грінченка та інших письменників, який то страшний, жорстокий, невмолимий Цар-голод. Був він на Поволжі 1921 року, заходив тоді й на Україну, але не сам — його під руки вели тоді посуха, вітровії, градобої, — стихія, природні лиха. Люди говорили, що все від Бога. То були голодні часи, непрошені, ніким не приведені, не підіслані страшні години.

А тут сталося нечуване: хтось привів голод за руку в українські поселення і, як найхижішого звіра, нацькував на мирних, тихих, роботящих людей. Були дощі, гарно зеленіли поля урожаєм, буяли городи, ще ходила не вся винищена колективізацією худоба… У селянина й робітника були надії на ситий майбутній рік. Що б не було, а не загинемо від голоду, — думали поселяни чорноземної України. Але хтось — чи то як великого творця нового життя, як потрібного карателя й повелителя — привів за руку Царя-голода. Привів і сказав: «Ось твої нові володіння. Бери і царствуй». Жили хоч і не спокійно, але такого

178

Царя не чекали, а він уже ходив по землі від Кубані до лісів Білорусії та Росії, вибирав найзручніше місце, звідки тихо почне свій кривавий, ні, смертоносний банкет-похід. Здавлюючи кулаки, пихкаючи люлькою в настовбурчені до землі вуса, він злорадно цідив крізь зуби: «Я примушу вас молитися на мене. Я навчу вас бути слухняними! Навчу! Навчу, почому хліб і сіль почім!» І навчив.

А тихі, сумирні люди, слухняні, як діти, збирали на ланах багатий урожай і, з підсвідомою тривогою за себе й за дітей, засипали його в державні засіки, виконували першу заповідь — віддай хліб «государству».

А Голод-цар посміхався і тихо копав могили по селах і до линах: «Треба бути готовим до збору завойованого». А люди не знали, що покладуть у ті могили, — їхню працю чи їх. Радувалися і хвалу матінці природі співали за великі дари.

А Цар-голод їх навчив, почому хліб і сіль почім! Навчив? Не знаю. Моїх земляків історія мало чого навчила.

Люди бачили землю, застелену, як снопами, кривавими трупами. Страхіття! Страшна сила війни з її бомбами, гарматами, кулеметами… Їх виробляє ворог, посилає на нас мільйони солдатів і вони творять свій кривавий банкет, за наказом якогось сатани. Земля рветься, рвуться людські тіла, зграями пташок відлітають на той світ людські душі…

Про такі великі жнива смерті знає увесь світ. І нікому не прийде до мислі, що кістляву з кулеметом у руках може заткнути за пояс Цар-голод. Не віриться. Тоді пригадаймо: за чотири роки Великої Вітчизняної війни на Україні загинуло 5 мільйонів людей від бомб, куль, насильств. І все те було з рук ворога. А 1932-33 року, за півроку «дружні батьківські руки» голодом умертвили 7,5 (чи 9) мільйонів переважно тих, хто виробив мільйони тонн їжі. Померли з голоду ті, хто нагодував мільйони друзів. Померли, як вороги. Мирно, без ворожих бомб і куль від «батьківської руки» чи «братівської любови». Вимерли з довір’ям, а дехто з прокльоном. Вимерли голодною смертю там, де земля буяла урожаєм, зерном, садами, городиною, де весною кинь у землю зернину, а восени бери сніп.

179

Он він який страшний, а дехто думає загадковий, підісланий Цар-голод, «творець щасливого майбутнього». Увесь світ дивується: як міг він спустошити, омертвити квітучу, родючу Україну, як міг заворожити людей, що вони вмирали мовчки, хоча й не всюди. Як тепер запримітили, що голод було організовано на землях, де жили українці: Центральна Україна, Кубань, райони з українським населенням Бєлгородської, Курської, Воронезької областей. Випадково? Ой ні! Один із російських письменників подав жахливі факти смерті українців від голоду на Бєлгородщині. Процитуємо уривок: «В тридцать третьем году (на хуторе под Борисовкой на Белгородщине) голод устроили такой, что все оставшиеся на хуторе убежали к тем, кто был уже в Донбассе. Дед Максим оголодал в колхозе так, что не мог ходить на почту за посылками. Зарыли его в саду…

Что умер от голода садовод, отец большой семьи, умер в мирное время, тринадцать лет спустя после одной войны и за восемь лет до следующей, умер в одной из самых плодородных провинций мира, не знающей недородов и засух, — факт противоестественный и потрясающий. Не один дед Максим Васильевич так кончил, и это страшно… Пепел деда должен постукивать, иначе — смерть заживо» (Юрий Черниченко. «Писать, о чем думаешь». «Литературная газета», 1987, 28 октября ). І на Бєлгородщині вмер з голоду дід Черниченко. І на Кубані і… І там голод «устроили». Хто?

Мало тог o, що «устроили» голод на територіях, де жили українці, але й намагалися всякими новими насильствами замести сліди великого всесвітнього злочину. Найперше — з усіх канцелярій, де ще вели реєстрацію померлих, вилучили й спалили восени 1933 року всі книги й відомості про смертність. І нині ніхто не може дати точну цифру, скільки, в якому селі вмерло тоді з голоду. Під страхом арешту й ув’язнення та висилки в Сибір наказано усім живим не говорити про голод, бо такі розмови будуть оцінені як «антирадянська агітація», а той, хто буде говорити таку святу правду, — буде «антирадянським агітатором». І всі замовкли. Настрахані, зробилися безвольними, ще німішими, шепотіли про це, як пише Б. Олійник,

180

тільки в погребі та й то оглядаючись. Яка ж то сатанинська сила дружби й братерства примусила мовчки умирати з голоду, коли твій хліб відірвано від тебе, від рота твоїх малих дітей, від старого діда-хлібороба, що годував і себе й Москву, й Владивосток… Настрахані смертю, тюрмами, розстрілами, терором, люди мовчали, ніби нічого й не було. А були, звичайно, й куплені за шматок «гнилої ковбаси», які служили пану й говорили і досі говорять, що голоду не було. Сьогодні, коли увесь світ одностайно, різними мовами кричить про небувалий стра хітливий злочин сталінського партійного покоління, знаходяться «українці», які іноземцям, народам світу заперечують: «Голоду не було, була недостача продуктів», як писали канадські комуністи П. Кравчук і М. Кардаш. А чи були вони на Україні, як тут лютував голод?

Та на жаль, є такі й на Україні пристосуванці, що говорять про «тяжëлый год», а не про рік вмирання, організованого сталіністами. І ось диво, — у цих продажних «людців» батьки, діди, брати й сестри були задушені голодом, а нащадки їхні безсоромно брешуть і намагаються цинічно поглумитися над своїми предками, а значить і над собою. У них так само могли вирвати з рота хліб і умертвити голодом, кинути опухлими до провалля, як їх рідню.

Дивне явище: видавили голодом мільйони людей, і про це не можна говорити «под страхом смертной казни». Знову смерть за смерть? Чи не сатанинська філософія? Як сталося, що народ, великий, не дикий, працьовитий дав себе поставити в таку безвихідь? Народ, що здавна славиться у всьому світі як виробник хліба, народ, що живе на чорноземі, який Європа до себе возить у парники вагонами; народ — найпрацьовитіший хлібороб — в урожайний рік опинився без будь-якого харчу; масово вимирав з голоду, коли дорослі, опухлі й немічні, їли своїх опухлих від голоду й померлих дітей… Хто ж довів його до такого канібалізму? Народ, який усім відомий як добрий, привітний, ніжний, поетичний… Що сталося? Та про це слід криком кричати на увесь світ! Винуватців (живих і мертвих) треба судить, а не затикати рота народові новими погрозами,

181

новими злочинами. Судить, як судили фашистів, бо це також фашизм — сталінський.

Соромно, що про цю трагедію першими заговорили іноземці, у нас — російські письменники; а нащадки опухлих, померлих, праведних трударів боялися, чекали, мовчали.

Тим часом, покарання злочину, бодай можливими тепер засобами, повинно бути: щоб не повторилося подібне.

Український народ надто безтурботно ставиться до свого сьогодення і майбутнього. Мовчати не можна. Чи не є Чорнобиль, масове будівництво на Україні недбало сконструйованих атомних станцій, новим злочином, намаганням знищити мільйони українців якщо не голодом, то модерним методом?

«А братія мовчить собі, витріщивши очі». Ще за Хрущова деякі російські письменники подавали жахливі сцени смерті голодних, опухлих людей у Москві та інших містах. А українські письменники німують, мов риба. Пробували, кажуть, М. Стельмах, В. Земляк та ще дехто, але їх своя братія — редактори — придушили. Прорвалося у Григора Тютюнника, Б. Олійника, лицарську справедливість проявив у виступах наш славний І. Драч, щось говорив Ю. Щербак та ще дехто; а загалом ми ганебно ходимо, топчемо невинні кістки наших батьків, дідів, братів і сестер, що простягають з могил до нас руки і не проклинають нікого, а тільки просять: хліба. Хоч шматочок хліба, а не обіцянок і запевнень про щастя. Чи ви маєте щастя, збудоване на наших кістках? Люди! Будьте пильні. Цар-голод можуть до вас привести у будь-який час, а коли не його, то нового сучасного монстра масового видушування покірних людей. Покірних!

Невже ми глухі й німі до себе й до своєї долі?

Невже нам дано тільки спокійно топтатися по кістках наших батьків?

Говорити про все це я маю право, бо сам був голодним, сам був пухлий, бачив страхіття голоду у себе в селі, в сусідніх селах, у Києві, Харкові, інших містах. Бачив, як при мені падали люди й умирали, опухлі й немічні, як просили хліба, як, ставши від голоду звірами, убивали один одного. Ледве вряту-

182

вав частину сім’ї, знаю, який на смак «хліб» з липової кори, знаю, як то було щасливо наїстися «млинців» із свіжого вербового листу. Словом, я бачив і пережив те, чого не бачили, не знають і не пережили мої судді-злочинці, яких я можу осудити тільки словом, бо інші права у мене відібрані. Я буду розповідати тільки правду про те, що бачив, не вдаваючись до хитромудрої документації, якою завжди запасаються злочинці…

Побачене й почуте у тридцятих роках (особливо 1933 року), дає мені право сказати бодай кілька слів про той час, нагадати те, що стерлося з пам’яті. Страшний час, і треба про нього говорити правду, святу правду, бо могили розкриються і нас поглинуть.

***

Восени 1932 року я, після закінчення Гадяцького педтехнікуму і невдалих спроб учителювати в призначеному місці, поселився у рідному селі Артюхівці, тоді Глинського району Роменської округи. Області були створені, здається, трохи пізніше. У селі відкрили вперше семирічну школу, мені було доручено вести уроки української мови, літератури й німецької мови, а через місяць було призначено завшколою. Отже, я став учителем у своєму рідному селі, де сам колись учився, де знав більшість людей та їхніх дітей. Школа в тому ж приміщенні, що побудувало земство, у ній три класні кімнати, а учнів до 500, розміститись немає де, тому під класні кімнати було передано будиночок Яновських, а також будинок, у якому раніше жив священик. І все ж довелося заняття вести у дві зміни, — дітей тоді було вп’ятеро більше, ніж тепер.

Село жило тривожно. У 1929-30 роках заарештували, ви везли кудись 43 найкращих селянина, звинувативши їх у націо налізмі і зв’язках з СВУ (Спілкою визволення України). Село принишкло, чекаючи щоночі «чорних воронів». Заарештували тоді інтелігентного селянина, секретаря сільради Андрія Руденка, гарного промовця на сільських сходах Сергія Даніка, учителів: Соколика, Дорошенка та багатьох інших. З них

183

повернувся через 10 років тільки один С. Данік. Село одержувало тоді газети «Вісті», «Комуніст», журнал «Червоний шлях» та інші. Читали усе з великою зацікавленістю, особливо були популярні виступи Остапа Вишні, Миколи Хвильового, у сільраді на видному місці висів портрет М. Скрипника. Розмов ішло найбільше навколо колгоспу. Майже всі ще були одноосібниками, але уже був соз, у якому головував добродушний бородатий Овер’ян Мурашковський. Сотні років селяни вели своє господарство індивідуально, все, що виробляли, вважали за своє, ніяк не могли тепер уявити, як же це, ми виробимо, а буде не наше, хтось забере, «а ми будемо з торбами». Тут слід згадати про соціальне становище й розшарування нашого села, що мало тоді понад 450 дворів. З них, певно, дві чи, можливо, три родини мали понад 12 га землі, решта — по 4-5 га. Обробляли свою землю без найманої сили і не всі мали свій хліб до нового врожаю. Однак, одержавши землю після революції, господарства швидко стали міцніти. Хати були майже всі під солом’яною стріхою, десь, може, 5 хат — під залізом. У 30-х роках, якщо мав хату, покриту залізом або черепицею, хоч було в ній кімната й хатина (кухня), — уже був якщо не куркуль, то такий, що його трактували небезпечною силою проти радвлади. Або куркулем. А якщо було дві корови, кінь, вівці, — то це уже ворог радянської влади. Натомість, коли не мав ні корови, ні коня, ні свині, а хата підперта кілком, у сінях самогонний апарат і господар спить на драній ряднині після похмілля, — це та сила, що на неї мала опиратися сільська влада.

Тепер нам дивно, як уся політика (економічна, господарська і т. д.) будувалася на обмеженні, на забороні щось мати: селянину не можна було тримати дві корови, дві свині (другу здай), 10 курей, мати кілька вишень біля хати… І на цьому обмеженні думалося побудувати багату, щасливу, переповнену продуктами державу. Яке ж могло бути багатство продуктів, коли їх не дозволялося виробляти?

Був у нашому селі освічений господар Овсієвський Митрофан. Мав землі 4 чи 5 га, але господарював зразково. Перший у селі завів породу англійських йоркширських свиней. Оброб-

184

ляв усе сам з дружиною та дочкою. Навчав селян господарювати, доглядати худобу. І що ж? Вислали! Бо куркуль.

Були в ті часи колоритні сільські філософи. Пригадую Стеху Антона з кутка Локня. Був він начитаний, відвідував у 20-х роках хату-читальню, знав добре, що робиться у світі й у нашій країні. Один палець у нього на правій руці був чомусь скоцюрблений, не розгинався. Розум мав проникливий і передбачливий. Коли почалася колективізація, Стеха приходив на всі збори, говорив розумно, всі слухали й шанували сільського оратора. У 1933 році, пам’ятаю, він виступив на одному сході перед уповноваженими й сказав:

— Погублять село. Нікому буде хліб робити. Пожаліють ще за нами. Крєпко пожаліють. А без хліба першими будемо ми, хоч ми його й вирощуємо…

Тоді уже багато селян усвідомили своє становище, свою безнадійність. Ідеальним селянином усі уповноважені, що викачували хліб, вважали того, хто робить день і ніч, і про себе не думає. Все для держави. Хто наслідки своєї роботи покірно віддає в чужі руки. Не протестує, що у нього, як у бджоли, забирають усе даремно та ще й картають і звинувачують у багатьох злочинах; хто кориться начальнику і вважає його найвищим творцем усього.

У політичному житті, в сільському побуті все більше й більше говорили про Сталіна, про його велич. На кожних зборах повторювалося одне і те ж про ворогів радянської влади, про шкідництво, саботаж, про троцькістів і опортуністів, про те, що до колгоспів відмовляються вступати куркулі, підкуркульники і їхні підспівувачі, що вони труять худобу, гноять у ямах хліб, аби тільки не дати його народу, місту, видушити людей трудових голодом і позбавити народ відчути щастя «соціялізму». Так тоді писали це слово — «соціялізму», і було воно в кожному рядку газет, журналів, книжок, на устах численних пропагандистів. «Соціялізм», «комунізм», «щастя», «Сталін-батько» заповнювали всю лексику шкільних підручників.

Урожай восени 1932 року зібрали гарний, ніхто й у думці не міг припустити, що люди голодуватимуть. Усім, хто під

185

тиском цілої армії уповноважених змушений був подавати заяву про вступ до колгоспу, треба виконати план хлібозаготівлі; забезпечити колгосп посівним матеріалом на здану землю, здати реманент, корів та свиней, доки не з’явилося відоме «Запаморочення від успіхів». Ті, хто записувався в колгосп, уже не мали виконувати деякі додаткові, зустрічні та всілякі місцеві плани хлібозаготівлі. Це було велике полегшення й одна з при чин, що записувалось до колгоспів більше селян, переважно з бідняцького роду. На тих, хто не хотів іти в колгосп, накладалися нові й нові плани хлібоздачі без будь-яких пояснень, окрім одного: хліб є у ямах, хліб потрібний державі, цього вимагає диктатура пролетаріату. Створилося парадоксальне становище: селяни воювали за землю, а тепер відмовлялися від неї, бо не могли виконати непомірних хлібоздач. Землю кидали і тікали у Донбас…

Коли я повернувся в село учителем, батько зрадів і сказав мені, що ось тепер він позбудеться землі (мав 4 га) і не мучитимуть його планами хлібоздачі. Пам’ятаю, повернувшись у 1917 році з фронту, він зняв із стіни календар, де був портрет царя, викинув його і сказав, що ось тепер станемо господарями, одер жимо землю. У нас було 1,5 га землі, наділили ще нам 2,5 га, батько був радий, у 20-х роках обзавелись господарством…

І ось тепер батько дає кілька карбованців мені й просить зустрітися з головою земгромади, «поговорити» з ним, аби наділену землю прийняли у сільський фонд, бо ж несила «конати» плани хлібозаготівель. А їх було чимало: основний державний план (перша заповідь), додатковий, а коли виконаєш — вимагають ще зустрічний, місцевий, страхові фонди і просто — «державі потрібний хліб». У селі щомісяця діяли постійно найменше 12-15 уповноважених, які заготовляли хліб, м’ясо, молоко, яйця, картоплю, городину, садовину. «Заготовляли» просто: «Завтра принеси і здай, а то в куркулі й до Сибіру».

А ще були різні грошові податки: основний податок за землю й худобу, страховки, культподаток, самообкладання, за дерева в садку і ще й позика, про яку тоді уже ходив анекдот: коли у цигана вимагали державну позику (облігації), він запи-

186

тав: «Що ж то за держава, що у цигана грошей позичає?» Але позику примушували давати так «добровільно», що селяни пла кали ридма. Пригадую такий випадок. Приходжу до сільради, а там у кімнаті двоє — уповноважений і селянин Бурка С. Бачу, селянин неприродно хихикає, а на очах сльози. Уповноважений Приліпа наказує:

— Ну от, домовилися. Ідіть, а завтра, щоб була позика.

Селянин мовчки подався до дверей, а уповноважений мені пояснив, що проводив роз’яснювальну роботу. Коли я через день зустрів селянина і запитав, що з ним було, він розповів таке. Уповноважений вимагав гроші на позику, я казав, що не маю, тоді він зняв з мене чоботи і бив гумою по п’ятах. Я не витримав, заплакав, аж тут ви. Уповноважений наказав мені сміятися.

Така жорстокість, насильство, беззаконність мене тоді так вразили, що я сів і ввечері дома описав цю подію, заховав ру копис і ходив під враженням почутого й побаченою кілька днів. Я добре знав, що скаржитися кудись на уповноваженого — це значить добровільно віддати себе під слідство НКВС. Тільки за маленькі натяки на беззаконня й насильство охоронці селянського щастя-долі вже не поверталися до села, як було з моїми сусідами Гуками.

У селі тоді знаходилось більше десятка уповноважених, старший із них — Приліпа. Він «добровільно» записував селян у колгосп: щодня проводив у хаті-читальні збори (явка обов’яз кова), клав на стіл папір і наказував писати заяви про добро вільний вступ до колгоспу. Селяни мовчки сиділи, не підходили до столу. Уповноважений витягав парабелум і стріляв у стелю… Мовчання. Нарешті хтось не витримував, писав… На завтра у районній газеті «Радянське життя» з’являлася замітка, що такий -то усвідомив перевагу колгоспного життя і подав заяву до артілі (уже була й артіль). Треба сказати, що дехто полегшено зітхав, подаючи заяву до колгоспу: тепер уже йому не буде додаткового плану хлібоздачі.

У всі віки, у всіх країнах селянство з давніх-давен було тим беззахисним класом, якого всяк міг пограбувати, підневолити,

187

легко зробити рабом або виробником найбільших цінностей, без яких ніхто не може існувати. Найжахливіше за всю світову історію склалася доля українського селянства у 30-40-х роках за панування Сталіна. Оскільки селяни складали основу нації, то могутній і продуманий удар державної машини був, безперечно, спрямований на планомірне винищення українців як нації. Тільки тепер про це заговорили навіть російські письмен ники й журналісти, хоча дуже стримано. Найбільший державний злочин, зроблений керівництвом сталінської партії, не має навіть приблизного аналога в світовій історії. Почалося це, по суті, ще в 1929 році, коли на Україні прокотилися хвилі арештів, судів та розстрілів, висилань до Сибіру за націоналізм (СВУ, СУМ та ін.). Фізична розправа над народом розпочалася у 1932 році. Село наше принишкло. Не знали, що робити, як бути, хвилювалися. Невже таке може бути? Кожний мав якісь там невеличкі запаси хліба, якусь худобину, планували якось перебитися, адже робітникові теж треба їсти. Дивувало одне — не було засухи, всюди рясний врожай, а тут так заповзято кричать: у місті нема хліба!

Наступ був фронтальний: позакривали й опечатали вітряки, щоб найщасливіші працівники вільної держави не могли змолоти щось для себе і дітей. Село мало млин з нафтовим двигуном — у ньому мололи тільки за дозволом уповноважених і сільради. Свиню забити заборонялося, треба здати її «пролетаріату». Молоко, м’ясо, курей і навіть пір’я, — все державі. За кожне дерево — податок… У мого батька за сволоком зібралося стільки «планів до двору», повідомлень про податки, що він не міг сам їх порахувати. Диктатура пролетаріату діяла. У селі масово стали виготовляти тертушки з бляхи: пороблять дірочки у блясі з відра, зроблять конусоподібний дерев’яний стержень, на нього тертушку, а зверху — маленький «кіш». Сиплемо по жмені зернятка у кіш, тертушку за ручки крутимо то вправо, то вліво — зерно кришиться, потім щось варимо або печемо, і при закритих вікнах, щоб не побачив «полномочений», жадібно їмо, сяк-так перебиваючи голод. Таку тертушку зробив для нашої родини сусід і пообіцяв, що нікому не скаже, бо уповно-

188

важені ходили й забирали їх, складали акти на саботажників поставок хліба. Називали це державним злочином, «приватновласницькою переробкою зерна», хоч на тертушці можна було за вечір «переробити» всього півкілограма зерна, якщо воно було.

Частина селян приходила до сільради, сперечалася з уповноваженими, доводила, що це все перекручення на місцях. Але даремно, хіба що вночі приїздила машина і вивозила кудись таких «куркулів» чи «підкуркульників». Заарештували Руденка, Даніка, Кавуна, багатьох інших.

А хліб викачували. Приміром, на станції Ромни зсипали зерно в купи, воно пріло, гнило. Люди хотіли хоч жменю взяти, але солдати, які охороняли його, стріляли в тих, хто наближався до гинучого хліба.

Селянин на Україні віками виробляв хліб, м’ясо, молоко; робив достаток для держави і завжди був голодним, ходив з протягнутою рукою. То як же тепер можна дорікати йому, що він покинув село й землю, яку любив, співав про неї, обробляв і всіх годував?

Як сталося, що після революції у цих найчесніших трудівників силою забирають їжу, ставлять в умови голодної смерті, а загарбаний у них хліб вивозять за кордон, тоді як виробники його умирають з голоду? Це неймовірний в історії світу факт: 1932 року, коли почався голод на Україні, Радянський Союз, згідно з офіційною статистикою, продав Німеччині й іншим країнам 18,1 мільйона центнерів зерна!

Атмосфера страху перед репресіями, терором, беззаконням і просто державним розбоєм, жахливішим, ніж за часів Івана Грозного, так притиснула дух і будь-яке почуття гідності у селянства, що воно розгубилося й не знало, як йому бути,

Наївні селяни думали, що тільки у нас, в Артемівці, таке лихо, що місцеве начальство так розбійничає. Восени й взимку 1932 року бригади уповноважених прощупували кожний метр землі на садибі, вимагали виконувати план, а хто противився, ішов до Сибіру. Голодних сімей у селі з’явилося раптом багато. Що робити? Жебракувати, але де? У своєму й сусідньому

189

селі соромно: знатний хлібороб і хліба просить! Кинулися жебракувати в далекі села, а там було те, що й у нас. Села заполонили опухлі людські тіні (інакше про них сказати не можна), коли їм хтось давав хоч картоплину, — вони низько кланялися, просили у Бога довгого віку і тут же її з’їдали, а дехто лишав половину для дітей. Ранком на шляху до Глинська побіля телефонних стовпів знаходили мертвих — так і не донесли півкартоплини дітям.

Пішла чутка, що голоду немає в Росії та Білорусії, і люди, прихопивши все, що можна обміняти на їжу, йшли туди, а деякі, що не здали коней в артілі, сідали на вози, їхали через Бахмач, Мену, Чернігів у далекі райони сусідніх республік. Дехто й повертався, вночі, з невеликим скарбом, боючись, що його відберуть. Тоді я пересвідчився, що голод справді був тільки на Україні, бо за Путивлем, переїхавши республіканський «кордон», за одежину або якесь інше, потрібне селянинові добро, можна було виміняти хлібину або мірку зерна. Моя мати також передавала таким «чумакам» вишиті рушники, хустки, а ті привозили нам, обминаючи всі державні застави, шматочки хліба чи горнятка крупи.

Хто їздив за хлібом і картоплею в Росію та Білорусію, розповідали, що на кордонах республік стояли пости міліції, активісти. Доводилося обходити їх сільськими дорогами. У листопаді 1932 року вже було ясно, що голоду не оминути, що над нашими селами, предковічними хліборобами нависла страшна тінь кістлявої. Ніхто не міг відповісти, що ж треба робити для врятування життя хоча б дітей. Дехто (а таких було багато) складав у торбину найнеобхідніше, брав за руки дітей і вночі тихенько залишав село; ішов на Ромен, станцію Біловоди, полустанок Перекопівка, прямували в Донбас, Дніпропетровськ, Маріуполь чи інші міста. Але більшість не відважувалася покинути рідну землю. Уповноважені ходили по кутках і «проводили роз’яснюючу роботу»: «Товариші, не турбуйтеся, партія і уряд думають про вас, не допустять до голоду, ці тимчасові труднощі переборемо, ось засідало політбюро, був пленум ЦК партії, там постановили, збільшити у найближчі роки збір

190

зерна у п’ять разів! Читали постанову?»… Отакі облудні речі говорилися пухлим від голоду людям. Уповноважені запевняли всіх умираючих, що у «батька» і партії немає інших інтересів, окрім інтересів народу і що вся їхня важка праця спрямована тільки на те, аби зробити народ щасливим.

У листопаді і особливо в грудні 1932 року стало цілком зрозуміло, що Цар-голод уже почав своє страшне смертельне діло. І ніякі запевняння уповноважених не могли переконати людей. Із кожної хати щодень виносили усе, що можна було їсти: зерно, картоплю, кукурудзу і навіть чорні перепічки. Вимітали під мітлу, копали підлоги, рилися в клунях і хлівах, а коли знаходили десь прикопаний клунок зерна, кричали на весь район у газеті, що хліб є, що його гноять у ямах, що село в руках куркулів, які хочуть вимордувати робітників голодом. Бригади, як колядники, ходили від двору до двору, що могли — самі брали без будь-якої оплати, а в кого нічого не знаходили, окрім припухлих дітей, — так забирали до сільради і, як саботажників, садили в холодний погріб. Така доля спіткала тоді й моїх сусідів — Гирю Дмитра, Раривона Гука та інших.

У мене виникла думка: треба поїхати до уряду, до самого Петровського і все йому розповісти. Переговорив із головою сільради. Той не заперечував, бо його «били» в першу чергу за «саботаж»…. І ось, потай від головного уповноваженого Приліпи, я, голова сільради та ще двоє селян, взявши в торбини по картоплині, рано-вранці тихцем виїхали до Ромен, яке було окружним центром, їхали з великою надією врятувати село від голодної смерті. Радилися, що будемо говорити. Знали, що головою окружної ради був Білий, який заступав Петровського.

Ось і білий будинок окружного виконкому з круглими колонами. Не пригадую, на якому поверсі знаходився кабінет голови, однак добре запам’ятав молоду секретарку, що перепинила нас, вислухала і пішла доповісти «самому».

Боязко ми переступили поріг: що скаже високий керівник? Був він у жовто-зеленому френчі, на лівому боці — значок у вигляді червоного прапорця з чіткими літерами «ЦИК» («Центральный Исполнительный Комитет»). Русява літня людина,

191

старий комуніст, як про нього говорили в окрузі, обличчя стомлене… Він попросив нас сісти. Я подав йому листа від громадян села. Прочитав уважно від початку до кінця, довго не підводив голови, щось думав, нарешті звів очі на нас і стиха промовив :

— Знаєте що? Їдьте додому та не кажіть навіть, що ви були у мене.

…Днів через кілька у район прибув сам В. Чубар, голова Раднаркому України, відбувся актив. Згодом у селі з’явилося ще більше уповноважених, як було. Хліб, усе їстівне викачували безжалісно, не зважали на плач дітей, жінок, на припухлі селянські обличчя. Вивозили у Сибір «куркулів», «підкуркульників», «саботажників». А 1937 року розстріляли Чубаря та Білого, від якого ми сподівалися на допомогу. Він, очевидно, все розумів, і не знайшов мудрішої відповіді, як тихо (доки не довідалися про нас у НКВС) відправити нас у село, не кваліфікувавши нашу делегацію як вияв свідомого спротиву партії та державі. А таке могло бути, бо за одне тільки запитання «А що ми будемо їсти, як усе заберете?» відправляли дуже далеко.

Хоча наша делегація нічого не зробила суттєвого для села, поверталися ми додому все ж таки з полегшенням, бо переконалися у даремності якихось сподіванок на добро з боку уряду й партії. Треба було самим давати раду. До того ж нас не заарештували, не звинуватили в організованому спротиві хлібозаготівлі, що для тих часів було характерним і звичайним явищем. У розмові між собою дякували «доброму голові Білому», що відпустив додому та ще й наказав мовчати. От яке іноді буває щастя в людини! Як у байці про вовка: іди, ягнятко, та скажи спасибі, що я тебе зараз не з’їв…

Про поїздку нашої делегації до самого Білого невдовзі довідалися й уповноважені, зокрема, старший уповноважений райкому партії Приліпа, який покликав до себе голову сільради.

Не знаю, що він кричав голові, той перелякався і звернув усе на мене: мовляв, учитель Нудьга казав, що ми виконали плани і більше не мають права брати, люди голодують…

— Я йому докажу, яке у нас право, — просичав Приліпа і вийшов з сільради.

192

Наступного дня я прийшов із школи додому, а в хаті всі плачуть. Ридаючи, мати розповіла, що приїхала бригада уповноважених і забрали клунок жита, ворочок проса. Шукали сховане зерно, порили подвір’я, хлів, клуню, нічого не знайшли, але забрали навіть качани кукурудзи, що висіли під стріхою. Приліпа сказав матері:

— Оце, щоб не був таким розумним.

«Не будь таким розумним», — мені часто потім говорили, коли я пробував спинити беззаконня й розбій.

Ясно, то була розправа за делегацію. Я розумів, що скаржитися даремно. Ми стали саботажниками, ворогами держави, пролетаріату…

Але що робити? Родина дивилася на мене як на рятівника, адже я — сільський учитель, а до вчителя у селян завжди була велика довіра. І я відважився на відчайдушний крок: мовчки одягнувся, узяв записника й подався до сільради. Там було з десяток селян; за столом, застеленим червоним сукном, сидів Приліпа і вислуховував плачі-скарги хліборобів. Стояли перед уповноваженим, як слухняні раби: Свиридон, Стратон, Бубон та інші бідарі, які одержали землю після революції, і гірко скаржилися.

Я пропхався крізь гурт, став перед уповноваженим і від злості не знав, що говорити. Хотілося крикнути або схопити його за горло й задушити. Стримався. Приліпа знав, хто я такий, не раз розмовляли про різні сільські справи, окрім того, восени мене вибрали (точніше, призначили) головою РСІ (Робітничо-Селянської Інспекції), яка мала слідкувати за дотриманням законності на селі. Хоч то була й фікція, але я мав право самостійно написати якогось папірця «у вищестоящі».

Хвилину дивилися один одному в очі. Він зрозумів, у чому справа, але мовчав. Тоді я запитав:

– Що ж це таке? Чому забрали останні зернини? А хто буде відповідати, як сім’я вимре? Невже Сталін? Чи ви? Хто дав таку вказівку?..

– Тихо, тихо, товаришу Нудьга, — твердо вимовив уповноважений. — Ви повинні знати, що державі потрібний хліб. А ви проти хлібозаготівлі?

193

Таке запитання ставили селянам, які протестували, а потім вони зникали із села. «Ворог народу» й «ворог хлібозаготівлі» — тоді були звинуваченнями, які не потребували доказів і конкретизації, навіть найелементарнішого вияснення.

– Товариш Сталін на це вказівок не давав, — відказав я. — Якщо він довідається про це, — будете відповідати. Адже він сказав: хто виконав план, у того більше нічого не брати.

– А де ж тоді взяти хліба, щоб виконати додатковий план? Хліб гниє, а пролетаріат, в руках якого диктатура, голодує. Мені доручено проводити лінію партії, проводити диктатуру пролетаріату, і з мене вимагають план, а не з вас…

Говорив він ще щось, та я тут же рішуче заявив, що напишу листа до Сталіна, побачимо, що буде… А поки я вимагаю повернути незаконно забрані кілограми хліба.

– Не можу, — сказав уповноважений.

Почував він себе таким упевненим господарем на селі, що, здавалося, не тільки хліб, їжа, а й наше життя в його руках. Скаже, перестань дихати — і мусиш виконувати волю.

– Сталін і партія знають, що роблять, — продовжив він. — Якщо треба забрати, то забирають, і не тобі знати, для чого. А коли треба буде дати, — дамо.

Гурт селян тихо прислухався до нашої суперечки. Почував я себе безсилим і безправним, але ще раз повторив, що вима гаю повернути оті кілька, незаконно забраних, кілограмів зерна, останніх, а не лишків.

Він почервонів від злості: «Сказав, що не можу! Зерно уже повезли на станцію!»

І тоді я схопився за соломинку:

— Повезли? А чому ж батькові не дали ніякої розписки, квитанції, не вказали, скільки зерна забрано? Адже так можна узяти центнер, продати комусь, а селянинові сказати, що в нього відібрано лишень десять кілограмів. Чинять так не лишень із хлібом, а й речі «куркульські» присвоюють!

Це знав і робив сам Приліпа. Оскільки забране в селянина зерно або майно вважалося уже державним, то за присвоєння його інколи функціонерів все-таки карали. Знав уповноваже-

194

ний, що я, як голова РСІ, у цьому випадку можу йому дещо нашкодити. Скарга, що беззаконно пограбували селянина, була ніщо, на неї ніхто не вважав, але скарга, що відібране у селянина для держави хтось присвоїв, хоча б і уповноважений, уже могла мати хід. Тому, певно, головний «полномочений», як називали його селяни, раптом перейшов на примирливий тон:

— Що, ніякого документа? (Хоч це було постійною практикою). Не записали, скільки забрали зерна? Розберусь, зайдіть завтра.

«Розберусь» — значило, що клунка мені не повернути, усе буде приглушено, або у майбутньому повернуто проти мене…

Коли у 50-х роках я виїздив до свого села, то кілька селян пригадали мені розмову з «головним полномоченим», а дід Свиридон навіть сказав, що і досі не може зрозуміти, яка сила примушувала нас мовчки віддавати своє добро, пухнути й умирати з голоду. Справді, в нашій місцевості тільки в окремих селищах жінки пробували вигнати заготовачів рогачами, але приїздила міліція і всі ховалися по хатах, мовчки спостерігали, як здійснювалася на практиці диктатура пролетаріату.

Коли я сказав уповноваженому, що оті кілька кілограмів зерна не забезпечать державу хлібом, а родина хлібороба стала перед реальною загрозою голодної смерті, він немов із трибуни, вигукнув:

— Держані потрібна кожна зернина!

— А хлібороби хіба не держава? Хто ж буде вам хліб ростити?

— Прошу не займатися антирадянською агітацією, — сказав уповноважений, і я зачинив двері сільради.

Дома чекали, що я принесу хоча б ворочок з просом. Побачили мене з порожніми руками і всі залилися сльозами, наче на похороні. Мені також стало страшно.

Що ж робити? У нас іще було дві вівці, хотіли їх зарізати, але мати все шкодувала: тепер про це не могло бути й мови. У селі потайки уже вирізали худобу, треба різати останнє й нам.

Усе, що було на подвір’ї і в хаті селянина, було оголошене державним. Селянин, якщо й мав зерно, не мав права без письмового дозволу змолоти, мусив його здати державі; коли мав

195

корову, не міг зарізати без дозволу сільради. Отже й нам не можна було різати овець, бо на це не дадуть дозволу, треба було їх здавати державі або в колгосп, де вони дохли щодня. Під кінець 1932 року в селі уже мало що можна було зарізати, коли хтось і мав щось, то ховав у ямах, погребах від уповноважених і голодних сусідів.

Дехто кинувся розводити голубів і кролів. Як тоді казали, коли прийде уповноважений з планом до двору, то кролі в нору, а голуби вгору, — от тобі й план до двору.

У нас не було ні кролів, ні голубів, а дві вівці, у погребі — трохи буряків, у скрині знайшли торбинку з гарбузовим насінням, ворочок із соняховим насінням, — от і все. Отак ми сиділи й говорили, що далі робити, як не вмерти від голоду, коли все уже було пограбоване. На наше щастя сталося так, що восени, копаючи картоплю, ми частину їстівної поклали в погріб, а ту, що призначалася для посадки весною, закопали на городі. І ось про цю картоплю ми згадали.

Щоб не вмерти голодною смертю, вирішили щодня ходити у ліс, збирати опалі дикі кислиці, груші, жолуді… Картоплю вирішили вночі занести у хату й поховати в різних кутках, а овечок все ж таки порізати, засолити м’ясо, заховати і перебиватися до наступного літа. А там, як сказала мати, що Бог пошле. Інші сім’ї ще в гіршому стані, а думають жити. Доки живий — думай про живе.

Та не все буває так, як задумаєш. Напасть, як говорять у нас, завітала через кілька днів.

Другого чи третього дня після сутички з уповноваженим у сільраді я пішов до нього продовжити розмову. Був він сам, говорив спокійніше, про повернення заграбованих останніх зернин і про видачу документів не мовив жодного слова, їх нікому не давали. Державі, пролетаріатові потрібен хліб, казали, і ми його візьмемо. Голова колгоспу Останенко спробував відстояти зерно в артілі хоча б для посіву.

Його оголосили ворогом хлібозаготівель, через кілька днів у райгазеті з’явилася стаття «Останенківщина», у якій чого тільки не приписували йому! За кілька днів голови у селі не стало.

196

— У твого батька забрали лишки хліба, — сказав Приліпа.

— Які лишки? — питаю.

— Чекай, слухай. Досі ми здавали державі твій пайок борошна, належний тобі як учителю. Тепер я сказав, аби його видавали тобі. Матимеш 12 кілограмів на місяць, як і всі учителі. Одержуватимеш у сільпо.

Нашу розмову перервали селяни із скаргами.

Отже, з’явилася надія, що взимку виживемо. Мішатимемо борошно (пайок) з липовою корою, товченими жолудями, повимітаємо засіки, ще щось придумаємо та й будемо животіти (нас було шестеро). Хоч урожай минулого року був щедрий, ніхто не сподівався, що доведеться їсти кору, а ще гірше — умирати з голоду.

Пізніше я довідався, що по всій Україні робилося те ж саме. Відомий у наші дні талановитий кобзар Башловка жив, здається, на Київщині. Йому було шість років. Прийшли вимітати хліб. У хаті не було вже нічого, окрім торбинки з останнім зерном. Коли бригада появилася у дворі, мати схопила ворочок і посадила на нього малого сина, сподіваючись, що таку мізерію дитина прикриє. Обшукали хату, двір. Раптом один з учасників заготівлі помітив, що хлопчик якось неприродно сидить на підлозі. Стягнув його з місця, побачив ворочок (кілограмів зо два зерна), люто закричав:

— Ховаєте! Саботуєте! Не даєте державі!.. На Сибір вас…

Схопив палицю і вдарив нею хлопця по голові. Той упав, закричав. І відтоді осліп. Довелося іти у кобзарі.

Коли у 60-х роках у Києві організували «Кобзарське об’єднання», запросили до нього й Башловку. Там стали диктувати співцям, які пісні треба виконувати на концертах, запропонували новий репертуар про партію і Радянську владу. Башловка відмовився, і пішов сукати мотузки на фабрику. А друзям розповів, чому не бажає славити партію і уряд.

Отже, ми вирішили вночі зарізати овець, м’ясо засолити і чекати весни. Але доля розпорядилась по-іншому. Прокинулися рано, до хліва, а замок поламаний і овець немає. Кинулися шукати, але де знайдеш? Кого можна підозрювати, коли всі голодні і ладні не те, що вівцю — людину з’їсти.

197

Через кілька днів мати якось довідалася, що у ямі на городі вдови Мелашки лежить м’ясо й овечі шкури. Пішли, знайшли. Сини вдови, Федір та Михайло, призналися, що вони вкрали овець, але що з того. Голодні. Після цього випадку Мелашка з синами зникла із села, згодом опинилася у Дніпропетровську. Вижили в місті.

Наближався Новий рік. У селі багато людей лежало, а дехто вмер од недоїдання.

Хлібозаготовачі з металевими шупами все ще викопували хліб. А його вже не було, хоч дехто приховав клуночки де тільки міг: у печі, під піччю, під столом, а мій сусіда кілограмів із 20 заніс уночі на кладовище й закопав біля могили свого батька. Газети писали, що куркулі, підкуркульники, саботажники тоннами гноять хліб у землі, а державі не хочуть здавати.

У крамниці були тільки гас, сіль, сірники й частенько — горілка. Із їстівного привозили тільки макуху, але годували нею свиней, бо місту, пролетаріату потрібно було сало, ковбаси. На фермі працювало кілька дівчат, свиней було небагато, але охороняли їх немов військові склади. Тоді я довідався, що опухати починають з ніг. Уже восени 1932 року люди ходили, немов налиті водою. Пили воду із сіллю — і ще більше опухали.

Пригадую, як забирали останні зернини у сусідів Гвозда Данила, Фидули, у незаможника Раривона, який жив під горою.

Був грудень, а можливо, ще й листопад 1932 року. Дорога примерзла, сніжок… Хата Раривона маленька, давня (років сто їй), господар вважався за працьовитого, чесного, землю одержав після революції, збирався купити плуга, аби не спрягатися із сусідами. Мав трьох діточок, суху, немічну господиню.

І ось перед його двором із похилими воротами зупиняються сані, на них — довгі металеві шупи, виготовлені у Ромнах на заводі, сокира, пилка і ще якийсь реманент. Уповноважені підозріло оглядають кожний метр садиби, дехто прямує у хлів (клуні в Раривона не було), а старший іде в хату. Раривон — бідак, борець за радянську владу. Спокійний, поважний, розсудливий, тільки розпочав господарювати, днями вступив до артілі.

Старший звернувся до господаря суворим офіційним тоном:

198

— Виконав державний план хлібозаготівлі?

— Так, — твердо відповідає Раривон.

— А додатковий?

— Також!

— А зустрічний?

— Виконав.

— А посівний?

— Теж.

— А місцевий страховий та на культпотреби?

— Я посівний матеріал здав на мої гектари до артілі.

— А для пролетаріату, щоб не голодував, що здав?

— Але ж я сам уже голодую з дітьми, — і показав на худі жовті лиця переляканих двох дівчаток і хлопчика. — Уже не маю нічого, хоч помирай.

— Не насаджуй контрреволюцію! За батька Сталіна ще ніхто не вмер і не вмре з голоду. Ти ж сам на зборах казав, що радянська влада принесла нам, селянам, щастя. Про себе думаєш, а про голодний пролетаріат забув? Що то у тебе в запічку за клунок?

— То послід, відсіви від зерна, кукіль та, може, десь зернина жита, — і розв’язав мішечок, де було всяких відвійок з десять кілограмів. Старший подивився й наказав молодому селянинові Данилові Бальбі:

— Забери на сані, буде для колгоспної худоби.

Господиня сіла на клунок, Раривон став перед нею й рішуче заявив:

— Не дам, не маєте права, я всі плани виконав!

Але його дуже легко відсторонили три громили із прутами в руках. Дружина Раривона вхопилася за свою мізерію висохлими, чорними од праці руками, кричала так, що діти почали плакати і теж кричати, але дарма. Її відштовхнули, а клуночок потягли на вулицю, до саней. Старший уповноважений сказав Раривону:

— А ми думали, що ви — свідома людина, а ви — підкуркульник, саботажник, не радянський чоловік… Не думаєте про державу.

199

Раривон промовчав — його сім’ю поставлено над могилою, але сказати будь-що проти — значить, наразитися на смерть. Деякі села пробували бунтувати: жінки виходили з рогачами проти «уповноважених», чоловіки — з сокирами, вилами, косами. Для заспокоєння населення із Москви на Україну було відправлено 185 тисяч чекістів. Цей небувалий у світі цинізм і холоднокровне знищення працьовитих людей газета «Известия» називає сьогодні «планомерным уничтожением народа…»

Спостерігаючи поведінку беззахисного селянства, я був гли боко вражений деформацією його психіки: люди, що жили й працювали з давніх-давен разом, тепер ставали ворогами. Не хочеться називати справжніх прізвищ, але не можу не звернути уваги на ганебні факти. Коли забирали в когось останню жменю зерна, то не протестували, а кричали:

— У мене берете, а чому не у сусіда Івана Тимофійовича або Ягорчука?

Гірко й соромно було слухати таке. Здавалося, люди ставали божевільними, втрачали владу над собою. Та й не дивно. 1929 року заарештували найкращих учителів — Соколика, Дорошенка, енергійних і освічених селян — Гука Андрія та Мирона, мудрих Руденків, Сукачів… Усього — 45 чоловік. Пізніше погнали до Сибіру чимало господарів (Захаречки, Тумки та багато інших).

Найжорстокіша наруга того часу — виступи агітбригади, на яких у холодному, обдертому сільбуді напівголодні, худі й байдужі до всього «артисти» співали пісень, де головний герой — батько Сталін, який приніс усім щастя. У залі сиділо півтора десятка уповноважених та сільське начальство. Про що вони думали?

З агітбригадою приїздили й художники, малювали червоною фарбою (чорнилом) величезні гасла: «Виконаємо хлібозаготівлю — зробимо державу й себе щасливими та заможними», «Наша мета — комунізм», «Хліб — державі», «Хай живе великий Сталін — вождь і учитель усіх народів!», «Тільки в колгоспі знайдемо велике щастя», «Тільки під керівництвом геніального Сталіна ми стали щасливими»…

200

Не можна пояснити, як сталося на Україні, де чутливо реагували на всяку брехливу агітацію, так слухняно віддавали опричникам Сталіна найдорожче — хліб. Частівку часів громадянської війни переробили на такий лад:

Україна, Україна, хліборобная,

Хліб Москві віддала, а сама голодная.

Січень 33-го був сніжний, студений і трагічно тривожний. До холоду додавався непередбачений ніким жахливий голод. Мерзли й голодували, голодували й мерзли. Палили в хатах соломою, та й тієї було обмаль — усе пішло на січку в артіль.

Хліб ще «качали», не тільки з хат (жменями, кілограмами), а й з артільної комори. Бригади з району (уже були, здається, райони) ходили селом і так реагували на болючі слова про голодомор:

— За соціалізму голоду не може бути, це вам не при царизмі! А коли хто й помре, то він єсть ворог народу й комунізму.

Пам’ятаю відповідь на ті слова Марії Десятки:

— Через трупи голодних дітей і матерів — до комуністичного раю йти!? Страшнішого нічого немає!

Батька її вивезли до Котласа, де він і помер у таборі, а Марію уповноважені не чіпали, бо ще ходила на роботу.

Якось до нашої хати завітала знайома дівчинка з Хоминець — Марина, просила хоч ріску хліба. Ноги її були налиті водянкою, ледве ступала. У нас було кілька варених картоплин, дали, жадібно з’їла і зібралася йти,

— Куди ж підеш? — питає мати

— До комунізму, — стиха відповіла.

У постаті її було стільки покірності, безнадії й невимовного горя, що хотілося плакати.

Я чомусь боявся найбільше вмерти на вулиці, так, як умирали невідомі пухлі жебраки, яких знаходили під тином або ж у якійсь хаті…

Новорічної ночі ми, троє вчителів, сиділи голодні в хаті Петра Гайового, мали півлітри горілки, хотіли влаштувати «пир во время чумы». Випили по склянці, закусили квашеною

201

капустою та й почали журитися, як же далі бути. У школі учнів щодня ставало дедалі менше. Пухлим — не до книжки.

Пам’ятаю, поблизу школи жили Дем’янчуки. Сім’я голодувала. Бабуся не хотіла бути тягарем для родини, взяла ніж і хотіла перекраяти собі горло, але сил забракло, — перерізала тільки шкіру. Це помітила дочка, залементувала. Я прибіг із школи (кроків за десять) і побачив, що у хаті лежить бабуся, а біля неї плаче дочка, примовляючи: «Мамо, та чому ж ви нас так осоромили?»

Оця вигорьована печаль мене так приголомшила, що я не міг сказати ні слова, тільки що й послав дочку до колишнього земського фельдшера Палажченка.

Труни реєстрували в сільраді так: «Невідомий громадянин помер із невідомих причин. Був знайдений на вулиці». Про своїх писали: помер от простуди, грипу або не визначали діагнозу, адже в Артюхівці не було медичного пункту. Лікував, ри зикуючи життям, фельдшер Палажченко, який не мав спеціальної освіти. Його пізніше заслали на десять років до Котласа.

Селяни жили тривожно, та все ж сподівалися на краще. У лютому 1933 року в Москві відбувся з’їзд колгоспників-ударників. Чекали, що скаже «мудрий вождь і учитель». Сталін виступив перед делегатами (були там і посланці України) з промовою, яку дехто зрозумів як надію на врятування українського села. «Сделаем колхозы большевистскими, сделаем колхозников зажиточными» — сталінські гасла, яким уже ніхто не вірив.

Страшні, жорстокі картини масового знущання над людьми лишилися в пам’яті на все життя як страшне сходження нашого народу на Голгофу.

Бачив я різні смерті, але про одну з них у моєму селі хочу розповісти окремо.

Була у нас красива церква в центрі села. Будівництво її козаки закінчили трагічного 1775 року, коли знищено Січ. Селяни церкву старанно доглядали. Фарбував її завжди в синій колір місцевий маляр і художник-самоук Василь Слива, який жив на хуторі Озруби. Пофарбує церкву і йде до селян розмальовувати двері, вікна, віконниці. Картини свої дарував або

202

віддавав господиням за кілька яєць чи шматок сала. Усі художника знали й любили якоюсь особливою любов’ю. Десь наприкінці лютого, а можливо, у березні, йшов я до школи. Наблизився до церкви і побачив, що біля скульптури ангела лежить Василь Слива. Гадав, мертвий. Але він раптом звівся на коліна, простяг до скульптури руки і жалібно, безнадійно простогнав: «Хліба…»

А потім впав обличчям до землі і вмер. Другого чи третього дня його підібрали й поховали разом з іншими під сумний дзвін.

Кажу ще раз: бачив я багато смертей, був на фронті, Колимі, у німецьких таборах, але ця смерть сільського художника вразила мене на все життя.

Страх перед голодною смертю переріс у якусь містичну приреченість: так, мовляв, написано на роду. Оцей фаталізм сьогодні, на мою думку, — головна небезпека української нації. Коли б хтось захотів організувати новий голодомор в ім’я дружби народів, «чуття єдиної родини», інтернаціоналізму, то, певно, зробив би це дуже легко.

Взимку 1933 року дітей у школі лишилося мало, відвідування було випадковим. Тих, хто вижив, треба було рятувати. У райспоживспілці нам виділили трішки цукру, кілька кілограмів сухарів і меляси з Лохвицького цукрозаводу.

Коли селом пішла чутка, що учням будуть давати через день по склянці чаю з цукром (або мелясою) та сухарик, у школі з’явилося більше дітей, а деякі сиділи тут цілий день, сподіваючись на диво. Та було так недовго. Згодом райспоживспілка нам у такій «приємності» відмовила, але з місяць ми протрималися.

Читаючи «Третю Роту» В. Сосюри, я пригадав: у нас теж діти сиділи подовгу за столом, облизуючи ложку, якою брали мелясу, і сподівалися з дитячою довірою, що їм дадуть ще хоч ложечку жовтої бурякової рідини. Були вони висохлі, тільки очі світилися якось виразно й сумно. Я тоді запримітив: у голодних дітей чомусь очі стають великими, й так вони просять допомоги, що хочеться крізь землю провалитися. Не знаю,

203

скільки дітей померло, а скільки вижило. Ще й досі це велика державна таємниця.

Люди потихеньку вночі зникали із села і пробиралися до Росії, щоб привезти звідти хоч торбинку борошна. Пригадую з цього приводу приповідку:

Стоїть Ленін над рікою

І показує рукою.

Куди їхать за мукою…

І нашу велику родину не обійшов голодомор. Треба було якось рятуватися.

Ми довідалися, що у містах відкрито крамниці «Торгсін», де за золото й срібло можна купити хліба. Батько мій (двічі поранений на імперіалістичній війні) мав медалі з чистого срібла, мати — срібний хрестик і золоті сережки. Вирішили їх здати, аби врятувати сім’ю. Найближчий такий магазин знаходився у Києві. Треба їхати. Взяли у сільраді дозвіл на купівлю залізничного квитка, заховали у хустини останні дорогоцінності. Для хліба я знайшов старий, виплетений із лози, кошик, застелив його драною рядниною, і ми, троє вчителів, поїхали.

У Києві довідалися, що крамниця «Торгсіну» — на Бессарабці. Я притискував у трамваї хустинку з коштовностями до грудей і згадував В. Сосюру:

О, не даремно, ні, в степах гули гармати,

І ллялась наша кров, і падали брати.

О, не даремно, ні, моя старенька мати

Зняла з своїх дітей дукатики й хрести.

На Бессарабці мені за дві медалі з чистого срібла дали дві хлібини, а за золоті сережки — чотири. Я тоді зрозумів: голод створено свідомо. Адже «Торгсіни», де продавали кілька хлібин за золото, привезене із сіл, відчинено не випадково, а з єдиною метою: видавити цінності з голодних селян. Страшний державний розбій! Сплановане, продумане знищення українського села!

204

Пам’ятаю, у нас тоді часто згадували Шевченка. До нього молилися, як до Бога, а твори його переробляли на зразок:

Кругом неправда і неволя,

Народ замучений мовчить,

А на апостольськім престолі

Бандит годований сидить.

У березні 33-го, коли довкола ходила голодна смерть, хтось із селян запропонував провести вечір пам’яті Шевченка, на що уповноважений Приліпа кинув: «Кращою шаною Шевченку буде повне виконання планів хлібозаготівлі».

Про поїздку до Києва ми нікому не говорили. Хліб у хаті — то велика небезпека, бо ж усюди панував цар-голод. Люди вмирали. Про співчуття й милосердя ніхто не думав. На з’їзді партії Сталін розповів таку історію. У сибірському колгоспі дуже бідкалися про кобилу, яка може потонути, а не про людину, бо останню можна народити швидко, а от кобилу… За цим принципом влада ставилася до селян на Україні.

Надходила весна, треба було сіяти, садити, готувати новий урожай.

Ми витягли з льоху обрізки картоплі (вічка) й посадили, як тільки розтанула земля. Вночі хтось розрив грядку і позабирав наше посівне добро…

Не можу пригадати, у березні чи квітні я спостерігав ще одну страшну голодну смерть. Недалеко від нашого подвір’я жила родина старого Місяця. Мав він синів, яких ми добре знали. З дідом Місяцем я пас іноді корів, слухав його цікаві роз повіді про минуле, про Г. С. Вашкевича — далекого приятеля Т. Шевченка (спогад про нього я опублікував). Коли почалися важкі часи, я вирішив навідати діда.

У хаті не застав нікого. Пройшов у світлицю і побачив, що на старому дубовому ліжку, прикритий рядниною, лежав Місяць. Зарадити йому, як і тисячам інших селян, було нічим. Я мав з собою примітивний фотоапарат «Школяр» і зробив фото, щоправда, невиразне, але документ цей зберігся досі.

205

У травні серед селян заговорили про самогубство Хвильового. Газети з цього приводу подали короткі інформації. Говорили про те, що знайшовся сердечний чоловік, який, побувавши у селах, надивившись на смерть, наклав на себе руки.

Остап Вишня, Хвильовий, Пилипенко та інші письменники часто виступали в газетах, їхні імена були відомі селянам.

Великого подиву викликало самогубство Миколи Скрипника у липні 1933 року. Селяни пояснювали це так, як і смерть Хвильового. Після трагічної звістки портрети Скрипника уповноважений наказав зняти, але я бачив, як селяни ховали знімки наркома серед домашніх паперів.

З великими труднощами, за допомогою міста, посіяли ярові. Вони, як і озимина, швидко заврунилися. Люди, немов діти, чекали, коли дозріє пшениця. І тривожилися, запитуючи один одного: «Невже і цей хліб заберуть?!»

На початку літа склалася в селах така ситуація. Позичене державою зерно посіяли. Доки люди працювали на полі, їм давали юшку з квасолі або гороху, а коли роботи закінчилися, вони знову жили на кропиві й лободі. Чекали урожаю. Дехто не втримався. Вночі ходив на поле з торбинкою, зрізав стебла жита, пшениці, ячменю, варив їх і так рятувався від царя-голода. Влада вбачала у цьому великий державний злочин. «Різунів» ловили, карали, але голодомор робив людей байдужими до покарання. Тоді й запропонував хтось із столичного Харкова поставити на полях сторожові вишки, як у таборах, мобілізувати комсомол на захист народного добра від голодного народу.

Наша родина, хоча й з великими скрутами, все ж пережила зиму, весну. Почалося літо. За нашим садом розкошувало поле пшениці. Вечорами сестра (10 років) різала стебельця, ми їх варили, так і протрималися до червня. Думали, смерть нас омине. Та доля розпорядилася інакше…

Теплого сонячного дня повертаюся на обід, аж у хаті плач. Біля дверей сухенька, немов із воску, сусідка.

— Батько твій помер.

Наче громом ударило! Пережили страхіття зими 33-го і раптом — така неприродна, майже безглузда смерть.

206

Треба сказати, що в нашому селі вимерло до 50 процентів мешканців. В інших регіонах, де зникли цілі села, а на Харківщині — райони, втрати підрахувати важко, бо ще влітку представники НКВС вилучили у кожному селі документи й книги, де були записи про смертність 1932-33 років. Тому визначити масштаби всенародної трагедії практично неможливо. Більшість сходиться на цифрі 7,5 мільйонів чоловік.

Загалом дехто вважає, що на Україні з 1921 по 1937 рік репресіями й голодом знищено 16 мільйонів людей.

1921 рік — 5 мільйонів; 1930 — 2,5; 1933 — 7; 1937 — 1,5. Всього 16 мільйонів чоловік. Це населення середньої європейської держави. Хто в світі пережив таку страшну трагедію?!

м. Львів

207

Уперше надруковано в журналі «Київ», 1993, № 2, С. 117-128; № 3, С. 115-119 у рубриці «Публіцистика. 1933—1993» з приміткою «Журнальний варіант». Подається за першодруком.

КРИЧАЛИ ЛЮДСЬКІ КІСТЯКИ

(З Колимських нотаток)

Наш окремий табір в’язнів стиснутий між невеликими горами на правому березі Колими, недалеко від поселення М’якіт, на узбіччі пробитої людськими кістками, вузенької поки-що дороги від бухти Нагаєво, Магадана на північ в напрямку Північного Льодовитого океану. Тепер це довга траса, яка перехрещує річку Колиму, повертає на Захід і пробивається через тайгу аж до Якутії. А тоді — її ще будували й розбудовували, розширювали і обсаджували сяк-так подорожніми поселеннями, що всі були суворо засекречені і наповнені в’язнями, з яких мало кому пощастило повернутися на рідну землю і побачити свою, хоч і розвалену або в чужих руках хату, а дітей вже дорослими громадянами щасливої держави під щасливим знаменом вождя та його партійної армії. Належав табір до системи «Дальстроя», підпорядкованого НКВД.

Основна праця в’язнів — у копальнях, добування золота (як писалось у зведеннях — «добыча метала»), що мала заповнювати велику пельку великої держави і її світової слави та впливу. Щодня в’язень мав добути 14 грам золота, а коли ні — то мав хліба і баланди стільки, що не виживав і лягав своїми невинними, натрудженими кістьми у вічну мерзлоту. Добування «метала» велось переважно влітку, в теплий сезон. В цей час в’язні майже не спали, їли баланду, зварену «на 10 крупинах», мокли і мерзли у норах-шахтах, хворіли, падали з ніг, їх у післявоєнні роки просто стріляли по дорозі від шахт до бараків і списували як померлих від хвороби серця, перевантаження шлунку жирною їжею або просто без пояснень. За сезон у бараки, де зимували на легших роботах і «поправлялися» — поверталося з

208

сотні 25 чоловік найбільше, та й ті були каліки. А нових безперервно підвозили 6-10 кораблів з Находки, Ваніно до бухти Нагаєво, а звідси уже рабів розвозили на «золоті приїски».

Колимські пароплави (наприклад історична «Джурма») були обладнані багатоповерховими нарами, під якими можна було пролізти тільки «рачки» і лежати на дощаному настилі. Кожний пароплав брав 10-12 тисяч рабів, робив 6-7 рейсів, отже за літо завозив на Колиму до 60 тисяч майже виключно політичних в’язнів. А разом, якщо курсувало тільки 6-7 пароплавів з живим товаром, то за сезон вони перевозили до пів мільйона наших рідних, щасливих, радянських рабів. А поверталися з Колими живими менше 25%, вся решта гинула. Не вмирали своєю смертю, а гинули.

Усе це я пізнав практично на собі, на своїй голові, своєму тілі, коли нас, переважно «хохлов» і бувши фронтовиків, били товстими киями у бухті Ваніно і заганяли гірше худоби в черево великої «Джурми». Не вірилося, що ми люди і перебуваємо серед людей щасливої держави-переможця, що ми «найцінніший капітал» і сила, до якої ще вчора «наймудріший батько» звертався: «Братья и сестры!…Только вы победите зверя — врага». Здавалося, бачу пекельний сон і мимоволі порівнював себе й інших з рабами Єгипту і Риму. Порівняв і відчув, що велика несправедливість рівняти себе з римським рабом. Ми були найнещасливіші раби. Раб-чужоземець, куплений римським патрицієм, хоч і не мав волі, але був у нього цінністю (за раба заплачено гроші, він працівник, умре — велика втрата), а радянський раб — свій, безплатний, купувати його не треба, його й годувати потрібно лише так, аби золото здобув, а умре — не біда, а радість начальнику «золотого приску», бо підвезуть свіжих, здорових — менше клопоту. А таких же рабів тільки за офіційними даними за Хрущова було звільнено 29 мільйонів. Не звільнили б — полягли би і вони у вічних мерзлотах.

Так ось кістками таких не римських, а наших «щасливих рабів» наповнена вся Колима. Це суцільна могила і її всю треба б оголосити кладовищем мучеників, праведників, що полягли без будь-якої провини й злочинів. І ще не забуваймо, що біль-

209

ше 60 відсотків отих колимських «щасливих громадян» — наші земляки, мешканці України. Я з ними співав там пісні і плакав:

Я живу край Охотского моря,

Где кончается Дальний Восток —

Тут плачут, тут скачут,

Здесь трупами кормят собак…

І годували нашими багатостраждальними тілами, худими і кістлявими (спадок козаччини), тих вівчарок, що нас охороняли. Почути пісню в таборі — була велика несподіванка, хіба що зимою, коли бушувала пурга, збивав з ніг вітер, і всі, навіть охорона, ховалися в бараки. У такий час тікати ніхто не відва жувався. Хоча я був свідком, коли жадоба волі перемогла і пургу й страшний мороз. Троє утекли — спочатку два з’їли третього, потім замерзлого з’їв найсильніший і повернувся у табір.

Наш табір був у міжгір’ї, подалі від поселення, що росло на трасі. Дерев’яні бараки обнесені 2-ма рядами колючого дроту, між ними бігають сторожові пси, по кутах — високі вежі, на них вартові з кулеметами.

Метрів за 500 у долині міжгір’я — кладовище. Тут немає ні могил, ні хрестів, ні будь-яких ознак, що ті, хто віддавав землі «найбільшу цінність» нашої держави — прагнув пошанувати востаннє людину, зробити так, щоб хтось бодай з рідних колись їх згадав. Усе було навпаки. Зробити так, щоб від «найціннішого капіталу», після того як він побудував соціалізм, переміг своєю кров’ю і волею фашизм — не лишилося й сліду, навіть згадки (окрім «ворог народу») на землі, особливо на колимській, начиненій золотом.

Умирало людей багато, як під час чуми або холери. «Ховали» людей на кладовищі, що росло скоріше, як поселення над трасою. Могили наших «соузників» не можна назвати могилами. Земля у тій місцевості за літо відмерзала на глибину 60-70 сантиметрів, до того ж ґрунт у долині гірський, кам’янистий, викопати могилу бодай на метр глибини — важка справа, треба великих зусиль, а живі люди самі ледве ходили. Ховали так: до ноги мертвого прив’язували дощечку з номером в’язня, одяга-

210

ли його в найгірший «арештантський» одяг, клали на саночки і двоє в’язнів та наглядач везли до «могильника». Викопували ямку, щоб заховалися тулуб і голова, засипали землею, піском, галькою, а коли мрець мав задубілі розставлені набік руки — їх так лишали. Вони виглядали з землі як примари, що хочуть схопити і затягнути до себе живого. Пальці рук погрожували — схоплю. Ноги були спокійні, лежали не погрожуючи. За якийсь час вітер, вода розмивали цю «могилу» — з’являлася й голова з страшно вишкіреними зубами і великими дірками на місці очей. М’ясо об’їдали звірі, іноді прибігали й табірні сторожові пси, але — цікаво, хоч і були голодні — не всі їли людське м’ясо. Везли, як правило, на кладовище на маленьких саночках, вони на пагорбках і вибоїнах хиталися, мрець падав на землю, його сердито клали на сани, іноді прив’язували, а коли саночки знову перекидалися — прив’язували покійника до саней за ноги і волокли до місця вічного спокою. Так, переказували, на Колимі завезли до схову (мотузкою за шию) і відомого українського поета Дмитра Загула.

У поселенні серед «вільнонайманих» були й працівники, які тут відбули термін ув’язнення, звільнились, але додому їх не пустили. Тут на роботі я зустрів земляка, який (з 1937 р.) знав багато про табір і кладовище і розповідав, що на ньому звірі розтерзали кості багатьох учених, письменників, журналістів — в’язнів з України, зокрема з Харкова. Мені захотілося побувати у цій долині смерті. Побачити бодай кістяки своїх земляків. Але як? Треба було знайти привід. І ось така нагода трапилася.

Окрім голоду, холоду, фізичних знущань, на колимській землі косили нас ще й хвороби (яких ніхто не лікував), і в першу чергу цинга. За одну зиму тут у молодої, здорової людини могли випасти всі зуби. І не в одної, а в усіх чи то полтавців, чи москвичів, чи білорусів. Для начальства це ніщо, їм було б зовсім байдуже, але ж план комусь треба виконувати, а нову робочу силу привозять тільки влітку і морем, іншого шляху нема, окрім повітря, але літаки тільки для керівників. Так ось — треба було рятуватися від страшної цинги навіть наглядачам. Єдиним і діючим ліком був стланнік. Місцевість, де був наш

211

табір, перехідна від тайги до тундри. Тут росте у долинах і на сопках рідко карликова берізка, кущі ягід (черніка?) та кущі стланніка. Це, по суті, вироджені під впливом морозів і снігів сосни. Росте стланнік великими кущами, стовбури товщі від людської руки, замість листя — на них шпильки такої ж форми й величини, як на соснах. Дивовижне й загадкове це кущове дерево, послане людині півночі мабуть самим боом. Восени, як надходять сніговії і страшні морози (до 60 ступнів) — товсті стовбури ніби хтось розм’якшує, і кущі самі лягають на землю. Просто диво: поглянеш на сопки, де стояли кущі висотою в декілька метрів — перед холодом лежать на землі, як малі діти, що грають у «ховалки». Насипало снігу, прикрило стланнік і так він спить під сніговою ковдрою аж до весни. А потім підіймається і міжгір’я оживають, прилітають птахи, між кущами зеленіють тутешні квіти, навіть встигають розквітнути і дати плоди. Зразки їх я привіз — не відібрали.

Доки стланнік не ліг на зимовий сон — обчухруємо на гіллях шпильки, маленькі шишечки, а взимку ставимо у бараці, де їмо, бочки, насипаємо туди шпильки, запарюємо кип’ятком, робимо настій, і цей гіркий рятунковий напій п’ємо. Запах сосни, гіркота ще більша, як від соснових шпильок на Львів щині, не всякий п’є, але я примушував себе це робити три рази на день і не жалкував. Зуби повипадали уже коли повернувся до Львова, інші залишили їх там, у вічній мерзлоті. Окрім того шпильки стланніка мають у собі різні вітаміни, потрібні для людського організму, отож заготовляли їх обов’язково. Для цього на кілька днів посилали у долину за табором чоловік 5-6 в’язнів з одним охоронником, вони чухрали шпильки або й ламали тоненькі вершечки з усім річним приростом і в мішках зносили до табору. Пощастило мені одного разу потрапити до числа таких заготовачів і ось я опинився побіля могильника померлих тут людей одної зі мною долі. Могил немає, тіла засипані кам’янистим ґрунтом і галькою, над ними маленькі горбочки, з яких на два боки вириваються з-під тягаря землі кістляві руки (як страшна казка), подекуди видніються й кістки ніг та черепи… Глянув — і мороз пішов поза шкірою. Де я? Чи

212

не на тому світі? Побіля кісток — дерев’яні стовпчики, до них прибиті дощечки, а на них нічого — тільки №. Придивився — цифри здебільшого шестизначні. І в мене був шестизначний, і я подумав, що незабаром він буде даний на прочитання звірів.

Уся долина була засіяна кістками, які вода вимила з-під гальки й каміння. З усіх боків на мене страшно дивилися дуплами очей черепи і ніби кричали, а розкинуті навстіж кістляві руки (деякі ще з’єднані сухожиллям) — загрозливо хотіли когось схопити за горло, задушить.

Було страшно у щасливому царстві, де людина — найцінніший капітал, де все робилося тільки для неї, всі турботи вождів партії і уряду тільки про неї, про тих, що тут уже лежали кістьми і таких, як я, що мали лягти. Їм, щасливим у найприємнішому житті і раюванні, нічого не було потрібно, все мали, а нам ще тільки не вистачало бирки з номером на ногу та кілочка з тим же номером біля черепа, бо за нас дбали, нам усе давали, і за нас звітувалися, а для цього у суспільстві, де всьому порядок, облік — не потрібно було ні прізвищ, ні імен, ні згадки про рід і плем’я. Усе за нас говорив табірний нумер, бо за нього тільки — за № відповідали і звітувалися начальники усіх рангів від Колими до Москви.

Та не тільки отаке жахливе видовище табірного могильника мене тоді приголомшило, найжахливішим стало те, що трапилося побіля нього.

Коли я зривав шпильки з кущів стланніка побіля цього великого кладовища з стовпчиками й дощечками замість хрестів, з табору в напрямку кладовища виїхала тритонна вантажна машина. Їхали за кілками, заготовленими в глибині долини, за кладовищем. Дороги тут не було і машина тряслась на вибоїнах і горбках сопки. Перед «могилами» зупинилася, шофер виліз із кабіни, я почув, як він сказав:

— Не поїду. Не можу!

— Я приказываю, — крикнув з кабіни начальник служби нагляду.

— Стріляйте — не поїду, — сказав шофер і сів на землю.

213

Я зрозумів. Кілки були заготовлені і складені за могильником і доїхати до них можна було тільки по кістках мерців, — бо з обох боків були круті кам’янисті сопки.

Начальник служби нагляду Никонов був людиною жорстокою, міг розстріляти в’язня-шофера, але чомусь, позлившись, сів за кермо, і машина поїхала…

Як тільки вона виїхала на могилки, розмиті водами, як під машиною все заворушилося, затріщало: там, де колеса давили на руки, ноги мерців — там кістки вгрузали в землю — з тріскотом, хрускотом, а кінці кісток збоку підіймалися і мені здавалося, розлючені за порушений спокій хотіли схопити машину за шини, за ресори, за гайки й болти, а слизькі черепи виповзали з-під гуми, підстрибували і ніби хотіли схопити машину своїми рештками білих зубів. Машина поїхала швидше і за нею у повітрі заскакали переломлені руки, ноги, страшно обурені й злопогрозливі черепи…

— Це я на тому світі, — подумав собі, тільки там та ще й у царстві сатани таке можна побачити.

Шофер-в’язень (розконвойований) пішов пішки за машиною. Було моторошно. Це видовище переслідує мене й досі не тільки у сні, а й коли дивлюся на колеса всякої машини. Здається, що вони їхали по моїй рідні, по Україні.

Та це було ще не все, враження зустрічі з мертвими того дня ускладнилося ще таким дивовижним, нежданим для мене, сказати б, відкриттям, а можливо чудом.

Ми збирали шпильки стланніка на лівому, більше освітленому схилі долини, по нашому боці проїхала і табірна машина по кістках за дерев’яними кілками. Долина мала метрів двісті ширини, посередині глибокий рів, яким збігала вода, а все інше плато покрито було людським могильником. Права сторона сопки була нестрімка і також заросла кущами стланніка.

Проминуло можливо з десять хвилин після того, як проїхала машина. Я був майже шокований і не звертав уваги ні на що, нервово рвав шпильки і кидав у мішок. Раптом мене щось невільно примусило глянути на правий бік долини, і я від несподіванки — занімів у мертвій позі: з міжгір’я, що входило в

214

нашу долину з заходу, ішло велике стадо оленів. Певне в напрямку Талої — долини, де з-під землі б’ють гарячі джерела і в долині ростуть дерева, трави і панує лагідніший місцевий клімат. Видовище незвичайне. Я такого не бачив ніде й ніколи. Попереду йшов велетень-олень, вожак, «вождь» з величезними рогами, що нагадували мені деревину, яку малюють на зимових пейзажах. Голова високо піднята, груди могутні… За ним — по два, по три в ряд, як військові, олені з такими ж красивими рогатими головами, поважні, впевнені, а над головами — здавалось осінній ліс — є гілля, немає листя. Ритм руху стада, кінця якому не було видно, задавав вожак: він іде швидше — і стадо прискорює рух, поверне правіше — і всі за ним. Яка гармонія і порозуміння.

Я забув про все і милувався таким чудом природи, якого ще не покалічила людина. Якось стало ніби радісно, що тут я не одинокий, що зі мною хоча б горді й вільні олені.

Стадо плило ритмічно й цілеспрямовано до теплої долини. Та ось вожак дійшов до могильника, до людських кісток. Спочатку підняв голову і понюхав з усіх сторін повітря, понюхав кістки й зупинився. За ним зупинився довжелезний ланцюг стада, кінця якого не було видно. Не нервували, пробували щипати убогу рослинність, а вожак понюхав ще раз повітря, подивився ліворуч — кістки на звіриній стежці, подивився праворуч — невеликий схил сопки, по ній йти всьому стаду буде важко. І він піднявся на схил сопки, де не було кісток, але не було й стежки, витоптаної оленями, і пішов в обхід кладовища, а стадо, спотикаючись, натикаючись на каміння й кущі стланніка — чинно, покірно, без жодного звуку, без команди, здавалось, за якимсь внутрішнім покликом пішло за вожаком. Так ішло попід горою, по схилу, доки не минуло кладовища, а тоді зійшло знову на стежку в долину і попрямувало до тепла. Я спостерігав: ні один олень, ні одною ногою не ступив на людські кістки. Що це? Чудо? Чи почуття великої солідарності з людиною. І досі для мене таємниця. Вождь звірів не ступив навіть на мертву кістку людини, невинно убитої вождем людства.

215

А чому ж машина по них поїхала? Де ж була людина, справа чи зліва долини?

Стояв, запитував себе, холодні сопки, похмуре осіннє небо, і сльоза скотилась у мішок, де були рятувальні шпильки стланніка.

Чи зможемо колись на це відповісти?

216

ПАМ’ЯТІ ГРИГОРІЯ ТЮТЮННИКА

Коли ми на плечах несли домовину Григорія Тютюнника на Личаківське кладовище, я неждано почув, як жіночий голос викрикнув ніби до живого письменника повні горя й відчаю слова:

— Грицю, та як же це так?

Це було, здається, страшно вимовлене запитання матері. У ньому чулася розпач, безпорадність перед страшним фактом і якась підсвідома невіра у все, що сталося. Так буває з усіма в таких безвихідних обставинах, але оте відчайдушно-болюче запитання: — Грицю, ну як же це так? — чується мені і тепер. — Як же це так? Обірвалась творчість великого таланту в момент розквіту, на 41 році життя. Ніби несли до могили молоду, прекрасну дівчину. Усе це так неждано-негадано. Помер він раптово. Серце.

У моїй пам’яті він зберігся: кремезний, середній на зріст, чуб — вихорем на правий бік, ніби відбиток круто завихреної думки. Руки богатирські, пальці великі, пругкі, погляд зосереджений, внутрішньо зібраний, трохи засмучений, завжди лагідний, спокійний. Коли говорив — то відчувалося, що йому немає потреби запевняти: «Чесне слово», як клянуться інші. Відчувалося, що слово його чесне, зважене. Був натурою цільною і, незважаючи на прибрану хмурість — викликав прихильність до себе і вимовленого ним слова. Було у ньому щось від природи благородне і чисте. У ньому жило внутрішнє добро.

Я не належав до найближчих друзів письменника. Були приятелями, нас єднало те, що ми були земляки (наші села лежать на віддалі всього кількадесятків кілометрів, але у Львові нам здавалося, що ми з одного села), при зустрічах згадували свої полтавські землі, звичаї, природу, мову і її особливості, а

218

коли працювали разом у редакції журналу «Жовтень» — я завідував відділом критики, Тютюнник — відділом прози, а Павличко — відділом поезії — то єднали нас і спільна праця, і література, потреба зробити журнал якнайкращим. Сиділи ми у одній кімнаті, стіл Григорія був напроти мого — всього на віддалі одного метра, і, опрацьовуючи гори надісланих рукописів, ми завжди ділилися враженнями. При цьому кожний, натрапивши на щось порядне — відразу радісно освідомлював сусіда. Коли щось йому подобалося — він радісно звертався до нас: — Ви тільки послухайте, як густо пише оцей чоловік! «Густо пише» — я почув таку образну характеристику твору вперше від нього. Густо — значить сміливо, образно, не так, як усі. Особливо радувався досконалості мови.

Відповідав авторам акуратно і якось мені сказав:

— Це ж елементарний обов’язок редакції.

Як мені було боляче і неприємно, коли на мої листи редакції відповідали мовчанкою.

Багато було всяких розмов і про літературу, і про оточуючий світ, і про мову, про все й не згадаєш, бо чимало уже з пам’яті вигриз безжалісний зуб часу, але деякі епізоди з нашої співпраці й розмов все-таки пригадаю.

Якщо йдеться про літературну працю, творчість — то в ній він був у постійних пошуках, і коли б не передчасна смерть — він досягнув би ще далеко більших творчих вершин.

Найбільше хвилювало його питання правди в літературі. Якось сказав, що ми надаємо лоску нашому життю, як задавакуватий начальник своїм блискучим чоботам. У «Вирі» якийсь із його персонажів справді любується своїми натертими до блиску халявами.

— Хай буде й шерехувато, гірко, але правда, — говорив якось.

Поважав дуже прозу Шолохова. Дуже поважав людей, які серйозно і віддано ставляться до художнього слова, і сам був дуже вимогливим до себе. Пригадаю такий епізод. У час нашої спільної праці в редакції журналу «Жовтень» тут була надруко вана його гарна повість «Хмарка сонця не заступить», а я тоді двома виданнями опублікував у Львівському видавництві збір-

219

ник «Українська народна сатира й гумор». Григорій тоді жар тував: «Нудьга про смішне пише серйозно, а про серйозне — не хоче писати серйозно». Я справді тоді більше займався гумором, ніж серйозною літературою, хоча рецензії на нові твори все-таки публікував. Якось ішли обідати, зайшла мова у нас про критику. Він запитав, чому я мало відгукуюся на сучасні твори.

— Що ж, Григорію, ви, художники слова, пишете багато неправди, викривляєте життя і хочете, щоб ми, критики, писали про ці твори також неправду. Буде неправда в квадраті.

Бачу — він аж загорівся.

— Так! Це правда. Я це давно спостеріг. Так от знай, що я закроїв таку річ, що в ній буде багато правди, хоч, можливо, мене за неї й битимуть. Бо ж хіба можна миритися з тим, що колгоспників зображають багатими, щасливими, а вони в багатьох випадках не мають навіть того, що виробляють.

Тоді він уже готував свій роман «Вир» і ці питання його особливо хвилювали. На цю тему тоді ми говорили довгенько і Григорій так був задоволений нашою розмовою, тим, що була у нас спільна думка, що він про розмову переказав потім І.Вільде, і вона якось нагадала про це й мені.

У редакції ми всі багато говорили про різні проблеми літератури, особливо про мову. Не став би Григорій письменником, був би прекрасним мовознавцем. Про одне якесь слово міг проголосити цілу розвідку, особливо про мову свого краю. Радувався багатству синоніміки в українській мові, особливо цікавився назвами рослин. Про лепеху — річкову рослину, міг прочитати цілу лекцію.

— Або візьміть слово «просити», а в нас для відповідних ситуацій є ще синонім до нього «циганити». Влучно!

А взагалі він весь час твердив, що досконала мова письменника — це уже твір. Українська мова — український твір. А щоб зображувати всестороннє життя народу — треба, щоб усюди чулося українське слово, звідки його слід здобувати письменнику. Латинь закостеніла, бо не говорив народ.

Якось ласкаво, з великим пієтетом говорив про природу. Журився, що ми її не розуміємо і зневажаємо.

220

— От стань у лузі серед трави і побачиш, як на тебе дивляться найрізноманітніші і найдивовижніші квіти, а очі їх не завжди радісні, часто плачуть.

Григорій був товариською людиною, якось природно входив у дружні стосунки з людьми.

Це було восени 1956 року. Мене й інших товаришів послали в Кам’янко-Бузький район прочитати в селах по кілька лекцій. Я згадав, що в цьому містечку живе мій земляк, який займається літературою, і вирішив обов’язково відвідати. Після того, як мені райком партії сказав, в яке село маю їхати, я пішов шукати земляка. У маленькому будиночку, типовому для таких містечок, здається, на другому поверсі я знайшов Григорія. За невеличким столом, на якому не було нічого зайвого, стояла портативна машинка, а господар густим почерком писав щось у загальний зошит.

— От пишу новий твір, — показав. — Думаю, щось краще, як попередні.

Не назвав, а я з делікатності не запитав, що за твір. Я здивувався, що пише він у загальному зошиті. Здивувався, що на густо списаних сторінках не було поправок.

Поговорили про різні справи, згадали Полтавщину, я сказав, що через годину маю їхати з лекцією, здається, у Великосілку — тепер не можу пригадати.

— О, то село вимогливе, туди їхати треба не з водичкою. Поїду і я з вами.

І поїхав. Думаю тому, що хотів більше пізнати західноукраїнське село. Тоді він ніяк не міг закінчити роман «Буг шумить», все-таки це не була рідна, знана з малих літ Полтавщина.

Лекція відбувалася в полі, в час обідньої перерви, для колгоспників, які копали буряки. Говорив про сучасну літературу, культуру, науку, навіть техніку. Людей було чоловік 60. Григорій сидів позаду слухачів, спостерігав більше, як реагують на мої слова присутні. Тоді багато говорилося про підготовку до польоту супутників, і я про це згадав між іншим, у ході розмови. Якась жінка з недовірою кинула словами:

— Байка! Щоб людина в небі літала?

221

Я ще не встиг відказати слово жінці, як Григорій голосно промовив до всіх:

— Якщо не ваші діти, то внуки літатимуть, згадаєте нас!

Жінка махнула мовчки рукою. Всі мовчали. Лекція закінчилася.

— У кого є запитання? — звертаюся до присутніх. Мовчать. Так мовчки і закінчилося все.

Коли їхали в райцентр, я був дуже засмучений:

— Як же так, ні одного запитання? Не досягнув я контакту з слухачами, — кажу.

— Не хвилюйтесь, — заспокоював Григорій. — Це село я знаю добре. Воно дуже своєрідне, а народ діловий. Вони не сприймають агітводички, пустослів’я. Коли у клубі проводили лекції і лектор поливав пустими словесами зал — народ демонстративно покидав приміщення, залишалися тільки активісти. У вас ніхто не встав і не відійшов (а я цього боявся), а це значить, що чогось ми досягли. А що не було запитань — то ж їм ще треба було обідати.

Був Григорій чесним полтавцем і в житті, і в літературі. Про таких, як він, у народних піснях співають «вірний товариш». Мав друзів, але мав і заздрісників, особливо після появи повісті «Хмарка сонця не заступить», з ними він був стриманий у відносинах, навіть тоді, коли вони йому, як він говорив, підлаштовували «чорні діла».

18 червня 1987 р. Г. Нудьга

222

[ЗУСТРІЧ З ІВАНОМ КАВАЛЕРІДЗЕ]

Ірпінь, 3 вересня 1975 року

Поспішу записати враження від трьохгодинної прогулянки (вірніше розмови, бо більше сиділи на лавці центральної алеї Будинку творчості письменників) сьогодні після обіду.

Ще їдучи з Києва — у Літфонді довідався, що 1 кімнату 6 корпусу займає І. П. Кавалерідзе — мій земляк, з яким хоча й зустрічався, але не був ближче знайомий.

І ось біля прохідної — бачу його: сивого, з ковінькою, немічного у старенькому попелястому светрі, з розстебнутим коміром зеленуватої сорочки, у темно-сірих штанях і порваних з боків черевиках незвичної (якоїсь вугластої) форми. Очі глибоко запали, руки сухі, шкіра плямиста. Він довго дивиться на мене, я на нього:

— Кавалерідзе? — запитую.

— Так. А Ви хто?

Пояснюю.

— А земляк, як радий… А я оце з того світу…, був там 6 хвилин… Куди Ви?

— Та здати листи.

Якраз поштова машина відбирала листи і чоловік здавав пошту на прохідній. Почувши розмову:

— Давайте завезу! — я віддав.

— От тепер вільні, — каже він — ходімте я погляну, чи далеко до станції.

Вийшли на вулицю. Пройшли. Він розповів як хворів, як лікували, перейшов від мене направо:

— Я погано чую правим вухом, кажіть у ліве… То ото Станція? Недалеко.

Вернулися, сіли на лавці.

223

Почалися згадки про Ромен, розпитує, чим я займаюся. Виявилося багато спільних знайомих. Все інше перекажу згодом, а тепер коротенько, — як збудували пам’ятник Шевченку у Ромнах.

— Я розповім, а Ви запам’ятайте.

— А Ви напишіть спогади.

— Пишу, уже 90 сторінок, але дійшов до 1915 р. Та в них я більше про свої зустрічі з визначними людьми, наприклад Шаляпіном.

Пам’ятник Шевченку у Ромнах будували мабуть років 2 чи 3. Почалося з того, що повітова влада запропонувала створити пам’ятник жертвам революції. Почали. Тоді я і Шевченка запропонував. Охоче. Цеглу брали з розбитих у революцію будинків, а от цементу — немає. Бідкаюся. Я тоді керував народним театром… На залізниці сказали, що дадуть 60 бочок цементу, але я повинен скласти проект і побудувати клуб залізничників. Я взявся… Зробили… Цемент був. Проект відразу затвердили, але де взяти робочої сили, щоб бити цеглу на дрібні кусочки… Влада запропонувала в’язнів і бандитів, куркулів, спекулянтів, злодіїв. Привели. Сіли вони нога на ногу: «Не будемо робити…»

Вечером на репетиції аматорського театру розповів… Учасники:

— То ми самі підемо будувати.

Затиркевич-Карпинська:

— Звичайно, я теж (хоч була старенька).

Пішли: порозстеляли рядна на місці будови і цюкаємо, хто молотком, хто сокирою цеглу для бетону. Коли стали форму вати постать — довго рука відпадала, не трималася, переробляли. Нарешті викінчили… Я поїхав у Донбас, робити [ пам’ятник ] Артему.

Пам’ятник цей я люблю, він йшов з перших моїх рук. Він і Сковорода у Лохвиці.

Коли будували пам’ятник — зібрали усіх «спеціалістів»: каменярів, мулярів, хто хоч трохи щось розумівся в муруванні. В

224

час роботи — чую басило мужиче пісню та так — як Шаляпін. Прислухався…

— Підеш до нас у театр?

— Ні, я в півчій у церкві. Не годиться. Та й сім’я.

— Там дають пайок…

Погодився… То був Шкурат.

Отак тоді ще кількох артистів виявили, зокрема Підопригору (Воликівська? Нар[одна] арт[истка] СРСР).

У залізничному театрі під сценою собі зробив кімнату, оббив дошками: там робив, там і спав.

225

Джерело: Григорій Нудьга. Біобібліографічний покажчик / Упорядкування Василя Івашківа, Руслана Марківа, Андрія Вовчака. – Львів: Видавничий центр ЛНУ ім. І. Франка, 2007. – С. 140-225.

З АРХІВУ ВЧЕНОГО

1.                      Дарча козака Леонтія Нудьги (діда Гигорія Нудьги) козакові Антону Нудьзі

(батькові Григорія Нудьги)

[фрагмент]

31 березня 1902 року

Тысяча девятьсот второго года

Марта тридцать первого дня.

Я, нижеподписавшийся Полтавской Губернии Роменского Уезда Глинской Волости Села Артюховки Козак Леонтий Васильевич Нудьга, даю сию от себя партикулярную купчею крепость своему родному сыну Козаку Антону Леонтиевичу Нудьге в том, что я, Леонтий Нудьга, имею в своем владении приобретенную мною пахотную землю…

228

2. Довідка матері Григорія Нудьги — козачці Ярині Нудьзі

3 квітня 1911 року

Свидетельство

Сим удостоверяю, что предъявителька есть действительно Полтавской Губернии Роменского уезда Глинской волости села Артюховки козачка Ерина Михайловна Нудьгина в том, что она Нудьгина желает отлучиться с места жительства из села Артюховки на богомолье в город Киев, в чем удостоверяя Артюховский сельский староста Сергей Троценко.

1911 г. Апреля 3 дня

229

 Записка Максима Рильського директорові Укрвидаву

4 травня 1945 року

Спілка радянських письменників України

Голова правління

Високошановний Кузьма Кіндратович!

Тов[ариш] Нудьга підготував до друку дуже інтересну збірку пісень ХІХ ст. — книжного походження. Вважаю, що Укрвидаву її доконче треба видати.

З пошаною М. Рильський

4/5.45

4. Перепустка Григорію Нудьзі, звільненому з табору

форма 51

ПРОПУСК № ___

Предъявителю сего, освобожденному из лагеря

АВ МВД

Фамилия Нудьга

Имя Григорий

Отчество Антонович

Год рожд. 1913 национальность украинец

Ст. ст. УК 54-10 ч ІІ срок 10/3

Дата освобождения 29. Х — 51

Разрешается посадка на пароход для выезда к избранному месту жительства в Перемышлянский рн. Львовская обл.

Настоящий пропуск действителен для проезда из б/х Нагаево до бухты _________

Начальник 2 отделения с/о

лагеря АВ МВД                                                                                   (Щепотьев)

«__» __________ 195_ г.

230

5. Довідка про скасування судимості Григорія Нудьги

27 вересня 1954 року

Выписка

Протокол № 4 «27» сентября 1954 г.

заседания Президиума Верховного Совета СССР

                                              Паспорт выдан 1954 [г.]

Ходатайство о снятии поражения прав и судимости с НУДЬГИ Григория Антоновича, осужденного Военным трибуналом войск НКВД Полтавской области 8 августа 1945 года по ст[атье] 54-10 ч[асти] 2 УК УССР к 10 годам лишения свободы с поражением прав на 3 года и конфискацией лично принадлежащего ему имущества.

Наказание отбывал с 12 мая 1945 года. Освобожден 29 октября 1951 года.

Дело № ДП-6564.

С Нудьги Г. А. снять поражение прав и судимость.

Секретарь

Президиума Верховного Совета СССР                                       (Н. Пегов)

6. Відгук Максима Рильського на рукопис праці

Григорія Нудьги «Пісні українських поетів»

(«Пісні літературного походження»)

24 травня 1955 року

ВІДЗИВ

про рукопис Г. А. Нудьги «Пісні українських поетів»

(«Пісні літературного походження»)

Григорій Антонович Нудьга давно і плідно працює в галузі вивчення (і публікації) українських пісень та романсів літературного походження. Йому належить честь установлення авторства щодо багатьох пісень і романсів, які часом невірно

232

приписувались тим, хто їх не складав, а часто й залишалися до недавнього часу анонімними, хоч літературність їх походження і була очевидною. Перед війною в «Бібліотеці поета» («Радянський письменник») вийшов томик пісень і романсів літературного походження в упорядкуванні Г. А. Нудьги. Про цінність цього збірника не може бути двох думок. Той збірник, що лежить тепер переді мною, являє новий серйозний крок у праці тов[ ариша ] Нудьги. В ньому вміщено дуже багато як ві до мих, так і невідомих досі широкому загалу пісень і романів, імена авторів яких у багатьох випадках пощастило вперше точно установити Г. А. Нудьзі, багато творів залишилося проте, та мабуть надовго, а то й назавжди залишиться анонімними. Укладач подає в збірнику і кілька народних пісень, записаних у Х V І-Х V ІІІ століттях, що, за слушною його дукою, показують, на які зразки орієнтувались поети дожовтневої доби (саме вона представлена в збірнику), створюючи тексти пісень і романсів, котрі набули великої популярності і кінець кінцем, за ознакою побутування, стали народними. Дуже великий інтерес викликають уміщені в збірнику (в коментарях) переклади українських пісень на іноземні мови, — переклади, що свідчать про міжнародну славу української народної творчості, а також українські переклади революційних пісень.

Збірник, крім самих текстів пісень, містить у собі солідний науковий апарат, який показує в особі т[ овариша ] Нудьги серйозного і вдумливого дослідника і міг би розростись у велику спеціальну монографію.

Книга, укладена Г. А. Нудьгою, становить не тільки велику естетичну цінність, а й показує наочно той органічний зв’язок, який існував протягом століть між народною творчістю і передовою українською поезією. Видати її не тільки можна, а й доконче треба.

Максим Рильський

24. V.1955 р.

233

7. Лист Володимира Сосюри до Григорія Нудьги

5 жовтня 1957 року

Шановний Григорій Антонович!

Вірші, що Ви мені надіслали, «Якби то я знав» і «Твої очі», це — мої вірші з збірки «Журавлі прилетіли», виданої в 1940 році видавництвом «Радянський письменник».

Тільки 3-й рядок першої строфи має інше закінчення — не: «осіннім», а «і синім».

Те ж саме — 1-й рядок 2-ї строфи (закінчення його) — не: «що зрошують поле», а «що зрощує поле».

На жаль, у мене збірки «Журавлі прилетіли» немає. Може є у Львові.

Але я точно знаю, що це мої вірші, написані до війни, один — «Якби то я знав» — у Харкові, і другий — у Києві, і присвячені вони моїй дружині Марії, яка теж їх добре пам’ятає.

Дякую Вам за те, що ви знайшли їх переписані з вуст народу. Це — найвища для мене радість і нагорода.

Бажаю Вам нових успіхів в Вашій благородній роботі.

Щиро й завжди Ваш

В. Сосюра

                          5 /Х – 57.

8. Лист Олександра Білецького до Григорія Нудьги

31 травня 1960 року

Вельмишановний Григорі є Антоновичу !

Тільки що одержав Вашу працю «Бурлеск і травестія» і прошу прийняти від мене щиру подяку. Дуже цікавий підбір матеріалу, повчальна вступна стаття — але загадка «Оди малоросійськ и й крестьян ин» залишається для мене нерозв’язаною. Коли ще поживу, звернусь до дослідження цього твору. Ба-

234

жаю Вам успіхів в Вашій подальшій роботі: хотілося бути чи свідком, чи вчасником того дня, коли Вам по заслугам буде присуджена ступінь доктора філологічних наук.

З найкращими побажаннями

                                                  Олександр Білецький

9. Лист Андре Мазона до Григорія Нудьги

13 червня 1960 року

Très honoré collègue,

Je me fais un plaisir de vous envoyer par le même courrier, recommandé, un exemplaire de Doumy ukrainiennes publiées et traduites par Mme Scherrer. Quant à l’Adieu des Fiancés, je vais tâcher de le trouver.

Nous serions heureux de recevoir de vous les dernières, ou tout au moins la dernière publication de l’Institut des Sciences sociales.

Je vous prie, très honoré Collègue, de bien vouloir être assuré de mes sentiments les meilleurs.

André Mаzon

10. Лист Андре Мазона до Григорія Нудьги

26 вереня 1960 року

UNIVERSITÉ DE PARIS

INSTITUT D’ÉTUDES SLAVES

Reconnu d’utilité publique

235

Très honoré Collègue,

Je vous remercie vivement de votre lettre, de la part de Madame Scherrer et de ma part. Nous sommes tout particulièrement intéressés par l’établissement de relations régulières d’échanges (livres et articles) entre l’Université de Lvov et notre Institut d’Études Slaves. Nous vous remercions à l’avance pour tout ce que vous pourrez faire à cet é gard.

Je vous prie, très honoré Collègue, de bien vouloir être assuré de mes sentiments les meilleurs.

André Mаzon

11. Довідка Григорієві Нудьзі про припинення судової справи

25 грудня 1967 року

Українська Радянська Соціалістична Республіка

Полтавський обласний суд.

м. Полтава, вул. Гоголя, № 7.

25 декабря 1967 р. № 02-42

гр[аждани]ну Нудьге Григорию Антоновичу

г. Львов-44, ул. Энгельса, 60, кв. 5

СПРАВКА

Дело по обвинению гр[аждани]на Нудьги Григория Антоновича, 1913 года рождения, до ареста работал старшим научным сотрудником Львовского Филиала Академии Наук УССР, пересмотрено президиумом Полтавского областного суда 25 декабря 1967 года.

Приговор Военного Трибунала войск НКВД Полтавской области от 8 августа 1945 г. в отношении Нудьги Г. А. отменен и дело производством прекращено.

236

НУДЬГА Григорий Антонович реабилитирован.

Председатель

Полтавского областного суда                                                        (В. Потапенко)

12. Лист Григорія Нудьги до секретаря Львівського обкому КПУ

25 листопада 1970 року

25.ХІ.70

Секретареві Львівського обкому КПУ

                                                                       тов. Пирожаку Казиміру Івановичу.

На протязі кількох років я працював над питанням вивчення і реставрації фонозаписів Лесі Українки. В процесі роботи було виявлено і запис голосу Лесі Українки. Громадськість цим зацікавилась. Львівська телестудія попросила розповісти про це телеглядачам. Я написав сценарій, його прийняли, в суботу 21 листопаду мала бути передача. Я приготувався, поробили фотоілюстрації і т.д. Та раптом у п’ятницю, напередодні передачі, мені працівники телестудії заявили, що я не буду виступать, тільки прочитають мій текст. Чому — пояснень ніяких не дали.

Після закінчення передачі жодним словом не було сказано, хто ж є автором сценарію. Гадаю, що це було зроблено не випадково. Хтось заборонив це робити.

Чому, за які провини мені нанесено ще один незаслужений, особливо принизливий «ляпас»?

З пошаною Г. Нудьга,

кандидат філологічних наук.

P. S. Редакція журналу «Жовтень» також несподівано, без будь-яких пояснень, зняла мою статтю, уже заверстану. В чому справа?

237

13. Лист в Інститут суспільних наук АН УРСР про обрання Григорія Нудьги членом Міжнародного центру вивчення народних і революційних пісень

12 вересня 1971 року

Копия

Magyar Tudományos Akadémia Budapest, 12.9.1971 г.

MUNKÁSDAL BIZOTTSÁGA

Centre International Pour La Recherche des Chansons D’Ouvrier

Secretaire de la Со mm і ss іо n Ре rm а n а nte: Dr. A. Szatmári

Budapest, X. Körös і Cs. ut 43/D Tel: 149-329 (Hongrie)

Институту Общественных Наук

г. Львов

Имею честь доложить о том, что мы проф. Нудьгу Григ. Антоновича на основании его трудов в области фольклористики УССР сегодня на общем собрании Постоянного Комитета с его согласием зачислили в члены Центра Международного по изысканию народных и революционных песен.

Об этом мы и его письменно сообщили, известили. Он после сего имеет право на совещаниях, конференциях нашего Центра по нашему приглашению участвовать. Мы рады, что мы такого представителя, как проф. Нудьга Гр. А., от имени нашего большого соседа, как Советская Украина, имеем в наших рядах.

С глубоким уважением

А. А. Сатмари, кандидат исторических и географических наук, секретарь Центра

14. Телеграма Михайла Стельмаха до Григорія Нудьги

[1970-і роки]

Министерство Связи СССР

Телеграмма

238

Львів, [ вул. ] Енгельса, 60/5

Григорію Нудьзі

КВ/30/107 Киева 30/7501 47 1 1730

Ваша робота оригінальна, моя посередня, популяризаторська. Написав її десять років тому, коли не міг висловити Вам подяки. Потім працю так заредагували, що махнув рукою. Винен, що не повернувся до неї, щоб сказати і про Вас добре слово. Прийміть моє пробачення, прийміть і подяку.

Стельмах

15. Витяг з наказу Інституту суспільних наук АН УРСР про звільнення Григорія Нудьги

18 вересня 1972 року

ВИТЯГ З НАКАЗУ № 114

по Інституту суспільних наук АН УРСР

м. Львів, від 18 вересня 1972 р.

§ 3.

Звільнити з посади мол[одшого] наукового співробітника відділу української літератури кандидата філологічних наук НУДЬГУ Григорія Антоновича днем 19 вересня 1972 р. за скороченням штатів.

Підстава: Постанова Бюро Президії АН УРСР № 294 від 31 липня 1972 року та погодження МК профспілки інституту.

В. о. директора Інституту (М. К. Івасюта)

16. Витяг з наказу Інституту суспільних наук АН УРСР про звільнення Григорія Нудьги

31 січня 1973 року

ВИТЯГ З НАКАЗУ № 12

по Інституту суспільних наук АН УРСР

239

м. Львів, від 31 січня 1973 р.

§ 5.

На підставі § 3 наказу по інституту № 114 від 18 вересня 1972 р. про звільнення з посади мол[одшого] наукового співробітника відділу української літератури, к[андидата] ф[ілологічних] н[аук] НУДЬГИ Г. А. за скороченням штатів, відповідно до заяви останнього від 20 вересня 1972 р. та клопотання МК профспілки про надання йому можливості працювати до одержання пенсійного утримання (наказ по інституту № 115 від 20 вересня 1972 p.) звільнити кандидата філологічних наук НУДЬГУ Григорія Антоновича з посади мол[одшого] науко вого співробітника відділу української літератури днем 1 лютого 1973 р.

Підстава : Накази по інституту № 114 від 18 вересня 1972 p. т a № 115 від 20 вересня 1972 р., рішення МК профспілки від 14 вересня 1972 р. (прот [ окол ] № 14) і заява НУДЬГИ Г. А. від 20 вересня 1972 р.

Директор Інституту                                                              (М. М. Олексюк)

17. Лист Леоніда Новиченка до Григорія Нудьги

[листівка з портретом Леоніда Новиченка, на звороті підпис: Леонід Новиченко, Лауреат Державної премії Української РСР ім. Т. Г. Шевченка]

30 грудня 1973 року

Григорію Антоновичу Нудьзі — на порозі Нового, 1974-го — із спомином про Гадяч, про студентські гуртожитки — З побажанням щастя, здоров’я, нових наукових відкриттів і знахідок.

Л. Новиченко

30.ХІІ.73

240

18. Лист Григорія Нудьги до першого секретаря Роменського РК КПУ

10 липня 1977 року

Першому секретареві Роменського РК КПУ

Я родом з села Артюхівки Роменського району, де тепер проживає моя сестра НУДЬГА Параскевія Антонівна. Їй тепер 53 роки.

В роки Вітчизняної війни, щоб не потрапити на німецьку каторгу, вона, дівчина, взимку ховалася в сіні, застудила хребет, захворіла і навіки стала, по суті, інвалідом, одначе все життя працювала й працює в колгоспі.

Останнім часом до мене дійшли тривожні вісті, які й змусили написати до Вас цього листа, оскільки в даному питанні є щось більше, ніж особисте.

Цієї весни взаємини моєї сестри з місцевим сільським керівництвом чомусь загострилися. Дійшло до того, що, як мене сповістили, наказали їй «і хліба в магазині не давать, та почали люди кричать» і розпорядники втрималися від такого твердого заходу. Налякана цим, сестра перестала ходить у магазин за хлібом, який це був великий моральний удар по людині, яка все життя працювала на полях рідного села.

З якоюсь місією (без будь-яких документів) її відвідали голова сільради з участковим міліціонером, наслідком чого вона втратила свідомість. До того ж серед білого дня у її хаті з’явився п’яний хуліган і жінці довелося втікати на дах, кричати до односельчан «рятуйте!» Це не вперше, сестра зверталася уже до сільської влади, в суд, одначе бандитські наскоки не припиняються.

Цього року її послали працювати вантажницею (грузчиком) до млина, що, можливо, і стало причиною конфлікту з керівництвом колгоспу. Старшій жінці працювати вантажницею — далебі важкувато! Та що б там не було, немічну жінку, яка своїми руками виростила і зібрала сотні тон зерна, буряків, взагалі все життя виробляла хліб — на старості літ зневажати, пробувати заборонити КУПУВАТИ ХЛІБ (хай навіть у той

241

день, коли вона наперекір волі керівника не змогла вийти на роботу) — це, м’яко кажучи, недобре і не відповідає настановам Комуністичної партії і Радянського уряду про взаємини керівників з трудящими.

На жаль, я лежу в ліжку після операції і не міг сам побувати в рідному селі, щоб особисто пізнати справжні причини конфлікту, тому Вас наперед перепрошую, справу подаю за листами з села, хоч сама сестра чомусь мовчить.

Дуже прошу Вас доручити комусь пильно й об’єктивно вивчити дану справу і, якщо наслідком цього буде, як кажуть, «торжество справедливості» — це порадує людину, про яку я турбуюся, радітимуть сусіди, її близькі подруги, радий буду і я, а Вам висловимо щире спасибі.

Перепрошую за турботи!

З пошаною Григорій Нудьга, член Спілки письменників Радянського Союзу.

10. VII.1977

Львів-44, Енгельса, 60, кв. 5, Нудьга Григорій Антонович

19. Лист Євгена Кириленка до Григорія Нудьги

5 лютого 1982 року

Дорогий Григорію Антоновичу!

Одержую багато листів, але Ваш — особливий.

Котляревський в моєму житті відіграв особливу роль. Вчився в російській гімназії, але був у мене товариш Осташков, росіянин, син директора учительської семінарії. У батька була хороша бібліотека, я брав читати книжки. Одного разу він дав мені «Енеїду» Котляревського. Це була перша українська книжка, ще до «Кобзаря». Мені важко було її до кінця зрозуміти, але вона щось розворушила. Під час громадянської війни я побачив перший наш радянський плакат. Не пам’ятаю малюнка, але пригадую два рядки: «Мужича правда єсть колюча…» і мене вразила ця співзвучність новому життю.

242

Можна багато писати: мій підручник для V І класу 1935- 19 36 рр. і т. д. А ле розібрався я як слід тільки в 60-х роках. Зокрема хотілос я показати закономірність появи Лобисевича. Мені зняли посилання на одне джерело й виходить, що все це є у Петрова, а справді це не так. Далі реабілітація П а рпури — Кам’янецького. Це ж не були грошолюби. Я певен, що коли б не вони, «Енеїда» лишилася б у р у копису й була б пізніше чимось подібна на Рачинського. Все потрібно у свій час. Хотілося показати широкий діапазон Котляревського (історія, мова, фольклор, театр).

Я думаю, що Ш. зняв вірша з «Кобзаря» 60 р. під впливом Куліша. Не міг він так змінити свою думку.

На жаль, торік у мене не було змоги як слід попрацювати над машинописом. Кінчав біографію, хворів, було чимало неприємностей. Зняли чудову цитатту з Білецького (1969 с. 125 ), я вставив у верстці на с. 130 (але випала вся серцевина).

Я трохи розписався… О сь чому мені було дуже приємно одержати В[ашого] листа. Зичу Вам доброго здоров’я й нових цінних публікацій!

Завжди Ваш Євг. Кириленко

5.02.82. Пришлю Шевч. зб.

20. Лист Григорія Нудьги до директора Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії ім. М. Рильського

6 вересня 1988 року

6.9.88

Директору Інституту Мистецтвознавства, етнографії

і фольклору ім. М. Т. Рильського тов. Зубкову С.Д.

Шановний Сергію Дмитровичу!

Справа, з якою звертаюся до Вас, може видатися задавненою, та я гадаю, доки живе людина, до тих пір і справи, пов’язані з нею, можуть бути не задавненими.

А річ ось у чім.

Ще коли був директором Інституту М. Т. Рильський і планувалося видання серії збірників українського фольклору, він мені якось сказав, що том пісень літературного походження Інститут замовить підготувати мені, оскільки тоді цим питанням на Україні займався я і підготував кілька видань та розкрив авторство багатьох пісень. Я дав згоду. Пізніше, коли дійшла черга до видання тому пісень літературного походження, я написав листа до Вас як директора Інституту, сповістив про колишню домовленість з М. Т. Рильським і висловив готовність працювати над томом. Ви відповіли, що цей том буде доручено підготувати комусь із працівників Інституту (доручили В. Г. Бойку). Річ звичайна. Законно. І я не згадував би про це, коли б не деякі не зовсім делікатні факти. У підготовленому й опублікованому томі «Пісні літературного походження», який по суті укладений за матеріалами і навіть за композиційними схемами моїх збірників «Пісні та романси українських поетів» (1940, 1956 — 2 томи, 1960) і публікаціями в періодиці, мого прізвища як першого радянського дослідника даної проблеми — ні разу не згадано, про що були натяки навіть у рецензіях. Складається вражіння, що все опубліковане — наслідок довголітніх досліджень В. Бойка. Мене усунути від усього було легко, бо я ходив тоді у «реабілітованих» (навіть двічі — один раз Президією Верховної ради, а другий раз судом). Документи ці Вам були відомі. Ви їх читали, коли я захищав дисертацію «Пісні літературного походження». Та дехто (О. Дей, в пориві заздрощів) та й інші цього не хотіли й знати, нечесними способами намагалися кинути тінь на мою особу як «політично ненадійну». Так легко можна було позбутися конкурента [ і ] розчистити собі прямий шлях. Безчесний, але шлях, а до суті хто й коли буде там докопуватися. Мене всюду з фольклористики — без будь-яких причин викреслювали. А я ж був один з перших співпрацівників новоствореного Інституту фольклору. А перше дослідження «Пісні літературного походження в українському фольклорі» (3,5 др. арк.) опублікував у Наукових записках Інституту літератури у 1939 р., а в 1940 р. вийшла

243

перша антологія «Пісні та романси українських поетів». Були й наступні публікації, але про них у виданні Інституту ні слова, так, ніби все почалося з В. Бойка. Тоді ж у працях співробітників Інституту Ф. Лаврова, А. Омельченка, О. Дея були подібні «казуси», навіть цитати з моїх праць (наведені в лапках) подавалися без згадки мого імені як автора. Чому? Не знаю.

Ви скажете, що це справа авторів, а не Ваша. До них слід звертатися. Ні! У мене зберігся лист від Вас, у якому Ви пишете, що у томі пісень літературного походження, який готується, буде згадане моє видання (яке? — не знаю), а прізвище не буде згадане. Чому — не пояснено. Забороняти згадувати прізвище в друкові було завжди компетенцією відповідних державних органів, а не осіб і наукових установ. Тим більше, що мої роботи в ті роки друкувались в багатьох виданнях, отже ім’я не належало до «заборонених».

Тоді на Ваш лист я не міг відповісти і опротестувати самочинство — був тяжко хворий, мав 2 операції, а потім інфаркт та інсульт.

Тепер я хотів би знати, на якій підставі у виданні «Пісні літературного походження» (для підготовки якого використані мої розвідки) обійдено моє прізвище як дослідника даної проб леми, не названо нічого, зробленого мною, так, ніби мене й на світі не було? Тоді ж я був уже двічі реабілітований, а не «ворог народу». Чи мали Ви, як директор Інституту, спеціальну вказівку від відповідних органів, а чи це була Ваша особиста воля? Це стосується усіх видань.

Хочу знати правду. Адже мене зовсім безпідставно принижено, скривджено, кинуто на мою особу й працю чорну тінь, від якої й тепер не можу позбутися.

Хотів би, щоб Інститут, або автор (ще один живий) якось знешкодив цю несправедливість. Можливо й через журнал «Народна творчість та етнографія». В цьому є велика потреба.

З пошаною Г.Нудьга

Львів-20, Торф’яна, 10, кв. 73, Нудьга Григорій Антонович

245

21. Лист Петра Жура до Григорія Нудьги

3 липня 1989 року

3/ VII.89.

Ленінград.

Сердечне спасибі Вам, дорогий Григорію Антоновичу, за «Українську пісню в світі». Всі ми, починаючи з колиски, маминої колискової, виростали душею з рідної пісні. А вона ж іде по всьому світу, як це показано у Вашому капітальному труді. Починаю з захопленням читати. Маю надію невдовзі віддарувати її і своєю книгою про верховного володаря нашої пісні, Кобзаря України Шевченка.

Будьмо!

З повагою Ваш

                        П. Жур.

22. Заява Григорія Нудьги на ім’я директора Інституту суспільних наук АН УРСР у Львові

25 грудня 1989 року

Директору Інституту суспільних наук АН УРСР у Львові.

Вченій раді Інституту

Григорія Антоновича Нудьги

ЗАЯВА

У 1936 році, коли я був ще студентом Київського державного університету, мене запросили до праці в АН спочатку лаборантом, а скоро зарахували й молодшим науковим співробітником. Потім була війна… Фронти… З 1944 року (мав «бронь» ) почав працювати в [ иконувачем ] о [ бов’язків ] старшого наукового співробітника філіалу АН у Львові. Потім (1945) був безпідставно заарештований, страшна Колима, реабілітували, вибачилися, але після повернення на роботу до Інституту суспільних наук мене уже «тримали» 17 років молодшим

246

науковим співробітником, хоч я уже мав опубліковані монографії, сотні робіт різного змісту й обсягу. Я багато разів подавав заяви на конкурс заміщення посади старшого наукового співробітника відділу літератури, але кожного разу невідомі органи відхиляли мою кандидатуру. Одночасно викреслювали зі списку тих, що мали б захищати докторську дисертацію.

Був момент (за Хрущовської «відлиги» ), коли відділ науки Львівського обкому КПУ дозволив допустити мене до конкурсу на заміщення посади старшого наукового співробітника, однак заввідділом тов [ ариш ] Щурат С.В. не побажав це робити, мотивуючи: «Вони сьогодні дозволять, а завтра будуть мене бити, що допустив Вас до цієї посади».

Подібний опір виявили й директор Інституту М. Олексюк та його заступник М. Івасюта.

Працював я весь час під тяжким гнітом, терплячи зневагу й приниження. Панувало свавілля. Його, очевидно, підтримувала й партійна організація. Порушуючи найелементарніші закони, мене згодом без будь-яких пояснень за що — звільняють тричі з посади молодшого працівника й тричі поновлюють, але вимагають уже самому подати заяву на звільнення, бо інакше напишуть мені у трудовій книжці, що звільнений з політичних мотивів.

Мені тоді не було ще 60 років. Згодились почекати…

Дали мені пенсію 96 крб., а в мене діти ще вчилися.

Рідкісний факт: у 1936 році став молодшим науковим співробітником АН у Києві, через 40 років звільнили як молодшого наукового співробітника АН у Львові! Чи я бездарність? Але ж мав сотні робіт, був членом двох міжнародних наукових товариств. А за що така кара? Адже ж реабілітований, а колимський стаж записано до трудової книжки як працю в АН! То ж що? Помста, свавілля. Знову: — За що?

Після звільнення я захворів, мав 2 операції, два інфаркти, інсульт, гіпертонію і злидні, бо при 96 крб. спробував дещо надрукувати — мені знизили пенсію до 77 крб. місячно, хоча середньомісячний мій гонорар був 6 крб. Отак і живу, хоча останнім часом трохи підтримала Спілка письменників.

247

Моє життя проминуло під тяжким гнітом, цькували як хоті ли… Я цілком усвідомлюю, що повернути тепер нічого неможливо — ні права захищати докторську дисертацію, ні одержати посаду старшого наукового співробітника (піду з цього світу почесним «молодшим»), ні підвищення пенсії (96 крб.!). Усе потоптано.

Але хотілося б, аби мені сказали хоча б тепер — за що мене так жорстоко переслідували й цькували? Адже я не виволанець. Реабілітований. Є ж іще в Інституті люди, які мали до цього певне відношення (Д. Гринчишин, М. Гурладі, парторганізація).

Скажіть хоча б тепер: за що?

У інших країнах — за беззаконня вибачаються. А в нас?

З пошаною

Львів-20, Торф’яна, 10, кв. 73. Нудьга Григорій Антонович

25 грудня 1989 р.

23. Архівна довідка Григорієві Нудьзі про скасування судимості

28 лютого 1990 року

290020, Украинская ССР,

г. Львов, ул. Торфяная, д. 10, кв. 73

т. Нудьге Г.А.

Главное архивное управление при Совете Министров СССР

Центральный государственный архив Октябрьской революции, высших органов государственной власти и органов государственного управления СССР (ЦГАОР СССР)

119817, Москва, Б. Пироговская, 17. Тел. 245-81-41

28.ІІ.90 г., № 1475

АРХИВНАЯ СПРАВКА

Постановлением Верховного Совета СССР от 27 сентября 1954 г. с гр[ажданина] Нудьги Григория Антоновича, осужденного Военным трибуналом войск НКВД Полтавской области 8 августа 1945 года по ст[атье] 54-10 ч[асть] 2 УК УССР к 10

248

годам лишения свободы с поражением прав на 3 года и кон фискацией лично принадлежащего ему имущества, отбывавшего наказание с 12 мая 1945 года и освобожденного 29 октября 1951 г., снято поражение прав и судимость.

Зам. директора архива                                                         А. В. Добровская

Зав. архивохранилищем                                                      С. В. Сомонова

24. Лист Олеся Гончара до Григорія Нудьги

18 серпня 1990 року

Вельмишановний Григорію Антоновичу!

Дякую Вам за книжку, за такі змістовні дослідження.

Згоден з Вами: творцем культури Київської Русі був, ясна ж річ, передовсім український народ, адже його творчість виявля ла себе ще задовго до княжих часів, про що свідчать українські веснянки, землеробський — весільний, купальський та інший — обрядовий фольклор. Яка ж там була мова — хіба не українська? Історична наука, безперечно, грішить проти істини, визначаючи ледве не рік і день, коли виникла українська нація та її мова (боронь Боже, щоб не виявилась вона старшою за «старшого брата» ). Звичайна й досить примітивна — на догоду шовіністам — вульгаризація. Народ такої осідлості, такої щедрої поетичної вдачі формував свою культуру, треба думати, упродовж не одного тисячоліття. Я, скажімо, вважаю природним уявити, що співи, звичаї, зачатки мови нашого народу могли вже сусідити з піснями еллінськими, античними, — а чому б ні?

Вітаю Вашу працю. Надто ж актуально нині, в добу українського Відродження, якнайповніше виявляти зв’язки України з середньовічними європейськими університетами.

Нових Вам звершень. Зі щирою повагою Ол. Гончар

18.08.1990

249

25. Лист Григорія Нудьги до видавництва «Музична Україна»

20 липня 1991 року

Видавництву «Музична Україна»

Шановні товариші!

Питання, яке порушую в цьому листі, виходить за рамки особистих інтересів. Через нього проглядає хвороба часу, отже на нього слід звернути увагу, аби хоч якось покращити наші моральні засади.

Коли у нас повсюду панували насильство і беззаконня — багато імен викреслювалося з нашого культурного процесу. Дехто цим скористався: викреслили з процесу якогось автора, а його працею можна скористатися безборонно, бо він не може себе захистити. Було так і зі мною, коли за «антисоветскую агитацию» мене заслали на 10 років на Колиму. У вироку трійці записали: 1. «К леветал на тов. Сталина, что он угнетает народы, национальные культуры». 2. «Извращает язык украинский в националистическом духе». 3. «Утверждал, что в творчестве Шевченко больше национальных мотивов, чем социальных». … И 10 лет».

Помер Сталін. Мене звільнили, реабілітували, але за Брежнєва знову почали переслідувати уже як «реабілітованого». Або не друкували зовсім, або ж дозволяли «дрібнички». Видавництво «Музична Україна» знає, як тяжко пробивалася до друку моя робота «Українська пісня в світі». 20 років її не хотіли видавати. Не друкували й інших праць.

Та це ще не велика біда. Раніше надруковані мої праці безсоромно крали, трошки підправляли й видавали від новим прізвищем. А я як «політично ненадійний» не міг нічого зробити. Бо передо мною стояли монополісти з центральних установ, а за ними партапарат. Ось приклад.

Ще з 1936 року я розробляв проблему впливу літератури на фольклор, зокрема питання переходу літературних творів у пісенний репертуар народу. Написав велику роботу «Пісні літературного походження» (надрукована в 1939 р.), видав 4

250

томи пісень українських поетів, встановив десятки авторів популярних у народі пісень. Опублікував на цю тему десятки статей… М. Рильський писав, що «пріоритет в розробці даної проблеми належить у нашій літературі Г. Нудьзі». Та справа не в пріоритеті, як… Знову грабунок «серед білого дня»…

У 1978 році працівник Інституту фольклору АН УРСР тов [ ариш ] В. Бойко видав збірку «Пісні літературного походження». Змістом і навіть текстуально (на це звернув увагу навіть Погребенник) вона вся виходить з моїх публікацій, однак моє прізвище ніде не згадане жодного разу.

Я написав протест директору інституту, але ніхто мені нічого не відповів. Проминуло беззаконня брежнівщини, але залишилися методи подальшої дискримінації «бувших». І в «Музичній Україні». Ось доказ. Вийшла книжка Ф. Погребенника «Наша дума, наша пісня» («Музична Україна», 1991), і в ній автор, безперечно користуючись моїми роботами (для годиться згадав і моє прізвище), виставляє так усе, ніби він є першовідкривачем, а до нього все було «чистим полем». Те, про що я писав, Погребенник веде розмову як про першовідкриття. Ось один тільки приклад. У моїй антології «Пісні та романси…» (т. 2, 1956) надруковано романс «Ти несись, мій спів, з мольбою» з приміткою «переклад німецького романсу невідомого автора». Я й справді тоді не знав, хто його написав, але через рік установив автора (Л.Рельштаб), а одночасно відкрив авторство й багатьох інших пісенних творів. Про це я й розповів у «Літературній газеті» (1958, № 96). Звичайно, коротко. Ф. Погребенник у книзі «Наша дума, наша пісня» говорить про німецького автора як про відкриття, хоча дещо є в нього й нового. Якщо він скористався моїми матеріалами, то варто було про це якось згадати. Якщо мої публікації йому невідомі — то в книжці все повинно б бути інакше. Більшість пісенних творів, які розглядає Ф. Погребенник, були предметом моїх досліджень, але про це він чомусь мовчить.

Не писав би я про все це, коли б до замовчування своїх попередників у розробці проблемних питань не вдавалися й інші автори. А треба якщо не шанувати, то бодай згадувати своїх сучасників і попередників.

251

ДИРЕКТОРУ ІНСТИТУТУ ФОЛЬКЛОРУ ТА ЕТНОГРАФІЇ: Чи не варто було б хоча б вибачитися (Бойку й редколегії) за брутально потоптану мою працю й ім’я? Адже я давно реабілітований.

З пошаною

Львів-20, Торф’яна, 10, кв. 73. Нудьга Григорій Антонович

20.7. 91

26. Лист Григорію Нудьзі з Центрального державного архіву-музею літератури і мистецтва України

13 жовтня 1993 року

290020, Львів,

вул. Торф’яна, 73

Нудьзі Г. А.

Головне архівне управління при Кабінеті Міністрів України

Центральний державний архів-музей літератури і мистецтва України

254025, м. Київ-25, вул. Володимирська, 22-а

ЦДАМЛМ України, тел. 228-44-81

13.10.93 № 01-34/208

На № _______ від 30.09.93

Шановний Григорій Антонович!

Центральний державний архів-музей літератури і мистецтва України повідомляє, що з переданих Вами документів у архіві-музеї започатковано фонд № 893.

Просимо поповнювати Ваш іменний особистий фонд.

Директор архіву-музею                                                               М. І. Крячок

252

27. Лист Григорія Нудьги до Валерія Шевчука

7 грудня 1993 року, Львів

Високоповажний Валерію Олександровичу!

Досить давненько ми не обмінювалися «словами правди», відколи відійшов від наших зацікавлень С. Климовський — кожного обсіли свої турботи і вболівання. А я таки про Климовського все ж таки продовжую зробити щось більше. Написав монографію, подав у ній великі додатки (фоторепродукцію рукописів з архіву царя, розшифрування, велику кількість документів з-за кордону, напр. з США і ін.). Роботу взялися надрукувати, набрали, зробили верстку й макет книги, мала вийти до Конгресу україністів, але… не вистачило грошей. Вирішили скоротити наполовину, почали готувати видання і знову… гроші.

Отак і сиджу над цими двома, як модно говорити, проблемами. Природно, здоров’я дев’ятого десятку не тримається мене й на мої молитви не зважає. Маю підготовлені 4 книги, передруковані, але сподівання на їх видання не маю. І все частіше запитую, як і всяк : «Для чог о я жив? Що я зробив? Чи потрібне все те, що я думав-передумав бодай комусь?» Оче видно, що ілюзіями жить немає ніякої рації. Зіходиш зі сцени — забувають, бо гряде нове. А кожна ж людина хоче, щоб про неї згадали «незлим, тихим словом».

Львівська організація Спілки письменників, наукові установи, інститути кілька разів висували мою кандидатуру на різні премії, та кожного разу всі документи безслідно гинули в Києві. Ось і зараз: Львівська Спілка письменників, кілька інститутів Придніпров’я висунули мою особу на Шевченківську премію. Понаписували паперів… Взяли у мене купу книжок, послали до Києва і… чую, що все як раніше.

Отож, загубивши скромність, я попросив би Вас довідатися у відповідних канцеляріях, що з ними і чи є вони в чиїхось руках. Що мені чекати і на цей раз від «маленької комедії»? Буду безмежно вдячним і позбудуся всього ілюзорного. Буде

253

легше жити. Не треба мріяти про «уродзоного» шляхтича, треба жити звичайним Борулею.

Будьте ласкаві, напишіть бодай кілька слів.

З пошаною.

Вітаю з новим роком. Що то принесе він нам в «латаній торбині»?

Львів — 20, Торф’яна, 10, кв. 73, Нудьга Г. А.

28. Лист-співчуття Романа Савицького до родини Григорія Нудьги

30 квітня 1994 р.

До Високошановної Родини св. п. Григорія А. Нудьги

Вельмишановні й Дорогі !

З великим болем прийняв я вістку від Йосипа Гошуляка, що дорогого мойого вчителя Григорія Антоновича немає вже між живими. З великим болем відчуваю порожнечу, яка постала. Довгий ланцюг його глубоких праць перервався.

Перервався, але обов’язок тягнути його нерозривно дальше спадає на учнів його, між якими я і себе зараховую. Я радий, що мені пощастило побачитись у вересні 1993- го із ним вперше і востаннє. Я дуже радий, що побачив його, почув його науку із його уст. Ми оба себе прегарно розуміли, бо ми оба є науковці, тобто шукачі правди .

Я зберігатиму його постать в моїй уяві, його поучення та його листи. Хай пам’ять про нього залишиться вічною, а добра, рідна львівська земля хай буде йому легкою.

Із глубокою пошаною,

Ваш Роман Савицький, мол.

П. С. А квіти, що на цій карточці, хотів би покласти на могилу Григорія Антоновича, щоб поклонитись його тіні.

254