Четвер, 27 жовтня 2011 03:00

Іванущенко Геннадій. Олександр Коваленко: моряк, революціонер, учений

Іванущенко Геннадій
Іванущенко Геннадій. Олександр Коваленко: моряк, революціонер, учений

Життя і діяльність цієї людини проходили ніби понад часом, адже він був свідком і активним учасником двох революцій, низки пам’ятних подій в історії України ХХ століття.

Для кожної події він був легендою з попередньої епохи і, здавалося, виринав на арену історії для того, щоб, зробивши свою справу, знову канути у небуття.

Про нього і про історичні потрясіння, героєм яких був талановитий революціонер та математик, а ще про його друзів-однодумців писали багато. Писав спогади і він сам. Враховуючи те, що видані вони переважно в еміграції, окремі з них тільки сьогодні привертають увагу дослідників життя і діяльності О. Коваленка в Україні.

Це, передусім, спогади самого Коваленка, які охоплюють період життя від навчання в роменській реальній школі до служби на Чорноморському флоті й опубліковані свого часу в журналі «Визвольний шлях»1. «Потьомкінський» період діяльності висвітлюється в його ж спогадах, знайдених в архіві Української Інформаційної Служби (Лондон)2.

Цінним джерелом вивчення життя, діяльності та обставин, серед яких формувалися світогляд, характер видатного революціонера і вченого, є спогади його товаришів і знайомих. Зокрема, це біографічна стаття Бориса Мартоса3, знайдена в архіві Українського Вільного Університету (Мюнхен), та спогади Юрія Колларда4.

Цікаві подробиці особисто-побутового плану простежуються в спогадах Михайла Єреміїва5, що їх віднайшов Віктор Рог.

Це, так би мовити, основні джерела, на яких вибудовується біографічне дослідження про Олександра Коваленка. Крім цього, в наш час є достатня кількість популярних статей. Це дослідження Данила Кулиняка6, Григорія Хвостенка7, Віктора Рога8, Сергія Чалого9 та ін. Всі вони слугують цінним доповненням до основних джерел з біографії видатного діяча.

 

У Ромні

Народився Олександр Коваленко 27 липня 1875 року в м. Ромни тодішньої Полтавської губернії. В метричній книзі Вознесенської церкви є запис про його народження за номером 2610.

2

Вознесенська церква м. Ромни (сучасний вигляд)

Дитинство Олександра пройшло в старій батьківській оселі, оточеній великим садком, на широкому, як поле дворі якої околишні хлопчаки заводили ігри в козаків та гайдамаків, вечорами влітку збиралася молодь і співала далеко за північ старосвітських пісень. По неділях там грали троїсті музики, і від запальних танців курява хмарою летіла через місто.

Інколи проходили валки останніх чумаків, які отаборювалися на величезному базарному майдані і дивували хлопчаків своїми чорними сорочками, горбатими круторогими волами, сумними піснями та буйною вдачею. Малий Сашко слухав оповідання старших про те, як один чумак пропив 200 пар волів і пішов додому з батіжком, а найстарші ще пам’ятали, як гуляли останні запорожці, що по зруйнуванню Січі розійшлися по всій Україні і дивували населення своєю химерною вдачею та розмахом, а подекуди і дурили його характерництвом.

Така була атмосфера, в якій виростав невеличкий, худенький та білявий Сашко, бачачи якого сусідки покивували головами та шептали його матері, згідно з правилами тодішньої делікації (ввічливості): «Бідна ви, бідна, ця дитина не буде довго жити. Добре, що маєте ще трьох синів, як линочки». Але сталося так, що той слабенький Сашко пережив своїх дебелих братів більш як на півстоліття11.

У своїх спогадах «На межі двох віків» Олександр Коваленко згадує навчання в Роменській реальній школі, куди він поступив у 1887 році. Згадує і загальну політичну та духовну атмосферу періоду Олександра ІІІ: «… коли дух царедворця Побєдоносцева тяжів на всім і на всіх на цілім просторі тодішньої Російської імперії. В Роменській реальній школі, як розуміється, і по всіх інших школах, культивувався, під пильним доглядом директора з «малоросов», офіційний загальноросійський патріотизм, девізом якого було: «Самодєржавіє, православіє і народность» (розуміється, російська)»12.

Своєрідною «віддушиною», або, як називав сам Коваленко, «голосом крови», було його перебування в селі Базилівці Конотопського повіту, де протягом трьох років він проводив літні канікули в родині пізніше всесвітньо відомих братів Тимошенків — Степана, Сергія та Володимира. З них два перших були його шкільними товаришами.

У тому старовинному Базилівському маєтку, що колись належав гетьманові Дорошенку, а потім нащадкам козацького героя Гамалії, все сприяло пробудженню українського романтизму — і будинок у стилі козацького бароко, і величезний парк з тополиними алеями, копаними ставками й долинами, і, нарешті, сусідство села, ще тоді так мало зміненого «общерусской культурой»13.

Перше зіткнення хлопця з великоросійським шовінізмом відбулося після несподіваного зауваження вчителя реальної школи: «На каком это безобразном жаргоне Вы говорите?!». У відповідь на слова учня про те, що той «жаргон» є його рідна мова, прозвучало: «Никакого особого «вашего» языка не существует, есть только русский язык, на котором Вы и должны говорить!». Олександр пригадував, що з запалом прочитав педагогу цілу лекцію про Котляревського і Шевченка, про українську усну народну творчість, після чого той просто втік з класу14.

Ця подія освіжила спогади з раннього дитинства, коли за участь у конспіративному гуртку на початку 1880 років було заслано до Сибіру старшу сестру. Зі спогадів матері Олександр дізнався про арешт батька в Києві під час похорону Тараса Шевченка, про те, як під час другого польського повстання, боячись симпатій українців до повсталих, поліція вночі підпалювала будинки в Ромнах, поширюючи слухи, що це зробили поляки15.

У школі Олександр виявив значні здібності до математики і співу. З 14 років він був уже диригентом учнівського хору16.

 

Харківська «Громада»

Восени 1895 року Олександр Коваленко вступає до Харківського технологічного інституту. Тут він знайомиться з Юрієм Коллардом, який, за словами Олександра, хоча і був «бельгійський француз, проте, він увесь час був пройнятий українською стихією»17.

«Скоро я відчув у ньому щось мені рідне: ті самі українські дотепи, які я чув і в Ромні, ті самі українські пісні, що співаються і у нас, як також і те, що він так часто, при всякій нагоді, переходив з російської мови до української. Тому не минуло, мабуть, і місяця, як ми стали приятелями.» — згадує Коваленко.

На початку наступного академічного року Олександр захворів на черевний тиф, пролежав півтора місяця в клініці й у грудні для остаточного одужання виїхав з Харкова до села Соснівки Конотопського повіту, до родини Покорських-Жоравків. Скоро туди ж приїхав з Києва Сергій Хвостов, тоді ще студент правничого факультету Київського університету. Пізніше Хвостов належав до того гуртка українців у Москві, який стояв близько до редакції місячника «Украинская Жизнь», редагованого Симоном Петлюрою18.

Друзі пробули у Соснівці зиму 1896 та весну 1897 року з недовгими перервами. Хвостов, на той час уже студент третього курсу, був перейнятий якщо не революційним, то в усякому разі виразно опозиційним духом, з нахилом до загальноросійського народництва. Про вплив поглядів свого товариша Коваленко згадує так: «В моєму світогляді стало набувати революційного забарвлення те, що вже напівусвідомлене існувало в моїй душі; ще змалку я відчував якусь особливу симпатію до села й до селян, ніби інтуїтивно відчуваючи в них справжніх носіїв української стихії.

Тому що Хвостов був також українського походження, таке наше наставлення якось само собою забарвилося українським романтизмом. Ми з ним задумали закласти для селян бібліотеку, а також провадити прилюдні виклади та читання.

Цією думкою ми поділилися зі старою властителькою маєтку, тоді вже вдовою, Лизаветою Іванівною Покорською-Жоравко. Вона, не дивлячись на поважний вік, із захопленням відгукнулася на наші заміри і виявила готовність допомогти нам»19.

Але відразу ж виникла серйозна проблема: прилюдні лекції в ті часи можна було робити тільки з дозволу адміністрації. На допомогу ентузіастам прийшов священик Собко із сусіднього села Шаповалівки, також натхненний українським романтизмом. Він погодився взяти лекції і читання під свою відповідальність. Таким чином справа санкцій з боку адміністрації залагоджувалась.

Але категоричною умовою для дозволу ще була вимога, щоб заняття проводилися «на общерусском языке». Отже, щоб не підвести священика, треба було шукати якийсь компроміс, і тому на спільній з ним нараді було вирішено, що кожен виклад починатиметься російською, але вже як додаток до того буде щось з української програми20.

Першого ж вечора до Шаповалівської школи прийшло мало не все село, так що всі, хто хотів послухати, не могли вміститися. Та й далі зацікавлення читаннями не тільки не слабшало, але навпаки — зростало.

Таке ставлення селян до рідного слова додало духу, і незабаром виникла ідея розширити українську частину програми. Це стосувалося в першу чергу програми читань у Шаповалівці, що була не «панським» селом, а козацьким, і населення якої було через те значно культурніше від населення сусідньої Соснівки, до того ще й зберігало хоч деякі уривки спогадів про часи Гетьманщини, про славну і переможну Конотопську битву 1659 року. Тому вирішено було познайомити слухачів з творами Шевченка.

Делікатність справи полягала в тому, що прилюдні читання «Кобзаря» адміністрація вважала майже політичним злочином21.

Читання творів Шевченка мало величезний успіх. «Між іншим, характеристично є», — згадує О. Коваленко — «що тим часом як у Соснівці улюбленими творами з «Кобзаря» були твори побутові, то в Шаповалівці слухачі захоплювалися творами історичними, і нерідко дехто з козаків прохав у нас пояснення до якогось історичного твору або книжку, в якій про те оповідалося б ширше»22.

Наведена вище розповідь про початок просвітницької роботи Олександра Коваленка ілюструє, в якому занепаді в кінці XIX — на початку ХХ ст. перебувала не те що українська політична думка, а й українська культура взагалі. З того малого успіху в прилюдному читанні шевченкових творів потрібно було розвинути велику роботу по відродженню української нації. І проходила ця робота через створення таємних українських політичних товариств.

В кінці 1897 року Олександр Коваленко разом з Юрієм Коллардом вступають до конспіративного українського гуртка, очолюваного Дмитром Антоновичем, сином відомого київського історика Володимира Антоновича. Збори гуртка проводились у Харкові на вулиці Басейній. У перших зборах, як зазначають дослідники, взяли участь Олександр Коваленко, Юрій Коллард, Іван Кухта, Євлампій Тищенко та Дмитро Антонович23. З самого початку заснування гуртка, який Коваленко у спогадах іноді називає «харківською Громадою», він не мав якоїсь чітко окресленої програми. На майбутнє України його учасники мали різні погляди: від автономістських до самостійницьких.

Але головним гаслом, яке об’єднувало тоді всіх членів гуртка, як, до речі, і більшість таємних організацій, було «Геть самодержавство!».

Саме в ньому вбачалася головна перешкода суспільного розвитку, в тому числі й щодо національного самовизначення України. Щодо долі України в планах Громади, то сам Коваленко згадував про це так: «Але в усіх цих питаннях про політичний устрій майбутньої Російської держави по поваленні самодержавія та про остаточну мету українського визвольного руху кожен з нас міг мати свою думку — уявляти Україну як складову частину майбутньої федеративної держави чи як цілком самостійну.

Тому тоді й не було у нас, як я вже казав, докладно розробленої програми. Думаю, що тоді вона була нам не тільки непотрібною, але була б, може, й шкідливою. Коли б ми взялися тоді її виробляти, то напевне розгубилися б у безконечних дебатах, розходженнях, непорозуміннях і т. д. А коли б нарешті її і виробили, то напевне почали б виникати у нас всякі «єресі», які були б тим більше неминучими, що докладнішою була б та програма.

Тим часом нас, працівників на тому перелозі національної свідомости, було тоді ще так мало, а праці — так багато, що витрачати енергію й час на дебатування над чисто теоретичними питаннями було б свого роду люксусом, якого ми собі не могли дозволити.

Здоровий національний інстинкт виразно вказував нам, що наше тодішнє «сгеdо» повинно було бути таким же простим, яким воно було у перших християн»24.

Тим часом по всій Україні та в інших частинах Російської імперії кількість подібних таємних товариств невпинно зростала. Вони закладалися не тільки в студентському середовищі, а й по школах і навіть духовних семінаріях. За словами Коваленка, вже 1899 року харківська Громада нараховувала понад тридцять членів. Серед її новоприбулих учасників він називає таких шанованих в майбутньому українських діячів, як Боніфатій Камінський, відомий кооператор і генеральний секретар земельних справ першого українського уряду Борис Мартос, видатний льотчик і автор першого у світі проекту авіаносця Левко Мацієвич, Михайло Русов.

Згодом члени громади познайомилися та близько зійшлись у поглядах з двома місцевими українцями: Гнатом Хоткевичем та Миколою Міхновським.

До речі, у спогадах Коваленка та Юрія Колларда не знаходить підтвердження вказівка деяких дослідників, що Хоткевич був керівником таємного гуртка. Навпаки, з них випливає, що він формально навіть не був членом Громади, але знаходився під її впливом, як і студент ветеринарії Олександр Кандиба (Олесь). Більш діяльними у стосунках з Громадою були Микола Міхновський та виходець з Лубенщини, майбутній співзасновник Союзу визволення України (у 1914 р.) Андрій Жук. Ще Олександр Коваленко згадує громадівців Миколу Левицького та Олександра Бородая25.

Згодом, коли Громада розрослася, для пропаганди її ідей було створено дві комісії: легальної роботи, де найдіяльнішим був Борис Мартос, і нелегальної роботи, куди входили О. Коваленко, Д. Антонович, Б. Камінський, Ю. Коллард, Л. Мацієвич та М. Русов. Від часу до часу Громада випускала друковані на саморобному гектографі прокламації, які поширювалися в Харкові, а потім і по інших містах України. У лютому 1898 року громада провела першу нелегальну Шевченківську вечірку, на яку було запрошено також представників вірменської, грузинської та польської організацій. За вечерею, яка слідувала за офіційною частиною вечірки, вони виголосили промови. Особливо запам’яталися присутнім слова студента-поляка Даниловича: «Може, те, що я говорю, видасться декому утопією.

Але в історії людства траплялося немало подій, що сучасникам навіть напередодні здавалися утопіями. Ми живемо тепер теж напередодні великих подій, і я вірю, що ще ми, тут присутні, будемо свідками того, як стіни великої тюрми народів упадуть, мов стіни Ієрихону, і випустять на волю замкнених у ній в’язнів!» Тоді ж уперше серед студентства на вечірці пролунав гімн «Ще не вмерла Україна»26.

 

Біля джерел РУП

Наступний, 1899 рік, як зазначає О. Коваленко (на фото) у своїх спогадах, відзначився бурхливими студентськими виступами по всій території Російської імперії. В Харкові, як і по інших містах, де були вищі навчальні заклади, з початком року й аж до літніх канікул не припинялися масові студентські зібрання, демонстрації на вулицях, страйки.

Це був перший подих революції. Багато членів харківської «Громади» стали на чолі цих виступів. Навесні заарештували Колларда і через кілька місяців ув’язнення вислали з Харкова до Кобеляк.

Декого, в тому числі й Олександра Коваленка, виключили з інституту та наказали покинути Харків протягом 24 годин. Згодом на запрошення Колларда Коваленко приїздить до Кобеляк, де займається організацією драматичного гуртка. У вересні того ж року він повертається до Харкова, поновлюється в інституті і продовжує навчання27.

Студентські виступи, які не припинялися аж до революції 1905 року, та пропаганда нелегальних організацій, що ставала все жвавішою, підняли дух опозиції в суспільстві цілої Росії. Український радикально-національний рух, розпочатий таким нечисленним гуртком людей, завдяки своїй динамічності політично будив усе ширші кола українського суспільства.

Діяльність у Громаді вимагала все більшого напруження та обачності. Сама собою напрошувалась думка про заснування політичної партії, більш придатної до ведення пропаганди, в тому числі й нелегальної, серед селян та робітників. Про це детально пише у своїх спогадах Юрій Коллард: «Ініціятором заснування РУП був Дмитро Антонович, але сама ідея партійної праці, на думку Д. Антоновича, належить покійному Михайлові Русову.

Він був людиною дуже живою. Ще в першій половині 1899 р. у відповідь комусь він з запалом вигукнув: «Нам не треба громад, нам треба партії!» Це речення глибоко запало в душу Д. Антоновича, й він почав обмірковувати плян реалізації тої ідеї. Таким чином вирішено необхідність заснування революційної партії під гаслами українських політичних домагань засобами революційними; цю партію рішили назвати Революційна Українська Партія (РУП)»28.

Ініціативні збори РУП були скликані 29 січня 1900 р. Через тиждень, на 5 лютого, призначено нові, на яких, крім чотирьох членів Громади, були присутні Олександр Коваленко, Юрій Коллард, Борис Мартос, Дмитро Познанський. Усі присутні дали згоду взяти участь в організації партії. Вона мала бути суто конспіративною й окремою від «Харківської студентської громади». Насамперед вирішили випустити програму і звернулися до Миколи Міхновського, який згодився написати її у формі промови29.

Для тіснішого зв’язку з Галичиною до Львова було послано спочатку Левка Мацієвича, потім Михайла Русова, а ще пізніше й Бориса Мартоса. Перші два по приїзді до Харкова зробили доповіді в Громаді про політичний рух у Галичині, а останній — про культурний та кооперативний. Мартос, що їздив уже в кінці 1901 року, використав свою подорож, щоб переправити нелегально через кордон та привезти до Харкова перший транспорт львівських видань, заборонених у Росії, а також брошуру «Самостійна Україна», першу публікацію Революційної української партії.

Це була велика послуга Громаді, яка ще не могла спромогтися на власні публікації, а тільки на прокламації30.

Згодом, 26 лютого, студентська громада в Харкові провела Шевченківське свято. Юрій Коллард у своїх спогадах детально зазначає, що відбулося воно в конспіративному помешканні Нелідових, близьких знайомих братів Мартосів, за річкою Лопанню, навпроти церкви по дорозі на Іванівку. Незважаючи на конспіративність зібрання, присутніх було біля 100 осіб31.

Свято пройшло з великим піднесенням. Звучали реферати, промови, співи. М. Русов читав реферат про Шевченка, Д. Антонович зробив огляд українського руху за 1899 рік, Д. Дроб’язко декламував «Кавказ», громадський хор під керуванням Колларда співав «Заповіт», «Ще не вмерла Україна» та інші пісні. На святі були представники від різних організацій: від росіян був відомий соціаліст-революцінер П. Лавров, від поляків — Данилович, від грузинів — Дженарідзе. З гостей українців були: з Полтави — П. Понятенко і С. Петлюра, з Одеси — І. Липа, від харківських громадян — М. Міхновський.

Під кінець свята Микола Міхновський з великим піднесенням виголосив свою другу промову на тему «Самостійна Україна». Головні засади були: «Без національного визволення українського народу неможливе й його соціяльне визволення з темряви, визиску й рабства. Праця культурна в сучасний момент є паліятив. На підставі Переяславської умови з 1654 року між царем Олексієм і Богданом Хмельницьким Україна з’єднувалася з Московщиною, як рівний з рівним. Московські царі тієї умови не додержали, й Україна також юридично стала вільною від тієї умови. Ми хочемо: «Єдиної, нероздільної, самостійної України від гір Карпатських аж по Кубань річку»32.

Промова викликала величезне піднесення серед присутніх, адже вперше прозвучало не тільки політичне, а й історичне та юридичне обґрунтування незалежності України.

Склад громад і осередків РУП, які часто дублювали одне одного, за словами Колларда, був таким (наводимо тільки кількісні показники): Харківська «Вільна громада» — 14, Київська «Вільна громада» — 22, Полтавська «Вільна громада» — 14, Петербурзька група (Північний комітет) — 10, Закордонна група. (Закордонний комітет) — 10.

Також він згадує Люботинську групу на Харківщині, Лубенську і Кобеляцьку на Полтавщині. Серед уродженців Сумщини зустрічаємо в списках Настю Грінченко, Володимира Дорошенка, С. Тимошенка. Окремі дослідники життя Коваленка стверджують, що в колі його друзів і соратників по РУП та харківській громаді був і майбутній керівник повсталого «Потьомкіна» Панас Матюшенко* (уродженець Дергачів, що на Харківщині). Сам Олександр Коваленко входив до Харківської групи і носив псевдо «Журбенко»33. Як бачимо, у багатьох випадках члени РУП мали псевда, адже йшлося про конспіративну політичну організацію.

Одночасно О. Коваленко віддається й культурно-просвітницькій роботі: розповсюджує українські книжки, бере участь в українських хорах, театральних виставах.

Влітку 1900 р. О. Коваленко разом з Б. Мартосом працювали в Лохвиці на статистичних роботах34. Тут, з ініціативи і під проводом Коваленка, було також організовано драматичний гурток.

 

Севастополь

Восени Коваленко дістав звістку, що в Технологічному інституті, через студентський рух, знову припинено навчання на невизначений час. Його праця в земстві закінчувалася, і Олександр з матір’ю, яка до цього жила в Гуляйполі, вирішили поїхати до Севастополя. Не в останню чергу це було пов’язано з тим, що соратник Коваленка по РУП Лев Мацієвич по закінченні інституту дістав посаду у військовому порту на будівництві крейсера «Очаков»35.

Скоро друзі довідалися, що при севастопольському «Народному домі» склався український гурток любителів драматичного мистецтва. До гуртка належали різні люди, в ньому були й урядовці, і вчительки, і кондуктори флоту, й робітники, що переважно співали в хорі. Коли Коваленко з Мацієвичем освоїлися, то, вибравши там відповідних людей, заклали тісніший гурток, але вже не для вистав, а для пропаганди українського визвольного руху. Сестра Мацієвича, яка часто приїздила до Севастополя, та Румницький, що кілька разів їздив до Харкова, привозили підпільну літературу36.

Тим часом О. Коваленко влаштувався військово-морським інженером у чорноморській ескадрі. «Добра платня, гарна уніформа, сам — молодий, гарний, ще й співає милозвучним тенором... Міг мати великий успіх у житті, міг зробити блискучу каріеру — тільки сиди тихо і вірно служи «царю і отєчеству». А він замість того, щоб горнутись до пануючої верстви і шукати протекції — більшу увагу приділяв матросам, що здебільшого походили з України», — згадував про нього Борис Мартос37.

Працював Олександр Коваленко та його однодумці й над поширенням політичної агітації. Особливо перспективною виглядала робота з селянством. Так, Ю. Коллард згадує, що ленінська «Іскра», визнаючи переваги і успіхи українського підпільного руху, в 1903 році писала: «Як снігом було засіяно їхніми (РУП) листками Україну. З вікон вагонів, пішки, на велосипедах, проїжджаючи сотні верстов на селянському возі, розвозили й розкидали насіння протесту українські революціонери. Щось нове, незвичайне освітило давно приспану, відсунену від політичного життя країну... Селянин з великим зацікавленням взявся за кинуту йому літературу, його власною мужицькою мовою писану»38.

Коли почалася революція 1905 року, вона захопила й Олександра Коваленка. Він брав участь у Союзі офіцерів-друзів народу», став навіть одним з його організаторів, виступав з промовами на мітингах у Севастополі39. Історія ніби сама кликала його в перші лави революціонерів...

 

Командир бунтівного броненосця

Згодом сталася подія, яка ознаменувала якісно новий етап у розвитку революції 1905-1907 років, а постать Олександра Коваленка була у ній винятковою.

У ніч з 14 на 15 червня 1905 року прибув до Одеського порту військовий броненосець «Князь Потьомкін», матроси якого о 5 годині ранку звезли на берег Нового Молу труп матроса Григорія Вакуленчука, на грудях якого шпильками приколота прокламація такого змісту: «Перед вами лежить тіло вбитого матроса Григорія Вакуленчука, убив старший офіцер ескадреного броненосця «Великий князь Потемкин-Таврический» за те, що він сказав, що борщ не годиться.

Помстимося кровопивцям! Смерть гнобителям, нехай живе свобода!»40.

 

3

Броненосець Потьомкін

Броненосець «Князь Потемкин-Таврический» був спущений на воду у 1900 році. Вийшов у море і підняв прапор у 1903 році. Після ходових випробувань практично весь 1904 рік провів у ремонті. 29 квітня 1905 року «Потьомкін» вийшов у море і вперше провів стрільбу 305-мм гарматами головного калібру. П’ятого травня броненосець прийняв на борт приймальну комісію і вийшов у море для торпедних стрільб. У червні 1905 року він здійснив свій перший навчальний похід у море. Тобто на момент повстання це був новий бойовий корабель, але традиції на ньому були старі, типові для військового флоту Російської імперії. Офіцери вже вкотре спробували нагодувати матросів борщем із червивим м’ясом. Але цього разу терпець «нижніх чинів» урвався. «Та доки ж ми будемо рабами?!» — ці слова уродженця Житомира, артилерійського унтер-офіцера Григорія Вакуленчука стали сигналом до виступу. А коли Вакуленчук був убитий, керівником повстання став «мінний машиніст» (відав носовими торпедними апаратами) Панас Матюшенко. «Нижні чини», до яких приєднався тільки один офіцер, інженер Олександр Коваленко, перетворили корабель на територію, вільну від російського самодержавства41. Усе це добре відоме навіть з радянських підручників історії. Але в тих підручниках не говориться, якого саме походження була переважна більшість команди повсталого панцерника: інженер-механік Коваленко, стройовий квартирмейстер Денисенко, старші боцмани Димченко і Мурзак, стерновий боцман Костенко, боцман Кузьменко, квартирмейстер Коров’янський, унтер-офіцери і матроси Кулик, Різниченко, Пархоменко, Дорошенко, Осадчий, Шевченко42 і так далі.

Дослідник життя революціонера Данило Кулиняк, який опрацьовував ще в 1970 році документи Центрального (тепер Російського) державного архіву Військово-морського флоту в Ленінграді, зустрічався з членом суднової комісії Личовим, називає ще й «потьомкінців» — уродженців рідної Коваленкові Роменщини.

Це Іван Степанович Глущенко з Малих Будок, Олександр Митрофанович Горох з Пекарів, Дмитро Леонтійович Дема із Семенівки, Іван Павлович Задорожний із Талалаївки, Сава Семенович Наріжний з Перекопівки, Петро Трохимович Токар (Токарів) з Коровинців, Сава Іванович Щербак (Щербаков) з хутора поблизу Бобрика та інші43. Служили тут і вихідці з Сумського та Лебединського повітів. Йшлося не просто про походження (адже Чорноморський флот комплектувався переважно вихідцями з українських губерній), а й про певні українські настрої, які тоді автоматично ставали антиімперськими.

Коли вранці підійшли до Одеси, то звідти причалило до «Потьомкіна» багато човнів. Деякі привезли подарунки: овочевий квас, тютюн, хліб і т. ін. Населення міста і навколишніх сіл співчувало повсталим і прагнуло їм допомогти.

По своїй суті це було, за висловом Івана Багряного, повстання української стихії. Згідно тверджень окремих дослідників, спочатку матроси навіть не захотіли говорити з посланцем емігрантського політика Ульянова-Леніна: хто такий цей Ленін, і що він знає про народ44? Про це ж згадує і сам Олександр Коваленко: «Большевики не могли впливати на повстання на «Потьомкіні», бо, як відомо з історії Російської Соціял-Демократичної Робітничої Партії, розкол на большевиків та меншевиків саме тоді тільки відбувся.

Правда, один з т. зв. представників Одеси, що заявляв себе сторонником фракції большевиків, приїхав на корабель, але пробув всього тільки кілька годин. Тим часом як інших два, що теж приїхали як представники від робітників, заявляли себе сторонниками фракції меншевиків»45.

Отже, говорячи сьогодні про характер повстання, маємо ствердити, що легенда, яку пізніше створили радянські історики, дуже відрізняється від реальних подій. Швидше за все, прагнення більшовиків (і не тільки більшовиків) у той час використати й очолити без їхнього впливу виникле повстання при написанні історії було видане за справжній стан речей.

Пропозицію очолити команду «Потьомкіна» Олександр Коваленко отримав від Панаса Матюшенка, який запевнив офіцера, що не тільки революційна група (комітет) ініціаторів повстання, але і весь екіпаж корабля бажають цього. «Перед революційним комітетом, зорганізованою групою, я дав пояснення, що приймаю участь у повстанні як член Української Революційної Партії і що тому хотів би, щоб цей революційний акт ставив своєю ціллю, разом з усуненням царського режиму, також визволення українського народу від поневолення національного й соціяльного.

В тому, що того ж самого дня мене вибрано на голову революційного комітету, яким я незмінно лишився всі одинадцять днів повстання, я вбачав підтвердження, що революційний комітет погоджується з моїми поглядами, і пояснюю це тим, що величезна більшість матросів на Потьомкіні, як, зрештою, взагалі, в усій Чорноморській фльоті, були українці»46.

Добрим поводженням з матросами Коваленко здобув їхню любов на противагу іншим офіцерам, яких матроси ненавиділи. В перші дні повстання він лягає спати одягнений, а серед ночі обходить увесь корабель, перевіряючи, чи все в порядку. Від п’ятої години ранку — вже на ногах; також піклується, чи нагодовано арештованих офіцерів.

Мабуть, під його впливом офіцерів відправили в Одесі на берег; принаймні в його спогадах про офіцерів написано: «Слава Богу, всі з’їхали» (на берег). Під, час бомбардування Одеси він стоїть на командному містку поруч з Панасом Матюшенком та іншими. Настає драматичний момент: наближається ескадра під командою адмірала Вишневецького: 12 бойових кораблів зі 150 гарматами та 48 міноносними апаратами.

Адмірал має наказ: арештувати бунтівників або затопити їх разом з кораблем. «Потьомкін» вивішує бойовий прапор і на всіх парах з наведеними гарматами іде назустріч ескадрі. Але на ньому починається метушня, безладна біганина; гармаші відбігають од гармат... А тим часом треба було показати себе в повній бойовій готовості, а може навіть вступити в бій. У цей рішучий момент Коваленко став на сходах, що вели з нижньої палуби на верхню, і скомандував: «Всі на місця! Гармаші до гармат!» Матроси, почувши команду, зараз же зайняли свої місця47.

Коли до Одеси підійшов транспортний корабель «Вєха», то «Потьомкін» силою «приєднав» його до себе і зробив з нього похідний шпиталь. Коли ж «Потьомкін» ішов назустріч ескадрі, то Коваленко, передбачаючи можливість бою, від імені комітету викликав з «Вєхи» лікаря з матеріалами, потрібними при операціях. Як бачимо, Коваленко поводився як командир. Під час революційних подій роль командира часто грає не той, кого «призначили» чи «обрали», а той, хто виявляє силу духу, рішучість, ініціативу і відповідний розум48.

Двічі пройшов «Потьомкін» поміж двома рядами ескадри. На багатьох панцерниках матроси повибігали нагору, вітаючи «Потьомкін» криками «ура» та підкидаючи вгору свої головні убори. Побачивши такий занепад дисципліни, адмірал дав наказ своїй ескадрі йти на Севастополь. Ескадра повернула й відійшла, але не вся, бо панцерник «Георгій Побєдоносець» відстав од неї й приєднався до «Потьомкіна». І з нього висадили офіцерів, а командиром вибрали боцмана Кузьменка. Знову ж таки саме Коваленко вчить його, як складати бойовий розклад49.

На другий день поїхало з «Потьомкіна» на «Георгій Побєдоносець» кілька осіб, між ними й Коваленко, бо на кораблі почався розкол: частина, в основному кондуктори, хотіла повернутися з повинною в Севастополь. Коли Коваленко приїхав на «Георгій Побєдоносець», то новообраний командир перегородив йому дорогу і не хотів пустити.

Але Коваленко одсунув його рукою й вони пішли на зібрання матросів. Тут їх зустріли криком: «Ми їдемо в Севастополь». Коваленко виступив на зібранні з промовою й закінчив: «Хай живе справжній народний уряд! Хай живе свобода й справедливість!» Коли він закінчив, голосно залунало: «Ура! Не поїдемо в Севастополь!» Коваленко й інші повернулися на «Потьомкін»50.

«Мені, як членові Української Революційної Партії, й одному з її основоположників, уже ввижалася Україна звільненою від вікового гніту, а за нею і Кавказ, Польща, Фінляндія. Був навіть момент, коли такі пляни здавалися зовсім не перебільшеними, а саме: коли нам пощастило приєднати до повстання панцерник «Ґеорґій Побєдоносець» і коли майже вся Чорноморська фльота подалася навтікача перед нашими готовими до бою гарматами»51 — згадує про цей період свого життя сам Олександр Михайлович.

Боцман і кондуктори все ж таки домоглися, що «Георгій Побєдоносець» на другий день знявся з якоря і вийшов у море. Така зрада викликала серед матросів велику деморалізацію. Річ у тім, що на «Потьомкіні» було понад 700 матросів, з яких свідомих революціонерів не було більше 50; не менше було виразних противників; решта була захоплена революційним виступом, але при невдачі скоро охолола й зневірилася. Цей настрій використала опозиція й вимагала їхати в Румунію. Більшість схилилася до того. Революціонерам довелося погодитися, бо закінчувалися запаси палива й харчів, а сподіванки поширити на революцію весь флот не здійснилися. 19-го червня по дорозі до Румунії на засіданні повстанського комітету головував О. Коваленко52.

 

Революціонер, дипломат, вчений

Підійшовши до Констанци (Румунія), «Потьомкін» дав про себе знати салютом з малих гармат53. Незабаром приїхали румунські офіцери: начальник порту й лейтенант з крейсера. Після переговорів з румунами 54 матроси повернулися на «Потьомкіні» до Севастополя, а Коваленко з більшістю лишилися в Румунії. Згодом частина «потьомкінців» виїхала до Північної та Південної Америки54.

Цікаво склалася доля і самого корабля — «непотопляємої території революції». Як свідчить дослідник С.Чалий, після придушення повстання його перейменували на «Пантелеймона». Він брав участь у бойових діях під час Першої світової війни у складі другої бригади лінійних кораблів. Український прапор на кораблі був піднятий восени 1917 року, тоді ж він одержав назву «Борець за свободу».

За часів гетьмана Скоропадського належав до Української військової флотилії, а наприкінці 1918-го був захоплений англійцями в Севастополі. Через півроку, під час евакуації з Криму, вони підірвали механізми корабля і вивели з ладу артилерію. У 1923 році більшовики за наказом Леніна розібрали легендарний панцерник на металобрухт55.

З того часу і прізвище Коваленка стало зникати з усіх спогадів і досліджень про повстання на «Потьомкіну», які друкувалися в СРСР. В однойменному фільмі Сергія Ейзенштейна він з’являється тільки один раз.

Після поразки повстання Олександр Михайлович живе у Швейцарії та Франції, викладає математику в середній школі, стає автором двох підручників. У 1915-1916 рр. він, разом з В Степанківським видає у Лозанні (Швейцарія) журнал «L’Ukraine». Мешкаючи в Парижі, закладає, разом з В. Винниченком українську громаду56.

 

22

Український Музей-Архів у Клівленді. - «L`Ukraine». - 1917. - 21 липня. - С.1

Олександр Михайлович стає однією з найпомітніших постатей в українській політичній еміграції, бере участь у підготовці закордонних українських видань, він досконало вивчив кілька європейських мов, студіював наукову літературу, займався й приватним вихованням57.

Коли почалася Українська Революція 1917 року, Олександр Коваленко повертається в Україну. Його призначають директором департаменту морської освіти в Міністерстві морських справ58.

Обіймав цю посаду він і за часів Гетьманату П. Скоропадського, але недовго. Розповідають, що Коваленко подав у відставку, після того, як морський міністр Максимов заборонив у відомстві українську мову59. В добу Директорії Коваленко, разом з Прокоповичем, Мацієвичем, Фещенком-Чопівським, Соколовським і Марголіним був відряджений до Ясс та Одеси на переговори з представниками Антанти60. Так почалась його дипломатична служба.

В 1919 році після виконання дипломатичних доручень в Румунії він був призначений Директорією УНР спочатку консулом в Царгороді61, а потім 1-м секретарем Української дипломатичної місії (консулом УНР) у Парижі. В 1920 році брав участь в асамблеї Ліги Націй, як секретар української делегації62.

У 1922 році Олександр Коваленко переїздить до Чехословаччини на запрошення Української Господарської Академії (УГА), як добрий математик та механік.

Тут він викладає вищу математику та опір матеріалів, стає доцентом теоретичної і прикладної механіки63. Видавниче товариство при УГА друкує його підручники:

  1. 1. Курс диференціального рахунку. 209 стор. з 28 малюнками;
  2. 2. Курс аналітичної геометрії в просторі. 374 стор. з 79 малюнками;
  3. 3. Теоретична механіка. 764 стор. з 145 малюнками;
  4. 4. Курс прикладної механіки.

Це був колосальний внесок в розвиток української і світової наукової літератури того часу. Недарма, один російський професор, побачивши на виставці в Празі підручники УГА в розпачі вигукнув: «Так це їм і наша книжка вже непотрібна!»64

 

01 001

З бібліотеки Богдана Федорака (Детройт, США)

Ще протягом двох років (1923—1925) Олександр Коваленко був деканом інженерного факультету, а якийсь час заступав проректора Академії.

З огляду на примусову ліквідацію Української Господарської Академії професура її зорганізувала в 1932 р. Український Технічно-Господарський Інститут з позаочним навчанням, що в своєму складі мав 87 українських науковців, в тому числі і проф. О. Коваленка. В 1936 р. УТГІ видав ще один його підручник «Основи вищої математики». За ці всі наукові заслуги Професорська Рада УТГІ присвоїла Коваленку звання почесного доктора у 1960 р.65.

За характером спокійний, працьовитий, скромний, він користувався загальною пошаною. На протязі кількох років він опікувався українськими пластунами. Кіш пластунів імени Орлика мав понад 40 членів, студентів УГА та дітей професорів.

Звичайно, з усіх пластових вправ дітям найбільше подобалися прогулянки над Лабою та плавання човнами під доглядом і керівництвом О. Коваленка. За це українська колонія в Подєбрадах жартома прозвала його «адміралом», натякаючи на його керування революційним «Потьомкіним»66

«Коли я жив у Женеві (1952—1953 рр.), то разом із М. М. Єремієвом часто заходив до нього і завжди заставав його за працею то з заступом, то з сапкою на огороді: без сорочки, навіть восени, загорілий, бадьорий, веселий. Ніхто не сказав би, що йому було тоді вже під 80». — згадував Борис Мартос67.

В 1945 р. О. Коваленко виїхав до Німеччини, а потім до Швейцарії, де й жив аж до смерті. Жив з того, що доглядав за будинком, де містилася міжнародна організація стандартизації. Пізніше друзі виклопотали йому пенсію в 250 швейцарських франків (прожитковий мінімум). Так, майже все життя йому доводилося жити дуже скромно: чи студентом у Харкові чи доцентом у Подєбрадах зі своєю старенькою матір’ю68.

Очевидці пригадують, що Коваленко був завжди бадьорий, в дуже поважному віці щодня їздив на коні купатися на озеро, а взимку обливався холодною водою з криниці. Ще згадують про нього, як про людину, котра винесла на еміграцію глибоке знання української мови, музики та побутових народних звичаїв.

Вони залишилися йому єдиною спадщиною далекої Батьківщини на все життя. «Бесідуючи з ним, не треба було відкривати того славного словника, що Папура** додав до першого видання Енеїди, бо він знав не гірш самого Котляревського всі подробиці староукраїнського побуту, звичаї, страви, одяг, гри, танці і т. ін., і то знав не з студій, а з життя. Він ще мав нагоду бачити на власні очі наших стародавніх війтів в шовкових гаптованих жупанах, що йшли до церкви в супроводі церковних корогов, які несли тоді ще чубаті, козаки»69.

На жаль, як свідчить М. Єреміїв, з літературного та мистецького доробку вченого залишилося небагато: пару підручників, один з яких був надрукований таємно від нього, пару брошур про повстання на «Потьомкіну», спогади, надруковані в збірнику «З минулого», декілька статей з мовознавства, розкиданих по різних часописах та дві платівки з десятками українських пісень, які він наспівав майже під примусом його женевських приятелів70.

Щедро обдарований від природи, надзвичайно гарний собою, він відзначався залізним здоров’ям, рідкісним творчим довголіттям, прекрасною пам’яттю. А ще — прекрасний промовець, першорядний артист, добрий стиліст і визначний ерудит. Таким він залишився в пам’яті друзів і знайомих.

Коли Олександру Михайловичу було вже понад 75 років, він потрапив у дорожню аварію — поламав два ребра. Після кількох місяців шпиталю О. Коваленко видужав і працював далі, наче нічого не сталося. В 1961 р. сталася друга біда — падіння з висоти (збирав вишні). Знову шпиталь. Знову видужав, але вже дуже ослаб і захворів на очі (катаракта)71. Витримав дві операції, але не витримало серце. Напередодні смерті він ще читає газети і говорить про свої літературні плани, але вранці його знаходять у кріслі вже далеким від усяких турбот. Це сталося в Женеві 18 жовтня 1963 року72.

Згадуючи про О.М. Коваленка Михайло Єреміїв говорить, що з ним пішла у минуле велика національна постать, яку сучасники не зуміли належно оцінити: «Народжений в епоху «нє било, нєт і бить нє может», О.М. Коваленко був сучасником, а часто і приятелем тих Старицьких, Косачів, Тобілевичів, Чикаленків, Русових, Міхновських та нечислених інших, які перші підняли голову після валуєвського лихоліття і, твердо стоючи на народньому грунті, без жадних імпортованих теорій, творили на поверхні тонку, майже непомітну плівку української інтелігенції, уможливлюючи цією муравлиною, невдячною та часто небезпечною працею будучий атомовий вибух української революції 1917 р. А вдалось це їм тільки тому, що вони не були теоретиками, а практиками, для яких мова, історія, література, музика і побут виходили безпосередньо з народу і, систематизовані в світлі модерної науки, знов повертались до нього»73.

Те, що встигла зробити у своєму житті ця надзвичайно талановита, енергійна, але скромна людина, заслуговує не просто на увічнення пам’яті. Його подвиг, подвижництво і сам спосіб життя ніби малювали сучасникам образ майбутньої, вільної Батьківщини. Служили прикладом того, яким має бути патріот. В культурницькій праці і революційній діяльності, в інтригах дипломатії і науковій роботі він постійно шукав і розвивав український інтерес. «Що нового чути з України?» — це останнє, і єдине, про що він питав незадовго до смерті74.

 

Примітки:

* В спогадах Юрія Колларда про діяльність харківської громади і РУПу згадується тільки Б. Матюшенко. Див.: Коллард Ю. Спогади юнацьких днів, 1897-1906 // Екслібріс [Електронний ресурс]Режим доступу:http://exlibris.org.ua/kollard/vyd.html)

** Парпура Максим Йосипович (1763, м. Конотоп — 23.VI.1828, с. Березове нині Харківської обл.) — лікар, професор, меценат. Підготував і видав за свої кошти у 1798 р. «Енеїду» І.П. Котляревського. (Сумщина в іменах: Енциклопедичний довідник. — Суми: «АС-Медіа», СумДУ, 2003. — С. 344.)

_________________________________________________________

1 Коваленко О. На межі двох віків // Визвольний шлях. — 1992. — Кн. 12.; Коваленко О. На межі двох віків // Визвольний шлях. — 1993. — Кн. 1.; Коваленко О. На межі двох віків // Визвольний шлях. — 199. — Кн. 2.

2 Архів Української Інформаційної Служби. — Українські вісті. — 3 липня 1955 р. — С. 2.

3 Мартос Б. Олександер Коваленко. // Наукові записки УТГІ — 1965. — VI (IX) — С. 170-179.

4 Коллард Ю. Спогади юнацьких днів, 1897-1906. // Екслібріс [Електронний ресурс]Режим доступу:http://exlibris.org.ua/kollard/vyd.html

5 Єреміїв М. Олександер Михайлович Коваленко. Спогади ІІ. — Додаток до бюлетеню ч. 25. — C. 1-4.

6 Кулиняк Д. Потьомкінець із Ромен. // Ленінська правда. — 1970. — 24 червня. — С. 3.

7 Хвостенко Г. Коваленко Олександр Петрович. // Сумщина. — 2009. — 27 березня. — С. 4.

8 Рог В. З Вітчизною в  серці // Націоналістичний портал [Електронний ресурс]Режим доступу:http://www.ukrnationalism.org.ua/mnk/massmedia/?n=234

9 Чалий С. Повсталий панцерник. // Флот України [Електронний ресурс]Режим доступу:http://www.fleet.sebastopol.ua/index.php?article_to_view=708

10 ДАСО. Ф. 1188, оп.5, спр.5, арк. 24.

11 Єреміїв М. Олександер Михайлович Коваленко. Спогади ІІ. — Додаток до бюлетеню ч. 25. — C. 1.

12 Коваленко О. На межі двох віків // Визвольний шлях. — 1992. — Кн. 12. — C. 1495.

13 Там само. — C. 1503.

14 Там само. — C. 1496.

15 Там само. — C. 1497.

16 Мартос Б. Олександер Коваленко. // Наукові записки УТГІ — 1965. — VI (IX) — C. 170.

17 Коваленко О. На межі двох віків // Визвольний шлях. — 1992. — Кн. 12. — C. 1498.

18 Там само. — C. 1500.

19 Там само.

20 Там само. — C. 1501.

21 Там само.

22 Там само. — C. 1502.

23 Леник В. Організована українська молодь (молодечі організації від початків до 1914р.). — Мюнхен-Львів. — 1994. — С. 39.

24 Коваленко О. На межі двох віків // Визвольний шлях. — 1993. — Кн. 1. — C. 86.

25 Коваленко О. На межі двох віків // Визвольний шлях. — 1993. — Кн. 1. — C. 88-89; Коллард Ю. Спогади юнацьких днів, 1897-1906. // Екслібріс [Електронний ресурс]Режим доступу:http://exlibris.org.ua/kollard/vyd.html

26 Коваленко О. На межі двох віків // Визвольний шлях. — 1993. — Кн. 1. — C. 91.

27 Там само.

28 Коллард Ю. Спогади юнацьких днів, 1897-1906. // Екслібріс [Електронний ресурс]Режим доступу:http://exlibris.org.ua/kollard/vyd.html

29 Коваленко О. На межі двох віків // Визвольний шлях. — 1993. — Кн. 1. — C. 93-94.

30 Там само. — C. 91.

31 Коллард Ю. Спогади юнацьких днів, 1897-1906. // Екслібріс [Електронний ресурс]Режим доступу:http://exlibris.org.ua/kollard/vyd.html

32 Там само.

33 Там само.

34 Мартос Б. Олександер Коваленко. // Наукові записки УТГІ — 1965. — VI (IX) — C. 171.

35 Коваленко О. На межі двох віків // Визвольний шлях. — 1993. — Кн. 2. — C. 235.

36 Там само. — C. 236.

37 Мартос Б. Олександер Коваленко. // Наукові записки УТГІ — 1965. — VI (IX) — C. 171.

38 Коллард Ю. Спогади юнацьких днів, 1897-1906. // Екслібріс [Електронний ресурс]Режим доступу:http://exlibris.org.ua/kollard/vyd.html

39 Мартос Б. Олександер Коваленко. // Наукові записки УТГІ — 1965. — VI (IX) — C. 171.

40 Чалий С. Повсталий панцерник // Флот України [Електронний ресурс]Режим доступу: http://www.fleet.sebastopol.ua/index.php?article_to_view=708

41 Там само.

42 Там само.

43 Кулиняк Д. Потьомкінець із Ромен. // Ленінська правда. — 1970. — 24 червня. — С. 3.

44 Чалий С. Повсталий панцерник // Флот України [Електронний ресурс]Режим доступу: http://www.fleet.sebastopol.ua/index.php?article_to_view=708

45 Архів Української Інформаційної Служби. — Українські вісті. — 3 липня 1955 р. — С. 2.

46 Там само. — 3 липня 1955 р. — С. 2.

47 Мартос Б. Олександер Коваленко. // Наукові записки УТГІ — 1965. — VI (IX) — C. 174.

48 Там само.

49 Там само.

50 Там само.

51 Архів Української Інформаційної Служби. — Українські вісті. — 3 липня 1955 р. — С. 2.

52 Мартос Б. Олександер Коваленко. // Наукові записки УТГІ — 1965. — VI (IX) — C. 175.

53 Там само.

54 Там само. — C. 176.

55 Чалий С. Повсталий панцерник //Флот України[Електронний ресурс]Режим доступу:http://www.fleet.sebastopol.ua/index.php?article_to_view=708

56 Мартос Б. Олександер Коваленко. // Наукові записки УТГІ — 1965. — VI (IX) — C. 176.

57 Рог В. З Вітчизною в серці. // Націоналістичний портал [Електронний ресурс]Режим доступу: http://www.ukrnationalism.org.ua/mnk/massmedia/?n=234

58 Мартос Б. Олександер Коваленко. // Наукові записки УТГІ — 1965. — VI (IX) — C. 176.

59 Єреміїв М. Олександер Михайлович Коваленко. Спогади ІІ. — Додаток до бюлетеню ч. 25. — C. 3.

60 Марголин А. Украина и политика Антанты. // Революция на Украине по мемуарам белых. — Москва-Ленинград. — 1930. — С. 360.

61 Єреміїв М. Олександер Михайлович Коваленко. Спогади ІІ. — Додаток до бюлетеню ч. 25. — C. 3.

62 Сумщина в іменах: Енциклопедичний довідник. — Суми: «АС-Медіа», СумДУ, 2003. — С. 206.

63 Мартос Б. Олександер Коваленко. // Наукові записки УТГІ — 1965. — VI (IX) — C. 176.

64 Там само .

65 Там само. — C. 177.

66 Там само.

67 Там само .

68 Там само.

69 Єреміїв М. Олександер Михайлович Коваленко. Спогади ІІ. — Додаток до бюлетеню ч. 25. — C. 3-4.

70 Там само. — C. 4.

71 Мартос Б. Олександер Коваленко. // Наукові записки УТГІ — 1965. — VI (IX) — C. 177.

72 Єреміїв М. Олександер Михайлович Коваленко. Спогади ІІ. — Додаток до бюлетеню ч. 25. — C. 3.

73 Там само.

74 Хвостенко Г. Коваленко Олександр Петрович. // Сумщина. — 2009. — 27 березня. — С. 4.

 

ДОДАТОК 1

Інж. Коваленко

Значення повстання на панцернику „Потьомкін".

В житті народів чи в історії держав бувають події, які стаються і минають, не давши безпосередніх наслідків, не виправдавши сподівань і надій учасників та керівників їх. Ці події оцінюються сучасниками і трактуються поколіннями прийдешніми, як події епохальні. Такою подією в історії колишньої Росії було повстання на панцернику "Князь Потьомкин-Таврический". Для учасників і керівників цього повстання воно закінчилося невдачею. Адже, використовуючи стихійний бунт команди панцерника, яким та подія почалася, — для організації збройного повстання, — в яке вона майже зараз же перетворилася, керівники цього революційного акту мали дуже далекосяжні пляни. Вони сподівалися приєднати до цього повстання всю Чорноморську фльоту, а потім, принаймні, і ті частини армії, які перебували в Україні, на Кавказі, в Криму й на Дону.

Мені, як членові Української Революційної Партії, й одному з її основоположників, уже ввижалася Україна звільненою від вікового гніту, а за нею і Кавказ, Польща, Фінляндія. Був навіть момент, коли такі пляни здавалися зовсім не перебільшеними, а саме: коли нам пощастило приєднати до повстання панцерник «Ґеорґій Побєдоносець» і коли майже вся Чорноморська фльота подалася навтікача перед нашими готовими до бою гарматами.

У своїй промові до команди «Георгія Побєдоносца» я із ширим захопленням  говорив про такі блискучі перспективи. Для мене, та й для моїх товаришів з Української Революційної Партії, як і взагалі для свідомих українців з подібним наставленням, революція була жаданою, з нетерпінням очікуваною ще й тому, що ми були свідомі неминучости повної денаціоналізації українського народу, якщо тільки царський устрій ще протримається якихось 50 років. Адже не можна було й думати ні про українську школу, ні про українську пресу, ні взагалі про яке б не було публічне виявлення своєї національної окремішности — значить час працював проти українського народу, доки існував самодержавний царський устрій, доки український нарід не мав можливості і права жити своїм життям і вирішувати самому свою долю.

Та далекосяжні пляни виявилися мрією. Коли, проблукавши по Чорному морю від порту до порту одинадцять днів, керівники повстання опинилися перед перспективою залишитися без палива, коли вони зрозуміли, що потьомкінці в революційному запалі ви-хопилися занадто наперед, вони мусіли закінчити повстання здачею панцерника румунському урядові та еміграцією на чужину.

Розуміється, провідники повстання суб'єктивно не могли оцінювати таке закінчення інакше, як невдачу. Та об'єктивно — повстання на "Потьомкіні"  мало безсумнівно величезне значення. Це було зрушення з "мертвої точки", на якій доти стояв устрій самодержавної Росії. То був прецедент, за яким прийшли повстання на крейсері "Очаков" під проводом такого ж революційного комітету з ляйтенантом Шмідтом на чолі, ряд повстань у деяких частинах армії, і, нарешті, конституція 17 жовтня 1905 р. хоч куца, та все ж, яка була проламом у фортеці самодержавства.

Тому саме повстання на "Потьомкіні" і згадується, як подія історична. Тому згадуємо про неї і ми.

__________________________________________________

Архів ОУН в УІС-Лондон.  – Бібліотека. – Газети. – Українські вісті. -  3 липня 1955 р. - С. 2.

 

ДОДАТОК 2

kovalenko alexandre 1963

Копія акту про поховання О.Коваленка з цвинтарної книги м.Женеви (Швейцарія). "Походженням з СРСР" - так записали людину, яка все життя боролася на незалежність України... Думаємо, що такий запис зумовлений його відспівуванням в місцевій російській православній церкві. Цілком можливо, що української там не було.

P.S. Пошуки могили Олександа Коваленка продовжуються.

Новини

Тростянчанка Вікторія Іванова посмертно нагороджена орденом «За мужність»

25-11-2022

Вікторія Іванова працювала у квітковому магазині. Після повномасштабного вторгнення, коли російські війська окупували місто Тростянець, вона стала коригувальницею вогню для...

"Топоніміка міста має стати нашою": сумський художник створив цвинтар російських вулиць

12-11-2022

Сумський художник створив цвинтар російських вулиць і оголосив себе його директором. Так чоловік хоче привернути увагу громадськості до затягування міською...

СБУ знешкодила ворожу ДРГ на Сумщині

09-11-2022

СБУ знешкодила ворожу ДРГ, яка готувала вбивства командирів Сил спеціальних операцій ЗСУ Контррозвідка Служби безпеки нейтралізувала диверсійно-розвідувальну групу фсб в результаті...

Пам'яті Андрія Коваленка

04-11-2022

Шановні тростянчани, доводимо до вашого відома, що завтра, 5 листопада, у Тростянці, на цвинтарі по вул. Луніна о 14-00 відбудеться...

Курок Олександр, Гриценко Андрій. Глухівський національний педагогічний університет - найстаріший заклад вищої педагогічної освіти України

25-10-2022

Сьогодні, 25 жовтня, найстаріший педагогічний виш України, Глухівський національний педагогічний університет ім. Олександра Довженка, святкує 148   рік свого народження! Вітаємо!

На фронті загинув історик В'ячеслав Зайцев

06-10-2022

На фронті загинув Вʼячеслав Зайцев – "запорізький кіборг", історик, завідувач інформаційно-видавничого відділу Національного заповідника "Хортиця", депутат Запорізької міськради останніх двох...