Міжвоєнна українська еміграція в Європі відіграла важливу роль у збереженні національної ідентичності й історичної пам’яті українського народу тих наших співвітчизників, які внаслідок поразки національно-демократичних сил в Українській революції 1917–1921 рр. вимушені були емігрувати.

Більшість емігрантів опинилася в країнах Європи, оскільки сподівалася невдовзі повернутися на батьківщину. Але після невдалого Другого Зимового походу Армії УНР стало зрозуміло, що повернення відкладається на невизначений термін. В еміграції опинилося чимало українських інтелектуалів, урядовців, викладачів і студентів вищих і середніх шкіл, представників науково-технічної та культурно-мистецької інтелігенції.

Проте умови в країнах перебування емігрантів різнилися. Так, в Австрії, Німеччині, Польщі, Франції та Чехословаччині сформувалися політичні центри еміграції, де була численна емігрантська громада (колонія), перебували лідери української еміграції, діяли українські політичні партії («старі» і новоутворені), громадські та культурно-освітні організації, виходила преса, в інших країнах діяли «периферійні» (провінційні) осередки. Серед політичних центрів виділялася Чехословаччина, де функціонували вищі школи – Український вільний університет в Празі, Українська господарська академія в Подєбрадах, Український високий педагогічний інститут ім. М. П. Драгоманова в Празі, Український робітничий університет в Празі, Українська студія пластичного мистецтва, наукові та фахові інституції, видавництва тощо. 

Однією з таких фахових інституцій було Українське товариство прихильників книги (УТПК) в Празі. Гасла про Товариство є в енциклопедично-довідкових виданнях і статті – у науковій періодиці [1–2] та збірках [3]. Серед фундаторів і членів управи УТПК й авторів статей у його друкованому органі журналі «Книголюб» був і випускник Глухівського учительського інституту (1908), пластун, філателіст, бібліограф, бібліофіл, книгознавець і видавець Євген Вировий (1889–1945). Спеціальних праць про його діяльність в еміграції поки що немає, є лише гасла в Енциклопедії українознавства [4], Енциклопедії Сучасної України [5], Вікіпедії [6] та літературно-публіцистичний нарис про нього [7]. Ще одна робота мала джерелознавчий характер. Це – опис фондів Центрального державного архіву вищих органів влади та управління, в яких йдеться про Є. Вирового [8]. Знайшла відображення і його епістолярна спадщина (листування з І. Огієнком) [9]. Іноді в літературі наводяться помилкові дані щодо його біографії, зокрема про те, що він був нібито головою управи УТПК [6], насправді – заступником голови та скарбником. Саме тому автор ставить собі за мету охарактеризувати як праці Є. Вирового, що були опубліковані на сторінках журналу «Книголюб», так і його діяльність як члена УТПК за матеріалами цього періодичного видання.

Влітку 1926 р. під час підготовки українців-емігрантів до участі у Міжнародному з’їзді бібліотекарів і прихильників книги була висловлена думка про створення фахового товариства та видання бібліографічного часопису. Невдовзі вона була втілена у життя. 5 січня 1927 р. в одному з приміщень Клементінума в Празі відбулися установчі збори зацікавлених у цій справі осіб. Було усталено назву товариства, ухвалено статут, обрано управу та визначено план діяльності. Серед фундаторів були такі відомі громадсько-політичні і культурно-освітні діячі, як професори Д. Антонович, А. Артимович, В. Біднов, О. Гайманівський, Ф. Гула, О. Колесса, С. Русова, В. Сімович, С. Сірополко, В. Січинський, М. Славинський, В. Щербаківський, А. Яковлів, а також відомі книгознавці та бібліографи Л. Биковський, П. Богацький, Є. Вировий, П. Зленко, М. Мухин, Ю. Тищенко-Сірий та інші. До складу управи УТПК обрали С. Сірополка (голова), Є. Вирового (заступник і скарбник) та Ю. Тищенка-Сірого (секретар). На цій посаді Євген Семенович перебував до 1932 р., коли обрали нову управу на чолі з В. Січинським. У переліку найближчих планів було зазначено видання бібліографічного часопису.

На наступних засіданнях були складені плани виголошення доповідей членами Товариства. Найбільше тем доповідей запропонував Є. Вировий, а саме «Українські друки в Чехословаччині», «Найближчі чергові завдання української видавничої продукції на Україні й на чужині» та «Організація збуту, розповсюдження книжки та вимоги, що їх ставлять до цієї справи сучасні українські обставини». Зазвичай виголошені на засіданнях Товариства доповіді згодом публікувалися на сторінках журналу «Книголюб» [10, с. 1–2].

Друкований орган УТПК виходив у 1927–1932 рр. в Празі. Всього побачило світ 12 одинарних та 5 здвоєних книг. Головний редактор – С. Сірополко, члени редакційного комітету – Є. Вировий, В. Січинський, В. Тукалевський та Д. Чижевський. Упродовж всього періоду існування журналу на його сторінках було опубліковано 3 статті Є. Вирового. Перша стосувалася вартості празького (1875–1876 рр.) видання «Кобзаря» Т. Шевченка і була приурочена до 100-річчя від дня народження власника друкарні д-ра Е. Ґреґра. Автор показав перипетії друку книги, грошові перекази на видання з боку О. Русова, виготовлення окремих відбитків книги меншого формату для нього, зокрема поезій «Княжна», «Варнак», «Петрусь», «Відьма», «Неофіти», «Марія», відправку трьох замовлень на книгу та відбитки цих поезій, зокрема до Відня на ім’я урядовця університетської бібліотеки О. Терлецького та урядовця друкарні Альбертіні, вартість першого і другого томів збірника, складності при підготовці до друку (літери ї та є) [11, с. 19–21].

У другій статті Є. Вирового йшлося про знищення Добровольчою армією українських книг на території України у 1919 р. З цією метою генералом А. Денікіним була створена «Комиссия для сбора материалов для истории освободительной войны от большевиков». Автор навів численні приклади «діяльності» цієї комісії в Києві. Постраждали видавництва, друкарні та книгарні. Книги вилучалися, псувалися або спалювалися. Під знищення потрапили книги М. Драгоманова, С. Єфремова, Р. Заклинського, П. Капельгородського, В. Короленка, С. Русової, Ю. Тищенка, О. Шульгина, портрети Б. Хмельницького, І. Мазепи, Г. Хоткевича, а також праці про І. Мазепу, Ірландську республіку, Фінляндію та ін. Автор засвідчив, що список вилучених зі складу «Книгоспілки» книг склав 95 назв кількістю 40543 примірники. Наприкінці статті Є. Вировий зробив висновок: «Взагалі, денікінщина на Україні – це одна безперервна оргія тупого пан-московського насильства, здичавілого від хвилевої перемоги над вільною після революції України» [12, с. 28, 30].

Третя стаття Є. Вирового була присвячена аналізу української бібліографії у слов’янському бібліографічному каталозі 1877–1881 рр. Йшлося про видання Товариства чехословацьких книгарських рахівників, що утворилося 1877 р. в Празі й одразу почало видавати «Слов’янський бібліографічний каталог». Всього побачило світ 5 таких каталогів. Автор виокремив їх українську складову та назвав її упорядників за 1877–1879 рр. – професора О. Стефановича, 1880–1881 рр. – А. Щербаня [13, с. 49–50].

У рубриці «Miscellanea» журналу публікувалася інформація («хроніка») про УТПК: статут, склад управи, діяльність, назви виголошених доповідей, зокрема й Є. Вирового. Теми його доповідей: «Доля української книжки під час революції» (20.01. 1927), «Українська книжка на Радянській Україні» (2.02.1927) [14, с. 67–68], «Українська книга в Америці» (14.12.1927) [15, с. 50], «Українська бібліографія в славянському бібліографічному каталозі рр. 1877–1881» (12.05.1932) [16, с. 63].

Прізвище Є. Вирового зустрічалося і в рубриці «Ucrainica», де подавався перелік праць з української тематики іноземними мовами. Серед них – його студії чеською мовою «Pražské vydaní Ševčenkového Kobzara r.r. 1876 // Slovаnský přehled. 1926. № 6. S. 409–412» та «Deset let ukrajinské poštovní znamky // Tribuna filatelistů. 1929. Č. 11, 12.2, 16.VI».

На сторінках «Книголюба» публікувалася і тематична бібліографія, зокрема щодо українського пластичного мистецтва за 1926 р. У цьому переліку є і робота Є. Вирового «Чи не новий, невідомий малюнок Т. Шевченка (з репр. “Мамая”) // Наша Бесіда. Варшава, 1926. Ч. 17-18» [17, с. 39].

На межі 20-х – 30-х рр. чеська влада почала згортати так звану «Ruská pomocná akce», припинилася фінансова допомога вищим і середнім школам, науковим і фаховим організаціям. Від цього потерпало й Українське товариство прихильників книги. Не вистачало коштів на видання журналу «Книголюб». Організована акція зі збору коштів на його видання не дала результатів. У 1932 р. побачило світ останнє число (здвоєна книга) журналу.

Отже, журнал «Книголюб» є важливим джерелом не тільки з історії української еміграції в Чехословаччині, бібліотекознавства і книгознавства, але і з біографії та творчої спадщини одного з керівників Українського товариства прихильників книги Євгена Вирового. Перспективними, на думку автора, є дослідження його діяльності на чолі Українського громадського видавничого фонду.

Література

1. Заремба О. Українське товариство прихильників книги у Празі. Вісник Книжкової палати. 2001. № 8. С. 34–37.
2. Чорній В. В. Діяльність Українського товариства прихильників книги у Празі і журнал «Книголюб» (1927–1932). Записки Львівської наукової бібліотеки ім. В. Стефаника. 2000. Вип. 7/8. С. 173–180.
3. Огар Е. Українське товариство прихильників книги та його друкований орган «Книголюб». Русская, украинская, белорусская эмиграция в Чехословакии между двумя войнами: результаты и перспективы исследования фондов Славянской библиотеки и пражских архивов. Прага, 1995. Т. 2. С. 890–900.
4. Вировий Євген. Енциклопедія українознавства. Словникова частина / перевидання в Україні. Львів: НТШ, 1993. Т. 1. С. 251.
5. Чабан М. П. Вировий Євген Семенович. Енциклопедія Сучасної України [Електронний ресурс] / Редкол.: І. М. Дзюба, А. І. Жуковський, М. Г. Железняк [та ін.]; НАН України, НТШ. Київ: Ін-т енциклопед. досліджень НАН України, 2005. URL: https://esu.com.ua/article-34137 (відвідування 3.04.2026).
6. Вировий Євген Семенович. Вікіпедія. URL: https://w.wiki/Kj3y (відвідування 3.04.2026).
7. Чабан М. П. Невтомний Вировий. Вічний хрест на грудях землі: художньо-документальні нариси. Дніпропетровськ: УКВ ІМА-прес, 1993. С. 52–65.
8. Редько О. М. «… Бажаю… дочекатися визволення України…» (Огляд документів ЦДАВО України про діяльність українського громадського та культурно-освітнього діяча Є. С. Вирового). Архіви України. 2017. № 3–4. С. 178–192.
9. Мицик Ю., Тарасенко І. З листування Євгена Вирового. Матеріали VІ Всеукр. наук.-практ. конф. «Культурно-історична спадщина України: перспективи дослідження та традиції збереження» (з міжнар. участю) (Черкаси, 07 – 08 грудня 2023 р.). Черкаси: видавець Гордієнко Є. І., 2023. С. 139–141.
10. Бюлетень Українського товариства прихильників книги в Празі. 1927. Ч. 1 (20 лют.). С. 1–2.
11. Вировий Є. Скільки коштувало пражське видання творів Шевченка 1875–76 р. Книголюб. 1927. Кн. 1. С. 19–21.
12. Вировий Є. Як російська добровольча армія нищила на Україні українські книжки. Книголюб. 1927. Кн. 2. С. 26–30.
13. Вировий Є. Українська бібліографія у слов’янському бібліографічному каталозі 1877–1881 рр. Книголюб. 1932. Кн. 1–2. С. 48–50.
14. Хроніка Укр. Т-ва прихильників книги. Книголюб. 1927. Кн. 1. С. 66–72.
15. Хроніка Укр. Т-ва прихильників книги. Книголюб. 1927. Кн. 4. С. 50–53.
16. Хроніка Укр. Т-ва прихильників книги. Книголюб. 1932. Кн. 1–2. С. 63–65.
17. Січинський В. Література з українського пластичного мистецтва за 1926 рік (докінчення). Книголюб. 1927. Кн. 2. С. 38–45.