Євген Онацький був палким шанувальником автентичного і хорового мистецтва. Під час навчання в університеті він співав у хорі, в якому диригентом був Олександр Кошиць і часто виступав на концертах як соліст. У 1915 році Євген Онацький одружується з Ніною Йосипівною Кукулевською, донькою священника села Нові Петрівці біля Києва і курсисткою Вищих жіночих курсів у місті Києві.
В той час Євген Онацький починає активно цікавитися українською історією і культурою. «Ходячи по київських букіністах та вчащаючи щонеділі на київську «толкучку», я зібрав досить таки поважну бібліотеку з українознавства, в якій я мав не тільки всі козацькі літописи, а навіть такі рідкісні книжки, як «Історія Русов» та «Права по которым судиться малоросийский народ, 1743», - писав він. Саме тоді Євген Онацький вирішив присвятити себе науці і дослідженню рідної історії та культури.
У 1916 році його було відряджено в Чернігів для дослідження в архіві Музею Тарновського документів українських дворянських родин. Результатом стала дипломна робота Онацького про старовинний дворянський рід Полетиків (яким приписувалося авторство «Исторіи Русов»), згодом опублікована в журналі «Україна».
У зв’язку з відновленням діяльності Українського Наукового Товариства в Києві у 1917 році, Євген Онацький бере участь в його засіданнях та виголошує там свої перші наукові доповіді. Друкується у виданнях «Україна» та місячнику «Наше Минуле». Під час літніх канікул 1917 року Євген Онацький читав лекції на курсах українознавства на Чернігівщині.
На 1917 рік припадає закінчення Євгеном Онацьким університету і на його очах починається розпад Російської імперії. У квітні 1917 року він бере участь у Всеукраїнському Національному Конгресі. В той час Онацький часто публікувався у газеті «Нова рада» про перші дні українського національного та освітнього відродження в Україні.
У 1917 році Євген Онацький певий час працював секретарем Глухівської земської повітової управи. З Українською Центральною Радою він почав співпрацювати після повернення в Україну Михайла Грушевського, якого Онацький відвідав у складі студентської делегації та який справив на молодого студента неабияке враження. У квітні 1917 року Онацький був призначений секретарем Української Центральної Ради і на нього були покладені обов’язки Завідуючого Канцелярією. У травні 1917 року він був уведений до складу Української Центральної Ради як представник Чернігівської губернії (замість М. Рубісова).
За дорученням Президії Центральної Ради та Генерального Секретаріату тричі їздив до Катеринодара і Новочеркаська, де вів переговори з Урядами Кубані і Всевеликого Війська Донського. Вперше Онацький їздив з Михайлом Тележинським та Костянтином Вротновським-Сивошапкою, вдруге - сам, а втретє - спільно із Миколою Ґалаґаном. Призначення Онацького для переговорів з Урядами кубанських та донських козаків започатковує його дипломатичну діяльність в Уряді Української Народної Республіки.
Необхідно наголосити, що Євген Онацький брав активну участь у підготовці 4-го Універсалу Української Центральної Ради, яким Українська Народна Республіка проголошувалася незалежною державою.
В той же час Євген Онацький поступово розчаровується в соціалістичних ідеалах і усвідомлює, що ідеям російських більшовиків і соціалістів-революціонерів необхідно протиставляти українські національні цінності. Тому у березні 1918 року Євген Онацький виходить зі складу Української Партії Соціалістів-Революціонерів (УПСР) та складає свій мандат в Українській Центральній Раді.
З березня 1918 року до січня 1919 року Євген Онацький працює бібліотекарем Київського міського музею. Він входить до середовища інтелектуалів та науковців, яке формують вихідці з Сумщини - Юрій Нарбут, Павло Зайцев, Федір Ернст і близький до них архівіст Вадим Модзалевський. Саме на той час припадає його знайомство з істориком українського мистецтва Дмитром Антоновичем, який мав значний вплив на подальшу долю Онацького.
На початку жовтня 1919 року Євген Онацький переїжджає до Риму і починає працювати в Українській дипломатичній місії. Онацький спочатку працює директором пресового бюро, потім секретарем, а в червні 1920 року Євгена Онацького призначено аташе і фактичним керівником української дипломатичної місії в Римі, яку він згодом очолив. Онацький був редактором популярного часопису «La voce del Ukraina» (Голос України).
У цей період Євген Онацький активно друкувався в українській пресі за кордоном, передусім у таких виданнях як «Розбудова нації», «Український голос», «Діло», «Свобода», «Новий шлях». У 1929 році на запрошення полковника Євгена Коновальця Онацький увійшов до складу новоствореної Організації Українських Націоналістів (ОУН). Згодом Євген Онацький став одним із провідних діячів ОУН, членом Проводу Українських Націоналістів. Його призначають постійним керівником ОУН в Італії. До 1938 року Євген Онацький був одним із найближчих соратників Євгена Коновальця. Спільно з Дмитром Андрієвським Євген Онацький відповідав в ОУН за міжнародну політику та дипломатичну діяльність. Онацький активно спростовував пропаганду СРСР, Польщі та Угорщини під час створення Карпатської України в 1939 році.
В 1936-1940 роках Євген Онацький працює професором Вищого східного інституту в Неаполі, де викладає українську мову і літературу. Для своїх студентів він видав підручник «Етнічна термінологія Східної Європи: Русь-Україна» та «Україна в складі Європи». У 1940–1943 роках він працював лектором у Римському університеті, де викладав українську мову. Серед італійських студентів він поширював відомості про Україну та її боротьбу за незалежність. Йому належить і авторство «Української граматики: теоретичний та практичний курс», «Українсько-італійського словника» та «Італійсько-українського словника». Ці праці не втратили значення до сьогодні і становлять основу італійської україністики.
У 1943 році професор Євген Онацький був заарештований німецькою поліцією у Римі і вивезений до Німеччини. Націонал-соціалісти тримали Онацького у в’язницях Берліна та Оранієнбурга, зокрема в концтаборі Заксенгаузен. Причиною арешту Євгена Онацького гітлерівцями була його антинімецька діяльність на форумі «Асоціації іноземних журналістів». У своїх спогадах Євген Онацький згадує, що він часто передавав іноземним журналістам матеріали «про варварство німців, які вони чинили в Україні». Після поразки Німеччини у травні 1945 року Євген Онацький повертається до Риму і включається в українське громадське життя. Євген Онацький стає заступником голови Українського допомогового комітету в Римі, який очолював архієпископ Української Греко-Католицької Церкви Іван Бучко.
Весною 1947 року Онацький переїхав до Аргентини, де став одним із керівників Української громади цієї країни. У 1949 році Євген Онацький був одним із засновників та головою «Спілки науковців, літераторів і митців». У 1953-1960 роках Онацький очолює Українську центральну репрезентацію в Аргентині, а в 1960-1963 роках був головою її Ради. У 1964 році Євген Онацький був активним членом ініціативної групи з відновлення діяльності «Українського історичного товариства».
У Буенос-Айресі професор Євген Онацький редагує тижневик «Наш клич», православний часопис «Дзвін» та альманах «Відродження».
Наукова спадщина Євгена Онацького складається із таких праць: «Українська теоретично-практична граматика для італійців» (1937 р.), «Словник українсько-італійський» (1941 р., 1977 р.), «Основи суспільного ладу», (1941 р., 1949 р.). Євген Онацький залишив спогади та публіцистичні праці, серед них «Сторінки із римського щоденника. 1942-1943» (т.1-2), «По похилій площі: Записки українського журналіста і дипломата. 1919-1921» (т. 1-2, 1962, 1969). Євген Онацький є автором фундаментальної праці - «Української Малої Енциклопедії» (1957-1963), що складається з 8-ми томів. Для однієї людини підготувати таке видання є колосальною працею, чому Євген Доментійович присвятив усе своє життя.
Помер професор Євген Онацький в місті Буенос-Айрес 27 жовтня 1979 р. на 85 році життя.
