В сірій імлі світанку замалювались якісь великі будови. Це над Ромоданським [очевидно, Роменським – упорядн.] шосе, на горбу, забудування монастиря. В ньому жив єпископ та містилась теологічна школа. Там не спали. Могутній звук дзвону закликав вірних на утреню. Це був ранок 23 грудня. Йшли до церкви теологи, вони мусіли виконувати взятий на себе обов’язок. Вітер леденив кров, приносив шум з місця бою і тоді безмірна туга охоплювала їх, бо вони знали про відношення північних варварів до Церкви…
В той ранок мешканці міста прокинулись від гуркоту. «Що є?» - питають. «Большевики» - чулось у відповідь…
Із свистом, чоломкаючись об стіни домів, літали вже й по місту кулі. Старшинська сотня, що охороняла місто, відступала і зупинилась коло монастиря, щоб дати нагоду й час для утікачів.
Побіч, божевільним «галопом» на тройках, утікали багатії міста, за ними верхи, в однокінці і пішки з дітьми, говорячи щось незрозуміле, «кланяючись» до землі кулям, тікали всі, хто не вірив у «комуністичний рай». І вже аж за ними, розгорнутим строєм, під командою полк. Кобилянського [Кобеляцький Микола Георгійович - уточнення Д.Кудінова та М.Михайліченка] і якогось молодого старшини – галичанина, прикриваючи відступ, відходила нечисленна кіннота… Десь без перестанку торохтів кулемет і чулись вигуки команди та лайки…
До манастиря підступив большевицький роз’їзд. Місто зайняв дикий московський загін комуніста Лаптєва.
В манастирську церкву, під час Богослужби, в шапках, з наїженими багнетами і револьверами в руках ввійшли лаптівці. Заборонили продовжувати службу, дзвонити у дзвони і вимагали «контрреволюціонерів» та обіцяли докладно поговорити пізніше…
По містах та парканах, будинках, телеграфічних стовпах, скрізь розклеєні новою владою накази Надзвичайної Комісії. Кожне повідомлення й розпорядження закінчувалось: «за невиконання - розстріл». Цілу ніч в місті йшла стрілянина – то винищували «контрреволюцію»… Ранком 24 грудня велика група большевиків прийшла до манастиря й відтоді почалось – помешкання зруйновано, підлоги позривали, теологів розігнано, професорів теології й духовенство погнано до міста на різні роботи. І чим духовна особа була вища чином, тим скорше вона діставалась до чищення відходових рур [труб – упорядн.] та публічних виходків. Бувших офіцерів та заможних людей ставили до «стєнки» (розстріл). Все життя припинилось, порядні громадяни сиділи по хатах, на вулиці вилізло й панувало шумоиння.
25 грудня, день Різдва. Церкви мовчали, служб не було кому відправляти.
У день Різдва стояв я коло вікна єпископського приміщення й дивився на широку вулицю. В кінці її з'явились сани, які тягнув гарний коник. У санях, правлячи конем, стояла одна постать, а декілька сиділи. Сани скоро наближались до манастиря, до площі перед ним. В цей час із рівнобіжної вулиці з'явився большевицький кінний роз'їзд. Цей роз'їзд зупинив сани, видно, наказав їдучим вилізти з них. Відбулась коротка розмова. Що говорилось, тяжко було зрозуміти. Я тільки впізнав їздців з саней. Це були студенти університету й пару хлопців, які закінчували гімназію. Вони святкували й тому рішили проїхатись по вулицях міста на санях. Старшував між ними гарної будови, красунь, студент Михась…
По розмові з роз'їздом, вони були на місці розстріляні. Зібравши порядну купу людей, більшовики наказали роздягнути розстріляних. І тоді старший з них став на груди Михася, пробив їх багнетом, щоб краще стояти, й почав революційну промову. Народ збився докупи і з жахом дивився на розстріляних хлопців, яких всі занли змалечку, знали, що вони не буржуї і не контрреволюціонери, про яких кричав, топчучись на трупі Михася, звироднілий комуніст.
Трупи заборонено, для постраху другим, ховати. І так вони валялись на площі пару днів. Таке було Різдво 1918 р. в м. Сумах. А там недалеко від Сум – Крути. Коло них пізніше українське студентство зустріло тих варварів і на віки звеличало непереможність українського духа.
Джерело: Український Православний Календар на 1983 рік. – Бавнд Брук. – 1983. – С.114-115
*Редакція Сумського історичного порталу дякує п. Юрію Юзичу за знайдені й передані спогади П. Маценка.
ДОДАТОК 1
Маценко Павло Пилипович**
Маце́нко Павло́ (24 грудня 1897, слобідка Кириківка нині: смт Кириківка, Великописарівський район, Сумська область — 8 березня 1991, Вінніпег, Канада — український музикознавець, диригент, педагог, публіцист, редактор, громадський діяч.
Походженням з козацького роду. Здобув освіту в рідному селі Кириківка; відтак вчився у Харкові та в Сумах. Воював та був поранений у Першій світовій війні. Закінчив старшинську військову школу в Києві; вступив до 2-го Слобідського полку армії УНР в 1917.
Будучи евакуйованим англійцями на острів Кіпр, він захворів на тиф та диригував протягом 1921 –1922 церковними і світськими хорами на тому ж острові. А невдовзі, вже в 1923–1924 роках в Болгарії у лісах і копальнях та на фабриці, — тут організував і диригував болгарським хором.
Переїхавши у 1924 до Праги та вступивши у Високий педагогічний інститут ім. М. Драгоманова, закінчив музично-педагогічний факультет, продовжував студії в Празькій музичній консерваторії, та в 1927–1928 закінчив чеську школу високих педагогічних наук. У Празі диригував «Українським академічним хором», а протягом 1929–1931 — хором української католицької церкви у Відні. З 1932 року — доктор музично-педагогічних наук.
На запрошення Українського народного дому в 1937 прибув до Вінніпегу, де до 1940 працював учителем і диригентом. Протягом 1940—1945 років викладав на «Українських освітніх курсах» для молоді Канади й Америки, яких і був ініціатором. У 1941 заснував хор Молоді Українського національного об'єднання (МУНО) і диригував ним по 1949. Був секретарем Комітету українців Канади (КУК) з дня його заснування, згодом — головою його освітньої секції.
Включившись у культурно-суспільне життя української громади у м. Вінніпег, працював культурно-освітнім референтом УНО Канади, співзасновником і довголітнім секретарем вінніпезького Осередку української культури й освіти, співредактором газети «Новий Шлях» та дописувачем до українських часописів і журналів. Праця на освітній ниві не обмежувалася до Вінніпегу: був членом-кореспондентом УВАН у Канаді, ректором Інституту св. Івана у Едмонтоні, професором музики Колегії св. Володимира в Робліні (УГКЦ) і Колегії св. Андрея (УПЦК) при Манітобському університеті.
Автор наукових праць і досліджень, та публіцистичних статей.
Серед творів – «Повна служба Божа» (1948), «Колядки і щедрівки» (1952), «Прокимени недільні» (1970), «Українські канти» (1981). Автор нарисів про Д. Бортнянського, М. Березовського, А. Веделя, М. Леонтовича, К. Стеценка, О. Кошиця, М. Гайворонського, Б. Кудрика та ін. Особистий архів М. зберігається в Осередку укр. культури й освіти у Вінніпезі.
Пр.: Повна Служба Божа на мішаний хор. Відень, 1931; Служба Божа на три жіночі голоси. Вінніпеґ, 1948; Давня українська музика і сучасність. Вінніпеґ, 1952; Нариси до історії української церковної музики. Роблин; Вінніпеґ, 1968; Конспект історії української церковної музики. Вінніпеґ, 1973.
Літ.: Павло Маценко // Кошиць О. Відгуки минулого: Кошиць в листах до П. Маценка. Вінніпеґ, 1954; Павло Маценко. Музиколог, композитор і громадський діяч. Торонто, 1992; Головащенко М. І в Канаді залишився українцем // Музика. 1997. № 4; Пархоменко Л. Микола Малько – Павло Маценко: діалог поза Україною // Студії мистецтвознавчі. К., 2006. Ч. 2; Житкевич А. Розсіяні світами. Т. 1. Т., 2015.
