“А Й ЛЮДИНОЮ ЯКЖЕ НЕ ЛЕГКО БУТИ В НАШ ЧАС”

(З листування Йосипа Дудки, Миколи Данька,

Леоніда Малецького та Петра Ротача)

Ці болючі та разом з тим глибокі своїм змістом слова, винесені в заголовок, узяті з листа Йосипа Дудки (1915-1990) до Миколи Данька (1926-1993) від 16 січня 1983 року. І то справді так.

Але й за обставин постійних цькувань, переслідувань та утисків і Йосип Михайлович, і його друзі не втратили своєї громадянської позиції, не зрадили своїм переконанням, вистояли під найжорсткішими ударами долі, витримали найжорстокіші випробування і залишились ЛЮДЬМИ, взірцями чесності, мужності, послідовності, до кінця виконаного обов’язку перед собою, рідним краєм, українським народом, Україною, з якими мають співвідносити свої життєві принципи та ідеали нині сущі та прийдешні покоління.

Така їх громадянська позиція виявляється не лише у творчій, а й епістолярній спадщині. Однак саме листи досі залишаються доступними лише дуже вузькому колу людей, бо ж розпорошені в архівах, приватних зібраннях і т.д.

Тому основне завдання даної публікації полягає в тому, щоб систематизувати та опублікувати зібрані і ніде ще не опубліковані листи Йосипа Дудки, Миколи Данька, Леоніда Малецького та Петра Ротача, ввести їх таким чином в науковий обіг та донести до широкого кола громадськості. Це завдання визначає мету публікації, сутність якої – розкриття на їх основі змісту життєвих принципів та ідеалів названих авторів, розуміння ними мети, смислу і цінності життя, духовного світу загалом. 

Зібрані, систематизовані та підготовлені до друку листи припадають на 60-і – поч. 90-х роки ХХ століття і окреслюють широке коло проблем, якими жили тоді кращі представники української інтелігенції, хто, по суті, й був національною ідейною та духовною провідною верствою нашого краю, підтримував і розвивав загальноукраїнські спрямування Руху Опору пануючій комуністичній системі, творячи тим самим обличчя свого часу.

Справді-бо, тільки людина сильної волі, яким був і назавжди залишиться в нашій пам’яті Йосип Дудка, могла сказати: “… іти на поклони – дорога підла і не потрібна нікому: ні тим, хто кланяється, ні тому, кому кланяються” (лист Й.Дудки до М.Данька від 3.ІІІ.1982 р.), “… тільки Людина і може воскресати! Дурень і негідник, труп, хоч і живий, – ніколи не воскреснуть до людського життя” (лист Й. Дудки до  М. Данька  від  21.І.1987  р.). Тільки людина сильної волі, могла усім своїм єством постати супроти  животіння як способу існування, бо ж “слово “животіти” – однокорінне з “живот”,  “животное”  (лист  Й. Дудки до М. Данька від 1.І.1987 р.), тому й запевняв свого друга в тому, що пасивна покора долі, упокорення ніколи не прийдуть до нього, доки він може мислити і відчувати і настановляв побратима до пошуку своєї стежки тоді, коли складаються, здавалося б, безвихідні обставини, а “життя підсуває всякі каверзи” (лист Й.Дудки до М.Данька від 4.І.1987 р.). Тих же каверз у житті поета і талановитого сільського вчителя було ой як багато.

Друг і однодумець Леоніда Полтави, до кінця послідовний український патріот Йосип Дудка на кожному кроці відстоював українську мову, культуру, під наглядом “недремного ока” формував українську національну свідомість своїх вихованців. Коли інші за таких обставин, пристосовуючись до них, відхрещувались від своїх переконань, а своїм дітям не радили йти дорогою батьків, бо ж то небезпечно, Йосип Михайлович і тут залишився вірним собі. Продовжувачами своїх справ за тих безнадійних часів хотів бачити своїх дітей. І, наряджаючи себе і їх на нові цькування і переслідування, досяг того: його донька Надія закінчила українське відділення філологічного факультету Київського державного університету ім. Т.Г.Шевченка і  усе своє життя присвятила українській школі, українській справі, у всьому пішла дорогою батька. Але замість вдячності від суспільства й мав оті каверзи. Вчитаймося у рядки його листів. Яка обізнаність з українською і світовою літературою та культурою, з сучасним йому літературним процесом! І це тоді, коли жив на хуторі Широкий Яр, коли човном перепливав Сулу, а потім пішки добирався до школи, де працював, коли кожен лист до нього “хтось” читав, бо ж одержував їх з удруге заклеєними конвертами. І це тоді, коли для творчості залишалися недоспані ночі, а брак інтелектуального спілкування до безкраю гнітив душу (скільки душевного болю, який крик душі в отих благаннях до М.Данька приїхати “на осінній падолист” чи то весняне буяння природи над Сулою, в отому “добре свиснути або гукати мене проти хати… Я почую, якщо знатиму, в який день чекати” (лист Й.Дудки до М.Данька, без дати).

Пригадується й така історія. На початку 70-х років минулого століття по закінченні Сумського педінституту я працював учителем української мови та літератури Смілівської восьмирічної  школи №2 Роменського району на Сумщині. Йосип Михайлович учителював тоді у Вовківцях того ж таки району. Як досвідченим, неперевершеної майстерності словесником ним захоплювалися вчителі інших шкіл. Після одного з семінарів, який проводився на базі середньої школи у Вовківцях, та відвідання і обговорення його уроку, учителі ділилися враженнями. “Який блискучий урок! Які глибокі знання учителя й учнів! Рідко таке зустрінеш, – не стримувала своїх почуттів одна з учасниць того семінару. – Але ж… Але… Тільки б подумати… Він…– український буржуазний націоналіст!” Сама того не відала, що то для Йосипа Дудки – найвища похвала! Тож і знайшов його по публікаціях у пресі учитель української словесності Леонід Малецький із Житомирщини, відчули гостру потребу написати йому краєзнавець з Полтави Петро Ротач, поет і журналіст із Сум Микола Данько, щоб у лиху годину підтримати його і самим знайти у нього підтримку, а відтак вистояти у тому лихолітті, залишившись і в ньому ЛЮДИНОЮ. То також сила волі, також взірець для наслідування, чим і зумовлена актуальність для наших сучасників змісту та проблематики поданих нижче листів[1].

[1] Листи Йосипа Дудки до Миколи Данька зберігаються у фонді Миколи Данька в Державному архіві Сумської області (ДАСО. – Ф. Р7680. – Оп.1. – Арх. №184. Листи Миколи Данька, Петра Ротача та Леоніда Малецького нам люб’язно надала з родинного архіву донька Йосипа Дудки Надія Карпенко, за що висловлюємо їй щиру вдячність.

Олексій Вертій, кандидат

філологічних наук, доцент

Сумського державного педагогічного

університету ім. А.С.Макаренка

Шановний Миколо Михайловичу!

         Так склалося, що лише сьогодні я прочитав листа від Пилипа Трохимовича,[1] де він пише, що на 12 / ХІІ ладнається літсторінка газети.

Отже, пишу по пам’яті в школі два вірші, а завтра надішлю більше. Боюсь – запізняться. Та й чи підійде щось до сторінки? Словом, завтра надішлю основне.

З щирим вітанням                                                       Й.Дудка

6 / ХІІ – 66 р.

Дорогий Миколо Михайловичу!

Перш за все, дозвольте щиро Вам подякувати за статтю “Хвилі Сули”, хоч правда – пізнувато: саме вони, оті хвилі Сули, оце кілька днів тримали мене вдома, а сьогодні вже пливу човном до школи.

Отже, ще раз спасибі. За добре слово. За те, що Ви – такий, як є. Це дуже добре.

В статті Ви мене дуже перетой… Авансом, авансом!.. Певно, доля отого “пере-той” належить і Павлові Юхимовичу.[2] Доля отих збірок  “Щиро” та “Вишнева гілка” зовсім не відома. З Харкова на “Вишневу” була дуже похвальна рецензія. І – безкінечне мовчання… “Щиро” надіслав у “Рад. письменник”. Рецензують. Дещо надсилаю сьогодні в журнал “Дніпро”.

Сподіваюся, що влітку ми побачимося. Хіба не варто зустрітися на отих хвилях Сули, що нині виграють неозорою повінню?

Бувайте.

Ще раз – спасибі.

Ваш Йосип Дудка.

P.S. Влітку (певно, у червні) обіцяв бути О.М. Підсуха. Напишу.

29/ІІІ. Року не вказано.

Добрий день Вам, Миколо Михайловичу!

         Оце надсилаю Вам привіт з Києва. Перебуваю тут з дочкою. Написав ще “Уклін Тарасу” (тема Вами підказана. І вірш починається словами:

“Ти просив мене, друже з-над синього Псла, щоб я низько вклонився Тарасу…)

         Якщо зможете – використайте в “Лен. правді” “Пору медозбору”.[3] Він, здається, звучить непогано.

Десь з 15-го серпня буду вдома (у Вовківцях).

Щирий привіт друзям.

З пошаною                            Й.Дудка

9.ІІІ. Року не вказано.

Дорогий друже!

         Сонця і щастя, творчих можливостей тобі в новому 1976 році!

Щиро вітаю зі святом. І – як не пізно, як не соромно мені за це – аж тепер спасибі за Седу-вірменку. Думалось мені, що зустрінемось, і тому, не хотів писати (думаю, розумієш). Справи мої без змін, стан здоров’я щось особливо не кращає… Читаю багато, але – не нове. Пишу потроху, хоча сам не знаю навіщо. Листа все ж напишу скоро. А зараз – на все добре. А побачитись дуже б хотілося!

27/ХІІ – 75

Й.Д.

Дорогий Миколо Михайловичу!

         Пишу, як бачиш, наспіх (спішив із-за вірша “Мільйоночолий”, і певно – не встигне).

         Оце надсилаю дещо. Працюю зараз дуже багато, закінчив кілька оповідань. Щирий тобі привіт і – вибач за таку писанину.

                                                                  З щирою повагою Йосип.

17/І. Року не вказано.

Добрий день, дорогий Миколо!

         Що сталося,  друже?.. “Неизвестность – смерти подобна”. Навіть дружина моя уже допитується: чи нічого не чути від Данька?.. Мене ж тривожить, що ні на листівку, ні на лист (надіслане у новорічні дні) відповіді – ні слова.

         У нас, як звичайно, зима та й усе. Це для нас тут найсамотніша пора року. Навіть сороки не літають (видохли чи що?) А інші птахи, тим більше, не залітають – отаке бездоріжжя!

         Ще потроху працюю в школі: маю (“заради моціону ніч”) чотири (аж чотири!) години укр. мови на тиждень. То два дні (у вівторок і п’ятницю) ходжу на роботу. Читаю, пишу. Останнє – більше від самоти, мабуть. А що від того? Друкуватися – зась! Та і все написане – якісь фрагменти, щось ескізно-пунктирне. Для поповнення сміттєвих корзин, бо треба ж щось і на підпал мати, коли дрівця не горять.

         Отож, чекаєм. Озовись, хоча б словом.

                                                                                              Твій Й.Д.

Без дати

P.S. Десь, певно, у березні, в Ромні буде відкриття реставрованого пам’ятника нашому Кобзареві.

Добрий день, Друже!

         Вибач за мовчання, зразу не відізвався, а 20 лютого побував у Ромні на відкритті реставрованого пам’ятника Т.Г. Шевченкові і – кілька днів лежав так з отим колишнім переломом ноги, що не міг просто ходити. Тільки звівся з ліжка – “загрипував”… А це вже почав бігати, чи надовго – не знаю.

         Були на відкритті пам’ятника якийсь “русак” (не “русин”) із Канева, з Києва – О.Ющенко, М.Подолян, звідкись Ф.Сахно[4] (до речі: ти його добре знаєш). Данила Кулиняка видали зб. “Біля вогнища” – речі є досить хороші (ту збірочку мені вручив саме Сахно).

         Домуючи, я оце дещо “скомпонував”. А відносно розмови з кимось (не знаю, кого саме ти маєш на увазі) – рішуче не треба: по-перше, та розмова не дасть позитивних наслідків (я певен в цьому); по-друге – сам розумієш, подумають, що “авторові” так уже хочеться на шпальти… словом, іти на поклони – дорога підла і не потрібна нікому: ні тим, хто кланяється, ні тому, кому кланяються. Та й якщо йдеться  про обл. газету, – тільки М.Гриценка[5] я не знаю, як би він до цього поставився.

Прочитав оце Чінгіза Айтматова “Буранный полустанок” (“И дольше века длится день”). Гострі проблеми, обов’язково прочитай.

З розмови з Ющенком зрозумів: пиши – не пиши – ілюзії даремні. Якось “з-під серця” вирвався вірш – додаю

Посмертно

Якось дивно це все у світі.

На живого – і зір навскіс…

А помер – на могилі квіти.

І в очах ти – неначе підріс!..

Чи такі ми скупі, інертні?

Чи на слух, на чуття “тугі” – ?..

Що друкують, бува, посмертно,

Мов труні – похвала навздогін!..

А, можливо, це так і добре:

Є надія комусь – в далині!..

Що ж ти брови насупив, мій обрій,

Головою хитаєш мені?..

Я пишу ось – про дні погожі.

І про біль, що пізнав допуття.

Надрукують посмертно, може,

Коли був “не таким” за життя.

Й. Дудка

 3.ІІІ.1982.

P.S. Скомпонувала моя дружина якусь тобі посилочку. Вибачай, не знаю, що там, але сьогодні здам на пошті.

                                                                  З щирістю серця Й.Д.

Любов’ю увінчаний

На відкриття реставрованого в бронзі

Пам’ятника Т.Г. Шевченкові в Ромні.

20 лютого 1982 р.

Ці барви сонця українські

І многолюддя – в щедрі дні!

Немов на ярмарку Ільїнськім

У славнім, древньому Ромні.

І він – ось тут!.. З яких віддалин

Твоєї думи переліт?..

Мов сад, що сповнений плодами

Несе красу зважнілих віт.

Які пісні, які ж вогні засіяв

Ти у тяжкій отій порі,

Щоб дебрі збурені Росії

Звесніли морем прапорів!

Щоб нива ця, свята й нетлінна,

Вродила зерна золоті.

Щоб вічно квітла Україна

У колі друзів і братів!..

Безсмертна міць – і бронза й камінь.

Безсмертніш є – любов людей.

Віками будь увінчаний вінками,

Кобзарю наш. І духу Прометей!..

P.S. Надіслано в обласну. Відповідь буде – дуля!

3.ІІІ. Року не вказано.

Добридень, Миколо Михайловичу!

         Оце прочитав у “Червоному промені”[6] твою пречудову статтю про збірку Олекси Ющенка.

         У мене є (з автографами) видана в 1981 р. в Москві (бібл. “Огонька”), його збірочка  Серце матері” (один з віршів писаний у моїй присутності, на Вощилисі – це “Материнка”), а також його зб., видана у “Веселці” – “Від журавлів до журавлів”… А от збірку “Тиша в росянім вінку” уявляю лише по прочитаній статті.

Здається, я писав про свою зустріч з О.Ющенком в Ромні в час відкриття пам’ятника. Так, справді ж – писав!.. Бо 4.03.-82 надіслав тобі листа і мініатюрний ящичок. Не знаю, де ти і чи одержав?..

Я дуже запрацювався: то швидко треба щось прочитати; то допомагаю з роботами комусь із дорослих, що десь учаться; то захоплюсь якоюсь своєю писаниною… Кінця-краю нема цій марній роботі, а все ж відчуваєш себе “при ділі”… Обізвись, як ти там?..

Твій щиро Й.Д.

16.03. Року не вказано 

Добрий день, дорогий друже!

         Ідуть роки. І самота – на велелюдді. Працюю, ходжу по землі. Останніми днями багато писав… Дуже хотілося б зустрітися і саме – на березі Сули. Звичайно, зараз повне бездоріжжя. Воно протримається майже місяць, а ось у травні-червні чому б цього не зробити?

         Читав статтю (обл. газета) про появу книги Ліни Костенко про Чураївну. А трохи раніше було про це повідомлення в “Літ. Україні”. Явище вельми відрадне.

         На жаль, не вдається дістати ні цієї книги, ні збірки нашої землячки Н.Білоцерківець “У країні мого серця”. Що воно собою являє? Бо критичні відгуки в пресі – один різнобій…

         Учора написав (не зовсім приємного) листа О.Косякові.[7] Не знаю, як на те зреагують. Це – після кількох відхилень того, що надсилав у “Лен. правду”. Хочу прямої відповіді. Взагалі ж думаю знову стукати в редакційні двері, “не кривя душой”.

На все добре.

Й.Д.

30/ІІІ. Року не вказано.

P.S. Із січня ц.р. у “Дніпрі” редактором – може ти звернув увагу – хороша людина.

Добрий день, дорогий друже!

         Сердечно вдячний тобі за хорошого листа і за оту вимогу: пиши!.. Хоч, правду кажучи, якось не віриться, що варто писати, коли все те безслідно розвіється в щоденній суєті часу.

         А от щодо листів, то тут все ж дивно: не в Сулу, замість поштової скриньки, я їх вкидав, таки ж ні!.. Один лист був новорічний, кінчався словами (пам’ятаю точно): “певне, напишу скоро знову”. Розуміючи, що на цей лист може й не бути відповіді, я десь в кінці січня написав другого листа. Відсутність відповіді (ну й казенний вираз!) викликала у мене тривогу: куди ж подівся адресат?..

         Словом, історія ця з листами цілком можлива. Принаймні в зникнення їх (випадкове чи не випадкове) я не маю підстав не вірити: просто – гіркий досвід.

         П.Загребельного прочитав, спасибі за рекомендацію. Манера його письма – вільний перехід від одних подій до інших, так би мовити: шугання в просторі й часі, – хоч спонукує деяку композиційну рихлість (розпорошеність епізодів, логічні розриви), але дає широкі можливості для алегорій, відтак і для вільності думки. А все ж епізод з життя Франції (психіатр і письменник), вкладений в уста негативного типу, дещо прозорий. Мабуть, я прочитавши, – не дочитав.

         Пишеш, що прибудеш на годину-другу… Я зовсім-таки не знаю обставин твого життя… Та все ж: чому “на годину-другу”? А може б краще: “На день-другий”? Просто якось відпочити б… Сула, ліс і – повне відлучення від усіх справ, від суєти житейської. Знайди таку можливість – прибувай.

         Я ще потроху верчуся-кручуся в школі: весняні екзамени, робота… Зараз майже нічого не читаю, не пишу. Мав нещодавно листа-бандероль від О.Ющенка: у нього в Москві вийшла збірочка “Сердце матери” (загалом непогані переклади, виконані М.Ушаковим, Вишеславським і іншими авторами).

         Чи не знаєш, де б дістати (хоч на деякий час) М.Цвєтаєву? Просто я дуже погано знаю цю дивну поетесу.

         Кінчаю. Якось все не клеїться (пишу в школі, навколо – гомін, біганина). Бувай. І – прибувай.

                                                                                     Щиро твій Й.Д.

     Без дати

Добридень, Друже!

         Лише кілька слів.

         У Києві видано В.Симоненка “Лебеді материнства”. І має вийти особливе (якщо не збрешуть!) – щоденник О.Кобилянської, писаний шифром і нім. мовою. Коли маєш десь руку, злистуйся. Треба дістати – прочитати.

Й.Д.

1/VI. Року не зазначено.

P.S. Чи  пам’ятаєш О.Шугая?[8] Він у липні буде в Ромні на кілька днів.

Здоров будь, друже!

         Мабуть, за отим “нíколи” і померти часу не буде!..

         Пишу… Власне, нічого не пишу. Чекав-чекав тебе в літі та й не дочекався. То мо’ приїдеш хоч на осінній кленолист помилуватися?.. В лісі ж так хороше!.. І чому б не заглянути хоч ув оте листопадове свято?..

         У цьому місяці я дуже працюю в школі, заміняю до кінця чверті одну вчительку, то ж дома повністю буваю лише в неділю та понеділок (у другій пол. дня, звичайно, вдома щоденно).

         Читаю, пишу… І все – недороблене, недокінчене!.. Дуже непричесана я людина, ніякого тобі порядку в житті! Отак уже й порогу дійти доведеться.

         Бувай. Все ж – чекаю.

Й.Д.

10.10.81.

Добрий день. Миколо!

         Пишу – майже нічого… Чому? – Та не певен в тому, що ти отримаєш листа. Адже на два попередні – жодної відповіді!.. Вже й дружина моя турбується: коли ж він може приїхати? чи щось сталося?..

         Загалом у нас усе без будь-яких змін, хіба що постаріли, посіріли ще більше: так то ж “все тече, все змінюється”, як писав Лінней.

         Читаю, копаюся сям-там, хоч книг нема. Оце на кілька днів таки дістав Чураївну[9] Ліни Костенко. Що не кажи, – хороша річ!.. Висока, багата думкою і дивом поезії. Є там місце з отаким змістом (слова про Марусю): є, може, кращі голоси; але такого другого нема. Те ж варто сказати про автора.

         Бувай. Надішли хоча б два слова. А зможеш – обов’язково приїдь. Найкраще, якщо попередиш мене листом. Тоді можна зробити так: доїхати до с.Правдюки (минувши Коровинці, не доїжджаючи до Вовківців) і йти через Правдюки, сосну, до Сули, а далі – добре свиснути або гукати мене проти хати. Хоч широко Сула, я почую, якщо знатиму, в який день чекати (але у вівторок, четвер і суботу я не буваю до 4-х годин вдома). Звичайно, згодом буде, певно, краща дорога, бо зараз ще багато мокви. Але хоч пізніше заглянь до нас на Сулу.

Щиро твій Й.Д.

Добрий день, дорогий мій Друже!

         Пройшло кілька днів від часу, як отримав твою вітальну листівку. І дивне явище (сам його не розумію): ще й досі не написав; а живу під враженням тої листівки. Не тому, що в ній було щось особливе, ні: просто вона викликала у мене сумні роздуми…

         Чому ти не викреслив мене зі своєї пам’яті? Невже вірив, що в мені чи моїх писаннях було щось?.. А я, шалапутний, утратив ту віру. “А ведь в ней что-то было”, – говорив Шельє, несучи голову на ешафот. Тільки вибач: це зовсім не паралель (спаси мене, господи, від такого!.. Просто згадалися слова і ситуація).

         Питаєш – чому мовчу?.. Не тому, що мовчання – золото. Тим більше, що є – гіркота мовчань. Листів не писав, бо не був певен, що адреса не змінилася. До того ж – хтось паскудний перечитує мої листи: одержую, часом, листи з повторно заклеєними конвертами.

         Якщо ж під отим “чому мовчиш” треба розуміти інше: чому не з’являється моє прізвище десь на шпальтах, то тут … сам розумієш.

Становится всë глубже расхожденье

Меж миром и тобой.

Как будто вбили клин…

         Кінчаю. Чи не зміг би, друже, прибути колись до мене? На хвилі синьоокої Сули.

         Вибач за безлаберність листа. У голові якийсь хаос.

                                                                                     Твій Й.Д.

Без дати.

P.S.  Якщо писатимеш – на Вощилиху.    

Дорогий друже,

Миколо Михайловичу!

         Мабуть, мені судилося найпізніше вітати тебе з Новим роком і висловити щиру подяку за твої слова привіту і приязні. То ж бажаю, щоб твої вірші і роки життя були юними, як оці квіти на тлі українського неба. Щиро вдячний тобі, друже, за все, що робив доброго для мене.

         Підготував я збірочку “Зозулині черевички” (для дітей), днями надішлю в “Веселку”.

                                                                           З глибокою повагою Йосип Д.

16/Х-82

P.S. А може завітаєш, коли знайдеш час?

Друже мій Миколо!

         Я не знаю, хто із нас обірвав листування. Як і не певен, чи одержиш ти цього листа. Таке життя і, мабуть, не ми в тому винні.

Одне прохання: як зможеш та знайдеш за потрібне – обізвися, де ти й що з тобою.

Щиро твій Й.Д.

16/Х-82

Миколо, добрий мій друже!

         Не дорікай мені за деяку неуважність та, часом, тривке мовчання. Коли б справді існувала телепатія, ти б легко переконався, що я щоденно подумки пишу тобі листи. Це – не ради жарту. Таки щоденно я розмовляю з тобою, ділюся враженнями від книг, ніби бачу тебе живого на фоні нашої надсульської природи…

         Ось і вчора-сьогодні – мов разом з тобою – читав непоказну назовні книжечку В.Мисика (видав “Прапор” у Харкові) “Зустрічі”… Порівнював з іншою мемуарною літературо-халтурою. До речі: видано ж (читав) “З відстані літ” О.Підсухи, “Мандри на сусідню вулицю” Мартича, трикнижжя “Безсмертники” нашого земляка… Це добре. Хоч дещо нагадує автоспогади… І, мабуть, даремно П.Гаврилов хвалить у “косяцівці”[10] декого з авторів (але в статті є справді цікаві моменти!). Мисик у “Зустрічах” виводить читача на незнані обрії східної поезії, живими встають Фірдоусі, Рудакі, Хайям Омар. Жаль тільки: про нашого Павла Ключину буквально навперекидь кілька рядків… Певне, не мав автор достатньо матеріалу. А тема ж – ох як потребує виходу до літературного загалу!..

Хотілося б дуже знати, як живеш, друже. Не можу цього уявити… Що робиш? Чим захоплюєшся? Невже оті сили будуть розтринькані на кінодрібниці, на біганину, буденні клопоти, на клопоти, на суєту суєт?!.. Плакати хочеться, коли думаєш про це. Здається, Пушкін сказав:

Но грустно думать, что напрасно

Была нам молодость дана…

  Не в молодості суть, біс з нею… Та ж природа дала більше… Жив би отак сірим йолопом, їв, пив, бігав би за спідницями. Теляче ремесло! – страшно думати про це. А й людиною якже не легко бути в наш час.

Пробач за непотрібну “філософію”. Будьмо стоїками, хоч від просто “стояти”…

Про себе мені майже нема що розповісти. Читаю дещо. Я, здається, писав тобі про цікавий, багатий проблемами “Буранный полустанок” (або ж “И  дольше века длится день”) Айтматова. А це закінчив Чівіліхіна “Пëстрый камень”. Перечитував знову Бічую, Григора Тютюнника, дещо із зарубіжних поетів… Літ.-художні журнали (укр.) передплачую всі; то чекаю, чим порадує нас новонароджене дитя – “Київ”. Січневий номер “Вітчизни” уже з’явився на світ. Там є поезії (чи так?) нашої Наталки Білоцерківець. Та ще не зовсім добре відзиваються про “Марусю Чурай” Л.Костенко (мовляв: на історичній основі, а – не відповідає історичній достовірності). Власне, цей журнал я лише переглянув, не встиг глибше вникнути.

Чи пишу?.. Від минулої весни – ні слова. Так складається. І написане – розвіялося вітром. Просто переглядаючи адресував у грубку. Та все ще збираюся знайти час на писання і доробку деяких речей. Та чи буде той час? І чи варто взагалі при такому стані?.. Адже при всіх спробах відповідь одна: отримали – на жаль… І чекати кращого марне.

Кінчаю, бо й так тобі читати багато. Не подумай, що я до песимізму мандрую. Просто – роздум. Бувай.

Щиро твій Й.Д.

16.01.83.

Дорогий Друже!

         Озивання – наче із-за брами мовчань. А, як бачиш, існую. Читаю ночами, а вдень – ще й бігаю. Бо ж маю трохи роботи в школі, трохи вдома.

         Отож – від імені мого “мовчання” та “існування” – щиро здоровлю з наступним Новим роком.

         Хай щастить тобі на працю, щасливі зустрічі, на творчі дерзання й успіхи. Вибач за ці трафарети, але від них – не втечеш.  

         Отож – сонячно хай буде в душі й щоденній погоді, бо щось по-осінньому все негода…

         Не пишу вже про зустріч, бо сам не вірю, що вона буде.

         Пишу під шкільний шумок, а потім додому та й потому в читанні. Це єдине!..

         Бувай, друже. І вибач за сірість (днів і слів).

Твій щиро Й.Д.

Без дати

Друже мій Миколо!

         Знову з тривогою питаю: що? Невже таки й отого попереднього листа ти не отримав? Пам’ятаєш: де я писав – ради жарту! – що подумки часто пишу тобі листи і нема дня, коли б не згадував, не говорив з тобою… Чи може саме цей недоречний жарт чимось тебе образив? Повірити не можу.

         Я тривалий час лежав у лікарні. Тепер дома, то почуваю себе якось кепсько… Проте, багато працюю. Не знаю, що з того буде (а, мабуть, що й нічого!), але – пишу!.. І уяви собі, окрім віршів, – поему про долю безрідної скрипки (безрукий скрипач зустрічає з нею – вірною! – золоте весілля). Та то праця, що потребує ще часу й наснаги, але думаю – осилю.

         Все ж прошу – озовися!.. Хоча б – словом.

Щиро твій Й.Д.

23.ІІІ.-83.

Добрий день, Миколо Михайловичу!

         Вже пройшло більше року, як нема від тебе ніякої звістки. Останні два листи мої були відіслані минулої осені; лишились без відповіді. Не знаю, може були на те вагомі причини?..

         Вітаю тебе зі святом Нового року та бажаю всього, що може бути корисним та відрадним. Зможеш – озовись. І все ж – радив би тобі з першими весняними днями заглянути в наші краї. Озовись!..

З пош. Й.Д.

23.ХІІ-84

Дорогий друже Миколо!

         Вітаю тебе зі святом весни. Цікаво було б зустрітися, поговорити. Може б справді ти знайшов хоч улітку на це час та й прибув на берег Сули? Хоч ту зустріч я не маю права тобі нав’язувати, все ж у наших долях так багато спільного. Про себе не пишу… Та, власне, для мене ніде нічого не змінилося. А надії – дуже не надійні. Слова, слова, слова… Якщо матимеш час та бажання, прибудь колись.

Із найщирішою пошаною Й.Дудка

29/IV -88 р. 

Добрий день, дорогий Миколо Михайловичу!

         Прийміть щиросерде вітання з Новим Роком, хай колоситься Ваша нива добром та щастям творчої праці.

         Від Вас давно вже – жодної вістки. Як ви, де? Завітайте з весною, з пролісками. І так, щоб не спішно: побудьте, відпочиньте. Та це прохання. Точніше – запитання: чи слідкуєте за літ. новинами? Що цікавого? Напишіть, як зможете.

         Читаю немало, та все те – “дела давно минувших дней” і – другорядне. А хотілось би “быть с веком наравне”. Розсмішив, правда? Чи – навпаки – якось гірко…

         Пишіть, як є можливість. Не забувайте.

Ваш Й.Д.

Без дати

Дорогий Миколо Михайловичу!

         Весну в нашому лісі ти не хочеш побачити. То надсилаю тобі хоч листівку із квітами теплого літа (в народі ті квіти польові звуть “сокирками”).

         Листа твого одержав, а зразу теж якось не написав. Мабуть, обидва ми в цьому грішні: то біжиш, то спішиш та все щось  надалі відкладаєш. А за оту мізерну посилочку ти не дякуй, а вибач… Просто думалося, що ти до нас заглянеш і щось краще видумаємо.

         Почалися весняні роботи – і “проковтнула” мене суєта суєт. Читаю хіба що ночами, а писати – воно й краще: економія паперу.

         Бувай; днями спроможуся написати листа.

Й.Д.

22.04.82.

Доброго дня тобі Миколо!

         Здоровлю з Новим роком, бажаю всього, чого й собі бажаємо.

         Вибач, що посилаю оцю “червону пляму”, мазню “некоей Померанцевой”. Мабуть, на Україні таки не знайшлося художника, хто б виконав малюнок в національному дусі. Обов’язково напишу про це, але – куди?..

         Що маю писати про себе? Живемо, заметені снігами, борсаємося серед них, господарюємо сяк-так. Та ждемо весни. Як звичайно, читаю, пишу потроху, хоча в якийсь успіх не вірю. Переписую вірші, бо маю намір надіслати десь до видавництва. Як ти думаєш: чи варто це робити?..

         Що в тебе? Я надіслав тобі листа – відповіді не було. Чи одержав? Останній твій лист, осінній, де ти обіцяв “придибати”, був [не] від руки писаний, а – [не] на машинці. Отже, маєш її вдома?

         Пиши, коли знайдеш потрібним. Просив би тебе весною прибути.

                                                                  З щирою пошаною Йосип Дудка

Без дати

Друже Миколо!

         Щиро здоровлю з Новим Роком, сонця тобі, здоров’я, творчих дерзань!

         “Аероплань, душе моя, аероплань!..”

Й.Д.

Без дати

Дорогий друже Миколо Михайловичу!

         Як писав Тургенєв, “во дни сомнений, во дни тягостных раздумий о судьбах нашей родины”… – щиро вітаю тебе з Новим Роком. Що побажати?.. Коли б від наших побажань хоча б щось залежало!

         Здоров’я… Щастя – в яке сам не вірю… Справедливості?.. Чи, може, творчих дерзань?..

         Зустрічі!..

         Не знаю. Нічого не знаю, чим живе дух твій…

З пошаною Й.Дудка

Без дати

Дорогий Друже!

         Здоровлю тебе з ялинковим святом та білими заметами матінки-зими. А бажаю тобі всього, чого бажають собі і найріднішим. Жаль і шкода, що не вдалося зустрітися.

         Як живу?.. Зимно і незатишно. Та найбільша радість – книги… Пишу дещо, впорядкувати ж нічого не можу: чи кебети бракує, чи глузду та часу. Все збираюся, як бачиш, щось робити. Добре, коли б хоч з першими пролісками та й тебе побачити. Бо зимою ж у мої нетрі не доберешся…

         На все добре.

Щиро Й.Д.

Без дати

Дорогий Миколо Михайловичу!

         Щиро вітаю з весняним святом; сонця, радості на твої дороги!

З глибокою пошаною Й.Дудка

Без дати

Добрий мій друже, Миколо Михайловичу!

         Одержав твою новорічну зовсім-таки невідрадну листівку. “Хворію”… Одне слово вгамселило мене, як обухом!.. Розумію: хворість, якщо це справді так, – не від нас залежить. А час вимагає аж ніяк не хворіти, бо ті ж колишні паскуди на голову сядуть.

Скажу прямо: дуже непевний, дурний час… Тому що робиться на місцях, радіти нема підстав: суцільна брехня, знову передвиборні підсолоджені прянички.

Мені, друже, дуже боляче. Не хворію (майже не хворію, хоч кепський стан здоров’я), а – боляче. Нещодавно дізнався, що хтось “зверху – дав вказівку районній редакції не друкувати мене як автора. Правда, перед ним мав же я “розмову” про стан української  мови на Роменщині, про перетворення (минулого року) укр. школи в центрі міста в російську – з керівниками ідеологічного відділу (там є така Скрипка, а ще й Будакова – дві “керівні” спідниці). Є ще й інші “об’єкти”, за які доводиться воювати.

Про справи літературні мовчу: вони – на мертвій точці. Київські брами я пробити не вмію, а “братія” уболіває за себе. Один земляк, що безкінечно гнав  збірку за збіркою, написав, що його талант дуже терпить від неуваги видавців, бо написав книгу про Ірпінь (хто з ким там знайомився і мав любощі, а її довго не друкують, хоча вже – у плані… Нічого – друкує!..

Тож хочу прохати (прохаю!) тебе: не хворій, ти мусиш працювати. Після видруку в “Прапорі”, “Україні” – мовчати вже не можна.

На все добре, хай щастить.

З повагою Йосип Дудка

13/І-90 р.

Дорогий Миколо Михайловичу!

Хоч запізно, але щиро здоровлю з Новим роком! Щонайбільше зичу міцного здоров’я. Хай рік Новий несе Вам нове, надійне, омріяне… Нових Вам публікацій!

         Не забувайте нас, прибувайте до нас.

Надія.[11]

Січень 1991 р.

Добрий день, Друже!

         Новорічну твою листівку, писану ще 28 грудня, отримав з великим запізненням. Адже ти не точно позначив адресу: написав “Вовківці”, де треба “Вощилиха”. То лист і літав собі, мабуть, сюди-туди. У Вовківцях же колись я працював у школі. Там своя пошта, тобто інше поштове відділення.

         То й я послав тобі новорічну листівку навмання, не маючи певності: чи вдома адресат… І тепер теж нічогісінько не знаю: як живеш, де працюєш, які плани-задуми (?) надалі. Чи не облишив усе, що було пов’язане з літературою? Це був би відчайдушний і нічим не виправданий крок. Мені – інша справа, а ти ж – молодий ще, життя попереду. Тільки не втрачати віри і – бодай  найменших! – можливостей. Не знаю, може ти іншої думки. Взагалі, якщо є можливість та визнаєш за потрібне, напиши… Хоч все це необов’язково, а заглянути колись у наші “дебрі” таки слід. Мабуть, це краще зробити не взимку, а весною чи літом, тоді краще до нас добиратися та й  природа жива.

         Що про себе можу сповісти? Та майже нічого! Все, як і колись, тільки в школі уже не буваю. Відмовився… Читаю трохи (ночами), “дряпаю” ото сяке-таке. І все невикінчене, не відшліфоване, як слід… Чи так і залишу?… То краще й зовсім не лишати.

         Вибач, що так обриваю листа… Зможеш – напиши.

Щиро Й.Д.

20/І – 84 

Миколо, друже!

         Можу тільки поставити рядочок знаків запитання. Ось так:

?????????????????????…………………. і т.д.

         Невже ти не отримав на поч. січня двох моїх листів, ачи обставини, при яких не варто відповідати?

         У всякому разі – адресу знаєш, а з кінцем зими і дорогу теж… Не забудь ту дорогу, прибудь.

         Що ще? Прочитав я Євтушенка “Ягодные места”, Думбадзе “Закон вічності”. Читав, ні? Варто прочитати, особливо “Ягодные места”.

Зможеш – озовись.

Й.Д.

19/ІІ. Рік не зазначено

Друже Миколо!

         Ми – ще живі, хоч часом здоров’я підводить. Хороша зараз Сула: повноводна і чиста, срібляться лілії над голубінням хвиль. Може б знайшов час заглянути у наші хащі?..

         Чи бачив хорошу книжечку про Шкурата?[12] Все ж бо шануємо покійні таланти: покійні – спокійні. Як справи? Я дуже запрацювався (фізично, стомлююсь страшно). Знайдеш час – напиши кілька слів.

Щиро твій Й.Д.

Без дати

Друже Миколо!

         Я, справді, мовчун “применительно к обстоятельствам”, як писав (подібне) Салтиков-Щедрін. Цим завинив я перед тобою, добрий мій друже.

         Влітку збирався заглянути в Суми, мав надію на зустріч. Та літа наче й не було. До всього – й інші неприємності, бо ж у кого їх нема!.. Осінь – жив і господарював сам: дружина лише перед новоріччям повернулася з лікарні (кровотиск і т.п.). А коли таке вдома (та й на душі!), якось не хочеться виливати свій настрій назовні. То ж щиро прошу пробачити мені за те мовчання.

         … А О.Косяк так і не відповів мені. Бо де ж таки-отак принижуватись: ще особисто писати якомусь “дудці”. Тим більше, що є виконроби!.. Відповіла Ліза Євгенівна:[13] зросли вимоги до поезії, тому й не друкуємо… Словом, осанна Титаренку – “публіцисту”, поету-ковбаснику!..

… Одне хотілося б: зустрітися з тобою. Просто – поговорити, поділитися думками, як людина з людиною. На це й сподіваюся.

         Якось обривається лист. Бувай. Певно, скоро напишу знову.

Щиро твій Й.Д.

P.S. В адресі пиши не Вовківці, а Вощилиха.

Без дати

Добрий мій друже, Миколо Михайловичу!

         Одержав твого новорічного короткого листа. Листівку, точніше. Як бачиш, аж ось коли “зібрався” написати кілька слів. “Крізь сльози сміятися”, кажеш?.. Це – теж добре! Значно краще, ніж просто повісити носа. До того ж, – як бачимо на прикладі того, хто це сказав уперше, – такий сміх буває досить ваговитим: аж через століття відлунює. Звичайно, це різні часи й дистанції…

         Як би там не було, – треба вірити, жити “влюбленным в недосягаемое” (Горький). І працювати не покладаючи рук. Здається, такі слова я чув колись від тебе, друже. Отож – не відрікайся від них.

         Чим я живу? Книги і папери. І, звичайно, зрідка – живі люди. Зрідка, бо навколо – сніги і бездоріжжя. Хотілося б щось зробити хороше, щоб марно не загинула моя праця. Мабуть, це тільки ілюзії…

         Ти – сильний, Миколо?.. Боюся: чи не змарнів твій людський дух? “Аероплань, душе моя!.. Не знижуйся, не  падай”. Це – основне.

         Пиши – або не пиши. Справа твоя, тобі видніше. А от весною – прибудь на проліски!.. Га?..

                                                                                              Твій Й.Д.

18.01.85.

Друже Миколо!

Пробач, що турбую. Не хочеться вірити, що ти змовк (чи пошився в анахорети) настільки, що вже – ні слуху, ні духу.

Кілька разів пробував я відновити бодай якесь листування… Заглянути в наші нетрі (в теплий час) не хочеш, у відповідь на листи – мовчання або знаки оклику… Завинив я перед тобою чимось, чи щось інше?.. В деталі чи якісь переконання я не втручаюся. А зберегти давні стосунки хотів би, просто – як людина з людиною… Що життя підсуває всякі каверзи – що ж…буває. А треба знаходити стежку. Тут я глибоко вірю в слова Леніна: “безысходных положений нет”.

Про себе – що писати?.. Та й як писати, коли не певен: чи одержиш (і чи саме ти одержиш?) цей лист.

Листівки новорічної не знайшов (пошта у нас не працює, ніде не буваю). Отже, на листочку вітаю з 1987!.. Бажаю тобі щастя, хай буде сонячно в зболілій душі.

Твій Йосип Дудка

4.І-87 

Добрий мій друже!

Згадаймо ті слова:

Коли тривоги життьової

Тебе охопить вітер злий, –

По вінця сили трудової

У серце стомлене налий.

Нехай не виє самотина,

Як лютий пес за ворітьми:

Скажи крізь муку – я людина!

Скажи крізь горе – я з людьми!

 Важко все це, дуже важко. І все ж – це єдиний правильний шлях. Хай не гасне правдива іскра Прометея. І тільки праця і віра, що світ – це не бездуховні монстри, як би їх багато не було. І навіть згадки про долю Григора – як крайня безвихідь – навіть згадка та недостойна паперу, на якому те напишеш. Пишу це не тільки для тебе, а й для себе. Доля ж бо наша не мало має спільного, хоч може чимось і дуже різні ми люди. Суть не в цьому. Життя – є життя. В ньому є місце і дурості, і помилкам, і обмовки… Та при всіх обставинах єдино правильне: я людина!

Вибач мені і зрозумій… Не напрошуюся в монстри, просто хотів би твого воскресіння. Як людини, як поета і навіть – як мислителя… Скажи: а хіба зараз я не людина?.. Так, і навіть більше того: тільки Людина і може воскресати! Дурень і негідник, труп, хоч би й живий, – ніколи не воскреснуть для справжнього людського життя.

Та досить про все це… Не сердитись тільки. І знай, що мені часом не легше… Бо крім всього – ще й роки ж, роки за плечами!..

Може б колись-таки зустрілися?.. Не тримає ж тебе там за поли нечиста сила!.. Я в Суми, звичайно, не прибуду: вже два роки, як в Ромні був. І став досить вузьким для мене світ. А ось тобі, думаю, просто треба відпочивати від суєт, знаходити час і можливість побувати  на зеленому березі, серед природи, під високим (хоч дещо і забрудненим) небом. То ж коли знайдеш можливість, залітай. Широкий яр[14] над Сулою… А я… Що ж я?… Вдень – з лопатою (значить, відкидаю сніг, які чорти його наперли!); або з сокирою. А ніч – ради “духовної пищі”. Читаю, пишу. Отак і жиємо!..

Вибач, що все отаке написалося. А як приходить весна чи літо – прибудь, як зможеш.

Щиро твій Й.Дудка

21.01.87.   

Добрий день, друже Миколо Михайловичу!

Одержав твого листа (точніше бандероль з книжечкою Чаадаєва). Не чекав такої “оперативності” та ще й з таким сюрпризом! Щиро дякую! Книжечка нагадала мені, що в битність студентом – не пам’ятаю, в архівах інститутської чи іншої десь бібліотек – знайшов і прочитав “Философические письма”, як вони були видані вперше. Чим вони тоді мене зацікавили? – не згадаю. Але ж читав тоді і Йосифа Флавка і Гельвеція (“О разуме”), і чого не читалося!..

А от листа твого не зовсім розумію: відчув теплоту душі. А як дякувати… не знаю. Невже ти теж мене розумієш?.. Якщо я поважаю тебе, хіба за це слід дякувати?.. І хіба ми – не люди?

І не розумію, чому тебе неприємно вразили слова – хоч би й Тадейовича. Слово мовлене, тим більше – друковане, належить уже тому, хто його сприймає. Отож, я сприймаю їх як поезію, а в поетичності тих рядків, мабуть, не відмовиш. А про Рильського Тичина писав і гірше (у віршах).

Арістотель (“людина – двонога тварина без пір’я”) не відкриває чогось особливого. Ту істину стверджував потім Дарвін, чи ще хтось мудрий. До неї можна б додати (окрім “без пір’я”) з витонченою шерстю і т.п. Словом: дійти до виживання видів і окремої особини. І, таким робом, перекреслити все людське! Проти чого, друже, душа – принципово! – протестує. Як і не приймаю я отого : “а животіти якось потрібно”, а ще й з добавкою : “твоя правда”!.. Нема у мене такої правди. У ментори не напрошуюсь, але переконаний, що така “правда” принижує людину, а слово “животіти” – однокорінне з “живот”, “животное”. З того ж кореня “жити” набуло дещо іншого значення… Та всі ці судження – ведуть до небажаної – і непотрібної – полеміки (тим більше – паперової!, яку можна, як хочеш, витлумачити).

Я працюю, хоч не маю будь-яких надій. Перспектива рівна нулю. Принаймні – певен працювати треба – ради розумного. І чесного, що само собою розуміється. Більше того, в якійсь мірі я вірю в розумні початки, вірю у віяння часу, якщо ворони не заклюють…

Може б весною ми побачилися? Як буде вона сприятлива. Не ображайся за листа.

Ще раз – спасибі за Чаадаєва.

Щиро Й.Дудка

1 лютого 1987 р.    

Ура!

Читаємо гуртом “Прапор” №12. Вітаємо з перемогою! Надя тільки-що принесла цей журнал.

Отже: “Червоне соло” мусить побачити світ.

Без дати

Чи чуєш мене, Миколо?

Ти ще не пересердився на мене за попереднього листа? Якщо справді він, той лист, здався тобі “строптивим”, чи чимось не сподобався (а оце може бути при нашому – твоєму і моєму – стані), то знай: основна причина всього, що я написав, – те, що ти побачив у мені якусь пасивну покору долі, упокорення… А воно – знай, друже! – не прийде до мене, поки можу мислити і відчувати.

Останнім часом рішуче – хоч заочно – лаюся з “перевертнями”. Написав листи: на редакцію укр. телемовлення, ред. жур. “Україна”, готую – редакції “Літ. України”. Суть тих листів – правда, що є. Між іншим: чи добре ти слідкуєш за літ. виданнями,  пресою? Цікавий №2 “України” з отим запитанням: “Куди ж ми йдемо? Де закон, совість, синівський обов’язок?” Прекрасні виступи (чи тільки виступи?) В.Дрозда… В “Літ. Укр..” за 12 лютого ст. Стефанії Андрусів : “Обов’язок письменника – бити на сполох”… Не вдалося мені почути телепередачу 14 лют. “Суботні зустрічі”.

Не подумай, що я легко піддаюся ілюзіям. Знаю, що подібне – не вперше. Скільки ж разів після обнадійливих ілюзій – приходила реакція: свято “торжествующей” свині!.. Але якщо ти пишеш про моє примирення (мовчання – не примирення!), ти глибоко помиляєшся. У мене – є душа; її – ніхто не забере. А більше – жертвувати мені нема чим. Та й не в жертві справа: істина – вище не тільки страху чи розрахунку і всяких компромісів, вона вище дружби, любові, навіть Вітчизни. Звідси можеш зрозуміти, як я думаю про пісню Тадейовича, а тим паче – про підле признання безрідного “піїта”: “чужим і чуждим рідних бродів”.

 В якійсь мірі – вірю подихам весняного вітру. І хочу, щоб повіяв він з повною силою, змітаючи геть усю погань, все чуже простій трудовій людині, що наплодилося на нашому хворому ґрунті.

Отже, кінчаю. Перечитувати написане – не буду: хай іде, як з-під серця вирвалося. Бажаю, щоб правильно зрозумів ти мого листа. Працювати – треба, в цьому суть. Всім чортам – на зло!.. Хочу вірити, що ти – живий: розумний, чесний – і коли треба, суворий навіть до себе – талановитий і працьовитий, не скорений ніякою брехнею і чорнотою. Такого і поважаю, адресуючи цього листа.

Твій Й.Дудка

15.02.1987 р.

Добридень, Миколо!

Отже, ти не добрів на осіннє кленове листя над Сулою. (А я, – додай до мого ім’я будь-який епітет, які додають у таких випадках, – аж оце пишу відповідь на листа твого, друже). 

То, гадаю, може добредеш – хоч на перші проліски, вони ж веселіші, ніж прижовкле листя. Як загалом справи? Питаю, хоч сам розумію… Та й що напишеш у листі?..

Я працюю потроху. Мабуть, ти не помітив: обласна газета дала-таки ст. “Як вам ярмаркувалося?”, а 20 листоп. – добірку віршів, що починається характерними словами:

Після повчань,

Після мовчань,

Після розкуття та біди –

Печаллю радість розбуди.

Радості, звичайно, нема. А працювати (навіть без віри!) треба.

Але зараз із обласною у мене вийшов неприємний “затор”. Написав я ст. до 70р. Підсухи “На серці виважене слово”. Відхилили (не наш земляк). Я написав: але ж того “не земляка” очорнили “наші земляки”, котрим слід би відчувати свою моральну вину. Мабуть, не сподобалося. Мовчать. І я мовчу.

Коли знайдеш можливим, відгукнися. А чому б не спробувати тобі пробиватися в Київ. Журнали? П.Ротач[15] (після історій!) уже видрукував статті у “Всесвіті”, “Рад. літературознавстві”. Отже, друкують.

З пош. Йосип.

4/ХІІ – 81.

P.S. А про тебе дуже хорошої думки Д.Кулиняк. та це справа розмови.

Добридень, друже Миколо!

Шкода, що не можемо зустрітися, поговорити. Новорічного листа твого одержав, щиро дякую. Якось тінню на душу впало одне: якого біса той Володя до тебе приперся?.. Три дні тому він був у нас; йому я теж поставив таке питання. Каже: просто – цікаво, бо прочитав у “Літ. Укр.” про видрук у “Прапорі”. Та ще й моє з ним знайомство стало “візитною карткою” в твою домівку! Не люблю, коли цим зловживають. Це не значить, що я його підозріваю, а все ж – навіщо подібні “візити”?

Він – багато читає, непогано розуміється на літ. питаннях. Закінчив журналістику в КДУ, якось сумно склалася (?) у нього доля: лісникує, на роботу не беруть. Може, я не все знаю. Загалом, хлопець дуже товариський.

Але (це вже Володі не стосується) не будемо наївно-довірливими, душа – не прохідний двір. Запам’ятай, друже, ці слова…

Радію за – котрий? – “дебют” у “Прапорі”, хоча слова “дебют” і “де б’ють” – часом, стоять поруч.

Що зі мною? Постійно – поганючий настрій, не працюється.

“Вітчизна” №12 дала мою ст. “Учитель! Слово ж бо яке!” (відгук на ст. Яворівського). “Дніпро” за січень (тобто №1) ніби дасть мою добірку з п’яти віршів, туди потрапив один небажаний для мене вірш “Лісівник” (його передав О.М.Підсуха). А далі як і що – не знаю. Майже не працюю.

Як себе почуваєш (настрій, здоров’я)? Чи є якісь літ. перспективи, зокрема, у “Прапорі”? Їм же це, по суті, потрібно не менше, аніж тобі.

Пиши, коли зможеш.

Щиро твій Йосип.

10/І – 89. 

Дорогий друже Миколо!

Спасибі тобі за щирі, сердечні слова в листі, тільки дарма ти пишеш про якісь мої успіхи: ті “успіхи” навіяли на мене такий гнітючий настрій, що два тижні не можу слова написати… Чому це так – розповім колись при зустрічі.

Про Володю я не маю підстав думати щось погане. Отже, все, що я писав, стосується загального сучасного стану речей і людських стосунків.

Щодо твого наміру стати членом спілки. Шкода, що треба витримати “ходіння по муках”, мати контакти і т.п. Мабуть, тут тобі видніше. Мені ж згадалися слова М.Холодного:

Поетів не буде завтра:

Будуть члени спілки…

Не дай боже це станеться. Вибач мені за ці слова гіркоти. Може, в мене просто такий настрій. Події аж ніяк не веселять.

Правду кажучи, я написав був тобі великого листа (плід мого безсоння, бо всю ніч чомусь не міг заснути, а вже світає). Отже, пам’ятаєш: я надсилав (здається) тобі віршик “Монолог спаленого листка”… Знищив. Такої я думки, що час “гласності” дає мало прав на гласність.

Відчуваю, що ти теж проходиш це Дантове пекло і ще не віддалився від церберів.

Щасти тобі, на все добре.

Твій Йосип Д.

19/І – 89 р.

Добрий мій друже Миколо!

Листа, писаного 19.03. одержав. Радію, що ти працюєш, буваєш між людьми. І радію за отой вечір у театрі Щепкіна… Кажеш, говорили українською… Та де українські школи?.. І як говорять діти? Як говорять наші земляки (окрім журналістів) на Сумському телебаченні? І наші оті “депутати”, що їх вибираємо, щоб і далі проводили русифікацію! Гірко і болісно все це усвідомлювати.

Читав обласну – спасибі редакції, – де нас помістили поруч . Стаття моя звалася “Дорога до Шевченка”. А хтось замінив назву на: “У нас нема зерна неправди за собою”. Наче справді це стосується нас, тебе й мене. Отже: збратали нас!

Не знаю, як ти почуваєш себе в новому середовищі. Я працюю дуже погано. Хворію, дуже болить обірваний колись мускул лівої руки, не сплю ночами. А працювати доводиться багато і фізично, від цього не втечеш.

Уже цвітуть проліски; та в лісі я майже не буваю.

Не знаю, може щось зроблю для обл. газети. А кращого видумати не можу, вірші – не друкують.

Десь за тиждень підсохне дорога. Коли знайдеш час та бажання, заглянь у наші краї.

Щиро, Йосип.

18/ІІІ-89. 

Доброго дня, Миколо Михайловичу!

Щось давно не чути від тебе, друже-брате, ніякого слова, ані про тебе якоїсь вістки. В “Літ. Україні” з’явилися ново посвячені члени спілки, то я вже намагався поміж ними знайти і тебе. Чи не так швидко це діло робиться (тобто: відклали розгляд справи на наступний раз), чи є якісь перепони і перестороги? Взагалі ж я зовсім не уявляю, що там діється в літературних колах столиці. Особливо ж неприємно таке: померла дружина в О.Підсухи, недобрий стан здоров’я нашого земляка О.Ющенка, в лікарні Данило Кулиняк… Гіркого листа одержав я від П.Ротача з Полтави. Старість, розбитість. Нелегко винесла на собі ця людина тягар чорних літ. А людина він подвижницької праці, людина талановита, ерудована. Шкода, що так погасають у нас таланти.

Ми (я з дружиною) копаємося на городі, особливо важко їй: і здоров’я підводить, і щоденна виснажлива робота. До всього – перехворіла грипом сім’я Наді, хворіє й досі найменший, Артемко (у Наді – два сини: Роман, що навч. в с.г. технікумі, і Артемко – кури пасе).

P.S.  “Літ. Україна” згадала мене в читацькому віче з питань історії України. Я надсилав їм чималу ст. “Де ти була, музо Кліо?”. Використали дві фрази.

Збираюся (все збираюся!) написати ще кілька статей для обл. газети. Як там, у редакції, справи? Чим займаєшся чи над чим працюєш ти, Миколо?.. Пиши, при нагоді – заглянь.

Й.Д.

21/04.     

Друже Миколо!

Написав був я оце величезного тобі листа. Прочитав і зрозумів: про все то можна говорити при зустрічі, а не писати. Отож і замінив його такою писулькою.

Настрій гнітючий… Є на все те причини. Зможеш – напиши, як живеш, що нового.

Щиро. Твій Й.Дудка

21/ІІ-89 р.

Доброго дня тобі та здоров’я, друже Миколо!

         Ой довго ж щось нічого від тебе не чувати!.. Я сподівався на твій “візит” у наш богом і людьми забутий Широкий Яр. Літо минуло, а тебе нема… Що сталося? Як живеш, які надії, над чим працюєш?

         У пресі почався рішучий наступ на Рух та й на мову. Цього можна було ждати.

         Я останнім часом примовк, нема часу. Працював: укомплектував рукопис у сто тридцять віршів, маю кудись надіслати (передрук уже зроблю). Навряд чи піде (є досить різкі).

         Вітання тобі, пиши, як справи.

З пошаною Й.Дудка

23/Х-89.

А мо’ – завітай на осіннє листя? Золотаво-кленове!..

           Чуєш, часе?

Я краплина. Зітруть –

І розвіють вітри понад гаєм.

Коли ж краплі уже не живуть –

Океан висихає.

Я краплина під крильми біди…

А звертаюсь до тебе, титане.

Чуєш, часе? Мітлу поклади!..

Може, ранок озонний настане.

Ой, мете!.. Вимітає мітла,

Аж шумить понад нами з розгону.

Та не безум, не сміття дотла,

А буває ж – і скарби червоні!..

Вимітає сім’ю і любов,

І жіночість – красу чорноброву.

Вимітає основу основ,

Крила мислі народної – мову.

Де Богдана і предків сліди?

До могили сягаєм Тараса…

І зітхає земля: – Пощади,

Бо себе обікрадеш ти, часе!..

Скільки сієш навкруг ж лободи!..

Дай дихнути… І лісу, і водам.

Чуєш, часе?.. Мітлу поклади.

Вимітаєш ти душу народу.

1972, 1988 р.

Дорогий Миколо, друже!

Пишу цього листа ще з лікарні, де я перебуваю майже два місяці (та й перед цим тривалий час перебував у ліжку вдома). Адресу (зворотню) підписав на домівку (Вощилиха чи Широкий Яр), бо маю надію, що 8 травня мене вже відпустять додому. Тут, у лікарні, почуваю себе майже здоровим, та боюся: чи не погіршає мій стан вдома, коли вже будь-яких ліків приймати не буду. Та годі про це – хай їй біс рогатий тій хворобі!.. Може ще поживу кілька років, хочеться ж дещо зробити. Маю на мислі справи паперові (не насмілився назвати їх літературними!). Справді ж бо: треба впорядкувати папери, дещо доробити, а більшість – просто знищити різний мотлох.

 В лікарні працював потроху. Спасибі Б.Вейсбергу: у “Лен. правді” дав за цей час дві мої статті по екології. В “Діалозі” (проф. газ.) – одна стаття про справи професійні. Відіслав ст. в “Червоний промінь” про Троїцьку церкву в с. Пустовійтівці, та чомусь там мене не друкують. До речі, одночасно відіслав і великого листа М.Турченкові – голові Пустовійтівської сільради і депутату обл. ради на ту ж тему, адже 15 травня в області буде вирішуватись доля церкви  Калнишевського. Думаю, що всі пропозиції відхилять, бо простіше віддати все на Хортицю, без зайвої мороки (навіть Кулиняк у “Молоді України” дійшов до такого висновку!).

Ще маю таке. “Радянська жінка” №4 вмістила мою “Пісню срібної лілеї”. А кілька днів тому від якогось незнайомця  з Ленінграда я одержав вітання і поздоровлення “с рождением новой песни на Ваш чудесный стих “Пісня срібної лілеї”. Текст (мабуть у перекладі на рос. мову) буде видрукуваний ніби в жур. “Советский воин” №6. Чи так воно буде справді – не знаю, а може… Цікавий сам факт, що укр. журнал читають у Ленінграді та ще й зацікавився хтось віршем невідомого автора. Я, звичайно, написав подяку на вказану адресу.

Думаю, як краще побудувати своє життя, коли повернуся з лікарні-буцигарні. Хочу написати статтю “І моє тривожне біополе” (лікарня очима хворого). А ще написав у своїй палаті №6 кілька віршів лікарнянського змісту.

Що нового в Сумах? Як ти? Яке самопочуття, праця, захоплення?

Не знаю, звідки я взяв таке: ніби М.Данько має пряме відношення до видання поетичного збірника (альманах) Сумщини… Чи так? А якщо так, то чи не знайшлося б площі в альманасі і для такого безпорадного автора-невдахи, як Й.Дудка? Про що й прошу написати.

Звичайно, добре було б нам побачитися, та не знаю, яка є на те можливість.

Із Києва мені нема ніякої певної вісті, хоча в особистих листах є деяка обнадійливість на … майбутні роки. Пробував надіслати у “Прапор” – рішуче відмовили, тому що вірші погані. Після цього і руки опускаються. Ось так.

Що ж кінчаю. Вибач за почерк: писав у ліжку, в лікарні.

На все добре!

Й.Д.

6/V- 90 р.

28.06.90 р.

Вельмишановний Миколо Михайловичу!

Звертається до Вас дочка Дудки – Надія. Справа в тім, що тато хворий, вчора його оперували. Добір віршів він зробити може, а я б надіслала. Але не маємо змоги зробити передрук (що, очевидно, необхідно). Чи можна переписати від руки. Інший варіант: або я, або мій чоловік Євген (а чи й обоє – те залежить від почування тата, будемо 30.06 з 11-ої години) в Будинку культури “Хімік”. Хотілося б зустрітися . Чи не будете Ви там?

Напишіть, будь ласка, як краще зробити.

З щирою шаною Надія Карпенко.

Дорогий друже, Миколо Михайловичу!

Пишу з роменської лікарні, де перебуваю з березня ц.р. не знаю, коли і як вийду з лікарні. На черзі – друга операція, буде, мабуть, на наступному тижні. Отже, напишу, як виживу, а все ж – маю надію. Тож і цей момент пов’язаний із таким “творчим” задумом. Написав я кілька новелок чи оповідань, невеликих розміром. І хотів уже якось переписати (передрук зробити не маю змоги) та й надіслати тобі. Може щось потрапило б у альманах?.. Зокрема хотів переписати фантастичне “Дарунок із космосу” та двоє із легенд рідного краю – “Гаркушині коні” та “Заворожений скарб”. Але ж і переписувати мені не зовсім легко, а до того ж – може вони й непотрібні?.. Та дуже просив би дати відповідь: переписувати чи ні? Бо, може, запізно, а може і альманах чи витанцюється.

Отож буду чекати відповіді, хоча б у двох словах.

Що нового в Сумах, в літ. житті Сумщини? Чи вдалося щось відібрати із моїх віршів?

На все добре. З щирою повагою Й.Д.

26/VІІІ-90 р.  

Друже! Йосипе Михайловичу!

         Дякую за пам’ять. А я так прихворів, що й не привітав тебе з весною. Не ображайся. Понад два тижні майже не виходжу з хати. Хіба що за хлібом. Ковтаю всілякі антибіотики, потроху оклигую. А втім… цур, щоб не наврочити!

Так ось, друже. Читаю, читаю, читаю…

Крім книг, газети. Знайомі, спасибі їм, постачають безперебійно. В “Новом мире” дочитую “Живаго”. До речі, в перших двох номерах цього журналу була “могутня” стаття Нуйкина. Смілива, глибока, потрясаюча. Щось виняткове. Жаль, на Україні немає таких авторів. Загалом, і письменників таких, як Айтматов, Распутін, Лихоносов, Абрамов, Трифонов, Солоухин… Там уже пишуть по-європейськи. Боже, які ми й досі убогі!

Сердечно спасибі за твої запросини. Ой, як мені й самому хочеться побувати на Сулі, коло тебе! Уже третій рік не виберуся. Все що-небудь заважає. Не подумай: ліньки.

А все ж… Задам тобі клопоту. З’явлюся як сніг на голову. Ось побачиш.

Уклін твоїй родині.

А тебе обіймаю й тисну руку.

                   Твій                              Микола Д.

8 травня 88.

Щирий мій Друже!

         Листа твого одержав. А ще перед цим говорив з Вертілем, і раптом довідався, нібито ти думаєш, що я на тебе за щось гніваюся; за афоризм Холодного чи що.

Той дотеп цікавий. Не більше. Тому що нашому братові теж потрібно бути (хоч і не вельми до душі!) там, бодай у кузні-розвалюсі, серед партачів. Не обов’язково, але бажано.

         Твою і Надину статті читав не без утіхи ще на столі у Вертіля.

Учора в театрі ім. Щепкіна відбувся прекрасний вечір-концерт. Виступали рідною мовою всі, за винятком курянина, який привіз сумчанам у дарунок цікавий пейзаж олійними фарбами.

         З Києва був Логвиненко. Прочитав вірша “Силует” про Тараса. Виступав і Столбін. Концерт складався з пісень на слова Шевченка, українських танців, декламацій. Василь Будянський промовисто виступив з “І мертвим, і живим”. Всі в захопленні від вечора.

         Не так давно Данило Кулиняк надіслав мені листа з проханням подбати про замовлення на його збірку. Не знає Данило-чудило, що коли я попрошу в облкниготорзі, то перестраховники зроблять якраз навпаки! Втім через кого-небудь вплину.

         Тривожить мене твій настрій. Одноманітність! Ти від неї аж захлинаєшся. Я, наприклад, знаходжу відраду тільки в книгах. Це мої курорти.

         Як не важко, а все ж старайся переборювати. Гнітючий настрій – поганий помічник у творчості.

         Я зараз у вільні хвилини переглядаю гори написаного, деякі вірші передруковую, аби скомпонувати книжку, відтак – відвезти до Києва.

         Заклинаю й тебе: схаменися, перебори, переступи через не можу.

         Сердечний уклін дружині! Ось хто в тебе ангел-охоронець! І слава богу, що є такі жінки.

         Наді й чоловікові – вітання. Подумки, як завжди, обіймаю тебе.

                                                                           Твій            Микола Д.

10 березня 89.

Щирий мій друже, Йосипе Михайловичу!

         Одержав твого листа чомусь з великим припізненням – 1 вересня, отже чекав шість днів, чи що.

         Дуже про сумне ти пишеш. А все ж треба, Друже-брате, настроювати себе на втішні думки, це ж так багато важить при будь-якій хворобі. Я теж постійно нездужаю, пневмонія, а днів два-три поковтаєш еритроміцин – розболюється живіт, нестерпно, місця собі не знаходиш.

         Альманашні рукописи забрав два тижні тому, компоную збірник аркушів на 16-18. Віршів не бракує. Твої всі прекрасні і, звичайно ж, підуть, будуть опубліковані. Добірка твоїх поезій – найкраща в майбутньому Альманасі.

         Та ось лихо – не вистачає прози. Тільки двох авторів зумів відібрати – оповідання Царика та етюди Стефанова. Решта, величезна купа – безмежно слабке. Якщо збірник заповнити подібною базграниною, нас і жовтенята критикуватимуть.

         Ти пишеш, що маєш кілька оповідок. Не сумніваюся, що вони гарні, проте було вирішено авторів подавати в якому-небудь одному жанрі: або поезії, або прозу.

         Члени Спілки Столбін і Кустенко обіцяють невдовзі запропонувати що-небудь краще, таким чином, сподіваюся, все буде гаразд. Правда, мороки з ним ще багато: чимало потрібно передруковувати, потім везти до Києва на рецензію (це для годиться, для більшої солідності!), ну, і проштовхувати в Сумах, укладати з облкниготоргом угоду, клопотатися про папір і т.д.

         Втім пройдем між усілякими сціллами і харібдами!

         Скорботою проймаюся, читаючи твоє: “напишу, як виживу”. Не слід так говорити, чуєш, не слід! Щоб не було самонавіювання.

         Вірю, друже, що ми з тобою ще зустрінемося живі-здорові, як того незабутнього дня, коли завіявся до тебе від Щітки.

         Подумки обіймаю тебе на мужність!

Твій            Микола Д.

2 вересня 90.

                                                                  Полтава, 12.11.88 р.

Добридень, дорогий Йосип Михайлович!

         Нічого особливого зі мною, на щастя, не сталось: живий, в клопотах повсякденних і, можна сказати, зрослим дефіцитом часу.

         Ставлення до Вас не змінив, часто згадую, хотів би зустрітись, погомоніти – тепер особливо є про що.

         Самопочуття, правда, не з кращих, сили помітно тікають, зір дуже послаб, а читати хочеться і є що читати більше, ніж раніше. Просто гріх не перечитувати те, що ниньки друкують наші газети і журнали (нарешті й українські!). Хочеться вірити, що вже не посунемося назад в оті чорні, моторошно чорні й прокляті часи. Жити, правда, вже ніколи, того, що минуло, не повернеш (часу, маю на увазі), гіркота в душі довічна…

         Якщо це Вам цікаво, то я працюю наполегливо, щодня щось пишу. Чимало з того, що було написано раніше, тепер посилаю до журналів, дещо приймають, а чи в друці, побачимо. Оце ніби скоро має вийти черговий збірник “В сім’ї вольній, новій”, де має бути моя стаття. Виходить також М.Філянський, до якого я добирав ілюстрації. Редактор запевнив, що буде там названо й ім’я упорядника ілюстративного матеріалу.

         Крім того, почав готувати кілька публікацій чужих речей, які мав у своєму архіві: надійшов і для них час. Правда, охочих щось небагато, відмовчуються на мої пропозиції. Але я вірю: рано чи пізно опублікують.

         До Ромна послав іще кілька заміток, але йдуть вони туго. Дуже жаль, що не дали статтю до ювілею Григорія Нудьги (він з Артюхівки) – це мало бути 31 січня. Навіть фото надсилав.

         Напишіть про себе: що пишете, читаєте, з ким маєте зв’язок (з київських) і що вони Вам обіцяють. Що сталося у Вас дома, як розуміти оту “біду та нещастя”?

         Будьте здорові. Привіт Вашим.

                   З найкращими почуттями              Петро Ротач.

Шановний Йосипе Михайловичу, доброго дня!

 Доземне спасибі Вам за такий щирий і гарний лист. Дуже, дуже радий за спільність думок і поглядів, бо, гадав, що в своїх міркуваннях абсолютно виглядаю одиноким.

“Що з тобою, вчителю?”[16] читав і обов’язково відгукнусь. Ви, мабуть, звернули увагу і на висловлювання різних людей про мову (до речі, там і мої є) під заголовком “З листів до редакції” (стор.189). Ото переповнені по вінця від хвилювань золоті судження! Бачите, до чого дожилися: українську мову та в Червону книгу. Як же й боляче від того стає! Істинно, як Ви пишете, Київ не схожий на столицю України. Зате, даруйте, російська мова настільки “розперезалася”, що й спину нема.

Та що там Київ, коли навіть у нашій школі вся історія (24 години) читається поспіль уже 23 роки на російській мові (історик – дружина директора школи). Що кому до того, що десятки дітей відчувають у тому незручність. І уроки відповідають мішаниною рос.-українських слів – суржиком. То де ж та боротьба за єдиний мовний режим і виконання наказу міністра. Пуста балаканина.

Щиро радий знайомству, а відтак і майбутнім листам.

З глибокою повагою –

                                      Леонід Йосипович Малецький.

8 квітня 1988 р.

Публікацію підготував                    Олексій Вертій, кандидат

філологічних наук, доцент

Сумського державного педагогічного

університету ім. А.С.Макаренка