Внаслідок бурхливих подій 1917-1921 рр. декілька сотень тисяч українців опинилося поза межами Батьківщини. Частина з них повернулася в Україну, проте основна маса залишилася в еміграції.

Перебуваючи в іншому політичному, соціальному, економічному, культурному, мовному та релігійному середовищі, емігранти відчували гостру потребу в інформації про рідний край та долю рідних і близьких, які залишилися вдома. В еміграції важливим для них було спілкування зі своїми земляками-емігрантами, оскільки це опосередковано пов’язувало їх з малою батьківщиною.

Розкидані майже по всіх країнах Європи, емігранти -уродженці певного міста чи краю листувалися між собою. Головною темою цього епістолярію була мала батьківщина. Особливо це стосується тих молодих людей, які брали участь у збройній боротьбі і змушені були разом залишити рідний край, батьків, родичів, знайомих, коханих.

Саме тому цікавим, на наш погляд, є листування емігрантів – уродженців міста Суми та Сумщини.

У Центральному державному архіві громадських об’єднань України (ЦДАГО, фонд 269 “Український музей у Празі”) зберігається комплекс епістолярної спадщини українських громадсько-політичних і культурних діячів, науковців і військових, які в міжвоєнний період перебували в еміграції.

Велику його частину складає листування представника Військового міністерства УНР в еміграції на Балканах, підполковника, громадського діяча, журналіста, редактора журналу “Гуртуймося”, майбутнього міністра військових справ УНР в екзилі Василя Захаровича Филоновича.

Він опікувався справами української еміграції в Болгарії, Королівстві сербів, хорватів і словенців (з 1929 р. – Югославії), Туреччині та Персії, мав широкі зв’язки з українськими емігрантськими політичними і громадськими організаціями в Польщі, Румунії, Франції, США. Серед його кореспондентів та адресатів були й уродженці Сумщини, побратими по зброї.

Не менший масив епістолярію Василя Филоновича зберігається у Центральному державному архіві вищих органів влади та управління України (ЦДАВОВУ, фонд 5235 “Уряд Української Народної Республіки в екзилі”). Це, зокрема, листи, в яких йдеться про його участь у подіях 1918-1919 рр. на Сумщині.

У 2009 р. вперше в Україні були опубліковані спогади Василя Филоновича “Березневі дні Карпатської України” [1-2].

Тоді інформація про автора обмежувалася короткими статтями енциклопедично-довідкового характеру [3-8], окремими сюжетами в працях з історії спецслужб Державного Центру Української Народної Республіки [9-10], протистояння в еміграції “уенерівців” з ОУН [11-12], згадками в епістолярній спадщині та творах провідників міжвоєнної еміграції [13-15], а також у працях з історії української еміграції в Європі [16-19].

Про його особистий архів, який був переданий до Музею визвольної боротьби України в Празі, а згодом у складі так званого “празького архіву” опинився в Україні, йдеться в дослідженнях архівознавчого та джерелознавчого характеру, зокрема М.Мушинки [20] та М.Палієнко [21]. Окремі епізоди з життя та військової діяльності Василя Филоновича описані в роботі Г.Іванущенка [22]. Згодом були визначені справжнє місце і дата народження, основні віхи життя, військової служби, громадсько-політичної діяльності та журналістської роботи Василя Захаровича в Україні, Польщі, Чехословаччині [23], опубліковані матеріали про організаційну діяльність Василя Филоновича серед української еміграції в Болгарії у 1921-1922 рр. [24].

Проте і нині чимало сторінок біографії В.Филоновича залишаються невідомими. Серед них – коло його друзів, колег і земляків-емігрантів. Саме листування з останніми і подає певну інформацію про його особисте життя, відносини з дорогими для нього людьми, розкриває деякі аспекти військово-адміністративної діяльності Василя Захаровича в Сумах.

Василь Филонович народився 15 січня 1894 р. у с. Рогізне, нині Сумського р-ну Сумської обл. у дворянській родині з містечка Дубовичі Глухівського пов. Чернігівської губ.

Метричний запис про народження Василя Филоновича (ДАСО. Ф. 744, оп. 1, спр. 125, арк. 435.)

Навчався в Сумському реальному училищі та Курській землемірній школі. У роки Першої світової війни закінчив Чугуївське піхотне училище, перебував на військовій службі в чині поручика. Після лютневої революції 1917 р. брав участь в українізації частин російської армії. Наприкінці 1917 – на початку 1918 р. він – військовий комендант Сумського повіту, помічник коменданта м.Суми, з 1 грудня 1918 р. – начальник оборони Сум та повіту, організатор Сумського куреня у складі 4-го Окремого корпусу січових стрільців. У боях проти Червоної Армії пройшов шлях від Сум до Житомира. Згодом був призначений офіцером для окремих доручень при ставці Головного Отамана військ УНР. У грудні 1919 р. у складі 32 старшин його відправили у запілля ворога для організації повстанського руху на Катеринославщині. Був заарештований білогвардійською контррозвідкою. З полону втік на Кубань, звідки потрапив до Грузії, де у м. Поті став віце-консулом Місії УНР. Згодом нелегально проник до врангелівського Криму і в листопаді 1920 р. разом з російськими військами евакуювався до Туреччини.

На початку 1921 р. В. Филонович виїхав до Болгарії, де розгорнув активну діяльність з об’єднання української еміграції. Наслідком цієї роботи було закладення 12 українських громад та гуртків. Наприкінці 1922 р. В.Филонович прибув у розпорядження ставки Головного Отамана Армії УНР у Тарнові. Був підвищений у званні до підполковника.

Наступного року переїхав до Чехословаччини, де закінчив Вищу технічну школу за спеціальністю “лісівництво”. Майже до кінця 1930-х рр. він був представником Військового міністерства УНР на Балканах.

Василь Захарович відзначився і на громадській та журналістській нивах. Був членом Українського республікансько-демократичного клубу, Товариства Музею визвольної боротьби України, секретарем Союзу українських журналістів і письменників на чужині, видавцем і співредактором (разом з М.Битинським) журналу військово-політичної думки “Гуртуймося”, що виходив у 1929-1938 рр. у Горніх Черношицях, Празі та Софії. Друкувався в паризькому тижневику “Тризуб”. Як делегат Української громади в Туреччині брав участь у кількох з’їздах української еміграції та обирався до складу Головної Еміграційної Ради.

У 1938 р. В.Филонович переїхав до Закарпаття, де вчителював у с. Великий Бичків. Після проголошення Карпато-Української держави брав безпосередню участь в її захисті, був начальником штабу Національної Оборони Карпатської України. Разом із своїм загоном перейшов кордон з Румунією, де його інтернували, а згодом передали угорським окупаційним військам. Невдовзі жив у Словаччині, з 1951 р. – у США.

Декілька років очолював Товариство прихильників УНР у Міннесоті, Союз українських ветеранів у США. У 1973-1978 рр. В.Филонович – генерал-хорунжий, військовий міністр УНР в екзилі. Помер відомий військовий і громадсько-політичний діяч у Чикаго, де і похований.

Нижче публікуємо листування (перших 10 листів зберігаються у ЦДАГО, останній – у ЦДАВОВУ) В.Филоновича зі своїми земляками. По-перше, це чотири листи (№№ 1, 6, 7, 8) його підлеглого по Сумському куреню 4-го Особливого корпусу Українських січових стрільців Степана Дідова.

У травні 1923 р. Василь Захарович подав до Українського товариства прихильників Ліги Націй довідку (посвідку) про те, що Степан Дідов, 1896 року народження, навчався у 7-му (закінчив повних 6 класів) класі Сумської приватної гімназії [25]. Це було необхідно для вступу до Вищої технічної школи у м.Брно (Чехословаччина).

У листах йдеться про спільних знайомих, побратимів по зброї, перипетії військової служби й емігрантського життя земляка в Румунії та Чехословаччині. По-друге, один лист (№ 2) свідчить про пошук сумчанами своїх земляків, які перебували в еміграції. По третє, листи (№№ 3, 4, 5) В.Филоновича до своєї коханої дівчини Раїси розкривають душевні переживання Василя Захаровича з приводу змін у її особистому житті.

У листах мова йде про судьбу батьків і рідних В.Филоновича, які жили на Сумщині. По-четверте, у двох обопільних листах (№№ 9, 10) Василя Филоновича й уродженця слободи Краснопілля, майбутнього голови філії Товариства “Просвіта” у Новому Саді (Югославія) Олекси Жаботинського йдеться як про колишнє життя на малій батьківщині, так і перспективи здобуття Україною незалежності в майбутньому. По-п’яте, в листі (№ 11) В.Филоновича до свого соратника, помічника і співредактора журналу “Гуртуймося”, історика, художника-графіка Миколи Битинського висвітлюються невідомі сторінки біографії Василя Захаровича, в тому числі його життя в Сумах, а також події березня 1939 р. в Карпатській Україні, в обороні якої обидва брали безпосередню участь. 

Подані нижче листи публікуються вперше. Вони опрацьовані згідно з археографічними правилами видання історичних джерел. При переданні текстів документів збережено їхні лексичні й орфографічні особливості. В окремих випадках упорядником проставлено розділові знаки. Скорочені слова розкрито у квадратних дужках. Поняття, назви та прізвища осіб пояснено у коментарях, що подані наприкінці публікації. В археографічній легенді наведені вихідні дані про місце зберігання документів, їх достовірність та спосіб відтворення.

1. Филонович Василь. Березневі дні Карпатської України / Вступ. стаття, упоряд. та коментарі В. Власенка. – Суми: ФОП Наталуха А.С., 2009. – 100 с.

2. Филонович Василь. Березневі дні Карпатської України / Підготовка тексту, передм. та прим. О. Пагірі. – Ужгород: Гражда, 2009. – 96 с.

3. Довідник з історії України. А-Я / Ін-т істор. досліджень Львівського нац. ун-ту ім. І. Франка / І.З. Підкова (ред., упоряд. та наук. ред.), Р.М. Шуст (ред.). – 2-ге вид., доопрац. і доп. – К.: Генеза, 2001. – С.997.

4. Сумщина в іменах: Енциклопедичний довідник / Гол. ред. В.Б. Звагельський. – 2-ге вид., перероб. і доп. – Суми: РВО “АС-Медіа”, СумДУ, ВД “Фолігрант”, 2004. – С.486.

5. Українська дипломатична енциклопедія: У 2 т. / Редкол.: Л.В. Губерський (голова) та ін. – К.: Знання України, 2004. – Т.2. – С.666.

6. Базильчук Г.К. Словник-довідник з історії. – К.: МАУП, 2005. – С.257-258.

7. Литвин М.Р., Науменко К.Є. Збройні сили України першої половини ХХ ст. Генерали і адмірали / Ін-т українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України. – Львів; Харків: Сага, 2007. – С.202.

8. Тинченко Я. Офіцерський корпус Армії Української Народної Республіки (1917-1921). – К.: Темпора, 2007. – С.455.

9. Визвольні змагання очима контррозвідника (Документальна спадщина Миколи Чеботаріва) / Вступ. стаття: В. Сідак. – К.: Темпора, 2003. – С.231-234.

10. Сідак В.С., Вронська Т.В. Спецслужба держави без території: люди, події, факти. – К.: Темпора, 2003; Вид-во Національної академії СБ України, 2003. – С.54, 76-80, 144-154.

11. Кентій А. Нариси історії Організації українських націоналістів (1929-1941 рр.). – К., 1998. – С.5.

12. Кентій А. Від УВО до ОУН. 1920-1942. Режим доступу до книги: http://lib.oun-upa.org.ua/kentiy/r202.html

13. Петлюра С. Статті, листи, документи / УВАН в США, Бібліотека ім. Симона Петлюри в Парижі. – Т. ІІ. – Нью-Йорк, 1979. – С.503.

14. Шульгин О. Без території. Ідеологія та чин Уряду УНР на чужині. – Автентич. відтворення вид. 1934 р. / Відп. ред. Г.Й. Удовенко; упоряд.: Г.В. Стрельський, І.Д. Шевченко. – К.: Юрінком, Інтер, 1998. – С.56.

15. Українська політична еміграція 1919-1945: Документи і матеріали. – К.: Парламентське вид-во, 2008. – С.307-310, 320-326, 340-366, 501-519 та ін.

16. Наріжний С. Українська еміграція. Культурна праця української еміграції 1919-1939 (матеріали, зібрані С. Наріжним до другої частини). – К.: Вид-во імені Олени Теліги, 1999. – С.67, 120, 250.

17. Савка М. Українська еміграційна преса у Чехословацькій Республіці (20-30-ті рр. ХХ ст.): Історико-бібліографічне дослідження / НАН України, Львівська наук. б-ка ім. В. Стефаника. – Львів, 2002. – С.58, 115, 115-119.

18. Wishka E. Emigracja ukraińska w Polsce 1920-1939. – Toruń: MADO, 2005. – S.149.

19. Власенко В. З кола друзів О. Олеся. Василь Филонович // “Я ще вернусь…” Олександр Олесь і Білопільщина. – Суми: Вид-во СумДУ, 2008. – С.145-149.

20. Мушинка М. Музей визвольної боротьби України в Празі та доля його фондів. Історико-архівні нариси / Держкомархів України, Асоціація україністів Словаччини, НТШ у Словаччині. – К., 2005. – С.115.

21. Палієнко М.Г. Архівні центри української еміграції (створення, функціонування, доля документальних колекцій). – К.: Темпора, 2008. – С.211, 226, 227, 343, 357.

22. Іванущенко Г.М. Життєвий чин Василя Филоновича // Визвольний шлях. – 2008. – №1-3. – С.179-188.

23. Власенко В.М. “Тут повстали нові Карпатські Крути” (до біографії автора спогадів “Березневі дні Карпатської України” Василя Филоновича) // Сумський історико-архівний журнал. – 2009. – №VI-VII. – С.141-148.

24. Власенко В.До громадсько-політичної діяльності Василя Филоновича у Болгарії у 1921-1922 рр. // Київська старовина. – 2010. – №6. – С.97-115.

25. Центральний державний архів громадських об’єднань України, ф.269. оп.1, спр.201, арк.70.

ДОДАТКИ:

№1

Лист Степана Дідова до Василя Филоновича

22 падолиста 192[1][1] р.

Брашов[2].

Дорогий Василю!

Не глядячи на втому, не можу аби не написати Тобі листа зараз. Річ в тім, що сьогодні ми мали перейти до иншого табору і до переходу готувались зранку. Годині о першій, як раз перед одходом, получили почту і “Укр. Трибуну”[3]. Іду до сосід в кімнату і в першій газеті в скриньці читачів читаю “сумців”[4] і т.п., ну звичайно у мене все верх тормашками перед очима, бачу лише дорогі строки, вириваю газету і о радість! Ще не читаючи підпису інстинктивно відчуваю, що це Ти.

Тут принесли обід; за тим збори в дорогу. Писати нема коли. Вирушили і як звичайно «за дурною головою немає й ногам покою». Наш Наполіон (птиця, з якою познайомлю тебе згодом), бажаючи рисуватись перед румунами, вирушив навмання. Дорогою зустрічаємо квартир’єрів, від яких довідуємось, що нічого немає готового. Вернули назад, зробивши кілометрів 12 дурно. Але річ не в тім. Я віднайшов тебе, от це є приємна річ, і в який момент? Тоді як блищить надія швидкого повороту на Батьківщину, і … можність зустрічі. Ти не можеш уявити собі, як я радий. Василь, якого я взагалі згубив надію бачити, озивається сам. Ех, Голубе, ти не був на інтернації і мабуть не знаєш, що то є віднайти товариша. А інтернація страшна річ. Страшна, бо виснажує не лише фізично, а й духовно. В [1]920 році я перебував в Камянці[5]. Річ в тім, що мене не взяли ні денікінці, ні антики; зразу я жив на селі, перед тим був канцеляристом у шпиталі, а згодом попав у повстанці до Степанишина (один з помішників Шепеля)[6]. Потім, коли почалось формування, прибув до Камянця, застав “Громаду”[:] Колодяжного, Макаренка, Алекановського і “Шурочку”. Багато говорили про тебе, жалкували, що ти пішов, потім узнав про твій щасливий переход через Проскуров[7]. При відступі з Нової Ушиці[8] здибав О.Терещенка, від якого і Аушева довідався, що Чогор в одному з сіл на Київщині пристроївся учителем, що живе добре. Потім ці слухи підтверджувались. При відступі з Камянця звільнив з-під арешту Вас[иля] Павленка і Циндренка і при допомозі першого в Н[…]ові зустрів Івана Сердюка, вигляд його тоді був цілком задовольняючий, виріс, поправився, змужнів. Служив він тоді в жандармерії і стояв в Немирові на постерунку. Згодом зустрічав ще сумчан, Кадуріна, Ворону, Довгого, Варфоломієва, Афанасієвського[9] і інших. Взагалі, де нашого брата тільки не було, що не частина, то й земляки. В кінці літа я з Полк[овником] Студзинським (команд[ир] отряда) попадаю до Тютюнника[10] в Київську дивізію командиром кулеметної сотні. Тут зустрів цілу С.С., між іншим і сумців – Сукрута, Терещенка, Неліхова. Перебування в цій дивізії це для мене саме світле пятно за весь двадцятий рік. Коли наступило перемир’я, Тютюнник одійшов до резерву, а наш отряд повернувся до дивізії, яка в той момент уже заступила на фронт по Дністру за Могильовом[11]. Попавши в бардачок, іменуємий другою кулеметною бригадою, я при прориві опинився у наших “приятелів” і був інтернований та оце шутками й висидів цілий рік, а коли кінець, Бог відає, всі надії на успішний хід повстання, може Гулий-Гуленко[12] вирве нас звідси, бо на місію надії мало. Отце і все здається мало, а пройшло більше двох років, як я з тобою бачився. Цікаво б тепер глянути на тебе, що з тебе за козарлюга, яким чином попав до Ро[…] і чи часом не з дружиною? Чув і про Раїсу – твою, […] казали, що вийшла заміж за золотопогонника, але не знаю певно. Цікаво, в яких містах ти перебував цей час і чи був дома? Правда, цьому не віриться, бо дуже це небезпечна річ, але що тепер є неможливим? Писати про себе не маю охоти, життя нудне, одноманітне, напишу іншим разом. Відсутність жінки найбільш дошкуляє. Зараз у мене є певне рішення при переході на Україну одружитись – на кому-будь, аби лише мати дружину, аби не бути бурлакою. Ой, як хочеться жіночої ласки… Ти може назвеш це сентименталізмом, але що вдієш. Про Суми я боюсь мріяти. Бо загубив віру в те, що я в них заживу спокійно. О Суми! Скільки передумано, перестроєно планів, а толку? Взагалі боюсь про це тепер думати. Чекаю на тебе якнайскорішу відповідь. Кланяються тобі: Пор[учник] Довгий і Хор[унжий] Варфоломієв, які зараз зо мною.

Твій Стафа Дідов.

ЦДАГО, ф.269, оп.2, спр.275, арк.36-37в. Рукопис. Автограф.

№2

Лист Михайла Шульги до Василя Филоновича[13]

1 лютого 1926 р.

Софія.

Шановний Василь Захарович!

Будьте ласкаві, коли будете писати п. Овсійкові, напишіть, коли знаєте, де перебуває Йосиф Левенко, котрий був, як мені відомо в Українській армії. Писав я в Суми, але відповіді не добився. Мене Ви повинні пам’ятати по службі в Сумській комендатурі у 1918 році. Взагалі був би дуже вдячний, коли б написали про родину Левенкових, якщо листуєтесь з ними.

З пошаною

М.Шульга[14].

ЦДАГО, ф.269, оп.2, спр.267, арк.135зв. Рукопис. Автограф.

№3

Лист Василя Филоновича до Раїси

7 марта [1927].

Прага.

Добрый день, славная Рая!

Спасибо за письмо. Получил его недавно, возвратившись с поездки своей.

Сейчас хочу написать, ответ дать, не задерживать письмо ибо думаю, что меня не оставят в покое и я должен буду снова ехать, на сей раз, кажется, в Париж. Долго там не думаю быть, посему писать можно по старому адресу и не ожидая от меня нового письма. Все письма я сейчас же получу, где бы я не был.

Пишеш о “затаенном скрытом” упреке…, о том, что я “постарался простить”…

Славная Рая! Прощают того, кто что-то сделал плохое, какое-нибудь преступление. Мне же тебя, милый друг, не приходиться “прощать”. Ты сделала то, что от тебя требовала жизнь. Упрекать тебя так само не могу да и не имею права.

Мои переживания… Слишком тяжелый момент был в [19]20 году ибо тогда все было для меня неожиданно. Узнавая твой адрес, я думал, что сама судьба идет нам навстречу и, приехавши в Феод[осію], я, встретив Т.М. и еще не видя тебя, уже знал все. С этого дня началась “трагедия души” ибо я видел, что все то, что так дорого было, все то, что хранилось в тайниках человеческой души, все то, что собралось за несколько лет – все мечты уходили куда-то далеко. Еще тяжелее было, когда я узнал Т.М. как человека. Я видел того, на кого был я заменен и… не знал причины, почему именно был выбран он, а не я.

Да! То было тяжелое время. Мои переживания ты сама видела и о них мне не приходиться говорить. Было ясно, что я на лучший исход ожидать было нельзя. И все это время – 6 лет – я внушал себе – “возврата нет, ожидать нечего ибо жизнь не ждет”. Так должно было быть и так стало…

Оставив надежду на устройство своей личной жизни, я отдал себя на служение народу. Им я живу, им я дышу и без него вижу уже, что не мог бы жить. Боюсь лишь одного, что под тяжестью взятого на себя долга могу свалиться, не кончивши работы, а это может быть…

Ну да впрочем это тебя будет мало интересовать. Перейдем лучше на иную тему. Читая твое письмо, я был счастлив твоим материнским счастьем, не всем оно дается. Выше его нет ничего на свете. Милую славную Талочку за старого друга “дядю Васю”…

Что сталось с твоими родными? Пережили «эпидемию революции» или умерли своей смертью? Ведь я же оставил их полных жизни… Не лучше и у меня. За это время я утерял из своей семьи 6 человек, ставших “жертвами революции”. Посылаю свою фотографию. Хочу просить тебя, милый друг, заменить ее на мою старую фотографию, если только она сохранилась у тебя. Следующим письмом вышлю еще две свои фотографии, если пришлешь мне старую.

Твой друг Вася.

ЦДАГО, ф.269, оп.2, спр.261, арк.3-3зв. Рукопис. Автограф.

№4

Лист Василя Филоновича до Раїси

10 мая 1927 г.

Прага.

Привет Миколе Славному

Другу Рае!

Сейчас мой племянник принес мне твое письмо, которому я несказанно обрадовался ибо думал уже что не получу ответа, т.к. не получаю от своих родных вот уже 8 мес.

Несколько дней тому назад как я возвратился из своего «путешествия», на этот раз сделал визиты Германии и Франции. Поездка слишком истомила меня, до сих пор нахожусь под впечатлением всего того, что пришлось увидеть, разобрать, иногда даже изучить. В особенности красавец Париж своей мощной величиной и величием навсегда останется в памяти. Сумел найти и очень ценные, для нас украинцев, документы с 16, 17, 18 столетий: статуи, барельефы, картины и т.д. Очень хотел бы, чтобы русские старого и нового времени хотя бы раз их видели, тогда бы совершенно иначе относились к идее возрождения Украины.

Поднявшись на Notre Dame de Paris, я вспомнил наш старый разговор с тобой о Соборе Париж[ской] Бож[ьей] Матери и вот там на высоте 70 метров над Парижем, стоя на вершине Собора, я вспомнил тебя, Мой Старый Друг!

Мое обещание выслать тебе фотографии – был в полной уверенности, что я их тебе в том же письме послал – и лишь сейчас, получив твое письмо и покопавшись в бумагах, нашел эти фотографии, какие случайно помимо моей воли не були вложены. По сему посылаю их сейчас. Прошли года и ты увидиш не старого Васю, а старика, жизнь которого прошла в безпрерывной борьбе и буре. Хотел бы очень иметь, если это только тебя не утруднит и не приведет к семейным неприятностям, твою фотография.

Часто, сидя по ночам над работой, я задумываюсь над нашей перепиской…, задумываюсь потому, что знаю людей таких, как они есть, людей всегда видящих все дурное и ничего доброго. Вот этот момент […] заставляет меня беспокоиться о том, чтобы наша чисто дружеская переписка не была истолкована совсем иначе и ты бы, Славный Друг, не имел из за нейе каких-нибудь семейных неприятностей.

Сейчас пишу это письмо в беседке в саду. Все деревья в полном цвету, белые и как невеста в свадебном уборе; после душного дня сейчас – вечером – чувствуется свободный, умолкли мои преданные друзья – пчелы и лишь потихоньку шумят еще в улье. Все больше и больше темнеет. Хочу кончить тут это письмо ибо возвратясь в свою комнату должен буду снова сесть за работу: готовлюсь к экзамену, слишком устаю ибо днем на работе, а ночью должен учиться дабы всеже закончить раз начатое дело.

Каким образом ты, милая Рая, узнала адрес моего племянника? Не у него ли матери?

Искренний привет Женюрке, Мужу, Та[…]чке.

Твой старый друг В.

ЦДАГО, ф.269, оп.2, спр.261, арк.22зв-23зв. Рукопис. Автограф.

 №5

Лист Василя Филоновича до Раїси

7 июля 1927 г.

Прага.

Привет Старому Другу!

Извини за долгое молчание, много причин есть для моего оправдания. Не знаю, получишь ли ты это письмо, посему буду писать очень мало ибо не уверен в том, что письма снова уже могут идти к Вам…

Дату посылки этого письма не пишу не потому что нахожу “нехорошим”, а просто потому что не верю почте.

Этот месяц хочу отдохнуть. Закончил 4 года своей учебы. Еще год и диплом в руках, а с ним… начну работу обычную в наших условиях. Работаю. Диплом же остается лишь для морального успокоения.

Из дому вот уже год как не имею никаких известий. Если можешь, просил бы написать моей сестре (двоюродной). Ставрополь Кавказский, Ольшанская улица №4. Екатерине Сердюковой. Спроси, что она знает о моем отце и братьях, скажи, что меня сильно беспокоит ихнее молчание.

Будешь писать Же[…], приветствуй ее от меня.

Пробила полночь. Иду сейчас окунусь в реке, а потом спать, завтра встаю рано, должен ехать в Прагу – хлопочу о заграничном паспорте и визах, через месяц думаю снова ехать заграницу, на этот раз Австрия, Венгрия. Сербия, Болгария. Остановлюсь очевидно в Константинополе, где пробуду некоторое время. Оттуда поеду снова. Болгария, Румыния и Прага.

Эти поездки слишком меня утомляют, но… служба гонит, хочешь не хочешь, а ехать нужно, правда эти поездки дают очень много нового, несмотря на то, что во всех этих местах я уже не раз был.

Ну пока, спокойной ночи, мой милый друг. Приветствуй всех.

Твой друг Вася.

ЦДАГО, ф.269, оп.2, спр.261, арк.46зв-47. Рукопис. Автограф.

 №6

Лист Степана Дідова до Василя Филоновича

30 листопаду [19]28 р.

Брно[15].

Так ото Василю, в першу чергу передаю тобі привіт від Раїси, а якщо маєш змогу, то передай Павлові, що його благовірна […] вже замужем і має сина, але ж його не забуває і кланяється.

Це, так би мовити, вступ, а тепер закінчивши офіціальну частину, почну розказувати по порядку. Цього, як і минулого літа мені прийшлось бути на праці, лише того року на проекті, тепер на коловратнім апараті. Як бачиш, спеціалізуюсь по […] bystrin, дефініція якого звучить так: “neškodni svadeni horskych devčat”; ото після праці приїдеш до дому, а на cтолі лист, від Раїси звичайно. Була на гостині в Сумах у родичів, була декілька разів у моєї старенької Матусі і взяла та й мені написала. Лист як лист, вибачається що не писала мені, каже що родичі її щойно пізніше дали мої листи, що під примусом обставин вийшла заміж і що вже має двох синів. Перепрошує, що так вийшло, просить її зрозуміти, привітання Вам з Павлом. Форма звертання “Дорогой друг, Вы”. Ну то я взяв тай відповів, бо признаюсь і зрадів, бо з одного боку, сам знаєш, воно теє той як його, а по друге нагода перекинутись з людиною листом, зміст якого б складався не тільки з сімейних чисто справ. Пройшло два місяці, хтось був у Харкові і передав їй мій лист, на який прийшла […] відповідь. Пише, що вийшла заміж завдяки родичам, що чоловік на 15 років старше від неї, що поважати його поважає, але говорити про любов смішно, що серце її десь інде і т.д., а в однім місті: “Степа, милый дорогой, я плачу и рвусь всей душой к тебе… Так больно, не могу писать… Прости меня, мои нервы не выдерживают… Зачем эта условность, зачем холодное вы, когда сердце привыкло говорить ты”. Далі жалується на сумне одиноке життя і просить не забувати її, писати як старому товаришові (другу). Уже брате Василю, тиждень ношу лист у кишені і ще не одповідав, не знаю, коли то станеться, поки що аналізую минуле, сучасне, її й себе. Це так би мовити сердешні діла, а от родинні. Приближається кінець, може в червні вже навіки покінчу зі студіями, далі що? Старенька пять років криком кричить: “приїдь сину, най на тебе бодай погляну, стара вже (80), дай спокійно вмерти, приїдь сину…”. Думав я довго і рішив було, що по закінченні поїду, як поїду ще не знав, але на Україні думав бути. Правда міняти віхи мені а ні […]. Нараз перед трьома місяцями лист, а в ньому маленьке місто: “У нас голод, холод і непорядки… Ти думав приїхати до нас в гості, але не приїзжай”. Перед двома тижнями знову лист, звичайний собі, а з боку: “сиди і не рипайся”. Це, брате, пише мати одинцеві синові, якого не бачила 3+10 років[16] і якому весь час писала приїдь, та коли вже будеш готовий?

Оце тобі Василю й усе, що маю з дому. Як живе стара, не дуже добре, заробітків не заробиш, але світ не без добрих людей, помагають. Псіхольогія їхнього життя […] та ж сама.

Що роблю я, про це іншим разом, зараз студіюю тілько, діло йде до кінця, а там, може й вони […] у сідлака. Ти то може яко вірний син[17] поїдеш у Польщу, але мені туди очевидно шляхи заказані. Та я в майбутність заглядую, правду кажучи, не[…]. Поки бувай щасливий. Привіт Сердюку Павлові.

Степан.

P.S. Багато думав написати, але в холодній хаті руки померзли, а тому що серце гаряче, то любовні діла зайняли ¾ листа. Матимеш час, пиши свою думку щодо цього. Степан.

ЦДАГО, ф.269, оп.2, спр.270, арк.141-142зв. Рукопис. Автограф.

 №7

Лист Степана Дідова до Василя Филоновича

14 грудня [19]28 р.

Брно.

Оце трохи очунявся від кування та пишу листи. Від початку шкільного року зложив п’ять іспитів, ще лишилось п’ять, якщо нерви видержать, то буду робити статницю[18] десь бігом[19] травня-червня. Немає, брате Василю, вже сил, ще до першої статниці студіювалось добре, а тепер чим далі, тим гірше. А тут ще комітет сидить на шиї. Не мав відпочинку а ні в свято, а ні в неділю, навіть свою фотографію відсунув на бік, усе на школі гризу та й гризу. Але далі так не йде, як лиш підмерзне, так знов щотижня ковані черевики на ноги, апарат через плече і гайда до гір. Зі спорту займаюсь лиш плаванням та туристикою, але плавання цього року занедбав через студії. Ой як бажалось уже зробити всьому кінець. Вчора по іспиті сів і написав Раїсі довжелезного листа, після трьох тижнів мовчання, не знаю чи лиш буде йому рада. Ти Василю правий, коли говориш, що історія все таж, ніби з тим розділом, що твоя свого часу не відважилась тобі сказати “так”, а моїй і ції нагоди не дісталось. Пишу їй як другові, а зву її Раїса Павловна, більшого не можу зі себе відпустити, але писати буду, коли у неї буде бажання продовжувати листування в тоні, який я йому надав. Але це діло будучого. Мене в цім усім цікавить технологічний момент. Я знаю, що становище є дуже добре. Матеріально дуже добре забезпечена, чоловік її любить, обертається в сучасних аристократично-комуністичних колах Харкова. Здавалось би, що більше, аж ні, приїхала в Суми, згадала все минуле, навідалась до моєї старенької і навіть мені написала, раз, другий раз. Мило все, в однім листі не витримала й призналась, що я про неї те, що і раніш був. А я тепер себе питаю, що се: правда, виридування, як насмішка? І знаєш Василю, ні на одного не можу відповісти так або ні. Можливо це вильється в дальшій переписці, а поки що не знаю, та мені й байдуже, що з трьох буде так, а що ні. Кажу, що більше цікавить сам технологічний факт. Раїсі ж на її крик відповів піснею: “Ой не всі тії сади цвітуть, що весною розвиваються, не всі тії та й вінчаються, що любл[ять] та кох[аються]”. Вона має чудесний голос, най собі її співає. Ой Василю, як я кохався в її співу? Було у ночі у їхньому будуарі сяде за рояль напів тихо заграє і тихо заспіває, щоб не побудити на другій половині старих. Ой, як співала, скільки чуття вливала в пісню? Минулося, лишились лиш спогади.

Ти Василю прости за мої слова в попереднім листі, то був звичайнісінький жарт товариський, зовсім не мав на меті тобі спричинити неприємність чи іронізувати. Я просто був переконаний, що ти все той же прихильник Варшавського центра, як і був раніш, тому думав, що по закінченню школи поїдеш туди. Нічого поганого в тім не бачу, сам би хотів туди попасти і улаштуватись між своїм людом на Волині чи в Карпатах. Був би навіть з того щасливий, але знаю, що мені туди не попасти, бо ти помиляє[ш]ся, коли кажеш, що “Ваші ж туди їдуть”. Ніхто не їде, не знаю таких, хіба що галичане, але знаю, що наших там потрібно й як, хоть би вже й для того, щоб там хоть трохи розвіяти ультра націоналістичний туман без руля і без вітрил і повести бодай якусь реальну працю. Сьогодні говорити про Україну-волю, не знаючи яка ця Україна має бути – смішно. Пора вже трохи поучитись у Європи. Мені не все рівно, яка Україна буде, я не бажаю Україні большовицького зразку, не бажаю її бачити гетьманською, не бажаю її мати й буржуазно-парламентарною, бо я вихожу від господаря отої України, українського робочого класу і кажу, коли йому буде добре, тоді й Україні буде добре. Виходячи з цього заложення, я уявляю собі Україну вільну, незалежну, нероздільну, з широкою кооперацією як Дніпросоюзи, Дніпробанки, Українбанки, з синдикатами. Бачу на Україні історичний устрій рад, отже бачу якусь конкретну Україну, а не туманне пятно. Галичане великі націоналісти, а що практично у революцію дав їх націоналізм? У нас провід партійний і гризня партійна, але ми багато […]али. Сьогодні Україна стоїть на широкім шляху, повна можливостей в майбутньому, а що з галичиного, де перед націоналізмом мусили змовкнути усі партії і течії політичні? Україна все була і буде, про це годі турбуватися, а от питання перед нами, яка вона має бути, з яким конституційним устроєм? А стрій цей залежатиме від того, яка партія потягне за собою переважну більшість українського робочого люду. Після мого переконання більшість ця складається з трудового елементу, значить його право й діктовати конституцію, відповідаючу інтересам цеї більшості. До тепер укр[аїнський] люд через трудовий конгрес[20] виявив свою волю, діждемось, що через новий трудовий конгрес він її виявить знову. Так то Василю. Маю до тебе велике прохання: Чи не маєш часом моїх фотографій з Рівного? Або чи не маєш, як я був знятий з бородою. У мене нічого не лишилось, все у “товаріщей”. Якби мав, пришли, я з того зроблю репродукцію. Можу зробити репродукцію і з твоїх старих фотографій, якщо вони у тебе є. Але Павло мусить їх мати напевно.

На тім бувай здоров

Степан.

ЦДАГО, ф.269, оп.2, спр.270, арк.169-169зв. Рукопис. Автограф.

 №8

Лист Степана Дідова до Василя Филоновича

15 січня 1929 р.

Брно.

Вітаю тебе Василю з твоїм днем янгола, правда, вже минулим. Мене знаєш на поздоровлення надзвичайно везе. Так свою маму поздоровив… о місяць раніш, а Тебе оце о три дні пізніше, то вже вибач, і сам добре ж знаю, як воно отак станеться. Так котрий це тобі Друже вже від Василя пішов? Тож бажаю тобі всього кращого, а головно здоровля більше. У грудні[21] і мені, Друже, стукнуло 32, а о один день раніше Райці – 28. Летять роки, пливуть як вода, чи давно лише дев’ятнадцять як пішов на війну? Або Раїса, дама і мамаша, а здається ніби то вчора ще було, молодесенька дівчинка. І школа утікла, що й не постеріг, отак і жизнь чоловічеська упливе, та аби вже скорше. Сижу – зубрю, остогидло вже все до крайности. Останніми часами, знаєш, величезне бажання мати вже якусь певну працю, а мимо того, родинний куток, зі садком. Сидів би в ньому і день, і ніч, копаючись. Це, друже, ніщо як старість. До будучого однак не радо заглядаю, все якось буде. І хоть Раїса покладає надії, що ми колись таки зійдемось і доспіваємо свою обірвану пісню – то я в це мало вірю, а якщо й зійдимось, то чортма вже чим співати. Я переписуюсь, з того, як ти  правдиво говориш, нічого не буде, але мене тішить переписка сама по собі. Я стараюсь заховати лише приятельський тон, пишу: “Р. Павл.” і “ви”. Це дуже не подобається, чому не “ти і не Рая”? Але я тримаюсь свого. Це звичайно условність, але я навмисно її тримаюсь аби не давати нічого її надіям можливо що марним. Пише, що дуже нещасна, нарікає на родичів, що силували її видатись, жаліє по сцені, де вона жила як хотіла. Чоловік не задовольняє її ні внутрішньо, ні поголівного життя. Пише, що від колишньої веселості і безтурботності не полишилось а ні стопи. Дійсно, і на картці виглядає досить погано. Пише, що їй велика шкода того, що я її не покликав з собою ще тоді у […] козачий путь. Писав їй між іншим таке: “Василь щасливіший за мене, бо бачив свою Раїсу ще після розлуки, але вона не відважилась з ним підти, ми ж з вами не зустрілись і вже не зустрінемось мабуть”. На це мені пише, що подібне вагання для неї було б смішне, вона б не вагалась, як не вагатиметься і в будучим. І багато ще дечого. Одним словом, як бачу невеселе у них там життя, мимо того, що Раїса надзвичайно гарно забезпечена матеріально. Це, Друже, наше минуле, а в сучасному поки що зубріння і невідома будучина, а в мене ще женячка на носі, хожу вже шостий рік і женюсь з повинности. Хто знає, чи буде в нім також радість. Не бачились ми з тобою, Василю, багато літ, тому посилаю тобі свою картку. Це фотографія рівно через десять літ після тих бурхливих: радість днів нашого зітхання усих. Бачиш, Друже, і ми вже маємо один свій власний ювілей. Ще раз бажаю тобі всього доброго.

Степан.

ЦДАГО, ф.269, оп.2, спр.271, арк.35-36. Рукопис. Автограф.

№9

Лист Василя Филоновича до Олекси Жаботинського

? червня 1931 р.

[Горні Чернощиці]

Слава Україні!

Вельмишановний Земляче!

Лист ваш одержав та не мав змоги дати вам своєчасну відповідь, бо саме мав несподівану візиту пана Головного Отамана[22] і це у мене відняло звичайно багато часу.

Дуже радий з Вами, може і не в цілком зручній формі, але познайомитись – особливо ще мені приємно, бо чув від пана Колтоновського[23], що Ви є з Сумщини, отже земляк. Сам я родом з самого міста Сум. Був там колись комендантом міста і повіту. А потім керував сумським отрядом, але то було дуже давно, давно… Зараз здається мені, що то був лише сон.

ДАСО. Ф. 254, оп. 1, спр. 54, арк. 11.

Дуже радий нагоді з Вами співпрацювати на користь нашої спільної Батьківщини та нашої української еміграції, яка, не дивлячись на всі зусилля, все ж не є достаточно організована, а головне є розбита на безліч напрямів, що один одному протирічать.

Не знаю, чи казав Вам п[ан] сотник Колтоновський про мій напрям думок і переконань, але вважаю потрібним, аби ми один одного ліпше зрозуміли, сказати Вам про це пару слів.

Є я старшина армії Української Народньої Республіки. Знаходжусь в її рядах з перших днів її існування; перейшов з нею всю її славу, розквіт і зрештою поразку та разом з нею вийшов і на еміграцію. За цей час переварив в собі і усвідомив ясно ідею Незалежної Української Народньої Республіки, а тому свідомо вступив в ряди активних її борців за здобуття волі сво[є]му Народу та Незалежности Батьківщини – Україні. Я вважаю єдино можливим для себе працю саме в переведенні в життя цієї ідеї, бо вважаю, що це є форма доцільна, потрібна, необхідна і єдино можлива на Україні. Довголітній досвід каже мені, що всі инші напрями, саме тому, що вони не мали основного ґрунту в глибині нашого народу, потерпіли невдачу і коли не цілком завмерли, то деякі з них ще так-сяк животіють. Я кажу за ті напрямки, що були на Україні, бо лише вони можуть приходити в увагу, а ніяк не ті новотвори, що повставали, завмірали, що ще і зараз повстають тут на еміграції: всі вони не є вже витвори волі народніх мас, а є продуктом тої чи иншої політичної організації чи групи.

Отже, були на Україні три основні групи-напрямки – гетьман[24],  Директорія УНР, большевики.

Спроба насадити на Україні монархію, що неправно була названа гетьманщиною, не повелася, бо український загал не прийняв цеї форми та шляхом повстання проти гетьмана видвинув на чоло корми Державою Директорію УНР. Український Народ віддавав свої сили, вірив і боровся за цю форму аж до останнього, доки не прийшли переважальні сили большевиків та не окупували Україну. Відци ми бачимо, що, логічно мислючи, приємливою формою влади на Україні є лише Українська Народня Республіка, Уряд якої правно і непохитно і до сьогодні стоїть на сторожі інтересів її, хоч і не на рідних теренах. Уряд УНР розвинув найширшу акцію на міжнародному форумі, він об’єднав біля себе найбільшу масу української еміграції, за ним стоять маси українські там на Україні, а тому і мої сили, і досвід, і уміння я віддаю саме сюди і певен, що я не помиляюсь. От так випадають мої думки та мій напрям праці, з яким я добровільно іду і допомагаю всим тим, що так чи инакше потребують цеї допомоги. Це звичайно не значить, що я не співпрацюю з людьми інших напрямів, – я звик толерувати думку кожного, бо знаю, що більшість з нас хоче добра, а не зла своїй Батьківщині. Працею своєю я є втішений, бо бачу, як спонтанно народжуються наші організації, як вони ростуть, розвиваються, міцніють та зрештою, може іноді після хитання та спроб інших напрямків, все ж приходять до основного – УНР. Так працюю я з нашими організаціями в Югославії[25].

ЦДАГО, ф.269, оп.2, спр.277, арк.66-66зв. Рукопис. Автограф.

№10

Лист Олекси Жаботинського до Василя Филоновича

10 червня 1931 р.

Novi Sad[26]

Во віки Слава!

Вельмишановний П.Полковнику!

Вашого листа, а також журнали “Гуртуймося”[27] та портрети б.п. п[ана] Головного Отамана[28] я сьогодні одержав, за що Вам дякую, п[ане] Полковнику, од мене й од цілого нашого товариства велика подяка <…>.

Ви мені, п[ане] полковнику, докладно написали про себе і свої почуття і переконання. Отже, я з свого боку постараюся одповісти тим же.

П[ан] Колтоновський трохи помилився. Я не з Сум, а з слободи Краснопілля[29]. Напевно Ви знаєте, се 30 верст од Сум, так що все ж таки земляки.

Ще на Західному фронті організував український курінь, та як почалася війна з москалями, нас хотіли примусити іти під Гомель з фронту проти України і коли ми одмовились, то нас [?] мій курінь роззброїли, а мене заарештували… Про це довго писати. За часів гетьмана[30] був дома, а коли був одержаний з Київа по телеграфу наказ, я тоді якраз був у Сумах, про повалення гетьмана, я поїхав до Харківа і вступив добровільно в 2 запорожський полк. Одступав з полком до Полтави і то в ар’єргарді, і коли ми дійшли до міста, то на Київ уже не було відвороту, частина нашого полку пішла на Кременчуг[31], а нас охопили під містом большевики. Випадково один селянин їхав з Полтави на Опішню[32] й Диканьку[33] і я поїхав з ним назустріч большевикам. І так опинився аж у Охтирці[34], а звідти додому. І хоч краснопільські большевики знали про мої погляди і звали «петлюрівець», бо я хотів зібрати 1-го листопада загін і агітував за Петлюру, та пішло зі мною тільки два козаки. Спочатку мене не чіпали, та потім прийшлося переховуватись у Тростянецьких лісах. Дожидали ми своїх, а прийшли денікінці. Вступив, бо зразу ж, як Ви знаєте, вони оголошували мобілізацію старшин, був я в Московській армії підпоручик. Скажу правду, що неприємно вразила біла армія, коли там опинився, але ж тішивася тим, що газети писали, що Петлюра йде на Київ і що з ним ведуться переговори про спільну акцію проти большовиків. Мріяв про те, що як-небудь потім переберусь до своїх. А коли счинились події в Київі, то після того я з-під Сівська[35], захворів на плямовий тифус та й ранений був у руку, опинився аж у Севастополі. Просидів там аж до Серпня місяця [1]920, коли Врангель[36] вирішив був зформувати, керував цією справою п.Кирій, “отряд особого назначенія” виключно з старшин Українців для допомоги повстанцям з Катеринославщини й Херсонщини. Нас бажаючих зібралося до 100 чоловік старшин, а за начальника був п[ан] полковник Трудин. Уже тут на еміграції прочитав, що він був нач[альник] дів[візії] сірих і сам  перейшов із Київа до Денікіна[37].

Врангель дав нам 3 гармати, 10 чи 12 кулеметів, щось понад тисячу рушниць, багато набоїв, за три місяці наперед платню і то половину своїми, а половину большовицькими грішми; скинули ми московську уніформу і хто мав одяг цивільну. Ознакою була жовто-блакитна стрічка на лівому рукаві. Як представник Московської армії був призначений до нас полков[ник] Темніков. Наше завдання було перейти через Дніпро в запілля більшовиків, роздать зброю  і набої повстанцям, мали ми більше ста підвід обозу, а самим розділитися по повстанським куреням. Та тільки, здається, большевики довідалися про це через отамана Володіна, котрий видавав з себе нашого прихильника, а дійсно був і працював заодно з больш[овицькими] свинями. Нас зустріли на Дніпрі поважні сили большевиків, де перед тим була тільки їх мала сторожа, дехто був забитий, дехто поранений. Між іншим був забитий полк. Темніков і отаман повстанчого Лісогорського куреня п.Горобець, котрий надійшов з того боку Дніпра нам на підмогу. Я його з решткою повстанців урочисто поховав у м.Александрівську[38].

Так що з цієї екзистенції нічого не вийшло. Та був тоді між нами, приїхав з Польщі чи що, певно Вам звісний і отаман Ангел, Мельник і Школьний у Царьгороді[39], потім у Консуляті[40].

Я довідався, що вони впʼять виїхали до Польщі. Був ще між нами один чоловік. Звали його доктор, казали, що він є представник од Петлюри, а чи дійсно було так, ніхто з нас не знав.

Незабаром мусили покинути Крим і так я опинився аж у Югославії.

Оце п[ане] Полковнику і вся моя не зовсім праця на національний ниві. Щож торкається моїх поглядів, то я самостійник, бо взагалі не визнаю й не може бути українцем той, хто не самостійник. Вітав би всяку владу на Україні (розуміється не большовицьку), аби вона була суто національна, бо по моєму розумінню ні монархія (т[об]то Гетьманство) не було б на Україні чорною безмежною азіатчиною, як на Москві, бо було б противно історії й духу нашого народу. Але ж од славного пришлого гетьманства не осталось нічого і я думаю, що найбільше відповідала б зараз республіка, тільки не м’якої, а черствої руки, хоч би й диктатури…

Та про це я не буду багато розмовляти, бо я не політик і дуже мало знаю, що робиться на наших верхах, а якби прийшлося, то ще б послужив нашій національній справі.

Бувайте здорові, п. Полковнику.

З щирим привітом

О.Жаботинський.

ЦДАГО, ф.269, оп.2, спр.277, арк.76-78. Рукопис. Автограф.

№11

Лист Василя Филоновича до Миколи Битинського[41]

6 травня 1963.

Дорогий Микола!

Листа твого останнього я одержав, рівно ж одержав і від майора І.Липовецького[42]. Останній нічого не каже за те, що він хотів би щось згадати за мою 70-тку, але запізнено “гратулює”[43] мене з тим “ювілеєм”, причому вказує на те, що, мовляв, він продовжує “роботу “Гуртуймося” і завдяки тому має його бюлетень авторитет і попит, отже, на його думку моя 70-тка “не пропала даром”… Звичайно все це пусті слова, бо ж я ніколи не присвоював тої нашої роботи в Гуртуймося виключно собі, то була наша з тобою спільна праця, а йшла вона добре тому, що ми обоє розуміли і не переставали розуміти саме того, що 90% наших “побратимів” не розуміли і зараз того не розуміють. Ясно для мене, що І. Лип[овецький] наслідує нас, але йде він по вже протореній дорозі і поки він з тої дороги не збоче, доки буде мати успіх зі своїм бюлетенем.

А тепер щодо статейки про мою скромну особу. Чи варт ятрити споминами свою душу? Нікому і нічого це не дасть, навпаки, будуть думати, що ми себе сами вихваляєм… Це не є моя скромність, а досвід життя, так завжди сприймають такі речі наша “публіка”. Зупиняюсь однак над Твоїм міркуванням, що, мовляв, варто передати опис мого життя «для історії». Може й варто, варто для того, щоб деякі особняки не набиралися “хоробрости” обливати помиями і нас персонально, і наше минуле. Пройдуть роки й коли нас не стане на цьому світі, то може декому й буде цікаво прочитати, як жили колись “лицарі абсурду”. Я не буду робити широкої екскурсії в своє минуле і подам лише короткі уривки, віхи по життьовому шляху.

Отже народився я 15.1.94 в родині нащадків “військового товариша Війська Запорозького”, шляхтича[44]. Як це ти сам міг переконатися, малюючи герб мого роду.

Герб “Калинова”, який використовувався Филоновичами

Ріжниця може була та, що десь на вісімнадцятому році мого життя мене було “адміністративним шляхом” заслано “в не столь отдаленния места”, а то в Саратовську губернію й запроторено мене в глухі ліси на віддаль 70 верст від міста і жалізничної станції, в “глуш”… Відти я втік на Кавказ і там мене прийняв, дав працю і взагалі “опікувався” мною старий інженер-землемір. Так пройшов час і то недаром, бо цей землемір підготовив мене до іспиту на звання землеміра, який я і склав. Коли почалася перша Світова війна мене призвали до війська і я попав в Закавказзя, відки зразуж був відкомандирований до військової школи[45], де й пройшов прискорений курс та став “прапорщиком”. Сталося це на початку 1915 року. В російській армії “дотягнув” я до ранги штабс капітана і був представлений до ранги капітана та помішала революція. Зразу ж на її початках я себе “самоопреділив” і став переводити українізацію в своєму полку (516-й […]зенський полк), став головою полкової ради, а незадовго по тому головою дивізійної ради 129 п[іхотної] дивізії. Виділили ми тоді 23 роти українців та 16 рот казанських татарів, які йшли з нами “нога в ногу”. З позиції поїхав я до Київа, аби дістати там дозвіл на цей ревіз цих рот на Україну, але… мене призначили до комендатури в м.Суми, а до тих рот надіслали якогось полковника. При гетьманському перевороті я, після догоди з партійними чинниками м. Сум залишивсь при комендатурі (гетьманський комендант полк. Кубанського війська Косолап) і мені пощастило мати вплив на цього полковника до тої міри, що в повіті майже не було екзекуцій, хіба що робили їх німці та й то я завжди знав наперед про це і заздалегідь повідомляв ті села, куди мали б їхати німці.

Переворот проти гетьмана перевів я з групою старшин, використавши команду охорони залізниць як озброєну частину, причому використав я амбіції її командира Соболя, давши йому місце коменданта міста, а сам став його помішником. Соболь утік до Київа, а я перебрав комендатуру міста і повіту. Коли розпочалися боєві акції проти більшовиків, я сформував кінний полк, кінну комендантську сотню і сотню піхоти. Тоді ж на підставі наказу з Харкова був призначений командиром відтинку фронту Ворожба-Суми-Грайворон. При загальному відвороті-відступу залишив я м.Суми і в Гадячі дістав наказ переформотувати мою частину по штатам “окремих курінів” і дістав назву “Сумський Окремий Курінь”. З цим курінем я влився до 4 п[олку] Січових Стрільців. З цим полком проробив марш з боями від Полтави до Коростеня (через Київ). В березні 1919, командуючи відтинком фронту, обсадив м.Житомир. При обороні Житомира наприкінці березня, командуючи лівим боєвим фронтом (участком), був тричі тяжко поранений (в груди та обидві руки. Рана в лівій руці була від кулі “дум-дум”[46], яка розтрощила мені руку). Не дівлючись на тяжке поранення, залишавсь в строю аж до перелому бою, коли то наші частини погнали більшовиків і тоді лише передав команду своєму заступникові. Після поранення був приділений, на бажання Гол[овного] Отам[ана] С. Петлюри на посаду старшини для особливих доручень, офіційно ж рахувався при штабі Кордонного Корпусу (ген[ерал] Пількевич[47]). З наказу С. Петлюри сформував “Закордонну закупочну Комісію” (закуп зброї). В часі відходу Армії в Зимовий похід лежав в шпиталі хворий на плямистий тіфус. З наказу референта військових справ отамана Колодія[48] разом з 32 старшинами пішов у свій невідомий зимовий похід на допомогу повстанчій групі на Катеринославщині, яка просила старшин для керування тою групою. З тою групою дійшов до Одеси (через запілля червоних і білих). В Одесі був опізнаний одним зі старшин, який був при штабі Пількевича (денікінський шпигун), і відданий під військово-польовий суд. Цілуж групу перед тим, не маючи змоги прорватись через більшовицьке кільце, що облягало Одесу, прикомандирував до групи галичан, що перейшли до Денікіна і їх Станиця була в Одесі. Для розправи наді мною мене перевезено було до Новоросійська і я там при допомозі українців, що служили при денікінській комендатурі, утік та приєднався  до групи т. зв. “зелених”, що били Денікіна і більшовиків. Невдовзі став її командиром і з тою групою перейшов через Сухумський перевал до Грузії та там був прикомандирований до нашої Військової місії в Тифлісі. Коли їхала наша військова делегація до Врангеля в Крим, я дістав командировку виїхати також і при допомозі Кубанського Уряду (член уряду Свистун[49]) туди дістався, й, роблячи розвідку, потрібну для нашої місії, якої ще в Криму не було, рахувався старшиною при Куб[анському] Військ[овому] Отамані (проф. В.Іваніс[50]). По приїзді нашої місії до Криму я доложив про все їй. З Криму виїхав, при допомозі Французької військової місії, до Царгороду, а відти до Болгарії. Зв’язавшись з Гол[овним] Отаманом, дістав доручення перевести організаційну роботу серед російського війська в цілях виділення з нього українців. Терен діяння – Болгарія, Югославія і Туреччина. Число організацій – в Туреччині 2, Болгарії – 10 і Югославії – 9. Числа організацій часто мінялися, бо ці організації то повставали, то занепадали.

Ось в коротких рисах те, чого Ти міг не знати. А решту все проходило у Тебе на очах.

Коли будеш писати ту статейку, то Ти дуже не вихвалюй мене, бо я робив все те, що мусив би робити кожен старшина, якому давалось таке доручення, я лише виконував свій обов’язок. З Болгарії їздив по визову до Тарнова з докладом до С[имона] П[етлюри], мав в його ж доручення їти в ІІ Листопадовий похід та цю справу прозрадив опублікуванням в пресі директор пропаганди Іваненко і мою приправлену для того групу в Болгарії розігнали. На Балканах був в якости воєнного агента, а поті відпоручника[51] військового Міністра (15 років)[52].

На цьому б я й закінчив. Тепер хочу поділитися з тобою одною ‘новиною’. Ти мабуть пригадуєш один інцидент на З’їзді комбатантів в Подєбрадах, коли ще [один] з малоросів, якого я витягнув з Болгарії і дав змогу йому студіювати в Подєбрадах, виступив проти мене, бажаючи доказати, що я ‘зфальшував’ список членів, які були організовані в Болгарії. Я тоді запротестував і домагався слідства, яке і було проведено й яке мене виправдало, а того панка викинуто було з нашої військової організації. Цей пан називався М.Овсійко[53]. З того часу я абсолютно цим типом не цікавився і аж ось тепер дістав, по 35 роках, від нього листа, в якому цей денікінський прихвостень намагається “очистити військовий сектор УНР” і хоче мене шантажувати. Іде о ген. О.Удовиченко[54]. Отже він натискає на мене, аби я не обороняв генерала, а перейшов на бік Ковальського[55] і Ко…, а як, мовляв, я цього не зроблю, то він виступить з “розоблаченням полк[овника] Ф[илоновича]”. Я ніякого “розоблачення” не боюся і на його лист не відповів.

Ну розписався… досить і цього. Вітаю пані Надію[56]

Твій Василь.

П[ост] С[криптум]. Згадав про те, що може для тебе не є ясним, чому саме я став «Начальником Оборони Карп[атської] України». Трапилось то цілком випадково. Наказом Військового міністра К[арпатської] України ч.1 я був призначений до “Штабу Оборони К[арпатської] України”. Нач[альником] Оборони був призначений полк[овник] Сергій Єфремов[57], Нач[альником] Штабу – полк[овник] Гузар-Колодзінський[58], третім ішов я та ще 9 осіб. Полк[овник] Єфремов “від’їхав з Хусту[59]” (по нашому здезертирував), хоч і виїхав він разом з Президентом о.Волошином[60]. На його місце став полковник Гузар, але і він “відійшов з Кошом Січі”, нікого про це не повідомив. Штаб, старшини і решта залишались в Хусті. Про відхід Гузара мене повідомили старшини, які бачили той “відход”. Отже по віками виробленій військовій традиції і в силу військового закону має перебрати команду по зникненні начальника найстарший в ранзі старшина. Таким був я і чи хотів я того, чи ні я, як старшина мусів обняти команду і я її обняв і перевів цілу операцію відступу частин Січі і перевів їх до Румунії. Румунія видала нас мадярам, а далі концентрак[61], мордування, биття по п’ятам і т.д. При допросі мене мадярською комісією “Королевського Генерального Штабу”, яка приїхала з Будапешту, я довів мадярам, що мордом займалися вони, а не “Січ-банда” і то довів, посилаючись на факти, які мадяри не змогли спростувати, і, звільняючи мене все хотіли, щоб я дав “слово офіцера” ніде про дії мадярської армії не говорити. Але я такого слова не дав і все ж був звільнений.

ЦДАВО, ф.5235, оп.1, спр.1518, арк.52-52зв, 60-60зв. Машинопис. Автограф.