У лютому відбувся ХХ з’їзд КПРС, після якого розпочалося поступове засудження сталінських репресій. Навесні держава скасувала плату за навчання у старших класах. Проте великі політичні зміни люди відчували насамперед у повсякденному житті — на роботі, у школі, колгоспі, магазині, клубі, лікарні та власному дворі.
Глухівський педінститут відкриває нову сторінку
Однією з найважливіших подій 1956 року для Глухова та всієї Сумщини стало створення при Глухівському державному педагогічному інституті факультету підготовки вчителів початкових класів. Відповідно до постанови Ради Міністрів УРСР від 20 червня 1956 року та наказу Міністерства освіти УРСР із 1 вересня того ж року в Україні в експериментальному порядку розпочали підготовку вчителів початкових класів у п’яти педагогічних інститутах — Бердичівському, Вінницькому, Ізмаїльському, Чернігівському та Глухівському.
Для міста це було закономірним продовженням давньої педагогічної традиції. Глухівський учительський інститут виник ще 1874 року, а його наступники протягом десятиліть готували педагогічні кадри для шкіл регіону.
Тепер ішлося вже про новий рівень — підготовку вчителя початкової школи з вищою педагогічною освітою. Згодом цей напрям став одним із важливих у розвитку Глухівського педагогічного інституту, а в 1972 році в його структурі було виокремлено факультет підготовки вчителів початкових класів.
1956 рік став важливою точкою відліку сучасної історії глухівської школи початкової освіти. Через Глухів згодом пройшли тисячі майбутніх учителів, які працювали в школах Сумщини, Чернігівщини, Київщини та інших регіонів України.
Серед студентів цього покоління були люди, чиї імена згодом стали відомими в українській педагогіці. Зокрема, Володимир Пилипович Котляр саме 1956 року вступив до Глухівського педагогічного інституту, а в 1958–1960 роках працював учителем музики у школі № 3 Глухова. Згодом він став кандидатом педагогічних наук і професором. У Глухові навчався і Микола Вашуленко — майбутній академік НАПН України, доктор педагогічних наук і професор, який закінчив інститут у 1961 році.
Отже, рішення 1956 року означало не лише появу нового факультету. Воно посилило роль Глухова як одного з важливих освітніх центрів північного сходу України.
Звернемо уваг на цікавий сюжет, пов’язаний із 1956 роком, — у життєписі відомого глухівського історика Валерія Івановича Бєлашова (1949–2022). Саме тоді для нього розпочалося шкільне життя в Глухові. Разом із сотнями своїх однолітків він пішов до школи, зокрема до Глухівської восьмирічки № 6. За спогадами про дитинство Бєлашова, це було типове післявоєнне покоління глухівських хлопчаків: школа, спорт, молодіжні розваги, друзі та життя на Усівці.
У Глухові з’явилася дитяча лікарня
Іншою важливою подією року стало створення окремої дитячої лікарні. У 1956 році в райцентрі організували дитячу лікарню на 25 ліжок із поліклінічним відділенням у складі Глухівської центральної районної лікарні. Її першим головним лікарем була С. М. Кац. До цього окремої спеціалізованої дитячої лікарні в місті не існувало: маленьких пацієнтів лікували у терапевтичному відділенні. Ще 1953 року для дітей там виділили дві окремі палати, а згодом кількість спеціалізованих місць збільшувалася. Потреба в такій медичній установі була цілком очевидною. 1956 рік став, зокрема, рекордним за народжуваністю для післявоєнного Слоута. Тут народилося 78 дітей — 38 хлопчиків і 40 дівчаток. Для порівняння: 1955 року — 59, 1957-го — 62, 1958-го — 53, 1959-го — 58.
У дитячій лікарні працювали рентгенологічний кабінет і клінічна лабораторія. Медична база поступово розширювалася. У 1963 році приміщення добудували, а кількість ліжок збільшили до 50.
Цікава подальша доля цієї будівлі: згодом вона стала одним із корпусів Глухівського державного педагогічного інституту. Нині це 6-й корпус Глухівського національного педагогічного університету імені Олександра Довженка на вулиці Шевченка.
Місто, яке поступово відбудовувалося
Післявоєнний Глухів не починав розвиток із нуля. У місті вже існувала система водопостачання, прокладена ще в 1920-х роках. А 1953 року було споруджено нову свердловину та 11,5 км водопроводу по вулицях Валовій, Карла Маркса, Дзержинського та інших. Це добре показує, якими були практичні завдання міської влади середини 1950-х років: забезпечити населення не лише житлом і роботою, а й базовою комунальною інфраструктурою.
22 квітня 1956 року на колишньому Сінному базарі в Глухові відкрили пам’ятник Володимиру Леніну. Пізніше його замінили іншим пам’ятником, відкритим у 1983 році.
Місто поступово змінювалося і завдяки великим інфраструктурним проєктам. У 1956 році тривало будівництво автомагістралі Лемеші — Батурин — Глухів — Москва, яка згодом стала відомою як «київсько-московська траса», а нині є частиною дороги Кіпті — Глухів — Бачівськ.
Будівництво цієї магістралі безпосередньо впливало і на життя сіл Глухівщини. Наприклад, в урочищі Лиса гора на півдні Слоута почали добувати пісок. Екскаватори працювали у дві зміни, а видобутий матеріал перевозили до місця будівництва траси.
Так велике будівництво загальносоюзного значення ставало частиною повсякденності мешканців Глухівщини.
А яким був побут?
До будівельного буму «хрущовок» Глухову було ще далеко. Важливі зміни почалися вже невдовзі після 1956 року. 1 квітня 1957 року в місті створили будівельне управління № 4, яке до того було дільницею Білопільського будівельно-монтажного управління.
Поява власної будівельної організації дала можливість значно активізувати спорудження житла та громадських об’єктів. Наприкінці 1950-х років розпочалося будівництво нових шкіл, хлібозаводу та інших об’єктів. У 1959 році відкрилася Глухівська музична школа. У Шалигиному споруджували триповерхову школу та 16-квартирний житловий будинок.
Тому 1956-й можна вважати своєрідною точкою переходу: ще післявоєнне місто, але вже напередодні масштабних перетворень. Звичайний день мешканця Глухівщини виглядав зовсім не так, як сьогодні. Людина працювала на підприємстві або в колгоспі, пересувалася велосипедом, конем, а поява мотоцикла була справжньою подією.
Увечері слухали радіо, купували товари в одному з міських чи сільських магазинів, дивилися кіно в клубі. Діти ходили до школи, а молодь дедалі частіше прагнула здобути професію та вищу освіту.
Життя в селах
Глухівщина середини 1950-х залишалася переважно сільською. Значна частина населення жила в селах і працювала в колгоспах. У Білокопитові будівництво клубу розпочалося ще 1955 року, а протягом 1956-го колгосп витратив на його спорудження 45 тисяч карбованців. Для села це був не просто будинок — клуб ставав центром культурного та громадського життя.
Особливе місце посідало Шалигине. У 1956 році селище, яке було центром окремого району, віднесли до категорії селищ міського типу. Після війни тут уже збудували понад 400 індивідуальних житлових будинків, розвивалася місцева інфраструктура. До складу Глухівського району Шалигине увійшло лише 1959 року.
Для тогочасної радянської системи такі трудові досягнення були важливим елементом суспільного життя: передовиків виробництва публічно відзначали, про них писали в газетах, а їхні результати мали демонструвати успіхи колгоспної та промислової праці.
Зима, яка прийшла раніше
1956 рік запам’ятався мешканцям Глухівщини не лише будівництвом і суспільними змінами. Наприкінці жовтня різко похолодало. 31 жовтня температура опустилася до –11 °C, а на землю випав перший сніг. До кінця листопада висота снігового покриву досягла 25–35 сантиметрів.
Зима того року прийшла приблизно на 20 днів раніше від середнього багаторічного строку. Для людей, які жили значною мірою сільським господарством, такі погодні явища мали цілком практичне значення — вони впливали на завершення польових робіт, транспорт і повсякденний побут.
Глухівщина через одинадцять років після війни
Якщо спробувати уявити Глухів 1956 року, перед нами постане місто, яке ще зберігало багато рис довоєнного та раннього післявоєнного часу. На вулицях не було тієї кількості багатоповерхівок, яка з’явиться вже у 1960-х. Значна частина міського простору складалася зі старої, переважно одноповерхової забудови. Поруч існували підприємства, навчальні заклади, установи, магазини та невеликі приватні будинки.
Але місто вже змінювалося. Розширювалося водопостачання. Розвивалася медицина. Педагогічний інститут отримав новий напрям підготовки вчителів. Будувалися дороги. У селах споруджували клуби, житло та громадські об’єкти. У 1956 році відкрилася окрема дитяча лікарня, а вже наступного року в Глухові з’явилося власне будівельне управління. Ще кілька років — і місто почне швидко змінювати свій вигляд. З’являться нові школи, житлові будинки, підприємства, культурні заклади та сучасніша інфраструктура.
Тож 1956 рік для Глухова та Глухівщини можна назвати своєрідним містком між двома епохами. З одного боку — ще зовсім свіжа пам’ять про війну, післявоєнна бідність, колгоспний побут, старі будинки та нестача найнеобхіднішого. З іншого — нові дороги, лікарні, освітні можливості, будівництво та покоління молодих людей, які вже дивилися у майбутнє.
І за всіма цими змінами стояли звичайні мешканці Глухівщини — лікарі, вчителі, будівельники, робітники, колгоспники, студенти та діти.
