Відносини більшовиків і українського селянства мали ряд суперечностей, що полягали не лише в економічній, соціальній, політичній та економічній, але й в духовній площині. Курс на побудову комунізму і світову революції передбачав, насамперед, докорінну зміну поглядів, ідеалів, уявлень українського селянина, що мало його зробити слухняним знаряддям в руках більшовиків. Насильницький характер перетворень викликав взаємні суперечності. Одним з таких «каменів спотикання» між владою і селянством було питання церкви і релігії.
За визнанням голови Ради у справах релігій та культів при Раді Міністрів СРСР (1950-60-ті рр.) О.Пузіна, «с первых же дней после революции наша партия и государство сохранили проводили политику, которая была направлена на то, чтобы лишить церковь экономического могущества и политических прав… Отделив церковь от государства, Советское государство сохранило за собой право надзора и регламентации деятельности церкви».[1]
Ілюстрація: ДАСО. – Газети. – Радянське життя (Ромни). – 1929. – 29 жовтня. – С.2
Завданням більшовиків було побороти не лише церкву, а знищити релігійність. За визнанням дослідника А.Киридон, мову слід вести про своєрідне зіткнення ідентичностей, тому спостерігалася руйнація старих її форм і виникнення та розвиток нових, котрі відповідали умовам існування нового суспільства.[2] З огляду на те, що виключне право визначати, чи відповідають ці ідентичності суспільству, чи ні, мала більшовицька партія, то подальша доля релігії й церкви залежала від влади. Реалізація більшовицької антирелігійної кампанії потребувала набагато ширших заходів, аніж просто обмеження у правах чи знищення церковної організації. Боротьба за новий, комуністичний світогляд мала зачепити українське селянство як носія релігійних цінностей. Крім економічного, політичного, культурного протистояння між владою і селянством проявлялося й боротьба навколо питань церкви й релігії. Враховуючи, що за браком власної держави, в українців церква мала виконувати й функції етноконсолідуючого чинника. Виходячи за рамки власне релігійного аспекту, церква в Україні взяла на себе функції етноінтегрування, етноконсолідування, звичаєзберігання.[3] Світогляд українського селянина був нерозривно пов’язаний з релігійністю. З релігією була пов’язана селянська буттєвість, етичні норми. З огляду на це змусити селянство зректися своєї віри було для більшовиків важкою справою. Побудувати державу виходячи з комуністичних засад було неможливо, якщо б більш частина суспільства, яку становило селянство, залишилася б сповідувати ворожі комунізмові принципи. Досліджуючи період 20-х – початку 30-х років ХХ століття, історик А.Зінченко констатує, що розбурхане національне відродження (політичне, культурне, наукове і релігійне) спонукало більшовиків спочатку рахуватися з українською нацією і, навіть, надати певної «суверенної» форми її існування у вигляді УСРР. Але, невдовзі більшовицький режим вдався до ліквідації непідконтрольних форм суспільного та духовно-культурного життя, в тому числі й української церкви як символу нескореності українського народу.
Боротьба більшовиків з релігією мала кілька складових. Однієї з них були репресії проти священників. Цей спосіб, за визнанням органів ВЧК у 1920 року, був одним єдиним ефективним засобом у боротьбі влади з релігією.[5] Проте, боротьба з церквою передбачала не лише репресивні методи, але й ідеологічні, пропагандивні. Згідно постанови ЦК КП(б)У від 19 червня 1925 року при окружних паркомах були створені антирелігійні комісії. При повітових паркомах на той час уже діяли таємні комісії, які займалися вилученням церковних цінностей і закриттям храмів. Центром з координації діяльності цих структур була Всеукраїнська атеїстична комісія, що діяла при ЦК КП(б)У.[6]
Спланованою акцією проти церкви було вилучення у 1922 році церковних цінностей. Згідно розпорядження Особливої комісії при РНК на підставі декрету ВЦВК та ЦК РКП(б), підтверджених ЦК КП(б)У та РНК УСРР, за вилучення церковного майна мали відповідати Губернські комісії з вилучення та зосередження цінностей. У повітах мали утворюватися аналогічні підкомісії під головуванням уповноваженого повітового виконкому і партійного комітету та членів: завідуючого повітовим фінвідділом, повітового військкому, завідуючого політбюро або уповноваженого ЧК, завідуючого повітовим відділом народної освіти та головою повітової комісії допомоги голодуючим.[7] Реакція селян Лівобережної України на вилучення церковних цінностей була не скрізь однаковою. Часом вона набувала форм протистояння владі. Документи Чернігівського губкому КП(б)У свідчать про те, що у квітні 1922 року сільське духівництво разом з селянством негативно реагувало на вилучення. Серед селянства найактивнішим було заможне, але траплялися випадки, що до протесту долучалося й бідні селяни.[8] Спостерігається намагання більшовиків показати, що в обороні церкви стоїть головним чином заможніші селяни. Громадянська активність заможного селянства може бути пов’язана з певною економічною незалежністю, впливовістю й ініціативністю цього селянського прошарку. У розбудові власного господарства вони здобули певні успіхи, а значить і певний вплив і авторитет у селі. Мова не може йти про залежність релігійності селянина чи ступеню підтримки ним церкви від особистих майнових статків. Не можна говорити про те, що бідніші чи заможніші селяни відмінно ставилися до релігії. Проте, протестували головним чином ті селяни, голос яких щось значив для села. Траплялося так, що одні селяни виступали з ініціативою чи з протестом проти якихось дій влади, як, наприклад, вилучення церковних цінностей, а решта села їх підтримувала. Організаційний відділ Чернігівського управління НКВС у травні 1923 року, розглядаючи питання політичних настроїв селянства, звертав увагу на реакцію села на політики влади щодо церкви: «Настроение населения спокойное, за исключением Мутянской и Коробской волостей, где замечается недовольство ввиду из’ятия церковных ценностей. ОСТЕРСКИЙ УЕЗД. В селе Пуховке Н-Слободской волости наблюдается религиозное сильное течение под влиянием местного псаломщика, производившего контр-революционные действия во время восстания крестьян села Зазимья. Член местного сельсовета и комнезамы, а также вся беднота тоже вступили в религиозную общину, которая настраивает ее враждебно по отношению к соввласти».[9]
У 1923 році державна антирелігійна пропаганда дещо послабилася. Селяни сприйняли це, як прояв слабкості більшовиків у цьому питанні. Релігійний рух зазнає певного піднесення у цей час. Зокрема, 1922-1923 роках участь у релігійних обрядах брало 62,6 % сільської молоді віком до 24-х років.[10] Тобто, більшість молоді ходила до церкви. Можна припустити, що серед старшого покоління цей відсоток мав бути вищим. На початку 1924 року Агітпроп ЦК КП(б)У мусив визнати, що «после периода активной, часто переходившей нужные границы, анти-религиозной пропаганды, в 1922 году, сопровождавшейся демонстрациями, закрытием церкви в селах, в 1923 году наша анти-религиозная пропаганда под влиянием директив центра была введена в нормы, но на местах – по отношению к селу – это было понято, как прекращение всякой религиозной пропаганды. Между тем, прокатившаяся волна религиозного движения в селах летом и осенью 1923 года, не только не была обслужена нашей контр-пропагандой, но в партийной работе не были даже использованы материалы, собранные по административной линии… Анти-религиозная пропаганда в селе должна быть направлена в русло организации кружков естественно-научных при сельбудах на основе сельско-хозяйственных процессов, «кружки безбожников» являются нецелесообразной… формой работы».[11]
У радянських документах зазначалося, що питання церкви й релігії посідає особливе місце у селі. Говорячи про піднесення релігійного руху у селі у 1923-1924 році, мова йде насамперед про такі його прояви: «за первую половину 24 года «чудеса» пережили три стадии своего развития – обновления икон и куполов, установка крестов и передача священных куличей и устройство ночных трапез…».[12] «Не смотря на то, что в отдельных местах имелись вспышки религиозного движения, – общее положение в этом вопросе таково, что эта «чудесная» карта контр-революции должна быть признана битой».[13] Отже, мова у більшовицьких документах, головним чином, ішла про масове оновлення ікон в Україні. Це сприймалося владою як прояв контрреволюції. Безперечно, що чутки про оновлення ікон сприймалися селянством як свідчення правдивості своєї віри, приклад втручання вищих сил на противагу і у виклик безбожній владі. Можна сказати, що ширення серед селянства чуток про дива було не лише свідченням піднесенням віри, але й пасивним спротивом більшовицькій антирелігійній політиці.
ДАСО. – Газети. – Влада праці (Ромни). – 1923 – 7 квітня. – С.1
Про один такий випадок оновлення ікон у Північній Полтавщині пише у своїх спогадах Р.Суслик: «В ті часи, коли у взаєминах між людьми тільки но позначилися явища розкладу й відступництва від Божих законів, Господь не відвертав своєї уваги від Народу Українського; своїми чудесами Він попереджено закликав відступників схаменутися, заки не пізно… Я зайшов до хати і побачив, що ікони Христа Спасителя й Божої Матері (шлюбне благословення господаря й господині), що висіли на стіні під порохами забрудненого скла, мали такий блиск і охайність, ніби вони того дня були вироблені. Господарі ті не були щирорелігійними людьми; син їхній був комсомольцем, а це характеризувало не стільки сина, як батьків, які не заборонили своєму юнакові вступати до комсомолу; цей синок комсомолець вже вранці пішов до партійного комітету й заявив там, що у його батьків оновилися ікони… Населення нашої околиці довший час коментувало це Боже чудо. Деякі висловлювали сумніви й казали, що якби це було справді чудо, то воно мало статися не в родині Артема Балахона, який раз на рік в церкві буває…; а хіба мало у нас таких родин, що кожної неділі, й найменшого свята до всіх ікон у церкві прикладаються – отож годилося б, щоб у котрогось з них ікони оновилися. На це розумного відповідали, що Бог не потребує порад, що людський розум не може оцінити Його мудрості, й що в даному випадку саме добре сталося, що ікони оновилися не в кого іншого, а в Артема Запорожченка; бо цій родині, прихильній до комуністичного режиму, ніхто не зможе закинути, що це сфальшовано, що ікони почищені і т. п. Коли б це сталося в релігійній родині, то большевики могли б закинути їй шахрайство, обдурення несвідомої, фанатичної маси трудящихся і т. і. й могли б навіть за це судити; коли ж це сталося у Артема, то кожна людина, у якої ще не зіпсута душа, виразно бачить, що це є Божа пересторога для нас усіх і в першу чергу для людей такого духового складу, як Артем Запорожченко».[14]
Більшовики розуміли, що можна знищити церкву, але для знищення віри необхідно більше часу й зусиль. Проте, частина радикально налаштованих більшовики подекуди хотіли покінчити з релігією раз і назавжди, вдаючись до погромницьких заходів у храмах. Наприклад, в одній з Ворожбянських церков Лебединського повіту група комсомольців, відзначаючи Новий рік (1923), вчинила погром храму. Арешт хуліганів засвідчив їхню непримиренність з релігією і бажанням радикально покінчити з церквою: «Разве это борьба, та что ведется в настоящее время компартия с церковью, так и за десять лет мы церковь не уничтожим, коммунисты должны вести борьбу с церковью так, как мы показали своим примером, тогда она скорее перестанет существовать».[15]
Треба зазначити, що подібного радикального більшовицького ентузіазму дотримувалися не всі навіть серед представників комуністичної влади у селі. Наприклад, у селі Бердянівка на Полтавщині на Великдень 1924 року до церкви прийшли навіть члени комуністичної партії.[16] У селі Пироги Кременчуцького округу у 1926 році член партії Дмитро Войта з’являвся на весіллях з хлібом-сіллю і благословляв молодят хресним знаменням, на що селяни кепкували: «Смотри как коммунисты крестятся, это те, что Бога не признают».[17]
Питання релігії і вирішення його більшовицькою владою було для українського села ще одним фактором, що вносив розкол. Для старшого покоління, що повірило у комуністичні ідеї, виникала внутрішня суперечка між старими принципами, на яких вони виховувалися і новими, які впроваджували більшовики. Деякі селяни формально приймали комуністичні ідеали, але відмовитися від давніх вірувань і традицій до кінця не змогли. Інакша справа – сільська молодь, що зростала в умовах ідеологічного наступу більшовиків на село. Частину селянського молодого покоління більшовикам вдалося переконати щодо правоти комуністичної ідеології. Найпростіше це було зробити з молоддю, яка була вирвана з селянського середовища, наприклад, підчас служби в армії. Траплялися випадки, коли молода людина, повертаючись після служби до села, зустрічала вороже ставлення до себе не лише з боку простих, селян, а, навіть, з боку близьких родичів. Про такий випадок писав до губернського комітету КП(б)У в 1926 році один демобілізований червоноармієць з Полтавщини: «Но старики и говорить со мной не хотят, народ темный, недовольны на власть, а мать и отец говорить со мной не хотят, говорят, – «безбожник-коммунист», а во время 1 мая ругались, говорят – работать не дают, в поселке я являюсь чуть ли не политруком…».[18]
Наведений листи-скарга селянина партійним органам про те, що батьки невдоволені радянською владою – це заперечення традиційної для українського села шани до старшого покоління, поваги до батька й матері. На думку краєзнавця Б.Ткаченка, більшовицькою владою людську мораль «братолюбиву, смиренну й добродійну було викинуто на задвірки історії, проклято й визнано ворожою, «куркульсько-попівською». Одвічні моральні засади: душевність, доброта, милосердя, гідність, добропорядність, працьовитість, любов до ближнього свого, почитання батьків були замінені на «классовую бдительность», «беспощадность к инакомыслящим», «верность делу партии Ленина – Сталина».[19]
Радянізація несла в українське село не лише ворожнечу між заможнішими і біднішими прошарками, але й намагалася спричинити конфлікт у селянській родині. Зокрема, у висліді діяльності антирелігійної виставки «Наука чи релігія», що протягом 1923-24 року відбулася у 15 населених пунктах, в тому числі 7-х селах Сумщини, більшовики захоплено констатували: «В семьях – раскол: молодежь защищает лектора, старики – нападают на его мысли, – кое где старухи плачут: дождались, – это антихрист появился, скоро конец свету».[20]
З середині 20-х років знову активізується радянська антирелігійна кампанія. У 1925 році створюється Спілка войовничих безвірників СРСР (СВБ СРСР), а в Україні, відповідно, її відгалуження – СВБ УСРР. З 1929 року Спілка безвірників розширилася свою діяльність з суто пропагандистської. Завданням СВБ від цього часу стає: антирелігійна агітація і пропаганда, практична антирелігійна робота, участь у місцевому господарчому житі й кампаніях.[21]
Отже, антирелігійна кампанія ставила за мету не лише питання релігії. Історик Т.Євсєєва розглядає антицерковну діяльність влади як таку, що була спрямована на руйнування не лише релігійних уявлень українського селянства, але й традиційного побуту і господарської діяльності: «Насамперед влада зосередилася на руйнації традиційного в Україні християнського календаря польових робіт. Український селянин мав особливу філософію землі. Він шанував свою власну землю як якусь велику і таємничу святиню. Для нього земля крила в собі набагато більше обітниць і таємниць, ніж просторі небеса. Тому віддалення від рідної землі означало віддалення від самих основ, від резервуару власної живучості. Так само, як в ранньому Старому Заповіті віддалення від рідного краю грозило людям віддаленням від самого Бога».[22]
На думку О.Кауфмана, питання сільського господарства тісно стикаються з явищами церковно-релігійного життя. Найхарактернішими проявами цього є велика кількість свят і релігійні пости. Вплив релігії на народну душу дуже глибокий, і він відбивається на різноманітніших сторонах селянського життя.[23] Землеробська праця селянина була, ніж просто процес матеріального відтворення, вона складала основу духовного життя. Селянське господарство було матеріальною основою і втіленням селянського світосприймання. У селянській культурі збереглося архаїчне сприйняття землеробства як священнодійства.[24]
Посилення антирелігійної кампанії наприкінці 20-х років, що співпало з наступ влади на індивідуальне землекористування, ставило за мету позбавити селянина шанобливого, майже містичного, ставлення до землі, перетворивши її на просте знаряддя праці, як, наприклад, верстат для робітника.
У 1929 році циркуляр «Про заходи щодо посилення антирелігійної роботи», підписаний Л.Кагановичем, дав поштовх до розгортання широкої антицерковної кампанії. Наприклад, у одному лише Лебедині було закрито Миколаївську, Трьохсвятительську, Покровську, Воскресенську, Георгієвську, Троїцьку, Мироносецьку церкви. На подвір’ї закритого Успенського собору більшовики палили вогнища, виварюючи в казанах позолоту з ікон. Топили іконами. Закриті, пограбовані і зруйновані були давні дерев’яні храми у селах Межиричі, Груні, Стеблянки, Будилка, Павленки та інших. Дзвіниця і бабинець найдавнішого на Лебединщині кам’яного храму Успенського собору були зруйновані динамітом. Знищено було витвори кам’яної монументальної архітектури, автором якої був засновник «Попівської академії» Паліцин – церкви в Штепівці. Дослідник Б.Ткаченко зазначає: «По хатах пішли «атеїстичні буксири» – розбивали ікони, зносили на майдан і палили. Журнал «Безбожник» подав фото центрального майдану села Михайлівки. На фоні розхристаної церкви атеїсти палять ікони. Під вікнами йшли комсомольці з піснями: «Долой, долой монахов, раввинов и попов / На небо мы залезем, разгоним всех богов». Простолюд був заляканий, морально розбитий, розгромлений. Говорили про кінець світу, про прихід Антихриста в особі більшовиків. Прихід виконавців влади, «буксирних бригад» сприймався як прихід воїнів Антихриста. Люди були в очікуванні страшного суду».[25] У 1931 році у Лохвиці на Полтавщині було знищено собор Різдва Богородиці й унікальний іконостас XVIII століття. На місці храму влаштували танцювальний майданчик, а могильні плити порозкидали у кущі скверу.[26]
Закриття церков і перетворення їх на склади, червоні куточки та клуби, знущання з почуттів віруючих було поширеним явищем. Це змушений був визнати ЦК ВКП(б) у закритому листі від 2 квітня 1930 року: «Головотяпство с административным закрытием церквей, доходившее до грубого издевательства над религиозными чувствами крестьян, зачастую подменяло необходимую и умело организованную работу в массах против религиозных предрассудков». Разом з тим саме Політбюро у постанові від 30 січня 1930 р. давало вказівки про закриття церков та молитовних будинків.[27] Таким чином, до кінця 1930 року в Україні було закрито 80 % сільських церков.[28]
Проте, поки одні селяни були налаштовані песимістично, інші намагалися протестувати проти пограбування і руйнування храмів. Про такі випадки мова йде у документах Інформаційного відділу КП(б)У в 1930 році: «…Часто-густо ми почали зустрічатися з явищами, коли партійні організації не дотримуються певного порядку, що його встановили відповідні радянські органи в цьому питанні, а діють самостійно. Така самостійність доводить до негативних моментів та викликає серед певної частини людности обурення насамперед на комуністів. Досить характерний випадок трапився на Глухівщині, де невеличка групка активістів вирішила самостійно зняти дзвони. Побачивши це селянство збіглося і почало протестувати, а потім вигукувати – «Бий комуністів»… Аналогічні моменти маємо по низці інших округ».[29] Влада була схвильована не свавіллям місцевого чиновництва, а лише «недотриманням певного порядку» в антирелігійній кампанії, що дискредитувало комуністів і налаштовувало проти них населення. Випадок, про який згадується у цитованому документі, стався 14 грудня 1929 року у селі Берюха на Глухівщині, де група активістів у нетверезому стані почала відпилювати дзвони з церковної дзвіниці. Селяни, що побачили це свавілля, почали бити на сполох. Зібрався великий натовп. Декого з членів партії було побито. Інші, рятуючись, втекли до будинку сільради. Натовп селян, переслідуючи втікачів, знищив більшовицьку бібліотеку й хату-читальню. Сільраду було розгромлено. Лише застосування деким з активістів зброї, змусило селян відступити. На думку органів ДПУ, зняття дзвонів було провокацією одного середняка, що був членом сільради, який підбурив активістів зняти дзвони з церкви.[30] Проте, факти свідчать, що сільським активістам і без чийогось підбурювання не бракувало власної ініціативи щодо нищення церков.
ДАСО. – Газети. – Влада праці (Ромни). – 1923 – 7 квітня. – С.2
Ще один випадок з нищенням церковного майна, який засвідчили документи КП(б)У, стався на початку 1930 року. У селі Орлівці Панарницького району на Глухівщині з ініціативи секретаря партійного осередку збори постановили зняти дзвони з церкви. Постфактум було повідомлено райвиконком та райпарком, які поставилися до ініціативи осередку байдуже і ніяких заперечень не чинили. Чутка про самовільне зняття дзвонів поширилися на весь район. 6 січня 1930 року у селі Блістава під час проведення антирелігійної кампанії місцеві робітники та уповноважений окрвиконкому наголошували у своїх доповідях на негайне розгортання роботи для якнайскорішого зняття дзвонів. Наступного дня, тобто 7 січня, на Різдво, осередок Спілки безвірників вирішив негайно зняти дзвони з церкви. Місцевий священик і церковна рада закликали селян боронити молитовний дім від плюндрування і не дозволити втілити рішення безвірників. Коли активісти взялися міряти вікна дзвіниці, церковні працівники почали бити у дзвін на сполох. До церкви збіглося близько 1000 селян, які почали бити активістів. Запевнення голови сільради про те, що дзвони не будуть знімати, заспокоїло селян. Справу розслідували органи внутрішніх справ, була скликана спеціальна окружна комісія. У результаті було заарештовано 37 селян, що брали участь в обороні церкви. З огляду на те, що більшість населення села становили бідняки, то 32-х селян відпустили, а всю провину за інцидент поклали на священика і служителів церкви.[31]
Випадки, коли селяни ставали в обороні церкви були непоодиноким явищем і свідчили, що селянство просто так не збирається відмовлятися від своїх традицій. Життя селянина проходило у тісному контакті з церквою Народження, одруження, смерть, свята – всі ці події були пов’язані з церквою Крім того, храм для селянина мав не лише релігійне значення. У неділю селяни йшли не лише до церкви але й під церкву щоб мати можливість поспілкуватися з односельцями. На храмове свято до селянина приїжджали родичі, а, отже, церковне свято було ще й родинним. Важливі події села відбувалися біля церкви. Базари і ярмарки часто влаштовувалися на майданах біля храмів. Церква була духовним і географічний центр села. Для селянина церква мала надто велике значення, щоб не спостерігати байдуже, як руйнується одна з підвалин його культури і невід’ємна риса життя.
________________________________________
[1] Сотник О. Репресії проти церкви на Сумщині (1918-1988 рр.) / Сотник О. – Суми: Собор, 2005. – С. 8.
[2] Киридон А. Державно-церковні відносини в Радянській Україні 1920-1930-х років: соціальний вимір // Проблеми історії України: факти судження, пошуки: Міжвідомчий збірник наукових праць, вип. 12. – К.: Інститут історії України НАН України, – С. 235.
[3] Киридон А. Державно-церковні відносини в Радянській Україні 1920-1930-х років: соціальний вимір / Киридон А. // Проблеми історії України: факти судження, пошуки: Міжвідомчий збірник наукових праць, вип. 12. – К.: Інститут історії НАН України, – С. 244.
[4] Зінченко А.Л. Визволитися вірою: життя і діяння митрополита Василя Липківського / Зінченко А.Л. – К.: Дніпро, 1997. – С. 43.
[5] Сотник О. Репресії проти церкви на Сумщині (1918-1988 рр.) / Сотник О. – Суми: Собор, 2005. – С. 48.
[6] Там само. – С. 48.
[7] ДАСО – Р. 1731, – Оп. 2, – Спр. 3. Бюлетень таємно-інформаційного підвідділу Чернігівського губернського відділу управління, протоколи військових нарад, телеграми про боротьбу з бандитизмом. Постанови Всеукраїнського Центрального Виконавчого Комітету про організацію порядку постачання та підпорядкування революційної самооборони загонів незаможних селян. Інструкція про Надзвичайні трійки при загонах, що борються з бандитизмом, – Арк. 30.
[8] Там само. – Арк. 34.
[9] ЦДАГОУ. – Ф 1, – Оп. 20, – Спр. 1276. Інформаційні бюлетені, зведення Народного комісаріату внутрішніх справ УСРР про політичне становище в губерніях України, – Арк. 74.
[10] Кульчицкий С.В., Лях С.Р., Марочко В.И. Становление основ социалистического уклада жизни крестьянства УССР / Кульчицкий С.В., Лях С.Р., Марочко В.И. – К.: Наукова думка, 1988. – С. 44.
[11] ЦДАГОУ. – Ф 1, – Оп. 20, – Спр. 1839. Резолюції, тези Всеукраїнської наради завідуючих Агітаційно-пропагандивними відділами губкомів партії. Протоколи засідань, резолюції широкої та вузької колегії Агітаційно-пропагандивного відділу ЦК КП(б)У. Звіти відділу про його діяльність. Тези Агітаційно-пропагандивного відділу ЦК КП(б)У про проведення антирелігійної пропаганди, політико-масову роботу серед молодих членів партії та ін., – Арк. 5.
[12] Там само. – Арк. 104.
[13] ЦДАГОУ. – Ф 1, – Оп. 20, – Спр. 1701. Протоколи засідань бюро робочої трійки Подільського губкому КП(б)У. Доповіді губкому партії до ЦК КП(б)У про політичне й економічне становище губерній, стані та діяльності губернської партійної організації, роботу промисловості, настрої робітників та селян, боротьбу з бандитизмом та ін. питання. Листування з Подільським губкомом КП(б)У про вивезення посівного матеріалу, відрядження комуністів на роботу до Поділля та ін. питання, – Арк. 85.
[14] Суслик Р.Л. Криваві сторінки з неписаних літописів (козацько-хуторянська Полтавщина в боротьбі проти московського комунізму) / Суслик Р.Л. – Англія: Б.в., 1956. – С. 111-112.
[15] ЦДАГОУ. – Ф 1, – Оп. 20, – Спр. 1208. Звіти, доповіді, зведення Харківського губкому КП(б)У про політичне становище губернії, стан губернської партійної організації, промисловість, кооперацію, проведення партійної роботи на місцях, серед комсомолу та ін. питань, – Арк. 88.
[16] ЦДАГОУ. – Ф 1, – Оп. 20, – Спр. 1908. Спецзведення Державного політичного управління УСРР до ЦК КП(б)У про безробіття, настрої студентів київських вищих навчальних закладів. Листування з ДПУ УСРР та Народним комісаріатом внутрішніх справ УСРР про партійно-просвітницьку роботу у прикордонних частинах військ ДПУ, кількісний склад органів ДПУ, кількість членів ЛКСМУ в органах політичного управління, доцільність існування НКВС та ін. питання, – Арк.40
[17] ЦДАГОУ. – Ф 1, – Оп. 20, – Спр. 2316. Спец доповіді інформаційного відділу, обліково-інформаційного управління Державного Політичного Управління УСРР до ЦК КП(б)У про настрої селянства України, – Арк. 165 зв.
[18] ЦДАГОУ. – Ф 1, – Оп. 20, – Спр. 1908. Спецзведення Державного політичного управління УСРР до ЦК КП(б)У про безробіття, настрої студентів київських вищих навчальних закладів. Листування з ДПУ УСРР та Народним комісаріатом внутрішніх справ УСРР про партійно-просвітницьку роботу у прикордонних частинах військ ДПУ, кількісний склад органів ДПУ, кількість членів ЛКСМУ в органах політичного управління, доцільність існування НКВС та ін. питання, – Арк.40.
[19] Ткаченко Б. Під чорним тавром. Документи, факти, спогади / Ткаченко Б. – Лебедин: ВВ «Білий лебідь» редакції газети «ЖЛ», 1994. – С. 106-107.
[20] ЦДАГОУ. – Ф 1, – Оп. 20, – Спр. 1842. Протоколи, виписки з протоколів нарад, засідань Всеукраїнської антирелігійної Комісії при Агітаційно-пропагандивному відділі ЦК КП(б)У, антирелігійний семінар при Центральному партійному клубі. Статут товариства поширення наукових знань серед робітників та селян, – Арк. 38.
[21] Євсєєва Т. Діяльність Спілки «войовничих безвірників» України під час суцільної колективізації 1929-1933 рр. / Євсєєва Т. // Проблеми історії України: факти судження, пошуки: Міжвідомчий збірник наукових праць, вип. 11. – К.: Інститут історії України НАН України, 2004. – С. 303.
[22] Там само. – С. 306.
[23] Михайлюк О.В. Селянство України в перші десятиліття ХХ ст.: Соціокультурні процеси: Монографія / Михайлюк О.В. – Дніпропетровськ: Інновація, 2007. – С. 121.
[24] Там само. – С. 122-123.
[25] Ткаченко Б. Під чорним тавром. Документи, факти, спогади / Ткаченко Б. – Лебедин: ВВ «Білий лебідь» редакції газети «ЖЛ», 1994. – С 107.
[26] Шибанов Г. Історична пам’ять: розірваний ланцюг / Шибанов Г. // Українське слово (всеукраїнський громадсько-політичний тижневик). – 2008. – № 34. – 28 серпня.
[27] Ивницкий Н.А. Сталинская «революция сверху» и крестьянство / Ивницкий Н.А. // Менталитет и аграрное развитие России (ХІХ-ХХ). Материалы международной конференции (Москва. 14-15 июня 1994 г.). – М.: РОССПЭН, 1996.– С. 247-259.
[28] Книга Пам’яті Сумської області: у 3 т. – Т. ІІ Зруйновані храми Сумщини. Мартиролог втрачених святинь / [автор-упорядник О.М. Корнієнко]. – Суми: Ярославна, 2007. – С. 12.
[29] ЦДАГОУ. – Ф 1, – Оп. 20, – Спр. 3227. Довідки організаційно-інструкторського відділу ЦК КП(б)У про колгоспне будівництво, недоліки щодо проведення мобілізації серед 10 тисяч комсомольців у Донбасі, викривлення лінії партії під час проведення колективізації, перебіг перевиборів низових парт органів та ін. питання, – Арк. 2.
[30] ЦДАГОУ. – Ф 1, – Оп. 20, – Спр. 2988. Спецповідомлення ДПУ УСРР до ЦК КП(б)У про терористичні акти, реагування робітників щодо конфлікту з китайськими мілітаристами на КВЗ[алізниці], перебування на Україні американської торговельної делегації, антирадянських проявах польського населення та у зв’язку зі з’їздом зарубіжних поляків та ін. питань, – Арк. 221-221 зв.
[31] ЦДАГОУ. – Ф 1, – Оп. 20, – Спр. 3227. Довідки організаційно-інструкторського відділу ЦК КП(б)У про колгоспне будівництво, недоліки щодо проведення мобілізації серед 10 тисяч комсомольців у Донбасі, викривлення лінії партії під час проведення колективізації, перебіг перевиборів низових парт органів та ін. питання, – Арк. 12-14.
