Сумно з ностальгією згадувала Віра про тодішнє життя: «Діти бігали по цвинтарю й, здавалося, виростали там. Простору було багато, – дерева, пам’ятники, старі могили, великі сходи до церкви, а там через дорогу – луг, річка, ставок у селі, і дітей коло води повно, – було з ким бавитись і все було їхнє». Віра пронесла через усе життя червоний вогник у хатинці-сторожці на маленькому трикутному столику перед великим образом Ісуса Христа, намальованим місцевим художником. І куди б не переселялася сім’я священика, там саме ці лампада та образ додавали їй віри у краще майбутнє.
Голодомор 1932–1933 рр. сім’ї Ніпотів вдалося пережити виключно завдячуючи «коржикам з листя».
До 1934 р. Віра відвідувала школи в селах Лушники і Чепліївка та закінчити сільську школу їй не судилося, по закритті церков у цих селах сім’я священика переїхала до м. Кролевець. Зрештою це не завадило Вірі Ніпот закінчити середню школу з відмінним атестатом.
У подальшому Віра мала намір вступити до Київського університету на українську філологію. Навіть здала на відмінно вступні іспити з української мови та літератури. На заваді стала інша література – за іспит з російської мови отримала «трійку», через яку не пройшла за конкурсом. Не в останню чергу цьому сприяло і її походження (донька священика). На щастя в Київському університеті тоді були представники приймальної комісії від Львівського університету, які запропонували Вірі Ніпот, після співбесіди, навчатися у Львівському університеті, на що вона з радістю погодилася.
З 1940 р. Віра вивчала українську філологію до початку Другої світової війни. Коли почалася війна, Віра Ніпот повернулася до батьків у м. Кролевець. А вже в травні 1942 р. примусово була вивезена в Німеччину разом з тисячами українських молодих дівчат і хлопців. Опинилася в м. Берлін у робітничих таборах. Через недоїдання та важку фізичну роботу захворіла та потрапила в невільницьку лікарню Малов. По одужанні була направлена знову в табори.
На фронті у перші роки війни загинув 19-річний брат Віри, що підсилило весь трагізм перебування молодої дівчини в німецькому робітничому таборі. У серпні 1943 р. Віра Ніпот зустріла в Берліні свого майбутнього чоловіка Івана Смереку, кмітливого юнака родом із Закарпаття, який добре вивчив Берлін. Саме він увів її в українську спільноту на території Берліну, а в лютому 1944 р. Іван Смерека та Віра Ніпот втекли з робітничого табору, а через рік – з палаючого Берліну в гори Гарц поблизу німецького села Васерлебен, пізніше в німецьке м. Госляр, де Віра з Іваном Смерекою зустріли кінень війни. У липні 1945 р. Віра Ніпот вийшла заміж за Івана Смереку, разом з ним включилася в активне українське життя спочатку а м. Госляр, потім у таборах Окер-Лідемані, де Віра Смерека стала працювала в українській школі, вести різні гуртки.
У травні 1947 р. родина Віри та Івана Смерек емігрувала до Англії в м. Брадфорд, яке стало їхньою другою домівкою до самого смертного часу. На перших порах перебування у м. Брадфорд Віра навчалася на медичну сестру і по завершенні навчання 25 років працювала в різних медичних установах. Та паралельно з навчанням і роботою Віра та Іван Смереки розгорнули широку громадсько-культурну діяльність серед української спільноти в м. Брадфорд: заснували громаду «Союз Українців Британії» та осередок Товариства українських жінок імені Олени Теліги в Англії; відкрили школи та гуртки для молоді (вчорашніх емігрантів з України); організовували виставки українських авторів; заснували український драматичний гурток; проводили курси англійської мови для української молоді та дорослих. Віра та Іван були учасниками українського світського хору, ініціаторами та організаторами Української Православної та Греко-Католицької Церков у м. Брадфорд.
Віра Смерека енергійно займалась діяльністю Товариства українських жінок імені Олени Теліги в Англії, заснованого за її участю в 1951 р., тривалий час – більше 50-ти років – очолювала його. За сприяння Віри Смереки Товариство надіслало матеріальну допомогу (пожертви): чорнобильським дітям, постраждалим у результаті аварії на ЧАЕС; українським відродженим церквам, будинкам-сиротинцям, школам-інтернатам, редакції газети «Українське слово» тощо.
У 1972 р. помер батько Віри Смереки – Степан Іванович Ніпот, але дозвіл на відвідання родини в Україні вона отримала лише у 1977 р.. Ця поїздка стала першим побаченням з Батьківщиною після травня 1942 року. До рідної оселі в с. Чепліївка, де жила на той час її мати, радянська влада не дозволила поїхати, всі зустрічі відбулися в м. Києві. Наступного 1978 р. Віра Смерека таки отримала дозвіл приїхати в Чепліївку, де пробула з матір’ю кілька тижнів, відвідала цвинтар села Лушники – місце свого дитинства. Та на той час місцева влада перетворила цвинтар на парк. Це були останні тижні довгих спілкувань з матусею Євгенією Іванівною Ніпот, яка вже за кілька років, а саме в 1981 р., відійшла у вічність.
Попри роботу та громадську діяльність Віра Смерека поглиблювала свої знання на вечірніх курсахстудіях Лідського університету в Брадфорді. Головним її заняттям стає літературна творчість, вона пише оповідання, есе, нариси, вірші, які друкуються в українських і британських часописах.
Літературна творчість Віри Смереки як письменниці була розпочата виданням у м. Торонто, Канада у 1970 р. україномовної книжки «Христос воскрес» – першої великої роботи, до якої увійшли оповідання на основі дійсних подій часів жорстокого переслідування більшовицькою владою Української Православної Церкви. Описані події та образи – автобіографічні, але із зміненими іменами та прізвищами. Це драматична історія родини священика в радянському суспільстві – закінчується на оптимістичній ноті. Загалом даний твір може слугувати добрим посібником для християнського виховання молоді. Книжка присвячена батькові авторки – Степану Івановичу Ніпоту.
Друга творча робота Віри Смереки – книга «У німецькій неволі: спомин-щоденник 1942– 1944 рр.», видана у 1998 р., у м. Ужгород. Авторка пропускає через себе враження німецької неволі у робітничих таборах, знайомить з долею знаних і безіменних дівчат-бранок, котрих долею вітрів Другої світової війни було кинуто у німецьку неволю на шляхи «адових мук». Ці щоденникові записи стали своєрідною присвятою тим українським дівчатам, які пішли з життя, але не зрадили своїй далекій найріднішій Батьківщині. Їхнім порятунком була надія, освітлена двома словами – Україна і Бог.
Літературний талант Віри Смереки був відзначений. У 1999 р. її прийняли до Національної Спілки письменників України. А наступного року у Львові видавництво «Сполом» видало її третю книжку «Вічний вогонь» з присвятою дорогим родичам – страдникам від переслідування релігії в Україні у 1920–1980-ті роки – з нагоди 2000ліття Різдва Христового. Книга багата на достовірні події з церковного життя українського народу та записи перебування авторки у багатьох центрах духовної християнської культури.
2000 рік був важким у житті Віри Смереки, – відійшов в інший світ її чоловік Іван Смерека, з яким прожила 55 років. І наче творчі сили вирвалися зовні, щоб зберегти пам’ять про прожиті разом роки сімейного та громадського життя.
У 2002 році львівське видавництво «Сполом» видало книгу невідомого автора «Син Каяфи» переклад з російської мови Віри Смереки. Багато років роди Ніпотів і Чернявських передавали з покоління в покоління старовинну книжку «Син Каяфи». Переказували, що це твір одного з англомовних авторів, прізвище якого досі невідоме, як невідомим є прізвище перекладача з англійської на російську. Віра Смерека достеменно знала від матері, що переклад на російську мову здійснений в епоху царської Росії. На цій книзі виховувалася християнська молодь в багатьох країнах світу. Однак ні в часи царату, який переслідував свободолюбну думку не тільки в Україні, але й в усій імперії, ні за більшовиків, які називали релігію опіумом народу, не було можливості перекласти і видати цю книгу українською мовою. Коли сімейна реліквія, російський переклад «Сина Каяфи», для подальшого зберігання була передана Вірі Смереці, вона зробила те, що більше двох століть ніхто не наважувався, – переклала на українську мову та зібрала кошти на її видання.
У 2003 р. вийшла у світ перша поетична збірка Віри Смереки «Проміння», яка складається з поетичних творів піввікової діяльності. Майже всі поезії написані на чужині, всього їх у збірці нараховується 138, десять з них покладені на музику. Тут зібрані поезії на різну тематику, але крізь них проходить палкий патріотизм і природна мелодійність жіночої душі від юнки до літньої жінки. Віра Смерека не обійшла стороною в поезіях тему долі українських емігрантів.
У 2005 р. вийшла книга Віри Смереки «З берегів Англії», яка складається з двох частин:
«Скарби Англії» та «Про українців в Англії». Друга частина книги розкриває внутрішній світ і персоналії українських громадських діячів в еміграції, має автобіографічну достовірність громадської діяльності Віри та Івана Смерек.
У 2006 р. побачила світ книга Віри Смереки
«Наші дороговкази», яку авторка присвятила українській молоді. «…Кожна людина від народження знайомиться з різними світоглядами: добрими, поганими, позитивними, негативними, національними та іноземними. І це світобачення виводить людину на той шлях, від якого залежить її доля. Ми, народжені українцями, в глибокій свідомості свого українського єства, хочемо виробити тільки притаманний нам світогляд, гідний поваги в цілому світі… Незалежно від того, чи ми оточені чужим світом, чи своїм рідним, світогляд наш має бути спрямованим на велич ідеалів великого Українського народу, наших світочів науки, культури, мистецтва і лідерів політичної боротьби за повний суверенітет України та добробут українського народу…» із авторської передмови до даної книги. Більше ніж півстолітня активна громадська діяльність на теренах Англії з метою збереження українського духу, культури, мови, національних героїв в душах українських емігрантів та їхніх наступних поколіннях, поширення та ознайомлення з українською культурою місцевого населення вимагала від українських громадських діячів значної роботи з підготовки теоретичного та практичного матеріалу, написання доповідей, сценаріїв, організації періодичних видань з інформацією, аналізами поточних ситуацій, відзначенням пам’ятних дат тощо. До книги
«Наші дороговкази» увійшли статті, доповіді та реферати авторки, з якими вона у свій час радо йшла до людей.
У кінці 2008 р. в Англії англійською мовою була видана книга Віри Смереки «Дівчина з України», яка була сприйнята англійськими читачами як дивина. Їм важко було уявити, що існує та живе поруч з ними, паралельно з англійським світоглядом такий цікавий, не пізнаний досі український. Віра Смерека в короткий час стала популярною, до неї приїздили журналісти різних англійських видань, писали про неї та її книгу на сторінках газет. Далеко від України «дівчина з України» у далекій Англії сколихнула англійську громадську думку про силу українського духу. Ця книга була останньою з опублікованих. 07 травня 2010 р. Віра Смерека спочила на 87 році земного життя, була похована у м. Брадфорд, Англія. Вона народилася і жила в Україні 19 років, жила в еміграції – 68 років, з них в м. Брадфорд в Англії – 63 роки. Ці 63 роки її життя та творчих помислів працювали на Україну, на зміцнення духу української еміграції, формування та популяризації гідного українського національного світогляду.
Крім виданих книг, чимало цікавих доробків Віри Смереки залишилися в рукописах у її родичів, Товаристві українських жінок імені Олени Теліги в Англії, Інформаційному центрі українських жіночих організацій України та діаспори при НаУКМА (Києво-Могилянській Академії), бібліотеці ім. Олега Ольжича в м. Києві. Вони чекають свого опрацювання наступниками славної українки. «…Турбує мене, що літа мої вищають… В мої роки вже думаєш, що станеться як прийде кінець життя. Повірте, в тім оточенні, в якому я опинилася, все те буде знищене. Не так жаль мені своєї праці, як тих думок і ідей, які я вишукувала й виробляла і які могли б послужити думаючим людям, а вони є (судячи по моєму оточенні) тільки в Україні (із листа Віри Смереки до Надії Бугай від 03.02.2006 року).
Джерело: Київський національний університет імені Тараса Шевченка. Українознавчий альманах. Випуск 6. - С.12-14