Серед визначних діячів української культури XVIII ст., чиє життя пов’язане з Сумщиною, почесне місце займає Семен Дівович, автор відомого діалогу “Разговор Великороссии с Малороссией”.

Народився він (рік народження невідомий) в містечку Семіонівка Топальської сотні Стародубського полку в козацькій сім’ї. В кінці 40-х на початку 50-х років навчався в Київській Академії по класу риторики.

В той час в Академії працювала ціла плеяда  професорів : Георгій Кониський (філософія, риторика, піітика), Сільвестр Ляскоронський (богословіє), Манасія Максимович (богословіє, німецька і єврейська мови), Давид Нащинський (філософія, теологія) та інші.

Одночасно з Дівовичем навчалися майбутні історик, археолог і бібліограф Микола Бантиш-Каменський,  поет і драматург Федір Козельський, філософ Яків Козельський, письменник і громадський діяч Опанас Лобисевич та ін.

Після закінчення навчання в Київській Академії (1754) С.Дівович в числі інших випускників був зарахований до Петербурзького (Академічного) університету. Він виявляє особливий інтерес до природничо-математичних наук, зокрема до астрономії і хімії, мав намір одержати звання ад’юнкта чи магістра.  Але в 1760 р. життя Дівовича несподівано змінилося. 16 червня Канцелярія Академії наук ухвалила рішення, в якому говорилося : “студентов Лобысевича и Дивовича за нехождение их на профессорские лекции, из Университета Академического выключить и более не числить, и жалованья им за май месяц не давать, и для определения в другую команду, куда пожелают, дать им абшиды (відставки – авт.)».[5,319-320]

Такий суворий вчинок канцелярії був незрозумілий поскільки саме академічне начальство визнавало, що обидва студенти “не худо учатся и имеют упехи”. Та незабаром з’ясувалося, що ворожу акцію проти українських студентів організував Михайло Ломоносов.

Російський вчений недоброзичливо ставився  до випускників Київської Академії. Його, апологета імперської політики, дратувало їх волелюбство і автономістичні настрої. Саме на той час він став на перешкоді Григорію Полетиці (теж випускнику Київської Академії), який на сторінках журналу “Ежемесячные сочинения, к пользе и увеселению служащие” почав друкувати статтю “О начале, возобновлении и распространении учения и училищ в России и о нынешнем оных состоянии ”. Ломоносову не сподобалося те, що автор пише “только о киевских школах, а не о московских” і на його вимогу друкування дослідження Г.Полетики було припинене [3,140].

Опинившись в скрутному становищі С.Дівович і О.Лобисевич звернулись до гетьмана Кирила Розумовського, який у той час був і президентом Академії. В своєму зверненні вони писали: “ Оный Ломоносов, крайне нас ненавидя и злобствуя за то что мы Вашему Сиятельству взнесли нашу просьбу (прохали gідвищити їх чинами в Академії – авт.), не только по нашему доношению не сделал удовольствия, но и того, что имели, лишил, дав нам абшид и отказав вовсе от Академии”.[5,320]

Гетьман був обурений свавіллям канцелярії, тим більше що Дівович і Лобисевич, писав він, “в Академию приняты по моему собственному определению” і “аттестаты об успехах их мне самому довольно известны”. Постанова про їх виключення  з університету була скасована, а Канцелярія 12 вересня 1760 р. одержала наказ “немедленно дав им на прогоні, не в зачет их жалованья, надлежащие деньги”, вислать їх в Глухів до гетьмана. [5,45]         4 лютого 1761 р. С.Дівович був призначений  перекладачем при Генеральній  Військовій канцелярії. Наступного року тут, в Глухові, він “сочинил в честь, славу и защищение всей Малороссии” славнозвісний діалог “Разговор Великороссии с Малороссией”.

В рукописних копіях “Разговор” поширювався на Лівобережній Україні. Зокрема, один із списків був зроблений для генерального бунчужного Івана Борозни, видатного представника Новгородсіверського шляхетства в 1788р.. Копію “Разговора” мав і  М.Костомаров.

На початку 40-х років ХІХ ст. випускник Харківського університету  Іван Бецьків хотів видати твір Дівовича в літературно-мистецькому альманасі “Молодик”, який він видавав у 1843-1844рр. Але цензура не дозволила.

Рукопис  “Разговора Великороссии с Малороссией” був знайдений в паперах Кирило-Мефодіївського братства під час слідства над його членами. Ознайомившись з його змістом, начальник Канцелярії Третього відділення Л.Дубельт сказав: “Якби я був цензором, не допустив би цього друкувати тому, що тут образа Росії, образа й Україні: перша ставить дурні питання, а друга вихваляє себе як стара баба, й нарешті її серце знемагає від нашого ярма.” Така злісна реакція головного жандарма Росії не потребує пояснень.[2,402]

Лише в 1882 р. історик української літератури, етнограф Микола Петров опублікував твір Дівовича на сторінках щомісячника “Киевская старина”.

“Разговор Великороссии с Малороссией” написаний  в той час, коли над Україною нависла велика небезпека. Імператриця Катерина ІІ, яка прийшла до влади в червні 1762р. в результаті чергового двірцевого перевороту, поставила завдання ліквідувати всі спроби автономії в межах Росії. Свої наміри щодо України вона виразила словами: “Треба, щоб навіть сама назва гетьманів зникла”.

С. Дівович зробив спробу поетичним словом захистити Україну, показати, що вона має славну  історію і гідна бути рівноправною з Росією. Не виключено, що в цій справі його підтримав  О.Лобисевич, відомий своїм патріотизмом. В 80-90- их роках він буде одним з активних членів  Новгород-Сіверського гуртка українських автономістів. Історик О.Оглоблін висловив припущення, що Дівович написав свій твір “під впливом, а може і за дорученням гетьмана Кирила Розумовського”. [5,45]

Починається діалог запитанням Росії: “Кто ты такова родом, откуда взялася?” Україна відповідає: “От древних хазаров род веду и начало”.

Слід сказати, що думка про генетичний зв’язок українців і хозарів мала певне поширення в історіографії XVIII ст. Так, літописець Григорій Грабянка писав : “Народ малоросійський, прозваний козаками, має щонайдавніше походження від сківського роду…від хозар, що своєю спорідненістю сягають племені першого Яфетового сина Гомера . [4,15] Таким твердженням автори намагалися підкреслити якнайдавніше походження українського народу.

Протягом своєї історії Україна мала славних вождів і успішно відстоювала свою незалежність:

И неприятелям многим сопротивлялась

Сильно, храбро и  бодро  с оными сражалась

Значне місце в діалозі відведено Визвольній війні під проводом Богдана Хмельницького проти польсько-шляхетського гніту. Торкаючись питання про перехід України під протекторат Росії, Дівович формулює основну ідею твору: Україна не була завойована Росією, добровільно приєдналась до неї. Польща намагалася утримати її за собою, турки слали дарунки “ и поддачи моей всемерно желали”, але Україна обрала Росію:

Российского государя пред всеми почла

Ему добровольно себя вечно предала

Приєдналась Україна до Росії як рівна до рівної. Різниця між ними лише в назві. Україна говорить:

А разность наша есть в приложенных именах.

Ты Великая, а я Малая, живем в смежных странах.

Что ж я Малой называюсь, а ты Великой,

То как тебе, так и мне  нимало ни дико,

Ибо твои пределы пространнее моих

А мои обширностями поменьше твоих

І далі:

Так мы с тобой равны и одно составляем,

Одному, не двум, государям присягаем

Почему почитаю тебя равну себе. [1, 384, 394, 395]

Очевидно бажаючи уникнути звинувачень в невірності  України по відношенню до Росії, автор не згадує про антимосковські виступи І.Виговського, Ю.Хмельницького, І.Брюховецького, а перехід І.Мазепи на бік Карла ХІІ трактує як його особисту справу, а не справу всього народу.. Відповідаючи на закиди Росії, Україна говорить:

Тебе б и думать так про меня, право, стыдно

Ибо измена тогда не всей меня была –

От одного Мазепы только произойшла.

С коим никогда о том не соглашалась я.

Натомість приводяться численні приклади порушення царської волі російськими сановниками, за що їх жорстоко карали.

В решті-решт в дискусії перемагає Україна, бо за нею правда. Росія визнає це, говорячи:

Довольно, ныне твою правду принимаю,

Верю всему, почитаю, храброй сознаю.

Отсель и чины твои ровнять с мерой стану.

И от дружбы с тобой вечно не отстану.

Мы будем в нерозрывном впредь согласии жить.

И обе в едином государстве верно служить. . [1, 414]

Твір Семена Дівовича “Разговор Великороссии с Малороссией” – це яскравий твір твір української національно-державницької думки XVIII ст.. В ньому відбилися суспільно-політичні погляди патріотично настроєної старшини, яка відчувала, що над Батьківщиною нависла загроза втрати своє етнічної і політичної самобутності. Це був протест проти централізаторських тенденцій в діяльності царського уряду.

Звичайно, зупинити  наступ царизму на Україну лише поетичним словом було неможливо. І уже в 1764 р. Катерина ІІ скасувала гетьманство – головну ознаку автономії, в 1775р. зруйновано Запорізьку Січ – колиску демократичного устрою, а на початку 80-х рр. було  ліквідовано полковий територіально-адміністративний і військовий устрій. Україна перетворилась в однук з провінцій Російської імперії.

Але ідеї, пропаговані твором С.Дівовича, повторювались в історико-публіцистичних працях наступного періоду, зокрема, у загальновідомій «Історії Русів», і протягом тривалого часу лежали в основі програмник завдань таємних патріотичних гуртків.

У 1763 р. Семен Дівович був призначений архіваріусом Малоросійського Генерального Архіву. Але в той час він важко хворів і незабаром помер. Про це свідчить те, що уже в 1766 р. архіваріусом був військовий канцелярист Кедровський.

Література:

1.     Дівович С. Разговор Великороссии с Малороссиею. – Українська література XVIII ст . – К., 1983

2.     Возняк Н.С. Історія української літератури. У двох книгах. Книга друга. – Львів, 1994

3.     Каганов И.Я., Г.А.Полетика и его книжные интересы (из истории книжной культуры XVIII ст). – Роль и значение литературы в истории русской культуры. – М.-Л., 1966

4.     Літопис Гадяцького полковника Григорія Грабянки. – К., 1992

5.     Оглоблін О. Люди старої України та інші праці. – Острог – Нью-Йорк, 2000