У 1920-1930-х роках в українському суспільстві сталися глибокі економічні та соціально-політичні зміни. Цей процес пов’язаний з рядом як об’єктивних, так і суб’єктивних факторів.

До перших ми можемо віднести загальні трансформаційно-цивілізаційні впливи суспільного розвитку. Серед суб’єктивних причин: примусова і насильницька зміна способу життя, соціального ладу, суспільних і моральних цінностей в українському селі після приходу до влади більшовиків.

Процес соціокультурних змін в українському селі відбувався за тісного співвідношення з містом, проте не завжди взаємовідносини і вплив села і міста одне на одного мали позитивний характер. Враховуючи, що соціальний, національний склад села і міста, особливо, якщо йшлося про велике місто, мав досить відмінний характер, то неважко передбачити, що відносини між ними могли викликати якщо не суперечності, то, принаймні, нерозуміння одне-одного.

Крім того, беручи до уваги той факт, що розвиток міста і села відбувалися в жорстких політичних і, навіть, воєнних умовах, це та ряд інших факторів викликало масу негативних стереотипів у відносинах між ними. Упереджене ставлення між міським і сільським населенням підживлювалося радянською владою, яка, по-суті, надавала пріоритет у розвиткові саме міст. Особливо цей процес проявився під час так званої індустріалізації.

Село від такої політики неодноразово страждало, бо відносний добробут міста досягався шляхом економічного визиску селянства. Мобілізація мас робітництва, чиновництва, а, часто, й певного маргінального елементу, що мало розумілися на сільському житті, не сприяло поліпшенню позитивної атмосфери у взаємовідносинах міста і села.  Місто для селянина ставало чимось незрозрозумілим, недосяжним. На місто селяни іноді покладали надії на поліпшення матеріального рівня, знаходження більш достойного заробітку, особливо, в умовах жорсткого економічного тиску влади на селян, що працювали на власній землі.

Попри те, що в українській історіографії вивченню історії українського села у 20-х роках ХХ століття надається значна увага, більшість дослідників аналізує суспільний розвиток міста і села окремо. Зокрема, в цьому контексті можна назвати такі праці, що були опубліковані протягом останніх років. Зокрема, це колективна монографія «Історія українського селянства» [13], праця. Варто також згадати працю В. Калініченка – „Селянське господарство України в доколгоспний період (1921-1929)” [14], С.Кульчицького – „Ціна „великого перелому” [17], а також ряд статей. [2; 5; 6; 11] з зазначеної проблеми.

Взаємовпливам міста й села, міграціям сільського й міського населення, відносинам селянства і мешканців міста присвячено значно менше уваги. Наразі в науковій літературі бракує прискіпливішого розгляду процесу соціокультурного розвитку села і міста крізь призму їх взаємин і взаємовпливів.

Українське село на початку 1920-х років залишалося носієм консервативних цінностей у своєму побуті, уявленнях про суспільний розвиток. У той час, як місто зазнало за багато років панування царату русифікаторської політики, значно трансформувало національний склад в сторону зростаня кількості не українського елементу, село залишалося заселене переважно українцями. Крім того, сільське населення значно переважало міське. У цьому контексті розглянемо на прикладі статистичні дані про кількісний склад міського і сільського населення на прикладі двох округів Лівобережної України. Так, станом на 1927 рік населення Сумського округу налічувало 712010 осіб. З цього числа 91642 – це міське населення, а 620368 – сільське населення. [10, с. 16-17] Тобто, сільське населення округу становило майже 87%. Щодо національного складу, то 93,71% становили українці. [10, с.9] Населення Роменського округу у 1926 році нараховувало 535917 чоловік, в тому числі 46424 (8,7%) міського і 91,3% сільського населення. [23, с. 5] Отже, сільське населення значно переважало. Подібною ситуація була на решті території України.

Порівнюючи національний склад міста Ромен з передмістями та Роменського округу у 1923 році зазначимо, що у в цьому окружному центрі мешкало 60,8% українців, а в окрузі – 66,5%. [23, с. 19]. Тобто, у місті мешкало значна кількість не українців, зі своїм способом життя, зі своєю культурою, відмінною від культури українського села. Українське селянство трималося окремо від селян інших національностей, якщо, навіть, вони мешкали поруч.

Про це свідчать спогади колишнього вояка армії УНР Валентина Сімянцева. В. Сімянцев згадує: „Біля Великого Бурлуку село Миколаївка – 10 верст і Вільховатка, більша слобода, біля 20 верст чисто московські. І протягом століть, принаймні до революції, не було випадку, щоб хтось взяв собі жінку з тих осель, або наша дівчина вийшла заміж до них. Були на Харківщині оселі, де тільки річка ділила українців від москалів, але ні подруж, ні кумівства не було між сусідами – це слобода Юхремівка. Хто тих людей вчив чистоти родів? Відкіля така охайність.” [21, с. 399]

Картину сільського добільшовицького життя можемо уявити собі, аналізуючи спогади сучасників. Докладний опис комплексу Удовиченкових хуторів неподалік від м. Зінькова (тепер Полтавської області) подає у спогадах Р.Л. Суслик. Вперше автор відвідав цю місцевість у 1916 році. Хутори Левченки, Матяші, Лемеші, Левошки, Зайці, Карпенки, Руденки та ще декілька інших складали комплекс Удовиченкових хуторів. У кожному хуторі знаходилося від  одного до кількох десятків господарств. Певним центром був Удовиченків хутір, мав церкву, до якої на свята з’їжджалися селяни з усіх околиць. Між господарствами розташовувалися ставки, на яких знаходилася маса свійських гусей. Рясніли садки з вуликами.

Описуючи храмове свято, автор, говорить: „Навкруги церкви ніби пливе вода в тихій річці – повільним кроком рухається молодь”. [24, с. 34] Здається, ніби й час тут уповільнився. Радянофільський часопис „Нова Громада”, що виходив у Відні на початку 1920-х років, описує враження молодого поета-селянина, котрий щойно потрапляє до міста, його негативне враження і неприйняття міського способу життя і його мешканців. „Молодий селюх Іван Сенченко, що з хвилями революції з мрійних мягких степів і казкових гаїв попав на „камяний брук” міста, не може прийняти його і з обуренням хоче тікати від „метальового бронтозавра”, від „смороду проституції” в гаї:

Прощай, місто!/ О як я тебе зневажаю;/ Твій кам’яний брук,/ Твої вітрини/ І димарі, що роздирають хмари./ Прощай!/ Обернуся до тебе спиною/ І піду по світу…” [9, с. 79]

Не кращою є характеристика й мешканців міста:

Ваша бліда нікчемність/ Волає до смороду брудної Лопані/ – – -/ Замість життя радісного немовлятки/ Абортована думка ваша,/ Зійде гнилою кров’ю… [9, с. 80]

Це слова не якогось-собі „куркуля”, а прорадянськи налаштованого поета. До речі, з роками він почав писати набагато приємніші речі про місто, але те перше враження було не лише виявом особистої неприязні, а стереотипом в уяві широких селянських верств.

Суспільно-політичні зміни, що настали з утвердженням радянської влади вплинули на багато аспектів життя селянина, зокрема, й до його зовнішнього вбрання. Повертаючись до спогадів Р.Л. Суслика, наведемо опис вбрання селян, що свідчить про заможність: „Дівчата – зодягнені у вишивані сорочки і керсетки у станках, підперезаних крайками з китицями; одні пов’язані шовковими хустками, інші в літніх хустках; волосся у всіх заплетене в коси, в кінець яких вплетений жмут кольорових стрічок.

На ногах юхтові чоботи з мідяними підківками й цяцькованими цвяшками задниками – чорноголовці (передки чорні, халяви зелені), червоноголовці (передки зелені, халяви червоні), а багато дівчат були взуті в черевики.

Всі дівчата мали золоті сережки, а на грудях разки доброго намиста, срібні дукачі й хрести; але найбільше було золотих хрестів, а в заможніших два-три хрести й обручки на пальцях.” [24, с. 34] Описуючи розмаїття жіночого вбрання очевидець говорить, що кожне село мало свій особистий крій керсеток і, взагалі, жіночого одягу. Одяг чоловіків теж був якісний і дорогий. Певна річ, що не всі селяни мали змогу заможно жити, але статечних не бракувало. Праця, хоч і була нелегкою, але був і достаток. Борис Ткаченко у книзі „Під чорним тавром” наводить спогади мешканця с. Будилка Лебединського району Сумської області Василя Стебляка про життя на хуторах: „Я сам із Захарок, це Гудимівської сільради. Хутір – степовий, заможній. Він хоч і невеликий сам по собі – 16 дворів, але люду мав густо: аж 10-15 душ було в хаті. А худоби скільки! Хутір старовинний, родоводу глибокого. Що не двір, то й справжнє господарство. Мені й не пам’ятається, щоб у кого не було паровиці коней.

В кожного комора (а то й дві) для хліба, клуня з снопами, стайня, саж. Дубові ліси до хутора підступали, і в кожного була своя латка лісу – десятини 3-4: дуб, ясен, липа. Гарне дерево. То ж і хати були в хуторі рублені, добротні. Самі хуторяни майже всі між собою були родичі. Жили дружно: як храмують, було, так храмувать, а вже як і робить, так звиняйте, й ночі мало.” [25, с. 119-120] Роки радянської влади змінили не лише економічне політичне життя, але й відобразилися на зовнішньому вбранні селянина. З огляду на велику дорожнечу побутових товарів, доводилося доношувати старий одяг з добільшовицьких часів. Сучасники зазначають, що «через брак купованого краму селяни повернули не лише до домашнього виробу, але й до старосвітського строю. Керсетки і чумарки виживають кофточки й піджаки… Тимчасом крам дорожчий вдесятеро.» [3, с. 10] Зубожіння селян відбувалося не випадково, а в контексті наступу на його економічну незалежність з боку більшовиків. Досвід радянської влади показав: місцевості, де мешкали економічно незалежні селяни-господарі стали після приходу більшовиків найзатятішими оборонцями свого традиціного способу життя. Це визнавали самі більшовики. Наприклад, на Роменщині переважали заможні одноосібні селянські господарства.

На початку 1930-х років Роменський окружний комітет КП(б)У, аналізуючи провальність радянської політики у цій місцевості, робить такий висновок: „Клясова боротьба в умовах нашої округи набуває гострих форм ще й тому, що Роменщина з економічного боку є округою з великою кількістю столипінських хуторян-одрубників, що в часи громадянської війни сприяло досить значному антирадянському, національно-шовіністичному та бандитському рухові. Ось чому, характеризуючи політичний стан округи, не можна обійти її минуле, бо всі історичні події, що відбувалися за часів громадянської війни мають свій відбиток в політично-господарському житті ще й до цього часу [перша половина 1930 р. – авт]; національно-шовіністичні елементи, що маються на терені округи, з’являються, так-би мовити, куркульськими ідеологами і користуються деяким впливом навіть серед окремих середняків та бідняків”. [28, арк. 2-3]

У дорадянський період з 1883 року у Російській імперії діяв Селянський поземельний банк. Завданням банку було сприяти селянам всіх категорій збільшувати свої наділи шляхом купівлі землі, що продається. Позику одержували сільські громади, окремі поселення, що не входили до сільської громади, товариства селян, окремі селяни, а також міщани, які постійно мешкали у селі і займалися землеробством. Позики надавалися під заставу землі, яку селяни мали або придбану за допомогою банку. Відділення банку зростали. Найбільше позик одержували сільські товариства. [19, с. 7] У 1909 році банк обслуговував 4737 селянських господарств. Спроба Сумської повітової земської управи змінити назву „Олександрівського селянського сільськогосподарського банку”, вилучивши з неї слово „селянський” і „сільськогосподарський” не знайшла підтримки у директора банку В.Краснянського, який заявив, що така зміна суперечила б волі покійного засновника банку Івана Харитоненка, який вкладаючи кошти, прагнув сприяти саме селянам. [19, с. 27] Яке значення мало існування Селянського банку у взаємовідносинах міста і села?

Відділення банку знаходилися в містах. В уяві селянина місто мало здаватися не лише таким, що може лише відбирати у селян плоди їхньої праці, але й приносити певну користь. З часом утвердження радянської влади погляди селян цілком змінюється, про що мова буде йти далі. Місто стане чимось недосяжним, таким, що забирає плоди праці, а надсилає чиновників і керманичів, далеких від відстоювання селянських потреб та інтересів.

Традиційні цінності селянина полягали не лише певних економічних статках. Сучасники згадують, що у революційні часи з’являються у селянських хатах портрети українських національних діячів. В.Сімянцев пише, як у революційні часи його брат Олекса привіз до хати портрети Тараса Шевченка, Богдана Хмельницького, Івана Мазепи. [21, с. 400] Р.Суслик згадує, як після повалення царату „Наш учитель познімав у школі портрети царів, сам намалював портрета Шевченка і на їх місце повісив…”. [24, с. 5] Портрети українських діячів, зокрема, Т.Шевченка, в українському селі – явище непоодиноке.

У 1920-х роках більшовикам навіть доводилося боротися з цим. Наприклад, у „Політзведенні” секретаря Харківського губернського комітету КП(б)У від 14 жовтня 1922 року йшлося про те, що „В усіх школах наліплено портрети Мазепи, Коцюбинського, Франка, … не кажучи вже про Шевченка, котрі нічого спільного не мали і не мають з класовою соц. революцією. У той же час немає жодного портрета не лише в українізованих школах, але й у російських школах вождів пролетаріату: К.Маркса, Леніна, Троцького та ін. Все це зміцнює … ворожі політичні течії”. [32, арк. 10]

У добільшовицький період сільське життя могло привабити тих, хто волів позбутися світської метушні, а бути ближче до природи, до духовних первнів. Такою людиною, якій стало осоружне аристократичне життя і кар’єра дипломата, був вихідець з дворянського роду Микола Неплюєв, який народився на Ямпільщині (тепер Сумської області). Село в його уяві поставало чимось гармонійним, наближеним до ідеалів християнсько любові: „Я увидел себя в родном селе, окруженным крестьянскими детьми. Лица их были преображенные, просветленные гармоничным сочетанием света, разума и вдохновенной любви. Среди них я дышал дорогой, родной атмосферой любви”. [1, с. 7] Восени 1880 р. М.Неплюєв оселився у родових помістях, що знаходилися в Ямполі та на хуторі Воздвиженськ Глухівського повіту Чернігівської губернії. Розпочинаючи зі створення притулку для бідних селянських дітей, а згодом, заснування чоловічої сільськогосподарської, жіночої Преображенської школи, Неплюєв засновує „Перше трудове братство”. Братство стало унікальним явищем, бо давало й світську і духовну освіту, користувалося популярністю серед селянства, яке могло отримати якісну сільськогосподарську та релігійно-моральну освіту. Царське чиновництво воліло вбачати в існуванні братства небезпечне соціальне новаторство та релігійне реформаторство.

З настаннях нових політичних умов після приходу більшовиків братство у 1919 році перейменовується на „Першу українську радянську комуну”, стаючи, на думку нової влади „передвісником світлого майбутнього нашого сільського господарства”. [1, с. 18]Проте, ідеали атеїстичних „будівників комунізму” та релігійного братства тривалий час співіснувати не могли. У 1924 році керівників братства було репресовано, а саме Трудове братство перетворене на колгосп.

У 1929 році братчиків було виселено з хуторів Воздвиженська та Рождественська. [1, с. 18] На цьому історія братсва закінчується. Період існування братства засвідчив, що ідеали, які воно сповідувало були набагато ближчі селянській свідомості, а знайти розуміння у державного міського чиновництва як добільшовицького, так і радянського періоду було важко. Можновладці схильні були вважати у його існуванні певну загрозу державному устроєві. Хоч царські чиновники не наважилися закрити братство, за них це зробили чиновники радянські.

Суперечності і конфлік, які виникли між радянською владою і селянством у 1920-х роках були закладені поглядами більшовицьких ідеологів на майбутні відносини міста і села. Більшовицькі лідери ще до приходу до влади писали про те, що у майбутньому робітники мають володіти товаристськими господарствами, що виникнуть на базі економій. Всі селяни, в тому числі й дрібні, змушені будуть надавати таким господарствам робітників харчі, натомість, робітники мають забезпечувати селянство машинами, худобою, добривами, одягом та всім, що йому потрібне. [13, с. 96] Подальша практика засвідчила, що селянство перетворилося на постачальника продуктів для міста, натомість, звідси не отримувало майже нічого, бо під час війн Радянської Росії проти України більшість підприємтсв знаходилися у стані занепаду і забезпечувати село матеріалами, машинами та ін. було фізично майже не можливо. Згодом, у період непу, негативно впливала на селянство політика „ножиці цін” (малі закупівельні ціни на сільгосппродукцію і великі – на машини, побутові товари).

Ще за царського правління у країні діяла державна хлібна монополія. З утвердженням більшовиків, ця монополія ще більше посилилася. Запровадження більшовиками продовольчої розкладки, тобто вилучення силовим методом „надлишків” продукції сільського господарства посилювало суперечності між робітництвом і селянством, між різними за статком верствами самого селянства. Зрозумілого пояснення терміну „надлишок” не наводилося, що на практиці передбачало вилучення у селян такої кількості продукції, яку потребували армія та міста. Масові насильницькі вилучення владою продукції стають нормою.

Про шкоду селянству, яку завдавала така політика не йшлося. Селяни часто мусили віддавати у місто все, натомість не отримуючи нічого. С.Кульчицький у праці „Комунізм в Україні: перше десятиріччя (1919-1928)” зазначає „утопічність спроб налагодження натурального обміну продуктами праці між містом і селом, держава не мала достатнього обсягу фабрично-заводської продукції, щоб запропонувати її селянам. Директива щодо десятикратного розширення товарообміну залишалася на папері”. [16, с. 109] Селянство намагалося приховувати продукцію, або вирощувати мінімальну її кількість, бо скористатися нею воно не могло.

Для вилучення продукції у селян більшовики організовують озброєні загони. З 1918 року практикується похід робітничих загонів на село. У цей час радянська влада ще не намагалася перетворити такі „походи” на норму, розуміючи певну незручність таких методів у відносинах між містом і селом. [16, 109] Крім того, тривалий час радянська влада в українському селі була номінальною Тотального контролю над селом встановити було неможливо, поки тривала війна на Західному фронті. Заготівельникам селянство чинило опір, в тому числі й збройний. Експедиції продзагонів до українського села у багатьох випадках мало відрізнялися від грабунків. Як свідчать факти, у селян вилучалися не лише продукти, а й речі особистого вжитку, матеріальні цінності. Так, наприклад, у телеграмі керівників Сумського повіту до Харкова від 6 січня 1921 р. доповідалося, що нещодавно з Нижньосироватської волості повернувся спеціальний загін, який займався стягуванням „контрибуції” з населення.

Крім продуктів, худоби, курей у селян забрано 209 подушок, 61 рядно, 45 матраців, 11 наволочок, 9 чувалів. [26, арк. 202] У радянських документах, в яких ідеться про продрозкладку, часто фігуруї слово „контрибуція” на означення вилучення у селянства продовольства. Тлумачення слова „контрибуція” є: 1) повоєнні примусові платежі, що стягуються з переможеної держави державами переможицями; 2) примусові грошові й натуральні побори з населення, що здійснюються під час війни чужоземними військами на захопленій ними території. [22, с. 250] За цим визначенням поведінку радянських властей можна кваліфікувати, як ворожу окупаційну. На опір селянства влада відповідала широким спектром репресій. Один з проявів репресивної політики більшовиків – взяття заручників. Радянськими та компартійними органами рекомендувалося брати їх з числа „куркулів”. Конкретних роз’яснень, хто такі „куркулі” не наводилося, тому ярлик з таким визначенням можна було повісити на будь-якого селянина, що висловлював чи міг висловити невдоволення владою. Взяття заручників – явище поширене в багатьох місцевостях України. Доречно для прикладу навести один з документів, в якому подаються директиви про те, як і кого можна брати в заручники.

Протокол № 29 пленарного засідання Роменського повітвиконкому датований 1919-м роком, містить такі рекомендації: за кожного убитого радянського працівника необхідно розстрілювати 10 заручників куркулів. [29, арк. 210] Директиви Глухівського повітового Військрнвкому від 20 грудня 1920 р. згадують про заручників: „Щойно загін вступить до села, зібрати Раду, після цього зборам пред’являється накладена на їхнє село продовольча розкладка, яку вони мають виконати найближчими днями.

Водночас з цим брати заручників з куркульського елементу від 5-ти до 10-ти чоловік, котрих негайно направляти до Глухова у розпорядження Повітревкому для ув’язнення до Виправбудинку. Населенню повідомити, що заручників не буде звільнено допоки не буде виконано продовольчу розкладку”. [12, с. 25] Траплялися випадки розстрілу більшовиками заручників. Наприклад, у с. Чебряки (тепер Роменського району Сумської області) у відплату за вбивство радянського активіста у грудні 1920 року розстріляно 3-х заручників. [29, арк. 69]Така жорстока політика щодо українського села – це не лише ініціатива виконавців. Норми поводження стосовно селянства диктувалися згори радянським керівництвом.

У „Стислій інструкції щодо боротьби з бандитизмом та куркульськими повстаннями” від 20 квітня 1920 р., затвердженій РНК УСРР йдеться і про контрибуції, і про заручників, і про арешти всього чоловічого населення у селах, які неприхильно ставляться до нової влади, і про цілковите знищення таких селищ. [27, арк. 83-84] Подібне протистояння радянської влади і селянства дало підстави деяким більшовицьким лідерам твердити про „теорію” боротьби в Україні двох культур – міської (російської) та селянської (української), в якій перемогти повинна перша. Зокрема, з такою ідеєю виступив секретар ЦК КП(б)У Д.Лебідь. Попри те, що на жовтневому 1922 р. пленумі ця ідея була піддана критиці, вона мала за собою певних прихильників.

Так, згодо М.Скрипник писав про те, що погляди на переборення української селянської культури підтримував і поширював у 1921 році Зінов’єв. Зокрема, Зінов’єв виступав за обмеження вживання української мови, бо, мовляв, все-одно має перемогти „висококультурніша російська мова”. [7, 160]

Подібні думки ширилися й підтримувалися через те, що радянська влада почувалася у селі чужою, такою її вважало й саме селянство. Селяни завжди з підозрою ставилися до всілякого роду прибулих агітаторів чи реформаторів, що прибували з міста. Боротьбистська газета „Пролетарская правда” у 1921 році писала, що „Петлюра не страшний. Він розбитий вщент і вже можливо не встане. А ось ПЕТЛЮРІВЩИНА; ЦЯ НЕДОВІРА ДО „ЧУЖИНЦІВ”, ДО МОСКАЛІВ, ЦЕ ПРАГНЕННЯ ВІДГОРОДИТИСЯ, ЗАМКНУТИСЯ У СВОЇЙ ТЕПЛІЙ СИТІЙ ХАТІ, – з цим боротися необхідно нещадно. Звідси недовіра села до міста і ставлення до влади, як до чогось чужого для мас, і ворожість до представників комуністичного руху, як і до „чужинців”… Радянська влада повинна показати пролетаріату й селянству, що вона не прийшла і не приїхала звідкись…”. [30, арк. 49] Прикладом того, як часто селяни зустрічали делегованих радянською владою осіб може слугувати випадок, що стався у квітні 1920 року у селі Малинівка на Чугуївщині.

Відрядженм „товаришам” для проведення мобілізації селяни висловили рішучий протест: „Забирайтесь, ви самозванці й жодного сходу ми збирати не будемо…”, „Звідки ти приїхав, хто тебе прислав. Напевно, євреї, котрі в Харкові сидять та добре говорять, і тебе навчимо, забирайся звідси поки ми тобі боків не набили, а то зараз візьмемо й на шматки розірвемо.” [31, арк. 109] Про ставлення у селах до міських чиновників повідомляла українська радянська й закордонна преса. У травні 1923 року часопис „Нова Україна” писав: „Останнім часом, коли большевики гарячково почали шукати „смычки” з селом, ком’ячейки, нарокми та ревкоми почали також гарячково обіймати „шефство” над селами.

Як на це реагує саме селянсьтво, розповідає „Красноє знамя”…: – Чого ж ви їздите? Хочете, мабуть, розузнати, чи можна з нас податків стягнути?.. – Не стануть же комуністи даремно їздити по селах так собі, за здорово-живеш, усякі хороші речі говорити – думає сам собі дядько. „Вісти”… читають навіть цілу історичну лекцію про боязкість селян, експедиції комуністів на села та про „шехви”. „Місто – осередок влади, ворожих урядовців, незрозумілих законів.

Місто вимагає податки, місто – коли його ослухаються – карає, одно слово, місто – ворог, де його, простого дядька, чекають всілякі халепи. Ті культурні надбання й багацтва, які скупчені по містах для селянина, були (і зараз ще є) неприступними, незрозумілими, чужими його ідеології, не відповідали його побутові.

Більше – місто дармоїд, що сидить на селянському горбі, – от конечний висновок села. Таким воно в уяві селянина залишилося й понині. Доби військового комунізму, коли радянській владі приходилося, в силу необхідности, проводити на селі тверду продовольчу політику, господарча руїна, коли все було націоналізоване і навіть цвяха не можна було дістати, – само собою, не могло розвіяти цього погляду…”. [15, с. 259]

Таке становище зі ставленям селян до міста було наслідком невідповідності між гаслами про зміцнення братерського союзу робітників і селян і економічною дискримінацією широких мас селянства. Селянство в уяві радянського чиновництва було ненадійним вибухонебезпечним елементом, якому не можна було довіряти. Селяни платило владі і місту як осередку, носію цієї влади, недовірою. Закріплені в Конституції УСРР положення про домінуючу роль у житті суспільства робітничого класу були, по-суті, дискримінаційними стосовно селянства.

Дослідники українського села 1920-х років зазначають про те, що невідповідність між численними офіційними заявами про зміцнення братерського союзу робітників та селян і економічною дискримінацією широких мас селянства мала далекосяжні політичні наслідки.

Партійне керівництво чудово розуміло дійсне становище українського селянства, і, виходячи з цього, завжди ставилося з підозрою до села як потенційно небезпечного джерела політичних ускладнень. [20, с. 27-28] Селянство відповідало взаємною підозрою. Інформацією про вороже ставлення селянства до робітників рясніють документи ЦК КП(б)У та органів політичної безпеки (ДПУ). Наприклад, у адресованій до ЦК КП(б)У від заступника голови ДПУ УСРР К.Карлсона «Спец-доповіді про характерні моменти в політнастроях селянства України» за період з 1 до 9 вересня 1926 року йшлося про те, що «розходження цін на промтовари та сільгосппродукти переломлюється на ревнощі до робітничого класу, до того ж зі збільшенням цього невдоволенням, ми спостерігаємо збільшення ревнощів… На думку селян, робітники користуються всіма привілеями, як в політичному, так і в економічному відношеннях…». [33, арк. 7] Протягом серпня-листопада 1926 року в Україні зафіксовано 175 проявів невдоволення селянами робітництвом. [33, арк. 150] Такі настрої у селі були дуже поширеними і дедалі більше поширювалися і, навіть, знаходили відображення у народній творчості.

Твоє плем’я з голоду здихає,/ А город село з боку обдирає./ Городські мужчини галіфе кроять,/ А деревенські люди всі хліба просять./ На городських жінках плаття модні,/ А селянський весь нарід/ Валяється голодний… [34, арк. 224]

Слова про голод на перший погляд здається перебільшеними, але факти опухання, захворювання дітей від недоїдання зафіксовані наприкінці 1929 року на Кременчуччині. Зокрема, у селі Рублівка, було багато голодуючих, у с. Хандаліївка – був зафіксований цілий ряд випадків опухання і один смертний випадок. [35, арк. 210]

Недовіру селян до представників міста підкріплював той факт, що на село радянська влада виряджала міських мешканців для агітації і втілення завдань партії. Як зауважує С.Кульчицький: «Суперечності між містом і селом існували за будь-яких режимів і розв’язувалися залежно від ідеології та політики владних структур, ринковими або позаринковими засобами». [16, с. 106] Радянська влада вирішувала проблему села позаринковими засобами. У 1929 році листопадовий пленум ЦК ВКП(б) вирішує відрядити на село 25 000 робітників (з них – 7,5 тис. з України) для втілення колективізації та хлібозаготівель.

Оскільки робітництво на специфіці сільського господарства не розумілося, то, звісно, що використати його мали здебільшого в якості силового зовнішнього чинника, який змусить селян прийняти заходи радянської влади. У «Витязі з протоколу № 39/432 Засідання Секретаріату Всеукраїнського Центрального Виконавчого Комітету» від 1 січня 1930 року наголошувалося на актуальності відрядження тисяч робітників «на відповідальну роботу»: «Високі темпи соціалістичної реконструкції народного господарства, посилення наступу на капіталістичні елементи та загострення класової боротьби вимагають потрібної чіткості та загострення класово-твердої лінії в роботі радянських, господарчих і кооперативних організацій». [39, арк. 12] Відряджені робітники мали користуватися рядом привілеїв, як от: право на збереження житла, постачання харчовими продуктами, збереження розміру заробітної плати, право на повернення на попередню роботу в разі невідповідності новому фахові. [39, арк. 13]

До села відряджали не лише робітників, але й представників різних професій. Наприклад, у 1930 році на село було відряджено 39 працівників редакції харківської газети «Радянське село» (орган ЦК ВКП(б)). Наведемо перелік тих обов’язків, якими ці працівники були наділені: участь у хлібозаготівлі, у здійсненні колективізації, у зльотах ударників, організація виїзної редакції газети, інструктаж виїзних бригад, праця у буксирних бригадах. [40, арк. 162-163] Як бачимо, більшість з переліку обов’язків є далекою від основного фаху працівників газети. Уявімо «журналіста», який відбирає у селянина зароблене ним добро, або бере участь в заготівлі буряків. Цей трагікомізм ситуації на практиці виявився справжньою трагедією для українського села.

Про те, як відбувалися «рейди» «пролетаріату» до сільської місцевості свідчать спогади очевидців подій 1920-х років. «Тоді чув від родичів, що всім керували пролетарі, які приїхали з Кам’янець-Подільського. Люди не розуміли, що таке пролетарі і називали їх приблудами. У центрі села зробили трибуну, на яку вилазили по черзі оті приблуди й щось голосно кричали, а їх ніхто не розумів. Після мітингів вони пили горілку під кооперативом й горлали пісень, яких до того часу ніхто не чув… 1927-1928 роках відбувалися великі заворушення між селянами та пролетарями-агітаторами, які заставляли людей записуватися до СОЗу… Люди змовлялися й нападали на цих пролетарів, виганяли їх з сіл, але пізніше приїжджали ГПУшники і тих людей більше ніхто не бачив». [18, с. 7-11]

Про настрої селянства кінця 1929 року, зокрема, щодо ставлення до прибулих з міста промовисто свідчить відкритий лист «Від кріпаків соціалізму – селян Дніпропетровщини, Мелітопольщини і всієї Полтавщини», адресований до членів ВЦВК: «Та де ж робітничо-селянська влада? Селянство бачить тільки робітничу владу, а селянську – ні… Селянство бачить, що воно є тим продуктом, яким живе службовець міста та їх підлабузник на селі, яким влада кидає той шматок м’яса, щоб краще хекав … і допомагає приїжджаючим робітникам з міста грабувати трудове селянство…». [36, арк. 2]

Наприклад, у березні 1930 року у с. Яхнівка Ніжинського повіту уповноважений райвиконкому (робітник-двадцятип’ятитисячник) з двома іншими робітниками та головою сільради заарештували трьох селян. Вночі почали допитувати з катуваннями, а вранці у супроводі музики водили селом, обліплених пір’ям, після чого ще протримали дві доби в ув’язненні. [38, арк. 95] Подібні вчинки робітників не лише викликали агресію і обурення, але й  відкриті виступи проти робітничих бригад. У перших числах грудня 1929 року у селах Ново-Осиківка та Глушківка відбувалися масові виступи селян проти робітничих бригад. У Н.-Осиківці робітники у приміщені сільради цілий день ховалися від розправи селян. До кінця місяця ситуація в населених пунктах характеризувалася убивствами та побиттям активістів, партійців з вимогою припинити хлібозаготівлі. [37, арк. 78] Подібні настрої, як свідчать факти, були досить поширеним явищем.

Помилково було б вважати, що всі робітники, надіслані владою з міста до села, ставилися з неймовірним ентузіазмом до своїх нових обов’язків. Документи організаційно-інструкторського відділу ЦК КП(б)У свідчать про невдоволення деяких робітників своїм відрядженням до села. Так, у Старо-Керменечівському районі на Маріупільщині працівник заводу ім. Ілліча Апуненко говорив на зборах комуни ім. Калініна: «Мене мобілізували насильно, я зовсім не хотів їхати провадити колективізацію, але ж мене заставила партія». [38, арк. 71] Аналогічні заяви мали місце у Благовіщенському районі, а у с. Ставниця на Проскурівщині один робітник, імітуючи замах на себе, стрілявся для того, щоб його відкликали з села.

Політика радянської влади цілком шкодила порозумінню міста і села. Нацьковування одних суспільних прошарків проти інших (робітників проти селян, бідніших проти заможніших) було складовою радянізаційних процесів. Принцип «розділяй і володарюй» шкодив не лише селянам, а й робітництву. Направляючи робітничі кадри до сільської місцевості, влада не лише намагалася вирішити проблему села непопулярними для селянства методами, але й шкодила виробництву.

Про це промовисто йдеться у листі до ЦК КП(б)У голови правління «Укршкіртресту» Винокаменя у 1930 році. У листі мова йде про те, що ряд директорів заводів Полтавщини місяцями перебувають у селі, що негативно впливає роботу підприємств. «Звичайно ж, за такого становища нормально працювати, відповідати за промплан, відповідати за підприємства цілком немислимо.» [38, арк. 151] Керування принципом радянської доцільності призводив не лише до зубожіння села, а й міста, зокрема, невеликих містечок.

Зокрема, про це свідчать спогади Р.Суслика про занепад одного з містечок північної Полтавщини по кількох роках панування більшовиків. «Не стало в нашому місті не тільки панів, але й освічених урядовців, адвокатів, нотарів, суддів, агрономів, лікарів, учителів; навіть другорядні чиновники й пристойніші писарі та й взагалі статечні люди один по одному залишали наше, тепер забруднене з попсутими пішоходами місто. Місця освічених і порядних урядовців в більшості посіли неуки писарчуки з ще менш дотепними начальниками-комуністами, ласими на горілку й хабарі…». [24, с. 109] І в місті, і в селі владою цінувалися особи, здатні не обмірковуючи виконувати політику партії.

Одним з проявів дискримінаційної політики радянської влади щодо села було позбавлення виборчих прав громадян. Оскільки тривалий час комуністична партія почувалася в Україні невпевнено, особливо у селі, то позбавлення права голосу застосовувалося досить широко. Згідно тогочасних юридичних норм позбавити виборчих прав могли в якості самостійного або додаткового покарання. У 1925-26 роках було позбавлено прав 12 % дорослого населення УСРР. За Конституцією 1929 року не мали права голосу особи, що використовували найману працю, приватні крамарі, торговельні посередники, духівництво та ніші категорії. [4, с. 37] Заможні, економічно незалежні селяни були позбавлені можливості впливати на суспільно-політичні процеси у селі, оскільки розглядалися владою як потенційна загроза радянському ладові.

Проте, багато селян з цим миритися не хотіли, а прагнули відстоювати своє право на власну думку. Це призводило до різних ексцесів, особливо під час обговорення болючих соціально-економічних питань. Наприклад, у січні 1930 року у с. Лука на Роменщині позбавлений виборчих прав селянин-середняк на куткових зборах села жорстко розкритикував колективізацію: «Ніхто не хоче ніяких колективів, а ви нас, селян, примушуєте, накидаєте на нас ярмо». На вимогу активістів залишити збори разом з вказаним селянином вийшло ще 15 осіб, в результаті чого збори були зірвані. [41, арк. 33-34]. Таким чином, впровадження колективізації у цьому селі було тимчасово зірване. Ця ситуація була типовою, подібне траплялася у багатьох селах.

Місто і село в часі утвердження більшовицької влади відрізнялися одне від одного за національним, соціальним, побутовим характером. Протягом 1920-х років радянській владі не вдалося не лише зменшити ці відмінності, а й поглибити взаємне нерозуміння, і, навіть, антагонізм, між містом і селом. Радянським законодавством було сформульовано, по-суті, пріоритетний розвиток робітничого класу, що негативно позначалося на взаємовідносинах міста і села. Більшовицький режим  поставав в уяві селянина як влада міста, яке все забирає, а натомість дає мало або нічого.

Радянська влада тривалий час залишалася в селі чужою, насильно накиненою силою. Керуючись політикою протиставлення одних соціальних верств іншим для досягнення певних політичних результатів, більшовики використовували робітництво для здійснення натиску на село, щоб прискорити процес колективізації. Це призвело наприкінці 1920-х років до загострення соціально-політичної ситуації у селі.

Вихідці з міста робітники-двадцятип’ятитисячники стали знаряддям в руках комуністичної партії для приборкання села. Результатом подібної політики стало те, що процес розвитку і взаємодії між містом і селом рухався в напрямок антагонізму, всупереч об’єктивному розвиткові подій. Отже, можна констатувати, що протягом 20-х років відбувався наступ міста на українське село в економічному, соціокультурному вимірах. Мешканці міста мали узаконений привілейованіший статус за селян.

Селу була відведена роль постачальника сировини.

1. Авдасев В.Н. Трудовое братство Н.Н. Неплюева. Его история и наследие. – Сумы: РИЩ „АС-Медиа”, 2003. – С. 7.
2. Архієрейський Д., Ченцов В. Влада і селянство в Україні у 20-ті рр. // З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ. – 1999. – № ½ (10/11). – С. 87-127.
3. Вітер з України // Тризуб: Тижневик. Видання Об’єднаної Української Громади у Франції. Париж. – 1926. – №48. – С. 9-12.
4. Вронська Т.В., Кульчицький С.В. Радянська паспортна система // Український історичний журнал.  – 1999. – № 3. – С. 33-43.
5. Ганжа О. До питання створення та діяльності селянських спілок в Україні на початку 20-х років ХХ ст. // Проблеми історії України: факти судження, пошуки: Міжвідомчий збірник наукових праць, вип. 7. – К., 2003 – С. 59-65.
6. Діброва С.С. Сталінська колективізація: погляд крізь час // Голод 1932-1933 років на Україні: очима істориків, мовою документів. – К., 1990. – С. 12-34.
7. Діяк І.В. Хто захистить наш народ і державу – КПУ чи УКП? Штрихи до історії та сьогодення компартії України. – К., 2000.
8. Довідник Сумської округи 1928 р. – Суми: Видання Сумської Спілки Споживчих Товариств, 1929. – С. 16-17.
9. Дніпровський А. Індустріяльні мотиви в селянській поезії // Нова Громада. Суспільно-порлітичний журнал.  ­– 1923 – № ІІІ-IV – С. 79-83.
10. Довідник Сумської округи 1928 р. – Суми: Видання Сумської Спілки Споживчих Товариств, 1929.
11. Дровозюк С. Соціально-психологічний портрет сільського „активіста” 20-30-х рр. в українській історіографії // Проблеми історії України: факти судження, пошуки: Міжвідомчий збірник наукових праць, вип. 9. – К., 2003. – С. 360-372.
12. Іванущенко Г.М. Залізом і кров’ю. Історико-документальні нариси. – Суми: Собор, 2001.
13. Історія українського селянства. Т.2. – К., 2006. – С. 96.
14. Калініченко В.В. Селянське господарство України в доколгоспний період (1921-1929). – Х., 1991.
15. Киянин. На Україні // Нова Україна. Безпартійний двохтижневик громадського, культурного та економічного життя. – 1923. – № 7-8 (липень-серпень). – С.254-265.
16. Кульчицький С. Комунізм в Україні: перше десятиріччя (1919-1928). – К.: Основи, 1996.
17. Кульчицький С.В. Ціна „великого перелому”. – К., 1991.
18. Марунчак І.О. Куркульський недобиток: Спогади. – К., 2002. – С. 7-11.
19. Міщенко В.І., Корогод Г.І. Становлення і розвиток кредитно-фінансової системи на Сумщині (ХІХ – поч. ХХ ст.). – Суми: Видавництво „Слобожанщина”, 1999.
20. Морозов А.Г. Відбудова сільського господарства // Історія українського селянства. Нариси в 2-х томах. Том 2. – К., 2006. – С. 27-28.
21. Сімянцев В. Роки козакування. 1917-1923 (спогади). – Філадельфія, 1976. – С. 399.
22. Словарь иностранных слов. – М. – 1986.
23. Статистика Роменщини №2. – Ромни, 1927. – С. 5.
24. Суслик Р.Л. Криваві сторінки з неписаних літописів. (Козацько-хуторянська Полтавщина в боротьбі проти Московського комунізму). – Англія, 1955. – С. 34.
25. Ткаченко Б. Під чорним тавром. Документи, факти, спогади. – Лебедин: ВВ „Білий лебідь” редакції газети „ЖЛ”, 1994. – С. 119-120.
26. ДАСО. Ф.Р. 88, – Оп. 3, – Спр. 10.
27. ДАСО. Ф.Р. 98, – Оп. 2, – Спр. 56.
28. ДАСО. Ф.Р. ­­­– 443, – Оп. 1, – Спр. 1260, – Арк. 2-3
29. ДАСО. Ф.Р. 1241, – Оп. 2, – Спр. 13.
30. Центральний державний архів громадських об’єднань України. Ф. 1, – Оп. 20, – Спр. 159, – Арк. 49.
31. ЦДАГОУ. Ф. 1, – Оп. 20, – Спр. 269, – Арк. 109.
32. ЦДАГОУ. – Ф.1, – Оп. 20, – Спр. 1208, – Арк. 10.
33. ЦДАГОУ. – Ф. 1, – Оп. 20, – Спр. 2316, Арк.. 7.
34. ЦДАГОУ. – Ф. 1, – Оп. 20, – Спр. 2800, – Арк.. 224.
35. ЦДАГОУ. – Ф. 1, – Оп. 20, – Спр. 2988, – Арк.. 210
36. ЦДАГОУ. – Ф. 1, – Оп. 20, – Спр. 2990, – Арк. 2.
37. ЦДАГОУ. – Ф. 1, – Оп. 20, – Спр. 3000, – Арк. 78-7.
38. ЦДАГОУ. – Ф. 1, – Оп. 20, – Спр. 3227, – Арк. 95.
39. ЦДАГОУ. – Ф. 1, – Оп. 20, – Спр. 3314, – Арк. 12.
40. ЦДАГОУ. – Ф. 1, – Оп. 20, – Спр. 3316, – Арк. 162-163.
41. ЦДАГОУ. – Ф. 1, – Оп. 20, – Спр. 3510, – Арк. 33-34