Після смерті Йосипа Сталіна (5 березня 1953 р.) і поступової лібералізації політичного режиму в ході зміцнення влади Микитою Хрущовим, особливо після ХХ з’їзду КПСС, настає новий період в історії Cовєтського Союзу. Із з легкої руки письменника Іллі Еренбурга він був названий «відлигою». У цей час і виник рух інакодумців. Зміст поняття «інакодумство» («дисидентство») ми пов’язуємо з виявом специфічних форм опозиційного авторитарному комуністичному політичному режимові сприйняття й осмислення соціальних, економічних, політичних, національних, духовних аспектів совєтської дійсності та випрацьованої на їх основі відповідної поведінки.

Основоположною умовою існування інакодумства в Совєтському Союзі була власне комуністична політична система. Саме вона встановлювала (й змінювала) межі дозволених і недозволених думок. Відповідно, коли панівна система не сприймає будь-якого факту різнодумства, в якості небезпечного державного злочину розпочинається інакодумство. Це поняття відноситься нами лише до тих поколінь людей, хто народився й виріс у Совєтському Союзі. Ці люди були сформовані совєтським вихованням і комуністичною політичною пропагандою.

Наявність інтелектуального й політичного інакодумства до комуністичного правлячого режиму владі потрібно було якось пояснювати. Офіційна точка зору полягала в тому, що в совєтському суспільстві соціальної бази для здійснення дисидентських правопорушень не було. Тож, якщо вони здійснювались, то лише в результаті підпадання нібито нестійкої частини населення під вплив імперіалістичної пропаганди, що виходила з ідеологічних диверсійних центрів іноземних держав або ж браку в комуністичному вихованні трудящих, тобто неглибоким проникнення правлячої ідеології у свідомість деяких совєтських людей[1].

Якщо спробувати класифікувати рух інакодумства на Сумщині, можна виділити в ньому кілька течій. Це, по-перше, національний напрямок. До того ж, не лише українці переймалися своїми національними проблемами, а й росіяни, євреї та представники інших народностей. По-друге, це релігійний напрямок (баптисти-«ініціативники», адвентисти, єговісти). Відразу зазначимо, що у цьому томі документів релігійного дисидентства ми не зачіпаємо[2]. По-третє, це cоціально-економічний напрямок, що найповніше проявляється в робітничому та селянському спротивові. І, зрештою, по-четверте, специфічні групи літераторів, художників, представників інших творчих професій, які відмовлялися реалізовувати у своїй роботі насаджувані комуністами ідеологічні ритуали, сповідувати, упроваджувати й утверджувати в житті політичну ідеологію. Нами фіксуються також два рівні інакодумства: простонародного інакодумства та дисидентства.

Найширше представлений у цьому рухові рівень народного інакодумства. Носії цієї поведінки у своїй більшості не були переконаними противниками правлячого комуністичного режиму. Незадовільні матеріальні умови, колізії приватного життя, суперечності у взаєминах з головами колгоспів чи якимось іншим начальством призводили часто до занадто широких узагальнень і, як результат, відкритої критики всієї комуністичної системи. А політичний режим за часів Хрущова й Брежнєва хоча й пом’якшився в порівнянні з часами Сталіна, але відкрите висловлювання думок, альтернативних офіційно затвердженим комуністичним істинам, кваліфікувалось як державний злочин. Та в межах простонародного рівня інакодумства зустрічались і серйозніші випадки спротиву системі, наприклад, створення підпільних організацій, а чи то й масові відкриті виступи (страйки, заворушення).

До найбільш активних форм простонародного протесту проти совєтського режиму слід віднести розповсюдження листівок, різних відозв, написання анонімних листів, антиурядових лозунгів на стінах, парканах і т. п., образи та погрози на адресу керівників.

Найпростішою формою протестної поведінки слід вважати «розмови антирадянського змісту»: політичні анекдоти, сварка і осуд на адресу вищого керівництва і т. ін. За часів Хрущова за них ще можна було отримати термін ув’язнення. З приходом до влади групи Брежнєва каральна політика пом’якшилась – тепер уже терміни ув’язнення давали не за висловлювання, а саме за публічну критику режиму (це ще називалось «розповсюдження вигадок»). Іншою формою висловлення незадоволення були й просто хуліганські дії стосовно до Комуністичної партії та органів влади. Так, у 1957 році Іван Торяник біля будинку Коровинської сільради Недригайлівського району «допускал злобные антисоветские высказывапния в адрес Коммунистической партии, а также совершал дерзкие хулиганские действия»[3]. За що й отримав 5 років позбавлення волі та поразку в правах на 3 роки.

Після ХХ з’їзду процеси десталінізації зачепили, насамперед, саму Комуністичну партію. Ревізія тоталітарної системи, хоча й половинчаста, була започаткована «верхами» керівництва країни і мала непередбачувані наслідки. Існує багато архівних свідчень про спроби критики сакралізованої особи Сталіна, його репресивної політики, органів КГБ в межах самої компартії. Так, на одному із Шосткинських військових заводів під час обговорення доповіді Хрущова на ХХ з’їзді КПСС «Про культ особи та його наслідки» комуніст В. С. Камкін різко виступив проти органів держбезпеки, які, на його думку, незаконно репресували багато безневинних людей і запропонував вшанувати пам’ять жертв хвилиною мовчання. Але Камкіну й деяким іншим комуністам, які підтримали його на цих зборах, швидко вказали на межі партійної критики незаконної діяльності органів КГБ[4]. Загалом, критично мислячі комуністи швидко зрозуміли, що всі розмови про внутрішньопартійну демократію – це не що інше, як пуста демагогія і далі «підставлятись» своїми критичними виступами просто нерозумно.

Вироблення людьми, незгодними з совєтськими реаліями, певної політичної ідеології, що могла протистояти тоталітарному варіанту марксизму-ленінізму, відбувалось у межах все тієї ж комуністичної парадигми. Це й не дивно, адже покоління людей, народжених і вихованих в Совєтському Союзі, в межах єдино правильного ідеологічного вчення і не могли знати про такі ідеологічні доктрини як лібералізм, консерватизм, монархізм чи інтегральний націоналізм. Схема вироблення інакодумською свідомістю «правильного» марксизму на противагу сталінському «неправильному» була такою: вважалося, що на першому етапі вже існувало правильне комуністичне вчення, яке пов’язувалося з іменем Леніна. На другому етапі Сталін (варіант – Хрущов) своєю діяльністю спотворив автентичні істини марксизму-ленінізму. Отже, і це вже третій етап, потрібно повернутися до «справжнього» Леніна. Показовий тут випадок із Миколою Сніжком. Із доповідної записки прокуратури по нагляду за слідством в органах КГБ видно, що цей кочегар із Ромнів у 1962 році створив групу з 11 молодих осіб, «яка за його словами повинна строго виконувати заповіти Леніна, оскільки він вважав, що КПСС, нібито, заповітів Леніна не виконує»[5]. Крім того, він вимагав від членів групи вивчати першоджерела – праці Леніна, які офіційна ідеологія звичайно ж перекручує. Не дивно, що М. Сніжка звинуватили також і в неправильному тлумаченні морального кодексу будівника комунізму. Несанкціонований владою марксизм-ленінізм ставав такою ж самою ворожою ідеологічною конструкцією, як і, наприклад, націоналізм. А ставав він таким, бо у його межах допускалася критика реальної комуністичної влади, реальної бюрократичної системи, яка організовувала «партію-державу» на ймення СССР.

Совєтська виборча система також давала масу приводів для критики державного ладу. Вибір із одного кандидата від блоку «комуністів та безпартійних» був явною фікцією. Одним зі способів висловлення протесту до такої фіктивної процедури виборів були анонімні написи на бюлетенях, що кидались в урни. Так, Миколу Ткаченка із Сум звинуватили в тому, що він «в березні місяці 1957 року здійснив антирадянський напис на виборчому бюлетені на виборах до місцевих Рад депутатів трудящих»[6]. Георгію Тельбізу з міста Охтирки також поставили в провину те, що він під час виборів до Верховної Ради СССР 18 березня 1962 року зробив написи нібито брехливого змісту на двох виборчих бюлетенях[7]. Після виборів до місцевих рад 3 березня 1957 року голова КГБ при Раді Міністрів СССР І. А. Сєров доповідав про виявлення антирадянських листівок у місті Суми із закликом не брати участі у голосуванні[8].

В умовах обмеження інформації про зовнішній світ у часи «холодної війни» особливої ваги набували спогади тих людей, хто під час Другої світової війни побував за межами Совєтського Союзу, наприклад, у полоні чи були репатріантами, а чи якось зіштовхувались із союзниками по антигітлерівській коаліції. Вони змальовували зовсім інший образ Заходу, ніж совєтська пропаганда. Так, жителя Сум Івана Крохмаля у 1964 році засуджено до 7 років позбавлення волі крім усього іншого й за те, що «оббріхував радянський лад, комуністичну партію, Совєтську владу, одночасно вихваляючи життя за кордоном, що в Західній Німеччині, Америці безробітні краще живуть, ніж робітники Совєтського Союзу»[9]. Справа в тому, що до 1949 року він перебував у Західній Німеччині, бачив зовсім по-іншому організований побут і охоче розповідав про це своїм знайомим.

Пригнічені безвихіддю повсякденного життя, прості люди часто у своїй уяві малювали життя на Заході за принципом «навпаки» до змісту офіційної пропаганди. Життя у західному світі поставало однозначно багатим і щасливим. Тому в 1959 році мешканець села Чернацьке Середино-Будського району Іван Полозок у своєму листі на ім’я Голови Президії Верховної Ради СРСР Клима Ворошилова просив дозволу виїхати із Совєтського Союзу:

«Обращаясь в Верховный Совет СССР, прошу выдать мне заграничный паспорт для выезда за границу на постоянное место жительства. Так как я не желаю жить в Советском Союзе, в связи с тем, что у моей матери есть жалкая лачуга, которая требует капитальный ремонт. Но куда я не обращался, чтобы выделили леса, но всюду отвечают: нету. Спрашивается, как же можно жить, когда нет даже жалкого жилья. А ведь у нас болтают о коммунизме, если прошло сорок два года, а мы еще живем по первобытному.

В связи с этим прошу мне выдать заграничный паспорт в любую страну. Иначе я больше терпеть не могу. И дальнейшее пребывание в Союзе все равно на меня не повлияет и не переубедить. В этом я уверен. Я основываюсь на том, что за границей есть свободный выезд и въезд»[10].

Пізніше, в 1962 році, І. Полозка засуджено за написання «наклепницьких» листів до вищих органів совєтської влади та глав урядів капіталістичних країн до трьох років позбавлення волі у виправно-трудовій колонії посиленого режиму[11].

Свідомим виявом антирадянської пропаганди й агітації вважалося виготовлення і розповсюдження листівок (та прирівнюваних до них написів на стінах, парканах тощо) та, почасти, анонімних листів. Їхній зміст – це несприйняття, критика політичного режиму і навіть заклики до його повалення. Умовою такої публічної критики була невідповідність між реаліями, в яких жили совєтські люди, й пропагандистськими заявами про достаток і процвітання.

Дуже багатьох авторів листівок органам КГБ так і не вдалося виявити. Це свідчить не cтільки про погану роботу цих органів, скільки про неможливість такого викриття.

Часто такі листівки складались людьми з досить низьким освітнім рівнем. Однак у них відчувається «глас» отого простого народу, від імені якого так любила виступати компартія. Ось, наприклад, листівка, причеплена на паркані сторожем Хотінського МТС (машинно-тракторна станція) Семеном Барсуком 5 березня (день смерті Сталіна) 1956 року:

«Америка пішеть что Московская банда и Компартія есть самий злейший враг всего народа.

Америка пишет грустно видеть нам колхозы кукурудзу и колхозные поля а еще грусней Московскую банду и Компартию точно оскудела гнетом вся руская страна Смело сомкнем ряды американського народа атом разобет гнет вражды да здрастует царская свобода

писав Хрущев»[12].

Як видно, листівка написана з численними помилками, поганою російською мовою, деякі її місця зовсім незрозумілі. До того ж автор для збільшення дієвості написаного заховався за псевдонім «Хрущов». За такий напис С. Барсук отримав 5 років позбавлення волі.

Інколи для підняття ваги написаного, а також приписування автором собі приналежності до певної організованої групи, листівки підписувались іменем неіснуючих антикомуністичних організацій. Так, Федір Григоров від імені Союзу вільних демократів розповсюдив у Конотопі в ніч із 8 на 9 грудня 1963 року листівку, в якій наголошував, що сучасні комуністи лише прикриваються ленінським вченням і зовсім не ведуть народ до комунізму[13]. Насправді такої організації ніколи не існувало.

Анонімність більшості листів, листівок, написів на парканах, стінах і т. п. пояснюється не лише страхом покарання, але й бажанням їх авторів говорити від імені всього «трудового народу» деяку «правду», що початково відома всім людям. У такій ситуації сам автор – просто знеособлена складова самого народу. В акті критики совєтського ладу ніби називалось зло, а називання зла на ймення дає владу над ним і відповідно може нейтралізувати його дію. Як бачимо, через листівки також актуалізувались архаїчні шари простонародної свідомості.

Варто також додати, що своє незадоволення владою прості робітники й селяни любили подавати у віршованій формі.

У пошуках іншої «правди» стало масовим прослуховування зарубіжних радіоголосів («Німецька хвиля», «Свобода», «Голос Америки», «Свободная Россия» тощо). Саме через них окремі наші земляки потрапили під вплив російської націоналістичної партії Народно-Трудовий Союз (НТС) і розповсюджували листівки із закликом підтримувати цю організацію. Так, слюсар Георгій Тельбіз із міста Охтирки в 1962 році розповсюдив понад 30 листівок з пропагандою НТС. Зміст написаного приблизно такий:

«НТС

Народно-трудовой союз

Борется за счастье людей,

Против ига коммунизма»[14].

У Сумах невідомі від імені НТС у ніч на 22 квітня (день народження В. Леніна) 1962 року написали гасла на стінах будинків та парканів [15]. А художник з Конотопа Павло Ганзін у 1964 році навіть намагався встановити зв’язки з НТС. Він також виготовляв та розповсюджував від імені цієї організації такі листівки:

«Дорогие друзья!

Вас время зовет спасать Родину от коммунизма. Становитесь членами огромной подпольной партии НТС, которая несет пиратам смерть, трудящимся – свободу. Слушайте наши советы по радио на волнах 26,47 м.

Ревштаб НТС»[16].

Реальним приводом для критики уряду Хрущова з боку «простого народу» була нестача продуктів (особливо хліба). На початку 60-х років у СССР підвищили ціни і одночасно збільшили норми виробітку та розцінки на промислових підприємствах, що викликало хвилю обурення з боку робітників. Наприклад, Григорій Коломієць, робітник Сумського насосного заводу, в 1962 році критикував уряд за підвищення закупівельних цін на продукти тваринництва. Степан Чигрин, робітник суперфосфатного заводу, висловлював своє невдоволення збільшенням плану[17]. А робітник Юрій Єременко із Шосткинського хімзаводу висловив своє невдоволення написом на бобіні тромвеля: «Объединимся все для борьбы с ярым врагом рабочего класса – Компартией СССР и Хрущевинизмом»[18]. Документи свідчать, що Володимир Завалій, робітник Сумського насосного заводу, у 1963 році також «неправильно» зрозумів «становище з хлібом» і почав критикувати владу[19]. Інвалід із села Їздецьке Великописарівського району Жировін навіть закликав до повстання у зв’язку з перебоями з хлібом[20]. З більшістю з таких протестантів КГБ провело «профілактичні бесіди». Ю. Єременко отримав свої 6 місяців ув’язнення у виправно-трудовій колонії посиленого режиму.

Соціально-економічні проблеми, з якими зіштовхувалися прості люди, часто персоніфікувались у постаті Микити Хрущова, як уособленням зла. Можливо тому так часто зустрічаються заклики до його фізичного знищення. Так, робітник Шосткинського військового заводу Юрій Новосьолов на стіні біля каси заводоуправління написав, що

«Хорошо с деньгами жить,

Если Никиту Хрущева похоронить»[21].

Михайло Сизоненко 8 грудня 1963 року, їдучи автобусом із Сум до Білопілля і будучи в нетверезому стані, також закликав до вбивства Хрущова[22]. Студент хіміко-технологічного технікуму Микола Артамонов розкидав 17 липня 1962 року по Шостці листівки, серед яких були й такого змісту: «Хай здохне Хрущов! Який бажає війни. Смерть гаду пузатому!» та «Смерть Хрущову, який не виконує марксистсько-ленінських ідей»[23]. В цьому, останньому, випадку цікаво, що структура змісту листівки наслідує лозунги на честь тієї чи іншої знаменної «совєтської» дати.

Ненависть поширювалась і на інших керівників держави. У наглядових справах Прокуратури СССР свідчиться, що в ніч на 8 листопада 1958 року в місті Охтирці порізали 3 портрети совєтських керівників, а в ніч із 7 на 8 листопада 1959 року в Сумах порізали два портрети[24]. Конкретні прізвища кремлівських ідолів не названі, але тут важливо інше: такі «святотатські» з точки зору офіційної ідеології, дії вчинені у «священний» день Великої Жовтневої соціалістичної революції. Це ще більше підсилювало їх «злочинний» характер. Пошкодження зображень вождів базувалося на тій особливості простонародної свідомості (витоком якої є міфологічна свідомість), що між зображенням і зображеним існує глибинний сутнісний зв’язок. У зображенні знаходиться своєрідна сила зображуваного. Тобто, знищуючи зображення ненависної людям особи завдається шкода й самій особі. І самою владою (за принципами все тієї ж архаїчної свідомості) такі дії сприймалися не просто як прояви хуліганства, це був акт своєрідного ритуального паплюження, тож і кваліфікувався він як небезпечний державний злочин.

У 60-70-х роках усе відчутнішим стає нерівноправне становище української мови й культури у порівнянні з російською. Таке обмеження національних прав боляче сприймалося етнічними українцями, що викликало спротив не лише серед інтелігенції, а й серед широких верств свідомих своєї національної приналежності селян та робітників. Архіви містять дуже багато свідчень вияву народного незадоволення на національному грунті, яке влада кваліфікувала як прояви «українського буржуазного націоналізму». Так, для прикладу, у написанні націоналістичних листівок та систематичних націоналістичних висловлювань у 1956 році звинуватили сум’янина В. Калиниченка[25], написанні анонімних листів націоналістичного змісту – пенсіонера з міста Ромни Дмитра Вовка[26]. 7–8 жовтня 1961 року в Лебедині знайдено 4 листівки націоналістичного змісту, ймовірним автором яких був учень вечірньої середньої школи Василь Гордієнко[27]. 14 січня та 24 липня 1962 року в Конотопі розклеєні листівки націоналістичного змісту. Їх автора так і не виявили[28]. У написанні віршів націоналістичного змісту звинувачувався у 1962 році вчитель із села В’язового Конотопського району Дяченко[29]. Крім того він ще й закликав до боротьби за відокремлення України від СССР. До відокремлення України закликав також й Іван Крохмаль із Сум[30]. В українському буржуазному націоналізмі звинувачувався в 1964 році й уродженець села Попівка Конотопського району, студент Харківського університету Анатолій Соболєв[31]. Націоналістами оголосили в 1966 році членів підпільної групи з села Русанівка Липоводолинського району[32], студентку Сумського педагогічного інституту Тамара Шамрай[33]. Мешканець міста Ворожба Микола Тесленко також звинувачувався в 1970 році у тому, що в листах, які направляв до різних «високих інстанцій», висловлював націоналістичні погляди[34]. І таких, лише зафіксованих КГБ, фактів пасивного спротиву русифікаційним процесам з боку простих українців можна називати ще багато.

Інакодумство в масі своїй – це, як правило, сукупність лише індивідуальних думок та вчинків, тому не дивно, що найнебезпечнішим проявом опозиційності існуючому совєтському режиму репресивні органи вважали існування чи підготовку до створення підпільних груп і організацій з їхніми програмами, статутами й клятвами. Серед груп, виявлених органами держбезпеки на території Сумщини, виокремимо «Національно-демократичну партію робітників і селян України» (розкрита в 1963 р.), створену в Сумах робітником Олександром Бойком[35], та «Українську Національну партію» (розкрита в 1966 р.) у селі Русанівка Липоводолинського району[36]. Свою групу в 1962 році створив і М. Сніжко, кочегар із Ромнів, яку органи КГБ назвали «нелегальною партією»[37]. Як не дивно, але учасники всіх цих організацій не були засуджені; все обмежилося профілактичною роботою. Справа в тому, що слідство чомусь сприйняло їхні дії несерйозними, такою собі «інфантильною грою» в підпільну діяльність.

Власне дисидентство (від лат. dissidere – відхилення) – це ще одна (поряд з простонародною) форма, але вже інтелігентської, опозиційності правлячому комуністичному режимові. Переважно – це культурницький рух, що не ставив перед собою чітких політичних цілей. Він був, швидше, формою морального спротиву режиму. Держава успішно боротися проти створення підпільних організацій, але вона була майже безсилою проти виявів лише морального протесту, який до того ж спрямовувався проти невиконання самою цією державою своїх законів чи норм конституції. Відчуження інтелігенції від політичного режиму розпочиналося на емоційному рівні. Витоком опозиційності тут слугувало почуття огиди, навіюване «совєтською дійсністю», усвідомлення своєї моральної несумісності з нею. І на відміну від сталінської доби люди, які не сприймали цієї системи, могли вже не замикатись у своїй «внутрішній» еміграції, а відкрито (хоч і не завжди) висловлювати свої почуття. Насамперед, творча інтелігенція в добу правління Леоніда Брежнєва не сприйняла відродження фактично просталінської комуністичної ідеологічної доктрини, з якою вона справедливо пов’язувала нові обмеження свободи творчості. Саме творче середовище й висунуло групи інакодумців, які виступали з критикою правлячого режиму. Бо, зрештою, будь-яка творчість за своєю природою є інакодумством по відношенню до панівної точки зору.

Ця течія в своєму розвитку пройшла шлях від так званого «шістдесятництва», з його творчим нонконформізмом, до того ж дисидентства, а потім деякі з дисидентів у 70-і роки примкнули й до правозахисного руху (серед наших земляків, наприклад, Петро Рубан із Конотопа, який у 1985 році став членом Української Гельсінкської Групи). До «дисидентствуючої» інтелігенції Сумщини належали люди різного кола занять. Це – журналісти (М. Данько, Г. Петров, М. Соболєв, Ю. Царик, Б. Ткаченко), педагоги (А. Семенюта, Ф. Сахно, Й. Дудка, А. Андрійчук), науковці (Г. Нудьга, М. Осадчий, Д. Кулиняк), студенти (Т. Шамрай, Г. Хвостенко). До речі прояви такого інтелігентського дисидентства існували переважно в національних формах. Русифікаційні процеси, що з новою силою почали набирати обертів після ХХІІ з’їзду КПСС, на якому прийнято нову програму Комуністичної партії, не могли не викликати спротиву в патріотично налаштованих українців. Справа в тому, що в програмі проголошувався курс на побудову комуністичного суспільства. А при комунізмі, як відомо, національних характеристик людей не існує. «Зближенням націй» Комуністична партія особливо активно почала стирати національні відмінності між росіянами, білорусами та українцями, але виразно на користь національної російської мови й культури, яка оголошувалась інтернаціональною. Тому для інтелігенції в умовах посилення русифікації актуальним завданням ставало культивування елементів самобутності української культури та пропаганда національної свідомості. Це означає, що одне з головних завдань роботи літературно-мистецького руху – повернення до традицій українськості як основи для побудови ціннісно-смислової мережі в сучасності (так званий рух «повернення до джерел»). Він проявлявся в активізації етнографічних досліджень, відродженням української обрядовості (наприклад, виконання колядок і т. д.). Зрозумілою тоді стає й розгромна критика книги «Червоне соло» поета Миколи Данька (1926–1993) на пленумі Сумського обкому КПУ (липень 1967 року). У виступі першого секретаря Бориса Іововича Вольтовського, крім усього іншого, поету робиться закид в тому, що

«тов. Данько в своих стихах плачет о старых хатах с узкими окнами, соломенной кровлей и старыми заборами, целует женщин и совсем не замечает чудесных преобразований в жизни, быте, труде, культуре советских людей, осуществленных за годы советской власти»[38].

Усе українське Б. Вольтовським кваліфікується як обмежено національне, яке далі редукується лише до сільського, а, отже, в умовах совєтської індустріалізації, такого, що повинно інтерпретуватись лише в межах категорії «відсталого». Звичайно, людина, яка про значення Леніна писала ось таке:

«Нерон… Тіберій… Калігула…

Померкли в більшовицький час.

В зеніті грізному спахнула

Зоря кривава Ілліча.

Що вже Лойолли, Тамерлани!

Перед розбійником таким

Вони – злодюжки, хулігани,

Здаються чимсь дрібним-дрібним…»,

комуністичним режимом не могла не переслідуватись. Тому не дивно, що Микола Данько, один із найвідоміших сумських інакодумців, зазнавав цих переслідувань аж до часів перебудови.

Основна форма реалізації дисидентської активності – створення, розповсюдження та читання позацензурних текстів (так званий «самвидав»). Одним із основних творів українського самвидаву була книга Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?». У Сумах, за свідченням Вазгена Балаяна, на квартирі журналіста Олександра Кубатки кілька осіб збиралися для читання цієї роботи[39]. Твір І. Дзюби читав також журналіст та агроном Борис Ткаченко з Лебедина, який особисто познайомився з автором та його працею через відомого українського скульптора й етнографа Івана Гончара[40]. У зв’язку з арештом Дзюби в 1972 році, потрібно вказати й на високоморальний вчинок відомого перекладача, уродженця Кролевця Миколи Лукаша, який запропонував відсидіти термін ув’язнення замість цього відомого українського дисидента. У вищі владні інстанції України на підтримку Дзюби він надіслав заяву ось такого змісту:

«В зв’язку з тим, що я, нижчепідписаний, цілком поділяю погляди літератора Дзюби Івана Михайловича на певне офіційне у нас неіснуюче питання, за яке, наскільки мені відомо, його засудив нещодавно один із нарсудів м. Києва, та беручи до уваги:

а) стан здоров’я засудженого;

б) ту обставину, що в даний період (кінця якого ми з Вами не можемо передбачити бодай наближено) для мене особисто перебування на будь-якому режимі видається майже рівноправним і через те більш-менш байдужим, – прошу ласкаво дозволити мені відбути замість вищеназваного Дзюби І. М. визначене йому судом покарання».

За цей вчинок перекладача виключили зі Спілки письменників[41].

Ще одна форма протестної поведінки інтелігенції в 60–80-ті роки – підписання різних листів на захист осіб, переслідуваних совєтською владою. У цьому зв’язку варто згадати уродженця міста Ромни, письменника Бориса Антоненка-Давидовича, одного з моральних лідерів українських шістдесятників. Пройшовши через сталінські табори, він зумів вижити і в 1956 році був реабілітований. У 1966 році підписав разом з іншими 78 особами листа на ім’я прокурора УРСР Ф. Глуха та голови КГБ України В. Нікітченка, в якому висловлювалися тривога з приводу характеру судових процесів проти української інтеліґенції в Луцьку та Івано-Франківську й прохання допустити авторів на судовий розгляд[42]. Б. Антоненка-Давидовича також 17–18 листопада 1970 року викликали в Івано-Франківську свідком на судовий процес над відомим дисидентом Валентином Морозом. Давати свідчення він відмовився, заявивши, що

«з огляду на цілковиту незаконність закритого суду ніяких показів давати не буде. Адже у своєму житті він пройшов через два суди, які жорстоко судили його (один раз навіть до смертної кари) за вигаданими найсміхотворнішими звинуваченнями. Тому він вважає недопустимим для себе участь в такому «суді», бо не бажає нести відповідальність перед нащадками разом з суддями і прокурором за участь у відвертій сваволі»[43].

Після того як В. Мороза засудили на закритому судовому засіданні до 6 років спецтюрми, 3 років таборів особливого режиму і 5 років заслання, наш земляк разом із І. Дзюбою та В. Чорноволом написав міністрові юстиції УРСР Зайчуку та прокуророві УРСР Глухові протест[44].

Одна з характерних особливостей біографій багатьох сумських шістдесятників – їхній зв’язок із Західною Україною, особливо зі Львовом. У Франковому університеті навчалися Микола Данько, Геннадій Петров, Григорій Хвостенко. Науковим співробітником Інституту суспільних наук АН УРСР у Львові був уродженець села Артюхівка Роменського району Григорій Нудьга. Перед своїм арештом працював інструктором Львівського обкому КПУ та викладав в університеті Михайло Осадчий (уродженець села Курмани Недригайлівського району). Високий рівень національної самосвідомості, притаманний широким верствам західноукраїнського суспільства, ще живі спогади про боротьбу ОУН–УПА ставали одним із джерел формування опозиційних настроїв і для уродженців Сумщини.

Якщо ж говорити про якусь політичну ідеологію українського дисидентського руху, то тут виразно проступають дві тенденції: 1) націонал-комунізм, що вперше був чітко зафіксований вже у праці того ж І. Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?»; 2) оунівсько-донцовська традиція інтегрального націоналізму, виникнення якої пов’язують із самвидавськими статтями Валентина Мороза[45] Що ж до уродженців Сумщини, то тут націонал-комуністична лінія проглядається в кількох роботах студента філологічного факультету Львівського університету (родом із селища Улянівки Білопільського району) Григорія Хвостенка. В організованому ним разом із Зоряном Попадюком позацензурному журналі «Поступ» (1973 рік) є стаття «Наші засади», підписана псевдонімом М. Сьогодень, під яким виступав Г. Хвостенко. В цій статті він, наприклад, пише, що

«маючи на оці виділення України в Самостійну державу, ми не намагаємося її протиставити соціалістичній системі…», бо «ми дамо користі соціалістичній системі набагато більше шляхом своєї державності, аніж шляхом своєї нівеляції (через асимілювання)»[46].

Отже, він вбачає можливим побудову української держави в межах соціалістичної системи.

Характерною для доби «пізнього застою» (1984 рік) щодо розуміння рівня ідеологічного контролю над свідомістю викладачів вищої школи в національній сфері була справа комуніста Анатолія Андрійчука (1936–1996), завідувача кафедри іноземних мов Глухівського педагогічного інституту ім. С. Сергеєва-Ценського. Сумніви в його ідеологічній «чистоті» внесло спілкування в побуті українською мовою і намагання відстоювати право на її функціонування в межах педінституту. Додали фактів «сексотам» і кілька необережних висловлювань у розмовах із колегами. Потім – донос у КГБ, розгляд питання про «націоналістичні збочення» А. Андрійчука на бюро і зборах партійної організації Глухівського педінституту. Все обмежилось суворою доганою по партійній лінії із занесенням до облікової картки і звільненням на деякий час із роботи з формулюванням «як такий, що не відповідає займаній посаді». Результат переслідувань – тяжка хвороба викладача[47]. Справді, у такій важливій ділянці конструювання ідеологічно вивірених бійців комунізму як вища педагогічна освіта найменших відхилень від генеральної лінії партії бути не могло.

Інакодумство підпадало під 54 статтю Кримінального кодексу України, прийнятого в 1927 році. А після прийняття нового Кримінального кодексу в 1960 році – під статтю 62 (антирадянська пропаганда й агітація). Строк покарання за цією статтею визначався від шести місяців до семи років, а також висилку від двох до п’яти років. У 1966 році Кодекс доповнено трохи м’якшою статтею – 187-1: поширення завідомо неправдивих вигадок, що паплюжать радянський державний і суспільний устрій. Покарання за цією статтею – позбавлення волі до трьох років, або виправні роботи до року, або ж штраф до 100 карбованців. За нашими підрахунками, на Сумщині протягом 1956–1985 років за цими статтями засуджено (без урахування релігійного дисидентства) до 20 осіб[48].

Як не дивно, найбільші політичні репресії післясталінської доби припадають на 1957–1958 роки, тобто на першу «п’ятирічку» правління «ліберала» М. Хрущова. Причинами такої активності були колізії, пов’язані з викриттям культу особи Сталіна на ХХ з’їзді КПСС і усунення з керівництва країною просталінської групи В. Молотова, Л. Кагановича, Г. Маленкова і «примкнувшего к ним Шепилова» в 1957 році та антикомуністичним повстанням в Угорщині 1956 року. Яскравим прикладом реалізації цієї тенденції на нашому, місцевому, рівні може слугувати справа Надії Хоменко, вчительки Капустинської середньої школи, тодішнього Синівського району[49]. За вияв «народного сталінізму» (тобто за питання чому з вищих ешелонів керівництва країною вивели Маленкова), за анонімні листи, за знайдені в неї антирадянські листівки чеською мовою та й просто за «розмови» у 1957 році її засуджено до трох років ув’язнення. Потім, як і з абсолютною більшістю засуджених у ці роки, вирок суду щодо Надії Хоменко був скасований і справа закрита за відсутністю складу злочину.

Для незгодних із політикою компартії існували й інші варіанти покарань. Зокрема, щоб не збільшувати кількість засуджених інтелігентів за «політичними» статтями, їм давали кримінальні. Показовй випадок із поетом Анатолієм Семенютою, який разом із іншими сумськими «шістдесятниками» – Г. Петровим, В. Баранкіним, М. Даньком – збиралися для вільнолюбних розмов у квартирі журналіста Юрія Царика. У результаті в 1966 році А. Семенюту позбавили волі на три за статтею 210 КК УРСР про звідництво (правда через вісім місяців у зв’язку з абсурдністю застосування цієї статті виправдали). Ю. Царик за свої думки і «довгий язик» за цією ж статтею поплатився роком виправних робіт у колонії загального режиму, що знаходилась у селі Перехрестівка неподалік Ромнів.

Інший специфічний вид покарання – примусове утримання інакодумця у психіатричні лікарні. Влада широко це застосовувала, виходячи з того, що у зв’язку з ідеєю про відсутність у Совєтському Союзі грунту для соціальних протиріч основну масу засуджених за «політичними» статтями вигідно було подавати як психічно ненормальних. Один із найрозповсюженіших «діагнозів» – «невиразна шизофренія», під яку можна підвести будь-кого, оскільки у хворого протягом протікання хвороби зберігається зовнішньо правильна поведінка і здатність до соціальної адаптації. Для інакодумців із Сумщини психіатрична експертиза в основному проводилась у Харківському психоневрологічному інституті. У 60-ті – на поч. 80-х років на психіатричну експертизу та примусове лікування згідно з рішенням суду направлені наші краяни: В. Калиниченко[50], І. Кащенко[51], Дяченко[52], В. Манівський[53], Ф. Григоров, М. Сизоненко[54], М. Онацький[55]. Під час слідства в Охтирській психіатричній лікарні утримувався Г. Фельдман.

Приблизно з середини 60-х років, тобто часів завершення хрущовської доби «ліберального комунізму», масові судові переслідування за інакодумство спадають і в діях органів держбезпеки панівного значення набуває практика профілактування (офіційного попередження). Суть профілактувавння полягала в тому, що особу, зауважену в якійсь антидержавній діяльності, викликали до органів КГБ для «педагогічної» розмови, наприкінці якої брали підписку про отримання нею попередження. Така практика «м’якого тиску» була досить дієвим засобом боротьби з потенційними опозиціонерами совєтському режиму. Людину не саджали до в’язниці, а шляхом залякування домагалися від неї лояльного ставлення до влади та формального примирення з режимом. У профілактуванні «антисовєтчиків» із досить чисельного навколодисидентського культурного прошарку поряд із органами державної безпеки (і за їх вказівками) брали також участь партійні, комсомольські організації, збори трудових колективів. Така практика дозволяла і залякати інтелектуалів, і дискредитувати інтелігентську опозицію в очах простих людей. Точних цифр ми не маємо, але в Сумській області за період із кінця 50-х і до середини 80-х років профілактованих сотні й сотні «потенційних дисидентів». Про те, що за інакодумство вже не судять, а лише проводять профілактичні бесіди, знала й студентка Сумського педінституту Тамара Шамрай. Тому в 1968 році сказала своїй подрузі (яка виявилась агентом КГБ):

«я немного напугана, но наше КГБ действует воспитательными методами, так что нужно быть просто более осмотрительными…»[56].

Щоб завдати нищівного удару по формуванню національної свідомості, заглушити її ріст, усувались з відповідальних посад і звільнялись з роботи національно свідомі та авторитетні викладачі, журналісти, керівники різних рівнів. Така доля, наприклад, спіткала завідувача кафедри української літератури Сумського державного педагогічного інституту ім. А. Макаренка Юрія Ступака. Щоб не дати можливості захистити уже готову докторську дисертацію і стати професором, Юрія Петровича відправили на пенсію, а на його місце було призначено відданих комуністичному режимові Федора Ялового та Ольгу Манченко. Не було допущено до роботи на кафедрі української літератури і поета Володимира Затуливітра.

Поширеними способами нищення будь-яких проявів національної свідомості і залякування населення стали і переслідування, цькування та знущання над сім’ями, родичами, друзями та знайомими інакодумців, різного роду сплановані КГБ стеження та провокації, вербування агентів КГБ. Про все це читач знайде документальні свідчення у матеріалах цього збірника про Г. Нудьгу, Б. Ткаченка, М. Данька та інших інакодумців Сумщини.

Після початку горбачовської «перестройки», в 1987 році дисидентів, які перебували в таборах і в’язницях, починають звільняти. Для цього політичному в’язню достатньо було написати у Верховну Раду СССР прохання про помилування. Але це означало, що такий в’язень сумління визнавав себе винним. Більшість в’язнів такі прохання написали й були звільнені. Серед них і дисидент з міста Конотопа Григорій Фельдман. Меншість відмовилась і наступного року їх звільнили без будь-яких умов. Так, відмовився написати заяву відомий український дисидент, уродженець того ж Конотопа Петро Рубан.

Перебудовчі процеси легалізували дисидентські лозунги гласності, прав людини, багатопартійності, відкритості суспільства і, зрештою, побудови своєї незалежної Української держави. Настала нова (й остання) епоха в існуванні Совєтського Союзу. Рівень ідей переходить у практичну площину їх реалізації. Наприкінці 80-х років на Сумщині виникає кілька неформальних організацій. Однією з перших таких організацій в Сумах було мистецько-краєзнавче товариство «Спадщина», яке організував на початку 1987 року Олексій Шевченко. Ці часто опозиційні компартії групи за метою й засобами їх функціонування були вже іншими, ніж дисиденти. Вони претендували на політичну владу, намагаючись всіма силами відібрати її в ослабленої комуністичної партії. Тому перші ролі в керівництві таких опозиційних груп («Союз содействия перестройке», «Меморіал», «Рух») відігравали не романтично налаштовані національні ідеологи чи літератори, а люди з прагматичною жагою влади, політичної діяльності.

Комуністична партія спочатку намагалася поставити під свій контроль неформальні організації і навіть інспірувала виникнення деяких із них. Ті ж організації, що критикували Компартію чи не йшли з на співробітництво, оголошувались нею екстремістськими. У Сумах протягом 1988–1989 років до числа екстремістських за «вироком» функціонерів обкому партії потрапили «Союз содействия перестройке», «Народний Рух України за перебудову», члени «антиперебудовної» групи Леоніда Коваленка, тобто клубу «Ініціатива» з Шостки, товариство «Меморіал» та філософський ідеалістичний клуб «Мысль». Конфронтація між «неслухняними» організаціями та органами совєтської влади часто набувала досить серйозних форм. Так, великий резонанс у Сумах на початку жовтня 1989 року викликало голодування на майдані перед обкомом компартії одного з лідерів «Меморіалу» інженера Володимира Майбороди та робітника Олександра Тарасенка[57]. Причиною стала відмова міськвиконкому надати дозвіл на проведення чергового мітингу неформалів, на якому повинні були обговорюватись важливі для сумської громади проблеми.

Таким чином наявність факту інакодумства протягом усієї післясталінської історії Совєтського Союзу засвідчує хибність ідеї про можливість побудови ідеологічно гомогенного суспільства на комуністичних принципах. Інакодумство та виникнення руху опору на його основі стало однією з глибинних передумов створення незалежної Української держави. Прояви інакодумства на Сумщині мають деякі особливості, що зумовлені їх провінційним статусом. Але одне залишається незаперечним: рух опору совєтській владі та московсько-комуністичному режимові на Сумщині був дієвим і широкомасштабним і тривав упродовж усього післясталінського періоду його існування. Він був та завжди залишається взірцем нескореності широких мас у боротьбі з комуно-совєтським поневоленням України, отже свідченням високої моральності наших земляків, предметом нашої справжньої гордості, дієвим засобом формування національної свідомості наших сучасників.