Пepшa концепція pociйcькoro самодержавства, а разом з тим i класична формула демократії в її російській інтерпретації належить Івану Гроз­ному i зафіксована вона в титулі царя, яким він 1581 року підписав своє послання до Стефана Баторія: “… царь и великий князь всеа Русии …по божию изволению, а не по многомятежному человечества хотению”.

Власне, демократія в уяві царя – це i є “многомятежное человечества хотение”, зате законність самодержавної влади незаперечна, оскільки icнyє як це було точно відомо царю, “по божию изволению” i, таким чином, перегляду не підлягає.

Kpiзь цю оптику, що лишалась незмінною з початків Російської держави до сьогоднішнього дня, імперія бачила свою світову icтopiю та культуру, особливо ж icтopiю та культуру сусідніх з нею народів.

У контексті icтopiї української кулътури дана концепція була застосована повністю i зумовила послідовний ряд катастрофічних деструкцій нашої культури. Підхід до запропонованої теми не випадково зроблений з щабля політичного: на превеликий жаль, на жодному з етапів свого розвитку українська культура не існувала за межами політичних аспектів, що диктувалось її фатальним сусідством із “старшим братом” та щораз гарячішою його “любов’ю” до територіального, політичного та духовного простору історичного буття України. Вкрай ускладнена i фактично найперша проблема, якa вимагає всебічного аналізу та максимально об’єктивної діагностики, – це проблема національної, політичної та культурної ідентифікації України і – тicнo пов’язана з нею чи, власне, похідна від неї, – проблема національної атрибуції фактів української культури.

Актуальна ця проблема не лише в контексті давньоруської істopiї чи періоду ХV-ХVII та ХVIII-XIX століть. Її актуальність особливо загострюється зараз – в умовах, коли ми стали свідками парадоксальної ситуації початку відродження української культури, яка, одначе, постає на всуціль поруйнованому і значною мірою одібраному у нас фундаменті, що ускладнює її подальшу еволюцію. В цій доповіді ми, природно, не претендуємо на вичерпний аналіз проблеми автентичності культурної спадщини України, вважаючи дану проблему надто глобальною, а також і однією з ключових для розуміння еволюції української культури.

Наше завдання – зробити схематичний начерк політичного сценарію імперії, реалізація якого була спрямована на деструк-цію основоположних факторів розвитку українського етносу. Гадаю, що подальша розробка цієї теми не лише бажана чи необхідна, але й неминуча, оскільки без детального аналізу причинно-наслідкових механізмів, якими зумовлені сучасні внутрішні конфлікти та парадокси української культури, неможливо вибудувати справді реальну, адекватну картину її історичного розвитку. Боротьба імперії за Україну постійно точилась у формах політичних, зрідка – в криптокультурних, але завжди – масштабних. Так, перший же вузловий конфлікт українсько-російських відносин, – але конфлікт досі глибоко приховуваний, аж до заперечення його наявності, – має, здавалось би, суто “філологічні” виміри, та в основі своїй це конфлікт політичний. Це наскрізний конфлікт української історії та діалектики взаємозв’язків України з іншими національними реальностями: йдеться про проблему імені.

Знаємо також, що це одне з найбільш драматичних питань не лише в українсько-російській дискусії, а й в міжімперських діалогах Росії, до участі в яких Україна переважно не допускається. Тим більше знаємо, що це питання незмінно вирішується на користь Росії. Вже сама послідовність та агресивність постановки цього питання – від Івана Грозного до теоретиків сучасного російського панславізму – показує, як мало місця відведено в даному питанні власне культурі. З самого початку для Російської імперії це питання мало принципово політичні параметри: експропріація імені “Русь” стала основним ідеологічним фундаментом для унітаристської та експансіоністської політики Росії. На шляху утвердження російського самодержавства стояла українська історія.

Можна лише подивуватись послідовності та цілеспрямованості політичної стратегії імперії в цьому плані. Вибудова структур одновладдя завжди відбувалась за рахунок історії України. Обґрунтування ідеї “споконвічності”, – але в даному випадку точніше вжити типове і фактично неперекладне російське слово: “исконности”, – російського самодержавства розпочав Іван Грозний. Темний, але інтуїтивний політик, він свідомо не зловживав титулом першого царя, а, навпаки, вивів свою нібито неперервну генеалогію від перших київських князів. Так, з одного боку, він (як, до речі, і ряд його попередників та наступників), називав себе князем київським, а з другого – в листах до Курбського іменував Володимира Святого і Володимира Мономаха “великими царями”, уніфікуючи тим самим династичну спадкоємність структур влади, що не відповідало дійсності.

Зрозуміло, що з цієї точки зору Київ, як явище, здійснене вже в світовому масштабі, як явище, реально присутнє в європейській історичній свідомості і на культурному і на політичному рівнях, як державна структура, закорінена ще в VII ст., викликав до себе двоїсте почуття “любові-ненависті”: без історії Києва Росія не збувалась, і тому потрібне було ім’я, а не сутність, символ, а не реальність. Тобто потрібне було ім’я Русі без можливості ідентифікувати автентичні культурні коди її першооснови, як потрібна була ідея київського престолу для того, щоб не хитався московський трон. Врешті, навіть якщо читати історію цього періоду лише за об’єктивними фактами, що не по-требують доведення, це стає очевидним: не випадково Юрій Долгорукий зробив дві спроби завоювати Київ (на початку 30-х років ХІІ ст. і в 1155 р./, не випадково політику його гідно продовжив син Андрій Боголюбський, який 1169 р. фактично знищив Київ, – подія, до речі, яку російська історіографія досить виразно замовчує. Як, врешті, і те, що номінальний засновник Москви названий Долгоруким саме за спробу завоювання Києва… Як і те, що вкрадена Андрієм Боголюбським у спаленому Києві ікона Божої Матері вивозиться у Володимир і стає основною святинею російської церкви…

Вишгородська (Володимирська) Божа Мати

(Третьяковська галерея. Москва, Росія)

Експропріація імені – це експропріація історії. Експропріація історії – це експропріація пам’яті. Експропріація пам’яті – це експропріація культури. Ось така елементарна і самоочевидна схема, за якою був побудований сценарій імперської політики стосовно України, починаючи з часів Київської Русі. В основних своїх параметрах він не змінився і досі. Тут постає проблема специфіки російської історіографії. Офіційна історія Росії, замовлена і пропагована, не є історіографією в прямому розумінні: вона є апологетикою, часто антинауковою, оскільки це історія не етносу, а держави. Основний корпус наукових праць про історію Росії це апологетичний компендіум спеціально дібраних фактів, призначених для обґрунтування законності самодержавства та історичної місії “богообраної” Росії.

Власне, природний розвиток давньоруської історіографії обривається на літописах. З другої половини ХVІ ст. починається робота по переписуванню історії, яку здійснювали офіційні московські книжники, здебільшого під безпосереднім керівництвом Івана Грозного: багатотомній монументальні праці типу “Степенной книги” чи “Казанской истории” за ідеологічним своїм призначенням були безцеремонною апологією самодержавства, задля якої перекручувались реальні факти і часом вигадувались не існуючі. Не випадково, наприклад, що особливо багато перекручень зустрічаємо в історії Володимиро-Суздальського князівства, яке підкреслено розглядається не як одне з князівств Київської держави, а як спадкоємець влади роду Мономаховичів, що нібито перейшла від Києва до Володимира.

Цікаво, що в тій самій “Степенной книге” ми жодного слова не знайдемо про драматизм тодішніх міжусобних воєн: реальність замінена фальсифікованою картиною нібито законно успадкованого єдиновладдя, що замирює всі конфлікти. Власне, як до недавнього часу розколотий на замовчувані ідеологією тяжкі національні конфлікти Радянський Союз продовжував бути “дружною інтернаціональною сім’єю братніх народів”. Тому і не дивно, що за соціалістичним фасадом такого інтернаціоналізму відкрилася справжня бойня. Історія російського самодержавства з самого початку була також істо-рією власне територіальної експансії Росії, що, врешті, імперія і не приховувала: вже в XIX ст. чотиритомну книгу Д. П. Бутурліна “Воєнная история походов россиян в ХVШ столетии” /1819-1823/ супроводжувала “Карта постепенного распространения России”. В прямій прогресії до територіаль¬ної її експансії зростала унітаристська тенденція: кожна нова завойована територія, – незалежно від форми завоювання, яка завжди інтерпретувалась обов’язково як “звільнення” або як “добровільне приєднання», – починала відразу називатися Росією.

Зрозуміло, що єдиною формою збереження унітар¬ної держави є тотальна національно-культурна уніфікація поглинутих нею історичних реальностей або ж, якщо вжити сучасний термін, денаціоналізація в усіх її аспектах – політичних, етнокультурних, релігійних, лінгвістичних. Надзвичайно своєрідний і драматичний у цьому плані для України аспект, зокрема, релігійний. Без перебільшення можна сказати, що першим, хто реально проаналізував явище і прогнозував наслідки експансії Російської держави, а тоді ще – Московії, був Ватікан.

Дуже рано, ще в першій половині ХV ст. розпочата політика Ватікану щодо встановлення унії на Україні була спробою створити конфесійний кордон між Європою та Росією, тобто заблокувати іншим релігійно-культурним, а отже, і політичним кодом некеровану енергію російського самодержавства, що прямо суперечило еволюції демократичних парламентарних форм влади в тодішній Європі і разом з тим, природно, цілковито виводило Росію з європейського культурного часу. Однак і московська Церква зрозуміла цей крок і відчула в ньому за¬грозу для себе. Так, 1472 р. вона розірвала угоду про Флорентійсько-Феррарську унію (1439-1442), а київський митрополит Ісидор, що уклав її, не випадково був позбавлений сану в Москві, а вже потім знайшов собі притулок у Римі, отримавши титул константинопольського Патріарха. Драма Греко-католицької Церкви на Україні, яка бере свій початок від Брестської унії 1596 р., продовжується і сьогодні.

Грандіозний арсенал імперських фальсифікацій цієї теми, накопичених за чотири століття, пояснюється виключно стратегічними планами російського самодержавства на Україну, яка, до речі, в західноєвропейських джерелах продовжувала називатись Рутенією, тобто латинізованим варіантом “Русь»”. Тут слід знову повернутися до вже цитованого титула Івана Грозного, в якому лаконічно і вичерпно сформульована специфіка російської Церкви. Пам’ятаємо, що російський цар – самодержець “по божию изволению”, і в цій загрозливій контамінації категорії влади і релігії – суть діяльності саме російської церкви, яка від самого початку існування була не вірою, а ідеологією і слугувала цементуючим розчином для архітектонічної вибудови імперії”¹).

Українська Церква, на противагу російській, була могутнім фактором національної ідентифікації та диференціації української культури і української нації загалом. Тим більше, що вона, на відміну від російської, не була ідеологією, а була вірою, отже, й рівень її суспільного та культурного функціонування був інакший. „Церква, – писав М.Грушевський, – се предмет особливої уваги й опіки української суспільности, заразом показчик її національної сили й значіння, пульс … її національного життя, її діяльної енергії”. Встановлення ж унії на Україні означало процес дальшого поглиблення культурної диференціації Рутенії від Московїї і, можливо, в майбутньому – остаточний відрив України від імперії. Потужний шар латиномовної літератури на Україні, розвиток ренесансних тенденцій в культурі, існування бібліотек, типографій, Острозької академії, братських шкіл, навчання українських студентів у європейських університетах, тобто включеність України в культурний час тодішньої Європи вже тоді рельєфно і недвозначно окреслювали розміри культурної прірви між Україною та Московією²) .

Об’єктивно й аналітично змальоване тотальне відчуження Московії від європейських політичних, економічних та культурних процесів у блискучих трактатах “Московія”, “Московське посольство”, “Лівонія” відомого дипломата Антоніо Поссевіно³), “апостольського легата і вікарія всіх північних країн”, згодом ректора Падуанської академії, одного з найяскравіших істориків та політиків тої епохи, який, – що характерно, – вів послідовну політику щодо впровадження унії на Україні і залишив про це розділи в книзі про московське посольство⁴).

Тиск імперії на Україну був тим більше політичний, чим менше була спроможна імперія бути співрозмовником на суто культурному рівні. Завважмо, що коли український письменник і вчений Юрій Дрогобич був ректором Болонського університету, то в Росії до Петра І навчання в Європі прирівнювалось до зради батьківщини, а в той час, коли Україна вже мала відомих письменників, знаних у світі, єдиним фактом російської літератури, власне, і була колоритна переписка Івана Грозного з Курбським. Фатальна роль в історії України Російської Православної Церкви – основи самодержавного унітаризму – не обмежується її активною боротьбою проти Греко-Католицької церкви. Не забуваймо, що уявлення про місіонерську роль Росії у світовій історії, про місію “обраної Богом” Руської землі, формується вже в середині ХV ст. і невдовзі, в часи Василія ІІІ, кристалізується в ідею “Москва – третій Рим”.

Основним механізмом для реалізації даної ідеї міг бути лише конфесійний унітаризм, якого всіма методами прагла досягти Російська Православна церква, добре усвідомлюючи, що національна (а не державна) Церква – це могутній духовний захист народу, а також і постійна загроза підняття людей на бунт. Крім усього, важливо й те, що на той час, – в силу того, що Україна знаходилась на перехресті загальноєвропейських етнічних міграцій та культурних ідей, конфесійні параметри української культури були досить рухомі й еластичні, що теж було протипоказане ригористичному й фанатичному характеру російської Церкви як основи єдиновладного деспотизму.

Саме тому багатостолітній наступ російської Церкви на українську не обмежився знищенням української церкви, – він призвів до фатальних деструкцій автентичної природи власне української культури, котра була фактично знищена як культура екстравертна, органічно присутня в циркуляції культурного життя Європи. Російська церква впродовж століть була також могутнім знаряддям русифікації України. Політика імперії руйнівним чином впливала і на тип культурних стосунків України з сусідніми національними реальностями, зв’язок з якими був історично обґрунтований: йдеться насамперед про Польщу, Литву і Білорусію.

При всіх конфліктах політичного характеру, ці народи мали періоди спільної культурної історії. Так, явища польсько-українського культурного пограниччя сприяли поглибленню на Україні ренесансних, а згодом бароккових тенденцій. Подібне органічне міжслов’янське культурне пограниччя – взагалі типова риса слов’янського Відродження, періоду становлення національної свідомості слов’янських народів. Важливим об’єднуючим фактором для слов’янських культур та для їхнього зв’язку із Західною Європою була латиномовна література. Творчість представників неолатинської культури в цілому і навіть тематика їхніх творів – Станіслава Оріховського, Павла Русина з Кросна, Григорія Русина з Самбора, Миколи Гусовського, Себастіана Кльоповича, Шимона Шимоновича, Симона Пекаліда – свідчить про те, що, належачи до різних культур, свою духовну батьківщину ці письменники віднаходили в польсько-литовсько-українсько-білоруському синтезі. Згадаймо також і період значного авторитету так званої “Київської культури” при дворі Великого князівства Литовського, де за правління Ягеллонів “руська мова” навіть посідала престижне становище порівняно з польською.

Важливою сторінкою в нашій культурі була також генеалогія польсько-литовсько-українського роду князів Острозьких, Рюриковичів за походженням: на при¬кладі їхньої діяльності можна бачити, як тісно були зінтегровані культурні реальності наших народів. Звичайно, в певний час вступив у дію механізм конфесійної диференціації, і українці – “схизматики”, – а разом з ними і їхня мова та культура почали зазнавати переслідувань. І все ж існування польсько-литовсько-українських та польсько-українських родів /Чарторийські, Заславські, Пронські, Сангушки/ створювало династичний кордон для захисту національної української самобутності. А завдяки традиціям неолатинської літератури в Україні була можлива національна ідентифікація української культури та протистояння її процесам денаціоналізації з боку Росії. Наші народи в ті часи ще мали спільний фонд духовної енергії – згадаймо, наприклад, і тему України та традицію польсько-українського стилю, започатковану польськими поетами Себастіаном Кльоповичем та Шимоном Шимоновичем і продовжену братами Шимоном та Йозефом Бартоломеєм Зиморовичами⁵).

Поглинута Росією, Україна вже не могла зберегти код неолатинської і взагалі гуманістичної культури, яку Росія сприймала з глибокою і неприхованою принциповою ворожістю. Врешті, й не дивно, адже це єдина європейська країна, яка не мала періоду Ренесансу. Відомо, наприклад, що саме лише знання латини професорами Києво-Могилянської академії, змушених уже працювати в Москві та Петербурзі, вселяло недовіру до них з боку російських попів. Чим більше Україна потрапляла в залежність від Росії, тім більше руйнувались органічні її зв’язки не лише з польсько-литовсько-білоруським культурним світом, але й з усім світом взагалі. І все ж період остаточної і вже цілком відвертої руйнації не тільки української культури, а й українського етносу як такого починається невдовзі після так званого возз’єднання з Росією в 1654 р. і поглиблюється в міру зміцнення монархії, що на трьох ідеологічних китах – “самодержавие”, “православие”, “народность” – підпливає до ідеї “єдиной и неделимой России”. Імперія перестала прикидатись і перейшла у відкритий наступ на всі, навіть мінімально функціональні форми політичної, економічної та етнокультурної незалежності України. Фактично акт “возз’єднання”, можливість і правомірність якого ґрунтувалась на просто таки фантастичних уявленнях самодержавної влади про юрисдикцію, легалізував і виправдав неприховану стратегію знищення України як політично, національно, культурно ідентифікованої історичної реальності і, таким чином, як основної перешкоди на шляху створення унітарної держави, в якій, як виявилось пізніше, від унітаризму до тоталітаризму – один крок. До того часу самодержавна історіографія лише туманно і незграбно пояснювала історичну винят-ковість Росії, посилаючись на київський престол. Петро І діє набагато рішучіше.

Фактично Полтавська битва 1709 р. знаменує собою крах ілюзій на незалежність України: відтак закономірна і поразка Мазепи, блискучого політичного діяча, об’єктивно позбавленого не лише можливої підтримки, а й вже найменшого історичного шансу на перемогу своєї ідеї, оскільки у той час двоголовий імперський орел надто глибоко запустив свої кігті в українську землю. Тотальний наступ на Україну з особливим успіхом продовжує Катерина ІІ, знову ж таки “Божією”, а не якоюсь іншою, – “милостію императрица и самодержица Всероссийская, и прочая, и прочая, и прочая”: ролі в імперському сценарії розписані майстерно і завжди мають своїх видатних акторів. Документ 3 серпня 1775 р., що проголошує знищення Запорозької Січі ⁶), – грандіозний пам’ятник класичному великодержавному мисленню і разом з тим – елементарному російському хамству, незважаючи на німецьке походження цариці, котру козаки розгнівили своїм “злодейским прумыслом”, а саме: вони “помишляли конечно составить из себя по с р е д и 0 т е ч е с т в а /розрядка моя. – О.П./ область совершенно независимую под собственным своим неистовым управленіем…” Дивовижна в цьому “документі” початкова фраза: “Сечь Запорожская вконец уже разрушена, со изтребленієм на будущее время й самого названія Запорожских казаков…” Проблема імені тут постає дуже виразно: Україна вже є Мало¬росією, слухняною частиною “Отечества”, відтак навіть на морфологічному рівні повинна забути символ своєї свободи і покірно прийняти імперативну інтерпретацію єдиновладдя, згідно з якою козаки – це “противоборствущее по¬литическое сонмище”, “вредное скопище”, і тому вони викликали “праведний НАШ гнев и строгость ввереннаго НАМ от Всевышняго правосудія”.

Таким чином, і саме ім’я їхнє має бути стерте з історії. Подібного імперського прокляття, щоправда, помноженого на стилістичне багатство лексики тоталітаризму, заслужили лише будівничі української державності в 20-ті роки XX ст. Впроваджена далі Катериною ІІ практика економічної колонізації Укра-їни, заселення її німцями, військова обсада Півдня тощо /власне, перетворення України на територію “посреди Отечества”/ вже стала частиною глобальної імперської програми, відверто спрямованої на витіснення частини етносу з його території, на фізичне знищення кореневого етносу, на денаціоналізацію його культури і перетворення вільного народу на колективного слухняного раба: імперська пастка замкнулась. Отже, цілком закономірно те, що Валуєвський циркуляр 186З р. вже повідомляє, що “ніякої малоросійської мови не було, немає і не може бути” (цікаво, до речі, а чим тоді зумовлена імперська потреба в її забороні? Як можна заборонити те, чого нема?), а Ємський указ І876 р., підписаний Олександром ІІ, остаточно і, здавалось, безповоротно, відбирає простір функціонування української мови та культури. Що ж до ХХ ст., то тут російський тоталітаризм зосередився переважно на формах фізичного геноциду, вдосконаливши паралельно й успадковані від царизму форми геноциду духовного.

Офіційна російська, а потім радянська історіографія, по-своєму встановлюючи географічні параметри російської глобальної державності, сформованої за рахунок чужих територій, зруйнувала таким чином і хронологічні параметри української культури. Ритуально повторюване кліше “Київська Русь – колиска трьох братніх народів” вливається як свого роду миттєвий ідеологічний “кліп”, а тим часом і в пресі, і в академічній науці йдеться про тисячоліття російської державності, тисячоліття російської культури і, відповідно, тисячоліття російської Церкви, а тисячоліття прийняття християнства на Русі відзначається в Донському монастирі в Москві. На рівні обивательської свідомості ця “концепція” формулюється так: “Київ – батько(!) міст російських” (і це – в перекладі українською мовою), “Київ – третя столиця Росії” тощо, не кажучи вже про поширений навіть і в цивілізованому світі вислів: “народи Росії”. Так званий “народний памятник тысячелетию государства Российсксто” був відкритий 1862 р. в Новгороді ⁷). Але й сьогодні,і з преси, і з наукових видань не важко дізнатись, що Україна – це “юг России”, Білорусія – “западные окраины России”, а Вільнюс -“один из древнейших городов Северо-Западной России” ⁸)…

Характерно, що останній спалах активної боротьби держави проти української історії припав на 70-ті роки – період недавніх репресій. В цей час заборона поширювалась не лише на будь-які дослідження реальної історії України, а й взагалі було заборонене вживання терміну “Київська Русь”, натомість пропонувалось писати – “Давня Русь”. Забороні підлягали й терміни “українське Відродження”, “українське барокко” і взагалі на Україні була ліквідована медієвістика в усіх гуманітарних науках.

Також не випадково й те, що досі в Україні фактично відсутні політологічні, соціологічні, економічні, юридичні дисципліни: адже ці науки потрібні лише в умовах держави, а в Україні навіть розмова про державність вже здавалась неможливою. Ось тому, доки не проаналізована вголос великодержавна основа дозволеної історії східних слов’ян – історії з грифом імперської цензури “разрешено к печати”, – доти годі й говорити про можливість створення реальної історії української культури та України в цілому.

Те ж саме, до речі, могла сказати про Білорусію і навіть почасти про Литву. Кожен етнос і кожна національна культура розвиваються не лише за законами власної традиції, а й за об’єктивними законами історії. Насильне втручання в ці закони ззовні загрожує непоправними деструкціями культур-них моделей. А вся історія України та її культури – що, власне, і є історія постійного насильства над нею, підміни органічного розвитку прескриптивними формами поведінки.

Взагалі будь-яка імперія – антиісторична за своєю суттю, тому вони рано чи пізно й падають. Але антиісторизм російської імперії надто часто набував параноїдальних вимірів. Закономірна відтак і органічна ушкодженість історії та духовності народів, втягнутих нею у сферу свого впливу. Через те при аналізі української культури не можна втрачати з поля зору саме цей момент перманентного порушення при¬родного етнокультурного коду нації через насильні маніпуляції над її історією.

Кожна культура також має (і повинна мати) еволюцію ставлення до власних мистецьких явищ, до фактів і факторів духовного життя нації. Власне, й сама ця еволюція перетворюється на фактор культури, оскільки вона є діагностичним засобом визначення рівня національної самосвідомості та самооцінки культури. Одна з основних втрат української культури – втрата критеріїв і міри власної автентичності і переведення поняття безпомилкової автентичності у сферу зовні (але лише зовні) найпростішу для атрибуції: фольклор. Цілеспрямованим фізичним винищенням або деморалізацією інте-лектуального шару українського соціуму, державного її менталітету та винищенням духовним – шляхом локалізації, герметизації національної куль-тури або, навпаки, відриву її від автентичного контексту через постійні вимушені міграції, але насамперед шляхом русифікації, яка й досі є най-надійнішим способом експропріації не лише української, а й інших культур, імперія досягла граничної редукцїї простору української культури до псевдофольклорного антуражу, чим і зумовлена поступова втрата здатності до самоусвідомлення культурою, що зводиться до серіалу примітивних і нечисленних форм колоніального експорту.

Замість державного кордону Україна має фольклорний тип, а образ народу таким чином фатально закодований в амурній пейзанській бесіді умовної Хвеськи з умовним Іваном чи Петром по обидва боки тину. Тим часом вправно денаціоналізований інтелект працює на колонізатора. І сьогодні всуціль насаджуваний фольктоталітаризм виразно свідчить про те, що волею імперії поширюваний фольклор або – і дуже часто – псевдофольклор є основною формою репрезентації української культури, а отже, народна культура, вже й на рівні маскульту, продовжує бути колоніальним товаром, як у добрі катерининські часи.

Універсальним методом експропріації української культури стала по-слідовна її провінціалізація та – паралельне – блокування зовнішніх контактів. Саме завдяки вмілій і вкрай рішучій та багатоступеневій провінціалізації України Росія експропріювала велетенський запас її інтелектуальної енергії та, зокрема, цілий ряд геніїв і талантів: ідеться про укра¬їнську школу філософії, переселену в Москву та Петербург з Києво-Могилянської академії, про так званих “русских композиторов”, як пишуть більшість енциклопедій, Д.Бортнянського, М.Березовського чи Л.Веделя, на Україні не могли знайти хоча б мінімально достосованих до свого та¬ланту умов, про початки живописної школи в Росії, звичайно ж, про Гоголя та багатьох інших. Не лише вони, а й скажімо, знамениті гоголівські герої Андрій та Остап, як пишуть у шкільних підручниках, – “национальные русские характеры”… Експропріація є тим надійніша, чим крутіше змінюється обрис порожнечі, що залишилась на місці вирваного з коренем явища, і чим радикальніше ця порожнеча набуває естетичних, а власне, антиестетичних форм тої реальності, яка й займалась відторгненням явищ культури від їхнього природного грунту.

Графіка Володимира Ломаки

Не випадково на Східній Україні майже немає жодного міста з автентичною українською архітектурою: спершу Катерина ІІ не пошкодувала грошей на перебудову українських міст за єдиним зразком – прямолінійним псевдокласицизмом, який був вершиною її естетичного смаку. Ця традиція ефективно використана при соціалізмі, коли в 20-30-ті роки зірвані в повітря древні храми і взагалі весь культурний шар національної історії став купою каміння, а взамін міста і села отримали незліченну кількість гранітних і металевих постатей різнокаліберних вождів та фантасмагоричних архітектурних комплексів, які скрізь виглядали однаково і називались од-наково: “соцгород” (очевидно, “социалистический город”?).

Додамо до цього й фатальну для психології народу радикальну і абсолютно безграмотну заміну національної ономастики та топоніміки уніфікованим набором імен тих самих вождів та порожніми метафорами невичерпної тоталітарної фантазії: так, свій же власний Володимирський тракт, яким ішли в Сибір каторжани, імперія назвала Шосе Ентузіастів, Гітлер з його концепцією знищення історичної пам’яті через руйнацію пам’яток культури міг би вважати себе лише старанним учнем будівників комунізму, який так і не сягнув винятково високої майстерності своїх вчителів. Деструкції зазнав не лише процес історичного тривання нації в часі – патологічно деструктована картина її просторового буття. Не лише історичний час, а й географічний простір української нації являє собою серію парадоксів, фальсифікацій та злочинних перекручень реального стану речей. В той час, як пошуки автентичної (або вже просто бодай лише мінімально зрусифікованої) України чим далі, тим більше локалізуються в західному її ареалі і символічно зводяться до Львова, українська нація розкидала по всьому світу; розколота на різні психологічні та культурні материки внаслідок тектонічних зрушень історії, Україна іноді не лише не знає сама себе, а й не має елементарної інформації про себе. Велетенська еміграція, за спекулятивними принципами поділена на “прогресивну” й “реакційну”, впродовж ось уже майже століття волею імперії була насильно відторгнута від батьківщини, місцева ж “діаспора” – від Ленінграду до Камчатки – і сама втратила потребу зв’язку з власним корінням і упізнається в Сибіру хіба що тільки по білених хатах. Здасться, чим ближче до столиці України, тим самої України дедалі менше: українці і за океаном в чужих етнокультурних середовищах розмовляють своєю мовою, а Київ – “русский город”.

Імперія вже зараз могла б і не турбуватись пошуками сучасніших форм ни¬щення національної культури: механізм деструкції запущений в хід багато століть тому, а ідеологічного оснащення його в нашому столітті ще вистачить надовго. Цей механізм функціонує сам по собі і керує ним п’ята колона національної культури – могутня маса денаціоналізованого й деморалізованого обивателя, – колективний яничар, вирощений імперією, котра не знає, що, готуючи з нього вбивцю для інших націй, вона тим самим і для себе готує смертельну небезпеку: чума фашизму завжди повертається до місця свого лабораторного зачаття. Об’єктивна неможливість мати власний культурний спадок, який дає змогу гармонійної вибудови історичної пам’яті та еволюції національної свідомості, розкраденість цього спадку завдяки невиліковній імперській клептоманії як на геополітичному, так і на культурному рівні, призвела до деформації уявлень про національну модель культури. Постала болюча проблема “свого” і “чужого”, проблема автентичності української традиції, яка виявляє свою конфліктність на всіх рівнях національної свідомості, і зокрема дуже виразно – на психологічному.

Одночасно з цим постійні переслідування, а особливо принесення, диктат імперської догми і нав’язуваних інонаціональних моделей породив у свою чергу в українській культурі відповідний догматизм і потребу авторитету, підтвердження права на існування з боку “старшого брата”, орієнтація на його культурні зразки, що стало вже генетичною перверсією, деструктивним механізмом психологічного само-відтворення нації. Наслідком цього є також і абсолютизація власної тра¬диції як відчайдушний спосіб захисту загроженої культури, – це тоді, як в умовах нормального розвитку традиція завжди являє собою розкутий і спроможний до змін еластичний механізм самозбагачення, розвитку і неперервного тривання національної культури в часі. Так, з одного боку українська традиція консервативна, отже, мала б бути кристалічна, але з другого – контури її де розламані, де розбиті, і героїчні зусилля по її збереженню якісного ефекту, як правило, не дають.

В результаті постійного свавільного відторгнення від української культури її автентичного духовного спадку в природі самої культури виникло унікальне явище: відторгнення від національної свідомості власної національної та етнічної суті, відчуження від власної національної куль¬тури та історії. Елементарно звичайні форми національної ідентифікації і насамперед володіння мовою на самій Україні до недавнього часу сприймались як незаперечна ознака “націоналізму”, і не просто, а чомусь буржуазного. До недавнього часу в українському контексті було фактично заборонено слово “нація” як демографічний еквівалент держави, а випадкова комбінація жовтого і блакитного кольору – навіть на автомобілях державної автоінспекції чи дитячих іграшках – з державних трибун кваліфікувалась як замах на “социалистическое Отечество”. Більш того, впродовж не тільки десятиліття, а й століть функціонує в різному стилістичному аранжуванні імперська постуляція апріорного “українського націоналізму” на такому ідеологічно забезпеченому грунті, що й сьогодні середньостатистичний західний європеєць може навіть і не знати, де знаходиться Україна, але перша ж асоціація, яка виникне в нього зі словом “українець” – “націоналіст”. Характерно, що історичний час української культури не має тяглості, неперервності: на кожному з етапів її розвитку еволюція обривалась на стадії “набирання висоти”.

Татаро-монгольська навала, Велика Руїна, серія акцій по викоріненню української мови та культури в другій половині ХІХ ст. геноцид 30-х щоразу повертали націю до необхідності нового відродження, але кожного разу з усе більшими втратами. Природно, те ж саме можна сказати і про національне самоусвідомлення, яке також неодноразово переривалось на найвідповідальніших стадіях свого формування. Фактично єдиним неперервним процесом української культури був процес послідовного і всебічного її деконструювання. Відтак культура отримала спотворену лінію розвитку, незмінну ретар-дацію в освоєнні нового.

Історичний час української культури – це час навпаки: культура мусить постійно повертатися назад, відвойовувати втрачені явища і відстоювати своє право на них, а також просити дозволу на існування того, що відібрано, у тих, хто його відібрав. Так, Українська Пра-вославна Церква має просити дозволу на автокефалію в російської церкви, яка цей дозвіл може дати, а може її не дати, – в залежності від актуальної на даний момент кон’юнктури у великодержавній політиці. Перервність, аритмія культурного часу України ще на тривалий час гарантована злочинним вилученням з неї таких творчих материків, як, скажімо, література 20-30-х років: посмертна реабілітація культури ще не означає вибудови її живого послідовного процесу.

Небувала у світовій історії за нелюдським своїм характером також і акція відлучення еміграційної культури від кореневої культури України. Характерно, між іншим, що ще й сьо-годні є проблематичним видання багатьох українських письменників, які працювали на еміграції, в той час як Росія вже давно повернула собі основний пласт своєї емігрантської літератури.

Ця диспропорція теж є постійною, а іноді набуває казкових за своєю моторошністю виявів: так у будинку-музеї Горького в Москві екскурсоводи розповідають про розмір черевиків пролетарського письменника, і той самий рядовий реципієнт, котрий це слухає, навіть імен не знає тих українських письменників, яких мертвими за ноги викидали з вагонів просто в завойований Єрмаком сибірський сніг. А коли нація не має історії, то й історія не має саме цієї нації. І тому, коли знятий за Гоголем фільм “Пропала грамота” забороняється лише тому, що музичним лейтмотивом звучить у ньому козацький марш, то коли в Буенос-Айресі демонструють всесвітньо відомий фільм вірменина Параджанова за твором українського класика Коцюбинського “Тіні забутих предків”, аргентинці в захваті кричать: “Браво, Москва!”

Спір про “своє” і “чуже”, завжди внутрішньо присутній в українській реальності, породив такий прикрий і шкідливий для перспектив естетичної еволюції культури феномен, як тотальна політизація і зовнішньої реакції на культуру, і внутрішнього її самоусвідомлення. Але не парадокс, а закономірність, що українська культура – культура бездержавної нації – всуціль політизована. Це тому, що культурні фактори тут ніколи не існували емансиповано, а являли собою реакцію – і могла це бути оборона чи виклик, – на імперську стратегію. А із зовнішнього боку культурні явища сприймались через призму політичної залежності України. Через те й сьогодні атрибутика культурних феноменів відбувається не з допомогою суто художніх та національних прикмет, не через призму національної ментальності традицій тощо, а через призму політико-територіальних поділів України вимушеної передислокації культури в географічному просторі, тобто еміграції. А це в свою чергу призводить до естетичної дезорієнтації культури та внутрішньої неухильної руйнації її пропорцій, при якій глобалізуються одні явища й недооцінюються інші. Крім усього, продовжує функціонувати і тиражуватись фальсифікована історія України, а справжня – частково заборонена, частково – не надрукована, частково не написана; та її географія видань, – якщо згадаємо еміграційну друковану продукцію, – аж надто вже розкидана, – і лише останнім часом стає можливим звести два силові поля української духовності і безпосередньо підключити еміграцію до культурних процесів на „великій Україні”.

Все це є наслідком відсутності державних структур, які охороняють національну культуру на всіх рівнях – від духовного до матеріального – і великою мірою втримують її в межах національної автентичної традиції; адже держава так чи інакше хоче мати свою духовну історію. А нація, політично не ідентифікована, безсила захистити свої набутки. В даному випадку культура стає об’єктом міжімперського торгу. І тому феноменальна за суттю своєю історія з експропрійованим іменем є трагічним символом, що віддзеркалює грандіозну державну лабораторію, яка віками працює над підміною понять та виробленням евфемізмів: приєднання називається возз’єднанням, окупація – звільненням, геноцид – інтернаціоналізмом, – і на цьому тлі вже й не виглядає дивною стрімка акселерація “старшого брата”, якому зробилась затісною „колиска” навіть цілих трьох братніх народів.

Міф про колиску і міф про Переяславську раду належать до класичного репертуару соціалістичної міфології. Навіть самодержавство було чесніше, оскільки відверто розгля-дало Україну як завойовану територію. Історія України та її культури більш цензурована, як написана. З України знято захисний історико-культурний шар, що й дозволило перетворити її на полігон різноманітних політичних експериментів та ідеологічних спекуляцій. Зараз вона потребує в першу чергу не перерахування здобутків, а усвідомлення втрат. Паралельно з теоретичним відтворенням реальної духовної історії України, життєво необхідне дослідження форм геноциду, застосовуваних до нації впродовж віків, та цілковитий нонконформізм у підході до цієї теми. А насамперед українська культура потребує захисту у вигляді державних структур. Тоді стане можливим відтворити її реальне обличчя і забезпечити повноцінну еволюцію в майбутньому. Стане, нарешті, і справді можливим “Відродження нації”.

Література:

[1]) Власне, в радянський період російську Церкву органічно замінила партія як провідник ідеології комунізму, котрий за ідейними та структурними па­раметрами в основі своїй з самого початку був запрограмований як сліпа фанатична релігія, що консолідує грандіозну імперію. Врешті, те ж саме «світле майбутнє2 – це перверсивний варіант раю, лише позбавлений етичного підґрунтя християнства. Характерно, що саме криза комуністичної ідеології призвела до розгерметизації та стрімкого зростання впливу російської Церкви, котра, як і чотириста років тому, свого ставлення до національних церков України, як греко-католицької, так і православної, не змінила і, схоже, міняти не збирається. Грушевськлй М. Культурно-національний рух на Україні в ХVІ-ХVІІ віці. – Друге видання. – Київ, 1919. – С.23.

[2]) Цікаво навести неповторно анекдотичний приклад: у той час, скажімо, коли латинські твори видатного представника слов’янського загалом і українського Відродження, “рутенського Демосфена” Станіслава Оріховського /Оріховського-Роксолана/ друкуються в Італії у збірниках зразкової прози Ренесансу, і, зокрема, його лист до італійського вченого-гуманіста Паоло Рамузіо знаходить місце на сторінках збірника класичних зразків ренесансної епі­столярної прози, виданому 1556 р. у Венеції, 1570 р. Іван Грозний в листі до англійської королеви Єлизавети, висловлюючи своє обурення з приводу неприпустимих з його точки зору форм парламентарної влади в Англії, звертається до королеви так: “А ты пребываеш в своем девическом чину, как ест пошлая девица»… /Цит. за: Альшиц Д. Начало самодержавия в России. – Лениград, 1988. – С.98.

3) Поссевино А. Исторические сочинения о России ХVІ в. – Москва, 1983.

4) Possevino A. Commentarii di Moscovia et della pace seguita, fra lei, e’l regno di Polonia, colla restitutione della Livinia, – Mantova,1590.

5) В контексті даного пограниччя варто наголосити на своєрідності куль­турного біному Східної та Західної України. Це не лише традиційна для ба­гатьох європейських народів конфліктна опозиційна парадигма Північ – Пів­день /як маємо, скажімо, в Італії/ чи Захід – Схід. Наявність цих двох начал в українській культурі стала однією з форм духовного протистояння нації, боротьби за автентичність історичної моделі. Слід додати також, хоч це й самоочевидно, що рівень деформації „підподільської” України незрівнянно менший від рівня деформацій України “підросійської”: жарт львів’ян про “гніт культурної нації” історично виправданий.

6) Див.: Літературна Україна. – Київ. – 8 лютого 1990 р. – с. 8.

7.  Цікаво в цьому контексті  згадати книгу Б. Б. Каргалова, яка скромно названа: “Полководцы России Х-ХVІ вв.” Москва, ДОСААФ.  1989/. В анотації сказано,  що це книга „о выдающихся полководцах России Х-ХVІ веков,  о блистательннх победах русского оружия”. Тираж – 100 тисяч примірників. Серед „выдающихся полководцев России” – Святослав, Володимир Мономах, Данило Галицький, які під пером дослідника чомусь підозріло легко еволюціонують до “победителя Сибирского Ханства” Єрмака, який, як відомо, вніс великий вклад в “постепенное распространение России” за рахунок земель завойованих кривавим шляхом народів.

8.  Особливо ж своєрідно те, що це формулювання вжите в газеті „За родину” (від 11 січня 1990 р.) – органі…Прибалтійського військового округу. Але литовський березень 1990-го примушує згадати рядки Пушкіна: «Куда отодвинем строй твердынь? За Буг, до Ворсклы, до Лимана? За кем останется Волынь, за кем наследие Богдана? Признав мятежные права, от нас отторгнется ль Литва?»… На запитання поета відповіла історія.

Виступ Оксани Пахльовської був прочитаний на одній науковій конференції славістів на початку 90-их років. Не встановлено, чи він колись друкувався. Зміст її доповідей залишається незмінно гострим, науково і політично актуальним.

Джерело: Пахльовська О. Проблема спадщини в українській культурі та форми її імперської експропріації/ За право бути собою. Українська державницька історіографія (Збірка статей). – К. – УВС ім. Липи. – 2008. – С. 40-53.